Володимир Лукич Боровиковський народив­ся 24 липня 1757 року в Миргороді. На той час у містечку налічувалося лише 656 "обива­тельських домів", але це було полкове місто, центр Миргородського полку, тобто й військової, і територіально-адміністративної одиниці. З Миргородським полком були так чи інакше пов'язані всі родичі майбутнього художника. Служба в полку, проте, не обов'язково означала участь у бойових діях: частіше доводилося вико­нувати суто цивільні, чиновницькі функції.

Батько Володимира Боровиковського, Лука Боровик, мав звання значкового товариша, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином "із малоросійської шляхти". Сім'я, однак, не була особливо багатою. Її власність складалася з будинку в Миргороді та неве­ликих ділянок землі під Миргородом і Хоролом. У 1774 році сімнадцятирічний Володимир також поступив до Миргород­ського полку і прослужив дев'ять років — до 1783-го, вийшовши у відстав­ку, як і його батько, у званні значкового товариша і з "характеристикою": "Підвищення чину достойний і військову службу продовжувати бажає".

Проте не надто обтяжлива (ймовірно) служба в Миргородському полку завжди сполучалася в Боровиків із заняттям живописом. Художня обдаро­ваність виявилася в багатьох членів цієї родини. Лука Боровик створював на замовлення ікони і, слід гадати, портрети. Він, можна припустити, був і першим наставником сина. Збереглося кілька ікон, написаних Володими­ром Боровиковським у цей період. Вони виконані у традиції українського "козацького" бароко. Подібно до батька, молодий художник пробував свої сили і як портретист. Може, якраз написання портретів і стало приводом для знайомства Володимира Боровиковського з В.Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше — Київської губернії. Капніст був непересічною людиною, шанувальником мистецтв, відомим поетом свого часу, власником оспіваної ним у віршах Обухівки.

У 1787 році Катерина II з великим почтом подорожує півднем Росій­ської імперії. Міста, якими проїжджає цариця, різноманітно прикраша­ються, й це потребує участі величезної кількості художників. Капніст за­лучає до декораційних робіт Володимира Боровиковського. Молодий художник створює два алегоричні полотна, "сценарії" яких були розробилені, можливо, тим таки Капністом. На одному з них було зображено сім грецьких мудреців перед "Наказом" Катерини, "що витлумачували доско­налість цього безсмертного творіння", й сама імператриця в особі Мінерви. На іншому полотні були показані Катерина, що засіває землю, зора­ну Петром І, та великі князі Олександр і Костянтин, які боронять землю,слідуючи за своєю царственою бабусею. Ці полотна було призначено, ймовірно, для палацу у Кременчуці, де зупинялася імператриця. Відповід­но до легенди, Катерина звернула увагу на алегорії Боровиковського, й молодого художника було запрошено до Петербурга. Може бути, що тут так само не обійшлося без участі Капніста. Так чи інакше, в дорогу Володимир Боровиковський вирушив аж піз­ньої осені 1788 року. У Петербурзі він поселяється в будинку М Львова, Капністового друга. Про вступ до Академії мистецтв зайве було й думати — тоді навчання в ній починалося з п'яти-шести років, а Боровиковському йшов тридцять другий. Однак Львов, людина різноманітних інтересів і за­хоплень, знаходить чимало справ і для миргородського "відставного пору­чика". Боровиковський створює 37 ікон для Борисоглібського собору в міс­ті Торжку, побудованого за проектом Львова. З них уціліла тільки одна — "Притча про мудрих і нерозумних дів". Для іншого храму, спроектованого Львовим, — Йосифського собору в Могилеві — Боровиковський пише ві­сім образів (збереглося чотири). У домі Львова Боровиковський знайомиться з Дмитром Левицьким, найбільшим портретистом того часу. Левицький не був учителем Борови­ковського в повному розумінні цього слова, однак, поза сумнівом, допо­магав йому порадами й по-дружньому сприяв. Більш "традиційним" нас­тавником молодого художника був І. Лампі. І Левицький, і Лампі, і прославлений Рокотов, який працював у Москві, були портретистами. Може, саме тодішній розквіт портретного жанру й, вод­ночас, дедалі сильніше відчуття того, що великі попередники вже зробили псе краще, що могли, й тепер потихеньку рухаються до свого заходу, спону­кали Боровиковського згадати свої миргородські вправи й також звернутися до портрета. На початку 1790-х років він створює портрет О.Філіппової, дру­жини архітектора П.Філіппова, зображуючи модель (уже) на тлі пейзажу.

Перший успіх Боровиковському принесли портрети-мініатюри, які були на той час у моді і зробилися дуже популярними. Зупинятися на цьому художник, звісно, не збирався. У 1794 році він пише знаменитий тепер "Портрет Катерини II на прогулянці в Царському Селі". Лампі представляє роботу Боровиковського в Академію мистецтв і клопочеться про присудження молодому художнику звання академіка. Однак Борови­ковський став тільки "призначеним". Існує переказ, нібито імператриця бачила свій новий портрет, але не схвалила його, що й послужило голов­ною причиною прохолодного ставлення академіків. Тоді Лампі, який і на­далі опікується своїм учнем, обирає інший шлях. Завдяки його протекції Боровиковський одержує замовлення від "малого двору" й пише портрет великого князя Костянтина Павловича (1795), за який молодому худож­нику було присуджено звання академіка.

