Видатний письменник-мислитель, котрого вва­жають своїм два народи — український і російський, — народився в сім'ї дрібнопомісного дворянина Васи­ля Опанасовича Гоголя-Яновського, який володів тисячею десятин землі і трьома сотнями кріпацьких душ у селі Василівка Миргородського повіту Пол­тавської губернії. Гоголь-батько свого часу навчався в Полтаві, в духовній семінарії при Хрестовоздви- женському монастирі, де здобув серйозну, як на той час, освіту.

Існує переказ, згідно з яким Гоголь народився в обозі, по дорозі з Василівки до Великих Сорочинців: Марія Іванівна Гоголь, мати майбутнього пись­менника, їхала до лікаря Трохимовського у зв'язку з очікуваними полога­ми. Микола був одним із дванадцятьох дітей Марії Іванівни, п'ятеро з яких у різному віці померли. Шість тижнів немовля перебувало в Сорочинцях, потім його привезли в село, історія якого починається з часів Опанаса Дем'яновича — Миколиного діда: колишній хутір Купчинський, розрісшись до розмірів села, дістав назву Яновщина, від роду Яновських (на честь Василя Опанасовича), і став відомий як Василівка-Яновщина, маєток Гоголів. Марія Іванівна теж була з дрібнопомісного дворянства — із роду Косяровських, які володіли сусіднім селом Яреськи. Батько Гоголя служив чиновником на Полтавському поштамті, а та­кож управителем у сусіди-вельможі (родича своєї дружини) Дмитра Прокоповича Трощинського, маєток якого — Кибинці — розташовувався не­подалік Василівки. Трощинський був палким театралом і завів у маєтку  дворовий театр, на сцені якого ставилися давні трагедії, а також сучасні п'єси ("Ябеда" В.Капніста, "Недоросток" Д.Фонвізіна та ін.). Василь і Опанасович Гоголь писав для театру Трошинського комедійні п'єси ук­раїнською мовою, котрі (особливо "Собака-вівця" та "Простак, або Хит­рощі жінки, перехитрені солдатом") досить часто ставилися іншими ама­торами через тоді майже повну відсутність українського репертуару.Помер Василь Опанасович у 1825-му. У 1808 р. брати Іван та Микола Гоголі вступають до Полтавського по­вітового училища, проте після смерті Івана подальше навчання Миколи відбувається вдома: приватний учитель Гаврило Сорочинський готує його до Ніжинської гімназії вищих наук, яка відкрилася 1820 р. Курс навчан­ня, розрахований на 9 років, був фундаментальним і різнобічним. Плата і була величезна — тисяча карбованців на рік, але, дякуючи турботам Тро­щинського, попечитель гімназії зарахував М.Гоголя "на казенний кошт".

Опікуном навчального закладу був О.Безбородько, котрий залишив І яскравий опис незабутнього враження, справленого юним Гоголем, що вступив туди 1821 р.: "Його поява у ліцеї запам'яталася однокашникам як комічне видовище. Новачок був закутаний у шуби, свитки, ковдри, їх довго розв'язували, й коли нарешті розв'язали, то перед очима присутніх постав непоказний довгоносий хлопчик, який боязко озирався на всі бо­ки. Із його вух стирчала вата. Він одразу ж забився на останню парту і просидів там кілька років, ні з ким не вступаючи у близькі стосунки, ні­кому не довіряючи своїх сердечних таємниць".

