Петро Могила

Петро Могила
Born
1574-12-21
Died
1646-12-31

 Петро Могила належить до тих людей, чиї іме­на символізують відродження нації. Біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії поряд з іншими культурними діячами XVII ст. стоїть і Петро Симеонович Моги­ла. Величезною є роль П.Могили й у відновленні православного богослов'я, що майже не змінювало­ся впродовж багатьох століть.

Старші сучасники П.Могили, насамперед Іов Бо­рецький і Мелетій Смотрицький, усвідомили необхід­ність синтезу православної духовності з досягненнями західної культури. Але саме йому належить честь пер­шої і в цілому вдалої побудови системи східнохристиннської теології на раціонально-логічних засадах. Він зумів використати до­сягнення католицької теології, ні в чому істотному не поступившись їй.

Петро Могила народився 21 (30) грудня 1574 р., за іншими відомостя­ми — 31 грудня 1596 р. (10 січня 1597 р.) в аристократичній валашсько- молдавській православній сім'ї Мовил. Значення цього слова не тільки співзвучне, а й змістом відповідає українському "могила", тобто високий надмогильний пагорб — курган. Його батько Симеон у 1601 — 1606 роках був князем придунайської Валахії, а потім займав престол Молдавського князівства. Він доводився родичем знатним польським і українським кня­жим династіям Потоцьких, Вишневецьких, Корецьких. Прихильник пранослав'я, він матеріально підтримував Львівське братство. У той час Валахія і Молдова були васалами могутньої Османської ім­перії. Турки не пригноблювали православну церкву, проте ревно обстоювали лояльність стосовно свого султана з боку місцевих правителів. А ті, своєю чергою, не задовольнялися залежністю від Стамбула і намагалися мручитися підтримкою сусідніх країн, насамперед Речі Посполитої, яка іш початку XVII ст. перебувала в апогеї слави. Після загибелі батька у 1607 р. Петро з матір'ю мусив перебратися у Польщу. Молодого княжича віддали на навчання у Львівську братсь­ку школу, яку вельми щиро обдаровував його батько. Після закінчення школи, приблизно у 1612 р., Петро вирушив продовжувати навчання в університетах Польщі та Франції. В історичній літературі містяться ві­домості про його навчання в Сорбонні і навіть про спільного із Р.Декартом учителя.

Після повернення в Польсько-Литовську державу високоосвічений, енергійний і честолюбний П.Могила стає офіцером королівських військ і, незважаючи на православне віросповідання, перебуває під заступниц­твом коронного гетьмана С.Жолкевського. Він мріє про військову сла­ву і бере участь у жорстоких боях із турками на Цецорських полях у 1620 р. (там загинув С.Жолкевський) і під Хотином у 1621 р. (де був смертельно поранений гетьман запорізьких козаків П.Сагайдачний). За виявлену мужність і неабиякі особисті чесноти, король Сигізмунд III навіть хотів поставити П.Могилу князем у Молдові. І хоча турецьку на­валу вдалося стримати, це князівство залишилося під владою Османсь­кої імперії.

Саме в боях під Хотином П.Могила зблизився із П.Сагайдачним та іншими козацькими ватажками. А невдовзі тісні стосунки склалися в ньо­го і з відновленою православною ієрархією Київської митрополії на чолі з Іовом Борецьким. Починаючи з 1622 р. П.Могила — частий гість у Києві, він купує на околиці міста кілька маєтків з наміром пов'язати своє подальше життя з цим древнім центром православ'я. У житті Петра Могили назрівають рішучі зміни. Він відходить від справ у Варшаві й звільняється з блискуче початої військової служби. Під впливом І.Борецького П.Могила несподівано навіть для своїх друзів у тридцятирічному віці приймає чернецтво і в 1627 р. його обирають ар­хімандритом Києво-Печерської лаври — найавторитетнішого на східнос­лов'янських землях монастиря.

Своїм швидким обранням на таку високу посаду П.Могила багато в чому зобов'язаний підтримці І.Борецького, котрий справляв значний вплив на лаврську братію, а також прихильному ставленню до нього шляхти Київського воєводства. Наприкінці 1627 року кандидатуру П.Могили без вагань затвердив і король Сигізмунд III. Відтоді П.Могила стає однією з головних постатей українського церковного, політичного і культурного життя України. Він розгортає широку видавничу діяльність лаврської дру­карні й організовує акції засудження українсько-білоруським духівницт­вом "Апології" М.Смотрицького за його спробу піти на поступки католи­цизмові. Втім, це не означало, що він, подібно до Івана Вишенського, став на позиції неприйняття західної культури. Навпаки, у православному се­редовищі П.Могила був лідером тих, хто розумів необхідність оновлення православ'я, проте без принципових поступок папському престолу. У 1631 р. зусиллями П.Могили при лаврі було засновано православну школу на зразок єзуїтських колегіумів. Сам архімандрит так визначав зав­дання цієї школи: "аби молодь у справжній набожності, у звичаях добрих і в науках вільних навчена була". П.Могила заздалегідь подбав про дос­відчених викладачів. Підібравши обдарованих молодих людей, він на власні кошти відправив їх навчатися за кордон.

