Добре відомо, яку велику роль у суспільно-політичному житті України відіграла її діаспора у XX столітті. Серед її найвідоміших постатей — П.Скоропадський , С.Петлюра, Д.Донцов і В.Липинський, С.Бандера та багато іншиї. Політичні емігранти з України були відомі у країнах Захо­ду і в XIX столітті. Достатньо згадати такого великого вченого і громад­ського діяча як М.Драгоманов.

Але якщо поставити запитання: коли з'явилася українська політична еміграція, - відповідь буде чіткою і однозначною: в липні 1709 року, коли після Полтавської битви на підвладних Османській імперії територіях Ниж­ньої Наддніпрянщини зібралася частина козацької старшини, яка пішла за І.Мазепою. Незабаром після смерті Івана Степановича гетьманом українсь­кого козацького "уряду у вигнанні" став П.Орлик — не тільки масштабний політичний діяч, а й видатний соціальний мислитель свого часу.

Він походив із давнього роду чеських баронів Орликів, одна з гілок якого ще за доби Гуситських воєн (перша половина XV століття) переселилася до Польщі, а згодом облаштувалася в Литві. Тут 11 жовтня 1672 року, в селі Касуті під Вільнюсом і народився Пилип Орлик. Його батько, Степан, був, найімовірніше, католиком, а мати, Ірина, на­лежала до православного шляхетського роду Малахов-ських.Хлопчикові щойно виповнився рік, як його батько поліг у битві з турками під Хотином. Пилип залишився на руках матері та її рідних і виховував­ся у православній вірі. По досягненні отроцького віку його було відправлено до Києво-Могилянського колегіуму, незаба­ром затвердженого в ранзі академії, де його неабиякі здібності були гідно поціновані видатним ритором і богословом Стефаном Яворським.По закінченні академії (не пізніше 1693 року), мабуть, завдяки про­текції С.Яворського, він залишається на службі в Києві при управлінні митрополії,'а незабаром переходить у гетьманську канцелярію. Взявши шлюб із дочкою полтавського полковника Павла Герцика, Ганною, у 1698 році він зміцнює своє становище в середовищі козацької старшини.

При цьому, завдяки великим знанням та масштабності мислення, що поєднувалися з бездоганною ретельністю у службових справах, він заво­йовує прихильність І.Мазепи, швидко стаючи однією із його довірених осіб. Щира повага до гетьмана супроводжувалася поширеним тоді пиш­ним славослів'ям на його честь, отож перу П.Орлика належав написаний у 1695 році панегірик.

Близькість до гетьмана була засвідчена й тим фактом, що Іван Мазе­па став хрещеним батьком першого Орликового сина, Григорія, який на­родився в 1702 році. Примножувалися в той час і маєтності П.Орлика. Почавши майже з "нуля", він уже у перші роки XVIII століття володів ба­гатьма селами на Чернігівщині та Полтавщині. І.Мазепа мав до П.Орлика настільки велику довіру, що він чи не єди­ний був у курсі таємних зв'язків літнього гетьмана з його друзями в Ре­чі Посполитій (зокрема з княгинею Дольською) ще з 1705 року. Викону­ючи Мазепині доручення, П.Орлик заглиблювався в суть складних міжнародних проблем, розгадував хитросплетіння інтриг вінценосних учасників Північної війни, яка саме виснажувала Україну, Росію, Шве­цію та Польщу. Входячи до найобмеженішого кола людей, із якими І.Мазепа був більш- менш відвертий, П.Орлик брав участь у таємних гетьманських нарадах у вирішальні для України літні й осінні місяці 1708 року. На них, зваживши на всі можливі варіанти перебігу подій (хоча всього, звісно, врахувати не змогли: загибель корпусу Левенгаупта в битві під Лісною змішала всі карти), соратники гетьмана прийняли доленосне рішення про перехід на бік Карла XII. Згуртована довкола І.Мазепи частина козацької старшини прагнула, скориставшись взаємним ослабленням у ході Північної війни Росії, Поль­щі та Швеції, спертися на останню (оскільки вона не могла претендува­ти на владу над Україною) і створити свою незалежну державу. П.Орлик мав обійняти в ній дуже впливову посаду, а в перспективі (з огляду на по­хилий вік І.Мазепи й на свої непересічні здібності) мав серйозні шанси очолити її.