У науках юнак не вирізнявся старанністю, тому, оцінюваний за існу­ючою шкалою успішності — "тупий, посередній, порядний, добрий і ду­же добрий", — найчастіше мав у реєстрі її визначення записи щодо своєї особи "тупий" і "посередній", що цілком узгоджувалося з прізвиськами, даними йому товаришами за його відлюдкуватість — "таємничий карла" і "мертва мисль". Проте інтерес до літературної творчості проявився у М.Гоголя вже її гімназійні роки. В будинку інспектора закладу професора римського права М.Бєлоусова, де жив майбутній доктор права П.Редькін, по суботах збиралися гімназисти, серед яких були й майбутні літератори Нестор Кукольник (однокласник і згодом — непримиренний ворог М.Гоголя) та Євген Гребінка. Вони видавали рукописний журнал, у якому вміщувалися тільки ті і нори, які одержали загальне схвалення присутніх; ті ж, які його не здобули, знищувалися. Така сумна доля спіткала 1852 р. трагедію Миколи Брати Твердославичі".

У 1827 році було порушено справу про вільнодумство М.Бєлоусова та піших педагогів, котрі вели на лекціях "розмірковування політичні" (зок­рема, про повстання декабристів) і заохочували гімназистів до читання Полярной звездьі", творів О.Пушкіна, К.Рилєєва та ін. М.Гоголь, зму­шений серед інших гімназистів давати свідчення проти професорів, упер­ше зіштовхується з брудною агресивністю реакційно настроєних апологе­тів самодержавства. У гімназії М.Гоголь пробує писати вірші, п'єси, сатири, сповнені презирства до ніжинських "існувателів" та мрій про служіння високим, шля­хетним ідеалам. Коли в гімназії було засновано театр, Гоголь захоплено бере участь у постановці спектаклів, малює декорації. Грав сам, зокрема комічні ролі дідків і бабусь. З особливим успіхом виконував роль Простакової у "Не­доростку" Д.Фонвізіна. Проте на театральних лаштунках М.Гоголь мріяв про славу не артиста, а письменника. Найдорожчим місцем для М.Гоголя в гімназії була бібліотека, яка на­мічувала вже тоді близько семи тисяч томів. У ній він був бібліотекарем- добровольцем. Згодом тут буде зібрано першу колекцію гоголівських ру­кописів: перший том "Мертвих душ", "Тарас Бульба" та інші будуть придбані для гімназії коштом сина опікуна гімназії графа Г.Безбородька. Згідно з Табеллю про ранги того часу, в якій перший ранг належав канцлеру, М.Гоголь 1828 р. закінчив гімназію з чином чотирнадцятого класу. Дослужився він за своє життя лише до восьмого класу — до зван­ня колезького асесора.

У Ніжинській гімназії, крім трагедій "Брати Твердославичі" та "Роз­бійники", поем "Ганс Кюхельгартен", "Росія під ярмом татар", балади "Дві рибки", Гоголь (за спогадами сучасників) написав сатири "Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний", "Сніданок у предводителя", "На ярмарку", "Вибори в міському магістраті". З названого збереглася лише поема "Ганс Кюхельгартен" (1827), із якою у грудні 1828-го некрасивий і невправний провінційний юнак, мріючи здійснити свої мрії про служін­ня на благо суспільства, приїхав до холодного і пихатого Петербурга. Рекомендаційний лист Д.Трощинського до генерала Л.Голенищева- Кутузова, родича знаменитого фельдмаршала, знайти роботу не допоміг. Дешева квартирка на Гороховій вулиці — більш ніж скромне житло — все, що міг собі дозволити М.Гоголь. Надії, пов'язані з виданням 1829 р. "Ганса Кюхельгартена", не виправдалися (Микола надрукував її своїм коштом під псевдонімом "В.Алов". Часопис "Московский телеграф" і га­зета "Северная пчела" дали про поему відгуки, яких ліпше було не чита­ти. Разом зі своїм незмінним слугою Якимом Німченком автор скупив усі примірники і спалив.