Учителями Лаврської школи, де вже в перший рік роботи було понад сто учнів, були здебільшого вихованці Київської братської школи — про­фесор риторики, поет Софроній Почаський, магістр граматики Івашкевич, а також запрошені в Київ відомі львівські вчені Сильвестр Косів, Ісайя Трофимович-Козловський, Атанасій Кальнофойський та інші. Важливу роль у подальшому розвитку української культури відіграло за­лучення П.Могилою до науково-просвітницької діяльності Інокентія Гізеля, який прийняв у лаврі чернечий постриг.

На Великдень 1632 р. спудеї лаврської колегії піднесли П.Могилі "Євхаристірон, або вдячність". Сам панегірик складається з двох частин: Гелікону, де прославляється 8 наук: граматика — "вчить слів і мові", ри­торика — "вчить слів і вимові", діалектика — "вчить розумному в речах пізнанню", арифметика — "вчить лічбі", музика — "вчить співу", геомет­рія — "вчить землі розміренню", астрономія — "вчить руху небесному", теологія — "божественним речам", та Парнасу з прославлянням 9 муз. Така система освіти загалом відповідала навчальним програмам єзуїтсь­ких колегіумів, добре відомих П.Могилі.

Заснування П.Могилою лаврської школи водночас зі школою братсь­кою (у Києві на Подолі) відбивало непросту ситуацію, що склалася в ук­раїнському православ'ї після смерті в 1631 р. митрополита І.Борецького. В останні роки його життя загострилися суперечності між двома церков­ними таборами: консервативним, що принципово спростовував будь-які нововведення, і ліберальним, що визнавав необхідність поширення осві­ти європейського зразка. За рішучої підтримки козаків, які ненавиділи унію, митрополитом спершу був обраний непримиренний ворог католи­цизму Ісайя Копинський, котрий не приховував своєї промосковської орієнтації. З таким обранням не міг примиритися польський уряд.Разом з Ісайєю Копинським на керівництво Київською митрополією претендував близький до ідей І.Борецького, лояльний до влади Речі Пос­политої і готовий до компромісних рішень П.Могила, авторитет якого швидко зростав. Його підтримував добре знайомий йому з молодих років королевич Владислав, син померлого в квітні 1632 р. короля Сигізмунда III. Він ставився до православ'я більш толерантно, ніж його батько. Суперництво між двома амбіційними церковними лідерами загрожу­вало перекинутися і на підпорядковані їм школи (братську і лаврську). Щоб не припустити цього, київське братство звернулося до П.Могили і пропозицією об'єднати школи на базі братської, але з визнанням архі­мандрита Печер-ського монастиря її "довічним охоронцем і наставником". За об'єднання шкіл виступав і Ісайя Копинський, а також тодішній геть­ман Запорізької Січі Іван Петрижицький. Останній у "Листі військовому"  березні 1632 р. просив про це лаврського архімандрита, обіцяючи з бо­ку запорізьких козаків "твердо захищати" об'єднаний колегіум. Йдучи на зустріч київським братчикам і запорозьким козакам, П.Могила влітку 1632 р. здійснив об'єднання лаврської і києво-подільської шкіл. Так виник Києво-Могилянський колегіум, розташований у центрі густонаселеного Подолу при Братському Богоявленському монастирі. Першим його ректором був призначений І.Трофимович-Козловський, і префектом (заступником ректора) — С.Косів. Інтелектуальний рівень, матеріальне забезпечення, як і кількість учнів, порівняно зі школами, на базі яких колегіум утворився, значно зросли. При Братському монастирі було зведено нав­чальні корпуси і сирітський притулок.