Із середини 1790-х років слава Боровиковського-портретиста починає стрімко зростати. Він вступає в пору розквіту. Серед його моделей — ІІ.Куракіна (1795), В.Арсеньєва (1795), вдова суворовського сподвижника генерала М.Арсеньєва та її дочка Є. Арсеньєва (1795), Є. Тьомкіна (1798), дочка Катерини II і Потьомкіна Є. Наришкіна (1799), А.Гагаріна (1801), фаворитка нового імператора Павла, що змінила всесильну Нелідову. Усіх цих непересічних жінок художник зображує по-різному, але всі вони для нього — насамперед мрійниці, заглиблені в роздуми на лоні чарівної при­роди. Це абсолютно відповідало вимогам сентименталізму — панівного в тогочасному мистецтві напряму. Водночас, художник створює найбільш уславлені свої твори — "Портрет М.Лопухіної" (1797) та "Портрет А. і В.Гагаріних" (1802). Чоловічих портретів у спадщині художника помітно менше, ніж жіночих ("Портрет князя О.Куракіна" 1802 року).

У 1800 році Академія мистецтв нагадує Боровиковському: "... оскільки пан Академік Боровиковський програми своєї для Академії не виконав, то доручається йому написати для конференц-залу портрет Його Імператор­ської Величності в повен зріст, із короною, в далматику та порфірі, а з ура­хуванням великотрудної роботи на витрати його, що можуть бути, видати йому по закінченні цього 500 карбованців". Іншими словами, Боровиков­ський повинен був написати великий парадний портрет задарма. Хоча одержати його Академії було дуже бажано. За цим крилася не те щоб інт­рига, а, швидше, витончений дипломатичний розрахунок. У 1799 році Пав­ло І додав до своїх численних титулів іще один — він став Великим магіс­тром ордену Іоанна Єрусалимського. Чимало установ поспішило придбати для себе портрет імператора саме в цьому новому званні. Боровиковський писав Павла не з натури (зрештою, при портретуванні царствених осіб це була на той час звична практика), але створив одне зі своїх найглибших і найтрагічніших полотен, у якому відобразився не тільки складний характер імператора, а, здається, і все його короткочасне й бурхливе владарювання.

Сентименталізм потроху поступається місцем новому напряму в мис­тецтві — класицизмові. Боровиковський віддав йому данину, зокрема, у знаменитому "Портреті О.Безбородька з дочками" (1803).

У 1802 році художник одержує звання радника. Тоді ж його залуча­ють до оформлення Казанського собору в Петербурзі. Він мав написати шість образів для царських воріт головного іконостаса, а також чотири місцеві образи для другого і третього іконостасів. Робота тривала сім ро­ків (до 1811-го), але при нагородженні художників, які працювали для Казанського собору, Боровиковський через інтриги його колег був від­тиснутий навіть не на другий, а на третій план — і удостоївся лише діа­мантового персня. Маститі академіки завжди недолюблювали Борови­ковського. Свої уявлення про ідеальну Академію художник намагався ре­алізувати у стосунках з учнями. Він не був одружений і не мав дітей. У одному з листів до родичів в Україну він писав, що вся його сім'я — це куховарка та учні. У 1817 році в Боровиковського було п'ять учнів, у 1819-му — сім, у 1824-му — чотири, у 1825-му — тільки три. Учнем Бо­ровиковського був художник О.Венеціанов. Старіючи, художник не переставав працювати. Серед його пізніх творів — "Портрет Г.Державіна" (1811) і "Портрет пані де Сталь" (1812), знаме­нитої французької письменниці. Хоча загалом останні роки Боровиков­ського були безрадісні, а подекуди й стражденні. Художник убожіє. Напру­жені релігійно-філософські шукання приводять його спочатку в масонську ложу "Помираючий Сфінкс" (засновану, незайве уточнити, художником Д.Левицьким і конференц-секретарем Академії мистецтв А.Лабзіним), ку­ди він вступає в 1802 році, а потім — до гуртка Є. Татаринової "Союз бра­терства", що був, по суті, містичною сектою. На замовлення Татаринової Боровиковський створює кілька картин, зокрема "Собор" — груповий пор­трет членів "Союзу братерства". Останні роки життя він займався майже виключно релігійним живописом. Так, у 1814—1815 роках, на замовлення поміщика Лашкевича, ним були створені 26 образів для Покровської цер­кви в Романівні Мглинського повіту Чернігівської губернії. Останньою ро­ботою Боровиковського стали образи для церкви архістратига Михаїла на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, над якими художник працював бе­зоплатно. Вони залишилися незавершеними. У ніч із 5 на 6 квітня 1825 року Володимир Лукич Боровиковський помер.

Джерело. 100 найвідоміших українців.