Засмучений провалом першої спроби у літературі, Гоголь того ж року їде до Німеччини, але, промандрувавши два місяці, повертається до Пе­тербурга. У нього з'явилася нова ідея — влаштуватись у петербурзький Олександринськлй театр актором. Інспектор трупи Храповицький відгук­нувся про новоявленого кандидата в артисти в такий спосіб: "...присла­ний на іспит Гоголь-Яновський виявився цілком нездатним не тільки до трагедії або драми, а й навіть до комедії". Лише в листопаді 1829 р. Миколі пощастило влаштуватися чиновником у Департамент державного господарства і громадських будівель на посаду писаря. У квітні 1830-го він переходить у департамент уділів, звідки через рік, дослужившись лише до посади помічника столоначальника, звіль­няється з атестацією: "Поведінки був відмінної і обов'язки свої виконував ретельно". Належних коштів для існування чиновницька посада не давала, та й ходити на роботу в поношеному одязі було принизливо. "Скромніше за мене навряд чи хтось живе у Петербурзі", — пише він 2 квітня 1830 р. "Я трохи звик до морозу й відбув усю зиму в літній шинелі". Проте він регулярно відвідує Академію мистецтв, займаючись там жи­вописом. У літературних заняттях переходить від мрійливо-романтичних поем на кшталт "Ганса Кюхельгартена" до відображення життя народу. З юності закоханий у твори О.Пушкіна, Микола беріг зошити з пере­писаними в гімназії главами "Євгенія Онєгіна" та "Циган". Тепер він, за прикладом пушкінської прози, вирішує виступити з повістями про те, шо знав і бачив з дитинства. "...Тут так цікавить усіх все малоросійське", — писав він до матері ще у квітні 1829-го. Тепер же, працюючи над циклом повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки", він просить матір написати кілька слів про колядки, Івана Купала, русалок: "Безліч побутує поміж простого люду повір'їв, страшних переказів, легенд, різних анекдотів... Усе це буде для мене надзвичайно захоплюючим". Перша повість "Вечорів..." — "Басаврюк, або Вечір напередодні Іва­на Купала" — з'явилася в лютневій і березневій книжках журналу "Отечественные записки" за 1830 рік. Щоправда, власник часопису П.Свіньїн виправив повість так, що М.Гоголь відмовився від публікації її під своїм ім'ям. У альманасі "Северные цветыі" 1831 р. з'являється глава з історич­ного роману "Гетьман" (залишився незакінченим). Гоголь звертає на се­бе увагу літературної громадськості столиці. Виникають перші літератур­ні знайомства — з письменником і критиком О.Сомовим, співредактором по "Литературной газете" А.Дельвіга, з В.Жуковським, П.Плетньовим, які відіграють значну роль у подальшому житті молодого письменника. Плетньов влаштовує Миколу в Патріотичний інститут для офіцерських дочок учителем історії. Гоголь перебирається на нову квартиру, в будинок Звєркова на розі Столярного провулка та Катерининського каналу. Тут він продовжує роботу над першою книгою "Вечорів на хуторі біля Диканьки".

Наприкінці травня 1831 р. відбулося знайомство М.Гоголя з О.Пуш­кіним, у котрому молодий письменник знайшов старшого товариша і творчого наставника. Микола влаштовується на літо домашнім учителем у Павловського і майже щодня бачиться з Пушкіним та Жуковським, проходячи по чотири версти до Царського Села, де вони тоді літували. У такій атмосфері М.Гоголь закінчує роботу над "Вечорами...", загально­му захопленню якими задає тон реакція Пушкіна: "... Вони вразили ме­не. Ось справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без бун­дючності. А місцями яка поезія! Яка чутливість! Усе це так незвичайно в нашій літературі, шо я досі не отямився". Ліричний образ України, створений Гоголем у "Вечорах...", назавжди ввійшов у європейську літературу. Захоплено зустрів їхню появу і моло­дий, ще маловідомий критик В.Бєлінський, якому теж долею призначено було зіграти не останню роль у житті Гоголя. Детально аналізуючи нада­лі кожен новий твір, нав'язуючи громадській думці свій кут зору, "неса­мовитий Віссаріон" водночас втручатиметься й у життя письменника, його стосунки з друзями і суспільством, ускладнюючи й без того серйоз­ну душевну кризу М.Гоголя.

