Життя Стефана Яворського припало на той період історії, коли Україна, поруйнована десятиліттями війн і чвар, виявилася розколотою на західну частину, що залишилася під владою католицької Польщі, та східну, що зберігала автономію під протекторатом Росії.
Феофан Прокопович, професор і ректор Києво- Могилянської академії, голова "ученої дружини" Петра І, відіграв першорядну роль у модернізації Росії, перетворенні її з консервативного, замкненого у своїй зашкарублості й недовірі до всього нового Московського царства на європеїзовану, відкриту новітнім культурним віянням Російську імперію. Особистість яскрава, енергійна і всебічно обдарована, він рівною мірою прославився як видатний богослов, філософ, письменник, проповідник, історик, політичний і церковний діяч.
Данило Туптало, який прийняв чернече ім'я Димитрій і як митрополит Ростовський був зарахований до сонму святих, народився 1651 року в містечку Макарові під Києвом у самий розпал кривавої Визвольної війни українського народу. Його батько, Сава Туптало, тоді був козацьким сотником в армії Б.Хмельницького. Згодом, ставши вельможною і багатою людиною, він дедалі більше залучався до церковного життя, особливу прихильність відчуваючи до древнього Кирилівського монастиря в північному передмісті тодішнього Києва. Цій обителі Сава жертвував значні кошти.
Добре відомо, яку велику роль у суспільно-політичному житті України відіграла її діаспора у XX столітті. Серед її найвідоміших постатей — П.Скоропадський , С.Петлюра, Д.Донцов і В.Липинський, С.Бандера та багато іншиї. Політичні емігранти з України були відомі у країнах Заходу і в XIX столітті. Достатньо згадати такого великого вченого і громадського діяча як М.Драгоманов.
Самовіддана праця Інокентія Гізеля на ниві православного просвітництва при всіх несприятливих зовнішніх обставинах — війнах і руйнуваннях, що переживала Україна в середині XVII ст., принесла багатющі плоди, недостатньо оцінені дослідниками XIX і XX ст.
Значення науково-філософської і педагогічної діяльності цієї непересічної постаті почали усвідомлювати лише в останню чверть XX ст., коли українські вчені дослідили написані латиною його тексти лекцій з філософії.
Людина-легенда — ось найточніша характеристика єдиного в історії України загальнонаціонального лідера, за яким піднявся весь народ. Життя Богдана Хмельницького, тісно переплетене з долями багатьох тисяч українців, — це шлях блискучих перемог і гірких поразок, глибоких роздумів, особистих втрат і знахідок.
Кілька поколінь предків Петра Дорошенка, за походженням — православних українських шляхтичів, були пов'язані із Запорізькою Січчю. Його дід, Михайло Дорошенко, козацький полковник з 1618 року, у 1625-му став гетьманом реєстрового українського козацтва, а через три роки загинув під Бахчисараєм у поході проти Кримського ханства. Петро Дорошенко народився в Чигирині за рік до загибелі діда, у 1627 році. Його батько, Дорофій Дорошенко, належав до козацької старшини й обіймав високі посади в реєстровому війську. Хлопець здобув добру освіту, вільно володів польською та латиною.
Особа Івана Мазепи й роль, відведена йому в історії, вже три століття поспіль одержує полярні, взаємовиключні оцінки. 1860-го року корифей української історіографії М.Костомаров писав, що образ Мазепи ще чекає на неупереджену історію, що змалювала б його не під впливом погляду, припустимого в першій половині XVIII століття. Затаврована свого часу прокляттям, ця трагічна історична постать вимагає до себе об'єктивного ставлення. Щодо України він чинив по-своєму щиро.
Петро Могила належить до тих людей, чиї імена символізують відродження нації. Біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії поряд з іншими культурними діячами XVII ст. стоїть і Петро Симеонович Могила. Величезною є роль П.Могили й у відновленні православного богослов'я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.
Іван Матвійович Борецький, більш відомий під чернечим ім'ям Іов, був одним із просвітителів і церковних полемістів, що відстоювали права і свободу православної церкви після прийняття у 1596 р. Брестської унії. Головною його заслугою було відновлення Київської православної митрополії, що стала центром консолідації і розвитку духовних сил на українсько-білоруських землях, які у першій половині XVII ст. входили до складу Польсько-Литовської держави — Речі Посполитої.
XVI сторіччя в історії України мало особливе значення. Це був час завершення формування українського народу, що складався головним чином із нащадків князівств Південної і Південно-Західної Русі: Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського, Галицького і Волинського. На межі XV—XVI ст. на території лісостепової України, переважно в Середній Наддніпрянщині, значно прискорюється процес етнічної консолідації. Це стимулювалося насамперед трьома жорстокими "викликами" з боку зовнішніх сил.
Ситуація, що склалася на українсько-білоруських землях унаслідок прийняття верхівкою церковної ієрархії Берестейської унії 1596 року, зумовила глибокі протиріччя в серцях віруючих і насамперед — освіченої частини православних на теренах польсько-литовської держави. На боці уніатства були сила, влада і гроші. Православ'я ж, яким воно було в XVI столітті у східнослов'янських народів та на Балканах, мало не в усьому (крім хіба що глибини містичного досвіду окремих ченців та іконопису) поступалося католицизмові.
Посилення польських утисків і католицької експансії в останні десятиліття XVI ст. стимулювало подальшу консолідацію українського народу, проте вже не так під егідою своїх князів (які масово приймали католицизм і входили до складу вищої аристократії Польсько-Литовського князівства), як під егідою запорізького козацтва. Польська влада мусила юридично визнати козацтво. Проте козачий статус офіційно визнавався за незначною кількістю козаків.
Історія княжих династій України не закінчилася із загибеллю Галицько-Волинської держави і спадкоємців короля Данила Романовича в середині XIV ст. У невеличких містечках і замках ще жили нащадки різних гілок династії Рюриковичів. Водночас Волинь, а приблизно з 1360 р. Поділля, Середнє Подніпров'я і Подесення переходять під верховну владу литовського великокнязівського роду Гедиміновичів, представники якого займають княжі столи Києва й інших міст, що оправилися на той час від монгольського нашестя.
В історії нерідко трапляється так, що все життя людини, наділеної видатними якостями, минає в боротьбі з несприятливими обставинами. За таких умов домогтися визнання здатні люди справді неординарні. Саме таким був князь Данило Романович Галицький.
