Серж (Сергій Михайлович) Лифар народився у Києві. Ім'я його — ирки першої величини у світовому балетному мистецтві — протягом десятиліть було повністю забуте і в Росії, і в Україні. Про цю людину над- івичайної долі не було видано на батьківщині жодної книги, а його власні, написані російською та французькою мовами, які широко видавались в різних країнах, знаходилися в так званих спецсховищах.
Широко відомий і оголошений за кордоном як "французький хореограф", Серж Лифар лише останнім часом на батьківщині починає сприйматися як видатний син України.
Лифар за походженням був українцем. У його сім'ї зберігалися не лише перекази про минуле України, про бритоголових запорожців і їхні бойові ірави, а й "пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, видані Лифарям українськими гетьманами і кошовими отаманами великого Війська Запорозького".
На схилі віку ностальгічно згадував Сергій Михайлович сільське життя в Україні в маєтку свого діда по матері, неподалік Канева: "Слухаючи народні пісні і спостерігаючи народні барвисті обряди-святкування, подовгу живучи в садибі поруч із селянами, я торкався чистого джерела прадавньої вікової культури і, сам того ще не знаючи, вбирав у себе найдавнішу правду, тремтливо торкався живого минулого і звикав любити і шанувати народ". Зберігалися в сім'ї Лифарів і легенди про дуже далеких предків — вершників — із народу, який прийшов мало не з казкової Індії. "Від цих невідомих вершників, говорить наша сімейна легенда, — згадував Серж, — і ведуть свій рід Лифарі, які осіли в Запорізькій Січі".
Сергій народився в заможній київській сім'ї чиновника департаменту водного і лісового господарства Михайла Лифаря і його дружини Софії — дочки власника маєтку в Канівському повіті Київської губернії. У архіві Лифаря збереглася фотографія його батьків 1900 року, на якій батько — у мундирі чиновника, а мати — в українському народному вбранні. Могила батьків, на якій у 1961 році побував Сергій Михайлович з дружиною, знаходиться на Байковому кладовищі в Києві. Лифар теплими словами згадує свого батька, який любив красиві речі, надавав великого значення зовнішньому вигляду, формі і страждав від усякої фальшивої ноти і від усякого несмаку і неохайності. "Я не пам'ятаю випадку, — пише Лифар, — щоб він коли-небудь кричав на нас, своїх дітей, із якими він розмовляв скоріше як із молодшими друзями, ніж із маленькими дітьми. У нього була ота дорогоцінна, така рідкісна властивість: він умів шанувати юність, але вихованням нашим мало займався". Найбільше Сергій любив матір, "любу матусю". Як і всі діти, з дитинства хлопчина виніс безліч різноманітних вражень. "Мені випала доля бути представником того покоління величезного слов'янського краю, що виростало в голоді й у потоках крові, — крові, що з нею спливли сотні тисяч моїх ровесників, переможених жорстокою необхідністю". Навчався Сергій у восьмій київській гімназії, водночас успішно займаючись у київській балетній студії (1915—1921 рр.) Броніслави Ніжинської, що поглинало весь вільний час і вимагало чимало сил. Сестра танцівника Вацлава Ніжинського (замінити якого у трупі С.Дягілєва згодом судилося Сергієві Лифарю) виїхала у 1921 р. за запрошенням Дягілєва в його "Російський балет". По закінченні гімназії Сергій теж поїхав до Європи і вступив у трупу Дягілєва, де продовжував удосконалювати майстерність під керівництвом Б. Ніжинської і певний час у педагога трупи, відомого танцівника і балетмейстера Енріке Чекетті.
В антрепризі "Російський балет С.Дягілєва" Лифар проходить шлях від артиста кордебалету до першого соліста і балетмейстера. Він виконує головні партії в балетах: "Жар-птиця", "Аполлон Мусагет", "Петрушка" (роль Арапа), "Блудний син". Танцівник класичної школи, що володіє розвиненою технікою, драматичною експресією і ліричним даром, Лифар, проте, згодом обмежить свій репертуар головними партіями у власних постановках. У своїх спогадах "Дягілєв і з Дягілєвим" (1939, Париж) Сергій докладно розповідає про шість років свого перебування в трупі.
Після смерті Дягілєва в 1929 р. Серж Лифар переходить до паризької "Гранд-Опери", де майже без перерви з 1930 по 1977 рр. був солістом (до 1956 р.), балетмейстером і педагогом. Нині визнано, що діяльність Лифаря в період між двома світовими війнами мала величезне значення для відродження французького балету. Під його керівництвом балетна трупа французької "Гранд-Опери" стає однією з кращих у Європі. Як балетмейстер він дебютував 1929 р. ("Байка про Лисицю", музика І.Стравинського, "Російський балет Дягілєва"). Він поставив понад 200 балетів, дивертисментів (у оперних спектаклях) і окремих концертних номерів.