Уже в другій частині "Вечорів..." (1832) ліричні й героїчні картини України змінюються першими спробами "викривальних портретів" обивателів-"існувателів", м'який іскрометний гумор у творчості М.Гоголя потроху поступається місцем безжальній сатирі та сарказму. Нащадок запорожців, він оспівав героїчні подвиги козацтва, своєю неповторною мелодійною ритмічною прозою, що увібрала все багатство словесних барв живої народної мови, створив надзвичайно мальовничий портрет України. Водночас М.Гоголь — син маловідомого українського драматурга — завжди мріяв стати "великороським" письменником. Мо­же, саме в неприйнятті його росіянами криється джерело викривальної і гіркої "російської прози". Адже й Башмачкін, і незліченна кількість "ма­леньких людей" — це й сам Гоголь, його трагічне самовідчуття перших років животіння у Петербурзі. І всі інші персонажі — бачені ним, відчуті іа безпосереднього спілкування, осмислені й усвідомлені безсонними зат­хлими ночами в холодній постелі під клаптиковою ковдрою та поноше­ною літньою шинеллю... Він мріяв стати рідним сином російської літера­тури, а залишився назавжди провінційним хлопчиком із притулку, який нишком мститься мачусі за нещирість і зверхність, із якими його пуска­ють до парадних кімнат...

М.Гоголь довго не наважується підписати твори власним ім'ям. Для інторства "Вечорів..." вигадано колоритного народного персонажа — "пасічника Рудого Панька", який об'єднує розповіді як пушкінський Іван Петрович Бєлкін. 1831 р. у "Литературной газете" були надруковані гла­ва з повісті "Страшний кабан" за підписом П.Гличика, стаття "Декілька думок про викладання дітям географії" за підписом Г.Янова і стаття "Жінки", під якою вперше з'явилося власне прізвище письменника.

Після появи "Вечорів..." Гоголь стає відомим і модним письменни­ком, який має змогу цілком присвятити себе творчості. Він пише ряд по­вістей, об'єднаних пізніше у збірник "Миргород". Влітку 1832 р. він зна­йомиться у Москві з М.Погодіним, С.Аксаковим, знаменитим актором М.Щепкіним, українським фольклористом, першим ректором Київсько­го університету М.Максимовичем. Тоді ж, уперше за час перебування у Петербурзі, Гоголь приїжджає до Василівки (звідки восени їде до Пе­тербурга разом із молодшими сестрами Ганною та Єлизаветою, щоб улаштувати їх учитися в Патріотичний інститут).

У цей період, крім літературної діяльності, Гоголь працює над істо­рією України, планує здійснити солідну історико-географічну працю "Земля і люди", на початку 1834 р. клопочеться про одержання кафедри історії в Київському університеті, збираючись переїхати до Києва...

Проте за сприяння П.Плетньова був затверджений ад'юнкт-професором Петербурзького університету, де одержав два курси — історії середніх і стародавніх віків. На одній із його лекцій був присутній О.Пушкін, який дав про неї цілком позитивний відгук. М.Гоголь починає старанно готу­ватися до лекцій, робити безліч конспектів і планів, що згодом пригаси­ло його захоплення педагогічною діяльністю. Зрештою, результатом науково-викладацької.діяльності Гоголя стала низка статей історико- культурологічної тематики, вміщених до збірки "Арабески" (1835) (зазви­чай не звертають уваги, що тут зібрані не лише повісті "Записки боже­вільного", "Невський проспект" і "Портрет", а й Статті "Про середні віки", "Про викладання загальної історії", "Погляд на облаштування Ма­лоросії", "Про малоросійські пісні" та ін.).

1833 року в Петербурзькому великому театрі була поставлена інсцені­зація на одну дію повісті з "Вечорів на хуторі біля Диканьки" — "Ніч пе­ред Різдвом". Цього ж року Гоголь читав О.Пушкіну повість "Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем", про котру великий поет відгукнувся як про твір "дуже оригінальний і дуже кумедний".