В історії України минула доба Д.Вишневецького та П.Сагайдачного, Б.Хмельницького та П.Дорошенка, коли гетьманство завойовувалося осо­бистою відвагою та вмінням повести за собою козацькі маси. Успіх тепер визначався тонким розрахунком, а для цього потрібні були освіченість і широта світогляду. Цими рисами П.Орлик наділений був незгірше за сво­го "вчителя життя" І.Мазепу й, водночас, не менше за нього прагнув створити незалежну від Росії українську державу.Бажання це посилювалося ще й тим, що Петро І із кожним роком дедалі брутальніше й безцеремонніше нехтував традиційними правами України і всіх її станів: козацтва (зокрема й козацької старшини), мі­щанства та духівництва. П.Орлик, маючи ґрунтовну освіту й володіючи тонким розумом, був здатен відстоювати претензії соціально активних верств українського суспільства до російського самодержавства, про­тиставляючи царському деспотизмові козацьке розуміння особистих прав і свобод. Після Полтавської битви П.Орлик, разом із Карлом XII та Іваном Ма­зепою, мусив утікати в турецькі володіння, де тимчасово облаштувався в Бендерах на Дністрі. Тут, поховавши старого гетьмана, 5 квітня (за ін­шими даними — 5 травня) 1710 року, козаки, які вирушили у вигнання, обрали його гетьманом України — на противагу Іванові Скоропадському, затвердженому на цій посаді Петром І. Як гетьмана України П.Орлика відразу ж визнали турецький султан та шведський король, із якими було укладено спеціальну угоду щодо продовження спільної боротьби проти Петра І аж до повного звільнення України.

Утім, в історичному розумінні значно важливішим було прийняття в цей день першої конституції України, створеної П.Орликом на засадах традиційного козацького права, але на рівні раціоналістичної європейсь­кої суспільно-політичної думки доби Просвітництва. Втілити в життя цю конституцію, зі зрозумілих причин, не вдалося. Але самий факт появи та­кого документа (в той самий час, коли інший науково мислячий ук­раїнець, Ф.Прокопович, розробляв для Росії концепцію освіченої, але аб­солютної самодержавної влади) свідчить про рівень державної та правової свідомості козацької старшини мазепинських часів. Документ, про який ідеться, був схвалений козаками, що обрали П.Орлика на гетьманство, й мав послугувати підґрунтям політичної сис­теми майбутньої незалежної України. Він починався урочистою деклара­цією: "Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільна від чужого па­нування". "Гетьманське самодержавство", як мовилося далі, мало обмежуватися генеральною радою, утвореною з представників козацької старшини, полковників та обраних депутатів від кожного полку. Гетьман мусив радитися з ними щодо всіх державних справ, а крім того тричі на рік був зобов'язаний скликати сейм (парламент), який мав складатися з полкової та сотенної старшини, депутатів та послів од Війська Запорозь­кого, від міст і духівництва України. При цьому гарантувалися права і свободи, відповідно до традиційно­го українського права, людей усіх станів. Мала бути проведена ревізія зе­мельних володінь старшини, що збагатилася в минулі десятиліття шляхом свавільного захоплення ділянок, належало скасувати багато обтяжливих для селян повинностей і податків. Загалом ця конституція пройнята лібе­ральними устремліннями й демократичним духом, що ставить її в один ряд із найцікавішими політичними документами XVII—XVIII століть у масштабі цілого світу. Утвердившись як гетьман в очах європейських держав, П.Орлик на початку 1711 року зібрав під своїми знаменами до 16 тис. козаків і, маю­чи при собі шведських інструкторів, польський загін І.Потоцького та до­поміжні татарські сили, почав наступ на Правобережній Україні. Спершу йому таланило, й козацькі полки переходили на його бік. Наприкінці бе­резня він уже наблизився до Білої Церкви, тобто перебував на підступах до Києва, але, не маючи облогової артилерії, взяти це добре укріплене місто не зміг і перейшов до затяжної облоги.