Сюжети або ідеї балетів Лифаря зазвичай почерпнуті з античної та біблійної міфології, класичної літератури і поезії. Для його постановок характерне точне відображення характеру музичного матеріалу і тонке відчуття стилю, часом абстрактність алегоричного задуму, витончена стилізація і статичність, патетика і мелодраматизм. Пластична мова Лифаря відзначається просторовою і скульптурно-художньою виразністю. Старанно розробляючи партії солістів, протиставляючи їх кордебалету, Лифар надав особливого звучання чоловічій танцювальній партії в балеті. Блискучий знавець академічного танцю, він достойно продовжував і розвивав його традиції, розробив принцип так званих "трьох хореографічних планів" (хореографічна драма як ціле; наскрізний "пластичний лейтмотив"; детально розроблена техніка рук, шиї, торса танцівника), домагався від танцівника акторської виразності, гармонічного поєднання міміки і жесту з музикою. Крім того, С.Лифар — автор багатьох праць з питань історії і теорії балету, у яких висунув термін "неокласицизм" для визначення власної творчості. Першу з них — "Маніфест хореографа"(Le Manifeste du choregraphe) — він публікує в Парижі в 1935 р., останню — "Історія балету"(Histoir du ballet) — у 1966 р.
У роки Другої світової війни, коли Париж був захоплений гітлерівцями, С.Лифар на прохання паризької влади очолив "Гранд-Оперу", погодившись тому, що Франція стала його другою батьківщиною. Лифар пише про ці часи: "В роки Другої світової війни моя суспільна діяльність головним чином була спрямована на порятунок від розгрому німцями, тимчасовими окупантами Франції, паризької Опери (французького національного надбання), музею і бібліотеки шведського магната RоІf de Маге, російської консерваторії ім. Рахманінова, російських балетних шкіл і, нарешті, моєї особистої бібліотеки і колекції".
Фашисти хотіли залучити Лифаря до співробітництва, але він ухилився від особистої зустрічі з Гітлером, коли той відвідав палац Гарньє, в якому знаходиться "Гранд-Опера", а потім рішуче відмовився передати Геббельсу з колекції паризької Опери портрет знаменитого німецького композитора Р.Вагнера роботи О.Ренуара, який мали намір подарувати фюреру. Серж Лифар заявив, що ця картина, написана французьким майстром, належить Франції і тому видачі не підлягає. Всупереч фактам, по закінченні окупації заздрісники стали поширювати чутки про те, що С.Лифар нібито був колабораціоністом, співробітничав із гітлерівцями і навіть приймав самого Гітлера. На підставі цих чуток він був засуджений французьким Рухом Опору до страти. Серж змушений був тікати з Франції. У 1944—1947 рр. він очолює трупу "Нуво бале ле Монте-Карло".
Після війни Національний французький комітет із питань "чистки" скасував обвинувачення на адресу Лифаря. Повернувшись у 1947 році до Парижа, С.Лифар засновує Інститут хореографії, а з 1955-го — веде в Сорбонні курс історії і теорії танцю. Опублікована французьким часописом "Спектакль світу" (1969 р.) стаття "Найважливіше у Лифарі" відзначає, що Серж створив цілу плеяду французьких балерин, яких паризька Опера досі ніколи не мала. За 26 років роботи в "Опері" Лифар виховав одинадцять зірок балету. У цьому сузір'ї Ліссет Дарсонваль, Соланж Шварц та Іветт Шовіре краще за інших відчули стиль Лифаря. Проте у 1958 р. його усунули з "Гранд-Опери" під приводом "необхідності створення сучаснішого репертуару".
Ніна Тихонова, яка добре знала Лифаря, згадувала: "Кінець його відбувся раптово. Вчорашнього кумира, що воскресив славу французького балету, творця хореографічних вистав, багато з яких залишаться в історії, автора двох десятків книг про балет, людину, для якої в Сорбонні було створено кафедру й завдяки якій університет прийняв балет у своє лоно^ іноземного члена Французької Академії, — забули буквально відразу". Його запрошували ставити спектаклі в Берліні, Лондоні, Загребі, але він змушений був відмовлятися, оскільки його балети були власністю "Гранд-Опери".