Спілкування з Пушкіним справило величезний вплив на становлення Гоголя-письменника. "Пушкін змусив мене подивитися на справу сер­йозно", — згадував Гоголь про зміну тональності "Вечорів...". Поет за­лучає Гоголя до участі в журналі "Современник": з'являється його стаття "Про рух журнальної літератури", спрямована проти одіозних реакційних журналістів Булгаріна і Сенковського, що згодом викличе їхні нищівні ес­капади проти творів Гоголя. Пізніше в "Современнике" з'являться гого- лівські повісті "Коляска" і "Ніс". 1834 р. заслуги М.Гоголя перед літературою були відзначені обранням його дійсним членом Товариства любителів російської словесності. 1835 р. вийшла у світ перша частина збірника "Миргород. Повісті, які служать продовженням "Вечорів на хуторі біля Диканьки", із творів яко­го особливу славу принесли "Старосвітські поміщики" й "Тарас Бульба". Якщо перша — "поминальна патріархальному помісному укладу", то "Тарас Бульба" й донині залишається неперевершеним гімном Україні, її героїчному народові, її безсмертному духу. Кажуть, що опис степу порадив вставити у повість О.Пушкін. Хоча й без того тут безліч мальовничих пей­зажів, яскравих картин побуту й опису характерів. Слід зазначити, що в "Тарасі Бульбі" — вперше в літературі! — Гоголь дає емоційні й напрочуд точні розгорнуті описи українських танців (танцю — як вираженню внут­рішнього стану й народного менталітету — присвячені й деякі фрагменти у "Вечорах..." та в "Арабесках").

Улітку 1835 р. Микола знову вирушає до Василівки, а звідти — в Київ до М.Максимовича, де 7 жовтня починає роботу над "Мертвими душа­ми". Дата, названа самим М.Гоголем у листі до О.Пушкіна, в якому він писав: "Мені хочеться в цьому романі показати хоча б з одного боку всю Русь". "Казарма і канцелярія зробилися опорою політичної науки Миколи I, — писав про Росію середини XIX ст. О.Герцен. Гоголь дасть широку панораму цієї епохи відразу у двох жанрах: у повістях петербурзького циклу і в поемі "Мертві душі".

Трагізм сприйняття дійсності проходить через весь цикл петербурзь­ких повістей. За парадною пишністю Невського проспекту, цією вистав­кою людського марнославства й лицемірства, де фланірують люди-ляльки, люди-носи, люди-вуса, люди-бакенбарди, — "ховається і зникає істота ніким не захищена, нікому не дорога, нікому не потрібна", — як пише Гоголь про смерть героя "Шинелі" — непомітного чиновника Ака- кія Акакійовича. Боязкий протест, що зріє в таких героях, не тільки не має виходу, а й убиває самого героя його ж безсиллям... "Мертві душі" Гоголь пише болісно довго, сам несподівано потрапив­ши в пастку власної сміливості. Ще 1833-го він задумує комедію, повну "злості, сміху та солі". Спо­чатку це п'єса "Володимир третього ступеня", залишена в передчутті цен­зурних перешкод. Потім з'являються "Женихи" (пізніше перероблені на "Одруження") — викриття провінційних родинних стосунків. Нарешті, 1835 р. протягом кількох місяців пише один із найвизначніших творів — викривальну сатиричну комедію "Ревізор".

Першу редакцію "Ревізора" Гоголь блискуче читав на вечорах у В.Жу­ковського у грудні, а 19 квітня 1836 р. відбулася прем'єра комедії в Олександринському театрі. Кожна постать комедії, аж до другорядних, була настільки переконлива й типова, що буквально з першої появи на сцені персонажі "Ревізора" стали загальновживаними іменами-прізвиськами. Столична публіка, яка переповнила театр на прем'єрі, впізнала себе не без обурення. Реакційна критика повстала проти автора, звинувачуючи його в наклепі — на чиновників, на добропорядних громадян, на суспіль­ство загалом.