Тим часом татари, що виступали союзниками, як зазвичай вони й ро­били за подібних ситуацій, узялися до грабунків і захоплення в рабство мирних жителів, що призвело до масового обурення населення й відкри­того конфлікту між гетьманом та сином кримського хана. Насамкінець П.Орлику вдалося домогтися, щоб султан наказав татарам відпустити за­хоплених ними людей, та це вже не могло покращити стану справ. Насе­лення від нього, як і колись за аналогічних обставин від П.Дорошенка, відвернулося.

Водночас Петро І, перебуваючи в Києві, терміново збирав війська. У травні він вирушив на Правобережжя, нещадно караючи ті міста й се­ла (юридично все ще підвладні не Росії, а Польщі), жителі яких два міся­ці тому вітали П.Орлика. Гетьманові уже вдруге довелося відступити в ме­жі турецьких володінь. Окрилений успіхами останніх років, цар необачно рушив услід на ним, але на території Молдови, неподалік ріки Прут, виявився оточений турецькими військами. Щоб вийти на волю, згідно з укладеним на бере­гах Прута договором, цар відмовлявся від усіх зазіхань на Правобережну Україну й повертав Османській імперії Азов із прилеглими до нього міс­цевостями, які Росія відібрала в неї за умовами Константинопольського миру в 1700 році. Правобережжя турки визнавали вільними козацькими землями, хоча ця територія за системою міжнародних договорів входила до складу Речі Посполитої, де після поразки Карла XII під Полтавою до влади повернулися союзні Петрові І сили.

З відновленням миру між Росією і Туреччиною, при ослабленні Шве­ції, П.Орлик уже не міг розраховувати на реальну допомогу з боку колиш­ніх союзників. За всієї непевності перспектив подальшої боротьби він зі своїми військами в лютому 1713 року знову зайняв Правобережжя. Однак у наступному році султан уклав мирний договір із союзним Росії польсь­ким королем Августом II, визнавши за ним права на Правобережну Ук­раїну.

Опинившись затиснутим зі сходу й заходу російськими та польсь­кими військами, не покладаючись уже на підтримку Османської імпе­рії, яка від нього відвернулася, П.Орлик із Карлом XII (у чиїй шляхет­ності він принаймні міг не сумніватися) вирушив у довгу дорогу — че­рез Угорщину, Австрію та Німеччину до Швеції Його матеріальне ста­новище було тяжким, але попри всі бідування зін і група українських емігрантів, яка залишалася з ним, були налаштовані на продовження боротьби. Політична ситуація в Європі дазала їм деякі сподівання на краще майбутнє.

У 1714 році закінчилася загальноєвропейська війна за іспанську спад­щину, що давало можливість її учасникам активніше впливати на хід бо­ротьби в Центральній та Східній Європі. У 718 році загинув Карл XII, і Швеція, що опинилась у критичному становищі, змушена була звернути­ся по допомогу до Англії та Австрії. П.Орлик узязся до дій — негайних і гарячкових. Для обгрунтування в очах дворів Європи ідеї відтворення ко­зацької української держави гетьман писав і роз;илав до основних сто­лиць різноманітні петиції та меморандуми, а також свій трактат "Вивід прав України". У нього виникає масштабний план утворення антиросійської коаліції за участі Швеції, Англії, Польщі, Австрії і Туреччини, для реалізації якого він вирушає в подорож кранами Європи. Проте англійський король Георг І не зміг подолати опір опозиції в парламенті, й Велика Британія до передбачуваної коаліції не ввійшла, що змусило так само утриматися й Австрію. При цьому в Німеччині вигнанця-гетьмана мало не схопили агенти Петра І, і йому ледве пощастило уникнути долі іншого значного українського політемігранта тих років, не­божа І.Мазепи А.Войнаровського, героя однойменної поеми К.Рилєєва. Допомогло заступництво його далекого родича з центральноєвропейської гілки баронів Орликів, що мали вплив при австрійському дворі.

Проте політичної підтримки своїх планів П.Орлику в європейських монархів знайти не вдалося. Європа стомилася від двадцятиліття воєн, і в 1721 році між Швецією та Росією був укладений Ніштадтський мир, що узаконював завоювання Петра І у Прибалтиці. Українські політемігранти ставали небажаними в усіх європейських столицях, тож П.Орлику в 1722 році довелося знову вирушити до Османської імгеріі.