Навіть при постановці балетів Лифаря в "Опері" його не вважали за потрібне запрошувати на репетиції. "Факт неймовірний, — розповідає останній учень Сергія Михайловича, зірка паризької сцени професор консерваторії Сіріл Атанасов. — "Опера" ставить спектакль хореографа, що живе майже поруч із театром. У колективу — труднощі з хореографічним текстом. Проте амбіції змушують адміністрацію утриматися від запрошення автора. Ох і реалії театру!".
Під час перших гастролей у Москві паризької "Гранд-Опери" м 1958 р. було показано ряд балетів Лифаря. Проте його, на той час ще головного балетмейстера театру, до СРСР не запросили... Лише в 1961 р. він уперше приїжджає на батьківщину туристом. Під час неофіційних зустрічей із діячами культури Сергій Михайлович неодноразово говорив, що передасть Росії свою — одну з кращих у світі — колекцію листів і автографів О.Пушкіна за дозвіл здійснити постановку хоча б одного балету в Москві або Києві. Відповіді на його пропозицію не надійшло. Ситуація не змінюється й під час приїзду паризької Опери в СРСР у 1969—70 рр. Лише-у зв'язку з майбутніми гастролями 1977 р. "Гранд-Опера" запрошує Лифаря відновити його постановки і відпрацювати їх з колективом, що звик до іншої хореографічної лексики.
Українське коріння позначилося у формуванні характеру митця, у повазі до традицій, до природи, простих людей. Коли йому вперше, у 1961 р., вдалося побувати в СРСР (правда, лише в статусі туриста), то, відвідавши рідний Київ, він із хвилюванням і трепетом оглядав знайомі йому місця, про що і написав у книзі "Моя закордонна Пушкініана" (Париж, 1966 р.).
Сергій Лифар ніколи не забував свого рідного міста. Проживши понад десять років за рубежем, він писав: "Тільки той, хто був у Києві, хто дивився з Царського майданчика на широкий, урочисто величний, спокійно сяючий своїм сріблом на сонці Дніпро і на безмежний, неосяжний простір зеленої зарічної далечіні, хто бував у Видубицькому монастирі, на високому, крутому зеленому березі і відтіля дивився на поля і ліси, котрим немає кінця, немає краю, — тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ з його Дніпром, який з дитинства входить у все твоє єство". У автобіографічній книзі "Страдні роки" С.Лифар яскраво описує життя Києва в роки революції, громадянської війни і перших років після її закінчення. Описи його перегукуються з тими, що лишив нам інший видатний киянин, — Михайло Булгаков, хіба що Лифар більш лояльніший у своїх політичних оцінках і пристрастях.
Уже у Франції, згадуючи і цитуючи знамениті гоголівські рядки про Дніпро, Лифар відзначав: "...і ми, кияни, у нашому "прекрасному далекому", у прекрасному Парижі, що не може змусити мене забути про мій Київ і мій Дніпро, повторюємо ці описи Гоголя". Г.Тютюнник, який спілкувався з Сержем у Парижі в шістдесятих роках, згадував, що Лифар говорив і українською мовою, навіть якось зустрів своїх гостей в українському народному костюмі.
Вищою нагородою Майстрові (крім ордена Почесного Легіону Франції) стало заснування Національною Академією хореографії України з 1994 р. щорічного Міжнародного конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря і Міжнародного фестивалю "Серж Лифар де ля дане" у Києві.
На виконання заповіту Сержа Лифаря його дружина шведська графиня Ліллан Аллефельд-Лаурвіг передала Росії безцінну Пушкінську колекцію та багато інших раритетів російської культури. Значна частина його архіву знаходиться й у Київській бібліотеці ім. Лесі Українки та в Музеї приватних колекцій.
XX століття, осяяне зіркою Сержа Лифаря, завершилося у 2000 р. прем'єрою у Києві його "Ромео і Джульєтти" — балету на музику П.Чайковського. Це стало можливим завдяки добродійній акції Ліллан, котра не лише передала авторське право на постановки балетів С.Лифаря балетній трупі Національної опери України, а й фінансувала приїзд на IV Міжнародний фестиваль "Серж Лифар де ля дане" його улюблених учнів — теперішнього президента Французької академії танцю Клода Бессі та зірок балету Крістіан Власі й Аттіліо Лабіса. Тоді ж Ліллан Аллефельд-Лаурвіг передала Президентові України для Музею історичних дорогоцінностей сімейну реліквію — золоту балетну туфельку, якою в 1955 р. Серж Лифар був нагороджений як кращий танцівник світу.
Недалеко від Парижа на могильній плиті у Сент-Женев'єв-де-Буа, де поховано великого сина українського народу, зазначено: "Sегg Lifar de Kiev" — "Серж Лифар із Києва".