Інакше зустріла п'єсу "народна столиця" — Москва. У спектаклі (25 травня 1836 р.) грав цвіт Малого театру на чолі з М.Щепкіним (Городни­чим). Лише М.Дюр, який виконував роль Хлестакова, не зумів вийти за межі шаблонної водевільної манери. (В.Стасов згадував: "Уся тодішня молодь була від "Ревізора" у захопленні. Ми напам'ять повторювали... цілі сцени"). Захоплено відреагувала "Молва", редагована Бєлінським. У московській прем'єрі "Ревізора" автор статті бачив запоруку того, що "ми матимемо свій національний театр, який частуватиме нас... художнім показом нашого суспільного життя". І все ж, атмосфера, що склалася навколо імені Гоголя після виходу у світ "Ревізора", гнітить і дратує письменника. Не знаходячи в собі 'сил для відкритої боротьби, він 6 червня 1936 р. їде за кордон.

У Швейцарії береться до роботи над "Мертвими душами", особливо інтенсивно працює над ними в Парижі, де проводить зиму. Тут у березні він одержує звістку про смерть О.Пушкіна. "Вся насолода мого життя, вся моя вища насолода зникла разом із ним. Ні до чого не брався я, з ним не порадившись. Нічого не писалося без того, щоб я не уявляв його перед собою...", — пише М.Гоголь П.Плетньову. Вражений, не знаходячи собі в Парижі місця, в березні 1837 р. їде до Риму, де проживе близько двох років, періодично виїжджаючи до Німеччини та Швейцарії на лікування. Основною справою його життя стає робота над "Мертвими душами". Ро­сійське оточення, зокрема дружба з художником О.Івановим, який тоді працював над "Явленням Христа народу", розраджують тугу за батьків­щиною. Проте ностальгія жене його з Риму, й у вересні 1839 р. М.Гоголь з'являється в Москві, де залагоджує свої сімейні справи. Зустрічається з друзями, відвідує виставу "Ревізора" в Малому театрі, але, коли після третьої дії зал починає викликати автора, тікає з приміщення... Знову виїхавши за кордон 18 травня 1840 р., Гоголь закінчує "Одру­ження" і перший том "Мертвих душ". В жовтні 1841-го повертається до Росії, сподіваючись будь-що надрукувати свій новий твір. Від видання по­еми в Москві доводиться відмовитися — голова московського цензурно­го комітету, такий собі Голохвастов, уже сам заголовок поеми визнав "незручним для друку, оскільки душа безсмертна". Потай від реакційно настроєних Погодіна й Шевирьова, які "опікува­ли" Гоголя з моменту його приїзду, письменник зустрічається в Москві з Бєлінським і передає через нього рукопис до Петербурга. Цензор Нікітенко під тиском літературних кіл пропустив поему, вимагаючи зняти тільки "Повість про капітана Копєйкіна".

Поява наприкінці травня 1842 р. першого тому "Мертвих душ" знову розділила Росію на два табори. Безкомпромісна сатира Гоголя була зуст­рінута злісним цькуванням реакційної частини суспільства. Затяті реакці­онери Полєвой, Сенковський і Булгарін намагалися очорнити письмен­ника й довести, що його твір не має нічого спільного з російською дійсністю. "Друзі" з ліберального слов'янофільського табору — Аксаков і Шевирьов — намагалися приглушити гостроту соціального звучання пое­ми, запевняючи, що Гоголь не мав на меті писати сатиричний твір вик­ривального характеру. Натомість Бєлінський дав чітке концептуальне трактування "Мертвих душ". Услід за ним Герцен писав: "... Поезія Го­голя — це крик жаху та сорому, який видає людина, принижена від ни­цого життя, коли раптом помічає у дзеркалі своє оскотинене обличчя". На відміну від героїзації українського народу, побачений письменни­ком за страшною постаттю поміщицької імперії народ російський є, зде­більшого, або споєний, деморалізований рабською психологією кріпак, або ті самі мертві селяни, котрих скуповує Чичиков. Лише в ліричних від­ступах і пейзажах поеми проступає інша Росія — з її билинним розмахом, із безупинним устремлінням уперед.