На довгих дванадцять років він оселивсч на березі Егейського моря, у стародавньому грецькому місті Фессалоніні, де під час чергової епіде­мії помер його син Михайло. Решта членів родини П.Орлика залишалася в різних країнах Європи. Його дочки побралисі з вельможними моло­дими іноземцями. Фессалонікійські греки з повагою та інтересом стави­лися до єдиновірного навченого багатим хиттєзим досвідом вигнанця, що володів основними європейськими мовами, одержував голландські, італійські та французькі газети й писав нотатки про українські та міжна­родні справи.

Дві події, що мали місце в 1725 році, потішили вигнанця деякими сподіваннями. По-перше, помер Петро І, і можна було думати, що за нас­тупних правителів політика російського двору стосовно України стане менш жорсткою. По-друге, французький король Людовік XV одружився з Марією, дочкою Станіслава Лещинського, шо був польським королем у роки перемог Карла XII. Це ставило Францію в опозицію до Росії, яка підтримувала правлячого тоді в Речі Поспохитій Августа II.

При цьому в Європі починали формуватися дві ворожі коаліції. Росія га Австрія підтримували Августа II, а Франція, Англія та Голландія — Станіслава Лещинського. Залишатися осторонь, здавалося б, неминучої нової загальноєвропейської війни П.Орлик не міг, тож за допомогою сво­го старшого сина Григорія, що вже завоював на той час при французько­му дворі належний авторитет, він знову починає привертати увагу Пари­жа до українських справ, маючи при тому підтримку тестя молодого короля.

У 1733 році Август II помер, і Станіслав Лещинський, з'явившись у Польщі, швидко домігся свого обрання на королівський престол. Однак Росія і Австрія, що підтримували його суперника, сина попереднього ко­роля Фрідріха Августа III, ввели на територію Речі Пополитої свої війсь­ка. С.Лещинський сховався у Гданську, а сейм змушений був упокорити­ся й обрати російсько-австрійського висуванця. У відповідь Франція, Іспанія та Сардинія оголосили війну Австрії, а син гетьмана Григорій, що перебував на французькій службі, вирушив до Туреччини і Криму, щоб залучити султана й хана на бік Людовіка XV та СЛещинського. Але ті зволікали з ухваленням своїх рішень. Натхненний надією, уже немолодий П.Орлик залишив Фессалоніки й вирушив до чорноморських козаків, які після Полтавської битви пере­ховувалися в межах татарсько-турецьких володінь у пониззі Дніпра. Од­нак саме в цей час їхні стосунки із кримським ханом різко загострились, а російська імператриця Анна Іоанівна, яка незадовго перед тим заступи­ла на престол, покладаючись у важливих політичних справах на думку компетентного щодо українських проблем Ф.Прокоповича, погодилася прийняти їх у своє підданство.

У березні 1734 року запорожці перейшли на підвладні Росії території в Пониззі Дніпра і створили там лояльну до цариці Базавлуцьку Січ. Ут­римати їх від цього кроку літній гетьман не зміг. Біля нього в Бендерах зібралося до двох тисяч прибічників, але з такими силами наважуватися на щось серйозне просто не було сенсу. Війна між Туреччиною та Росією справді-таки почалася, але запорожці опинилися на боці імператриці.

Отож сподіватися на успіх у справі поновлення української держави не доводилося. П.Орлик так і залишився вигнанцем. Він помер у біднос­ті в молдавському місті Ясси 24 травня 1742 року. На той час його стар­ший син Григорій уже був впливовою людиною в Парижі. У XX столітті на колишніх його землях поблизу французької столиці був побудований аеропорт, у назві якого звучить прізвище українського гетьмана-вигнанця, — Орлі. Активна тридцятирічна політична діяльність П.Орлика в еміграції не дала практично ніяких плодів, хоча в певні історичні моменти здійснен­ня його планів щодо відновлення соборної самостійної України здавало­ся цілком реальним. Проте в історію П.Орлик увійшов, насамперед, як автор першої, нехай і не реалізованої на практиці, української конститу­ції. Вона була написана на 66 років раніше за американську "Декларацію незалежності" і майже на 80 років — за французьку "Декларацію прав лю­дини і громадянина", цілком відбивши новітні для того часу зрушення суспільної думки (пов'язані з ідеями поділу влади, гарантій прав особис­тості тощо), які в Західній Європі пов'язують з іменами Дж.Локка та Ш.Монтеск'є.