1843р. у Петербурзі вийшли "Твори" М.Гоголя в чотирьох томах, що дало йому деякий прибуток. Письменник доручив П.Плетньову і С.Шевирьову на ці кошти створити Фонд допомоги бідним талановитим сту­дентам Петербурзького і Московського університетів. З 1845 р. твори Гоголя починають публікувати у Європі: чеською мо­вою видані "Старосвітські поміщики" й "Ніс"; французькою — "Тарас Бульба", "Записки божевільного", "Коляска", "Старосвітські поміщики" і "Вій"; через рік німецькою — "Мертві душі", "Повість про те, як пос­варилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем", "Тарас Бульба", "За­писки божевільного", "Коляска", "Старосвітські поміщики", "Вій"; 1847 р. — "Тарас Бульба" датською мовою.

Останні десять років життя письменника були обтяжені як серйозною душевною кризою, так і болісними творчими пошуками. Він задумує в наступних частинах "Мертвих душ" показати моральне переродження своїх героїв, намалювати перспективи відновлення суспільства і держави. Водночас письменник працює над другою редакцією "Ревізора". Намага­ючись порозумітися з публікою, він закінчує в Римі, куди виїхав із поетом М.Язиковим улітку 1842-го, мініатюру "Театральний роз'їзд", де дає і своє обгрунтування комедії "як дзеркала громадського життя" й наво­дить погляди різних верств суспільства щодо своєї п'єси.

Оселившись в Італії, він мандрує по всій Європі: їздить лікуватися до Німеччини, живе то в Ніцці, то в Парижі, ніде не знаходячи ні душевно­го спокою, ні поліпшення здоров'я. Ідея "світлої Росії", в ім'я якої він почав писати другу частину Мертвих душ", бачиться йому настільки утопічною, що в липні 1845 р. він спалює декілька глав готового рукопису. Під впливом усе зростаючих релігійних настроїв Гоголь знов і знов намагається переосмислювати свої твори — пише в 1846—1847 рр. "Розв'язку "Ревізора", потім — "Допов­нення до розв'язки "Ревізора". Але його моралізаторські потуги зустріча­ють опір з боку найближчих друзів. М.Щепкін категорично відмовляєть­ся від постановки "Розв'язки" й відмовляє М.Гоголя друкувати її. Настільки ж невдалою була спроба написати другу частину "Портрета" й перетворити викривальну ідею на думку про узгоджувальну роль мис­тецтва...

Наляканий висновками, що неминуче випливали з його кращих творів, ізолювавши себе в Європі від прогресивних віянь, підтримуючи дистування із обмеженим колом друзів, Гоголь у січні 1847 р. видає "Вибрані місця з листування з друзями", передмовою до яких ставить заповіт, написаний у Гамбурзі 1845 р. — саме тоді, коли спалював ру­копис "Мертвих душ". Нову книгу склали листи, адресовані П.Плет­ньову (ректору Петербурзького університету, видавцеві журналу "Современник"), С.Шевирьову (професору Московського університету, співробітнику реакційного погодінського "Москвитянина"), В.Жуковскому, М.Язикову, О.Толстому та ін., а також статті про О.Пушкіна, М.Карамзіна, про російську поезію тощо. "Душа моя знемогла, я ду­мав, що у книзі моїй — швидше зерно примирення, а не розбрату", — писав Гоголь в "Авторській сповіді". "Мені тільки здалося безсумнів­ною істиною, що я зовсім не знаю Росії, що чимало змінилося відтоді, чк я в ній не був...".

Усвідомлюючи необхідність повернення на батьківщину, щоб усе по­бачити на власні очі, письменник у травні 1848 р. після відвідин Єруса­лима повертається через Одесу до Василівки. А у вересні ненадовго приїжджає до Петербурга, де знайомиться з Некрасовим, Гончаровим та іншими співробітниками "Современника". Проте ця зустріч залишає в усіх якесь відчуття ніяковості, силуваності. М.Гоголь їде до Москви, де живе спочатку в М.Погодіна, а потім — в О.Толстого.

Він постійно переробляє рукопис, але так і не може дописати твору. Влітку 1849-го він читав глави другого тому Аксаковим в Абрамцевому, проте все видавалося Гоголю непереконливим. Душевна криза зростала. Досі не зрозумілою у житті письменника є роль графа О.Толстого, в сім'ї котрого жив М.Гоголь останні роки. За його словами, в ніч на 11 лютого, за десять днів до смерті, Гоголь спалив другий том "Мертвих душ" та інші рукописи. Вціліли тільки листи Пушкіна, Жуковського і його особисті. Вранці Гоголь нібито сказав графу Толстому: "Уявіть, який сильний злий дух! Я хотів спалити папери, давно вже на те приз­начені, а спалив глави "Мертвих душ!"... Серед паперів, що залишилися в будинку після смерті Гоголя, були виявлені перші чотири глави чернет­ки "Мертвих душ" і ще однієї глави, не позначеної номером. С.Шевирьов, літератор і друг Гоголя, підготував їх до друку, і вони були видані 1855-го — в перший рік правління Олександра II. Останні два тижні життя Гоголь нічого не їв, тільки пив воду, розве­дену червоним вином. Помер він 21 лютого 1852 року.

Як свідчить теща М.Погодіна, яка була поруч із письменником до са­мої його смерті, в останні хвилини він вимагав: "Драбину! Швидше дра­бину!". Куди поспішав піднятися Гоголь в останню мить життя, ми ніко­ли не дізнаємося... Усе майно, що залишив по собі Гоголь, окрім різноманітних дріб­ниць, — шуба, шинель і годинник, а також 170 рублів 10 копійок від про­дажу книг. Справжнім багатством великого письменника був його порт­фель із рукописами. Труну з тілом письменника було виставлено для прощання в церкві Московського університету. Віко труни закрив М.Щепкін. Похорон від­бувся на третю добу — 24 лютого — на цвинтарі Свято-Данилового мо­настиря (знесений 1932 р. у зв'язку з реконструкцією Москви).

Несподівана, швидка і загадкова смерть Гоголя викликала багато плі­ток і пересудів. Так, І.Тургенєв писав С.Аксакову: "... мені справді здаєть­ся, що він помер, бо наважився, захотів померти, що це самогубство по­чалося зі знищення "Мертвих душ". Лікарем, що перебував біля Гоголя в останній період його життя, був О.Тарасенков, відомий медик, автор ряду праць із психіатрії. Він познайо­мився з Гоголем за місяць до його смерті і брав участь в останньому лі­карському консиліумі. Ні Тарасенков, ні інші лікарі не помітили нічого особливого у стані організму письменника. Під час перепоховання 1931 р. останків М.Гоголя на кладовищі Новодівичого монастиря, коли в живих не залишилося жодного з тих, хто знав його особисто, виникли чутки про те, що письменника поховали в стані летаргічного сну. Викликано це було тим, що коли труну від­крили, череп був повернений набік. Інших змін положення тіла зафік­совано не було. На новій могилі згодом було встановлено новий па­м'ятник із погруддям письменника, а фрагменти першого пам'ятника — хрест-Голгофу — розшукала і встановила на могилі чоловіка удова Михайла Булгакова. Перше повне зібрання творів Миколи Гоголя у п'ятнадцяти томах бу­ло видано лише в 1940—1952 рр.