У колегіумі навчалися 11 років за трьома рівнями: нижчий тривав 4 роки, середній 3 ро­ки і вищий 4 роки. Основними теоретичними авторитетами, відповідно до неосхоластичної орієнтації навчальних закладів католицьких країн того часу, були Арістотель і Фома Аквінський. Латину учні досконало опановували у початкових класах, оскільки далі навчання ве­лося саме цією мовою. Колегіум відповідав стандартам кращих ка­толицьких академій Речі Посполитої (Краківсь­кої, Віденської, Познанської). Тут вивчали цер­ковнослов'янську, латинську, грецьку, польську мови, тодішню книжкову староукраїнську, а також традиційні для західноєвропейської системи ос­віти "сім вільних наук". Вони поділялися на "трівіум" (граматика, поети­ка і риторика) та "квадріум" (арифметика, геометрія, філософія і музика). У неофіційних документах вищі польські чиновники часто називали Києво-Могилянський колегіум академією. Щоправда, на відміну від католицьких академій, цей колегіум не мав дозволу на викладання теології, що було необхідним для офіційного виз­нання його як академії. Польська влада рішуче, хоч і без особливого успі­ху, перешкоджала розвитку православного богослов'я на українсько-біло­руських землях. Але фактично богослів'я викладали в братській школі з перших днів її заснування І.Борецьким. У межах філософських курсів бо­гословські лекції читалися й у створеному П.Могилою колегіумі. Проте офіційна заборона на викладання теологічних курсів формально існувала.

Подібно до західних університетів, Києво-Могилянський колегіум був куратором середніх (братських) шкіл в інших містах України. Так, у 1636 р. П.Могила (вже як митрополит) благословив школу, створену Кре­менецьким братством, у 1638 — школу у Вінниці та в містечку Гощі на Во­лині. За його ініціативою Слов'яно-греко-латинська академія була в 1640 р. заснована в Молдові у її тодішній столиці Яссах. Водночас було піднято на якісно новий рівень викладання в церковнопарафіяльних школах, відкри­тих майже при кожному храмі. Завдяки цій копіткій роботі в середині XVII ст., за свідченнями іноземних мандрівників, в Україні (у "країні козаків") практично всі чоловіки і більшість жінок були письменними.

У 1632 р. між Ісайєю Копинським і Петром Могилою розгорнулася боротьба за верховенство в Київській митрополії. Більш обачливому і роз­судливому молдавському княжичу, який до того ж мав впливових друзів у Варшаві, вдалося перемогти. Вирішальною була й та обставина, що П.Могилу підтримав патріарх Константинополя. І.Копинський підкорив­ся рішенню вселенського первосвященика і, будучи ченцем і суворим ас­кетом, перейшов до Києво-Печерської лаври. Через два роки після офі­ційної відмови від боротьби за митрополичу кафедру він очолив славнозвісний Михайлівський Золотоверхий монастир у центрі Верхньо­го Києва. Перехід митрополії під керівництво П.Могили означав поразку кон­сервативних сил в українському православ'ї, лідером яких був І.Копинсь­кий. Перемога дісталася освіченим, раціонально мислячим і ліберально налаштованим щодо західної культури силам, які у попередні роки згур­тувалися в Києві навколо Є. Плетенецького та І.Борецького. До того ж кандидатуру П.Могили підтримувала православна шляхта, добре обіз­нана з європейської культури, переважна частина киян і особисто коро­левич Владислав, який фактично виконував обов'язки короля Польщі впродовж 1632 р. і до свого обрання сеймом на цю посаду. Зміцненню позицій Київської митрополії сприяло й те, що, користую­чись характерним для періоду "міжкоролев'я" (після смерті короля і до об­рання нового) тимчасовим послабленням виконавчої влади в Речі Поспо­литій, царський уряд спробував повернути собі Смоленськ, що був у руках поляків понад двадцять років. Російські війська у вересні 1632 р. взяли міс­то в облогу. Це змусило польський сейм, який побоювався підтримки ца­ря запорозьким козацтвом, уважніше поставитися до вимог православних. Використовуючи цю ситуацію та особисті зв'язки, П.Могилі вдалося вибороти офіційне визнання вищим законодавчим органом Речі Поспо­литої (домовленість із Владиславом була досягнута набагато раніше) Київ­ської митрополії в усій її канонічній повноті. Це була вагома перемога православних і безпосередньо митрополита Петра Могили.

Уперше після Берестейської унії 1596 р., відновленої в 1620 р. зусил­лями І.Борецького, Є.Плетенецького і П.Сагайдачного, православна цер­ква українсько-білоруських земель здобула недвозначний юридичний ста­тус. П.Могила, який перебував у Варшаві на чолі делегації киян з нагоди коронації Владислава IV, зміг домогтися від нього таких самих прав для православної церкви, якими користувалися уніати.              1 листопада 1632 р. король підписав так звані Пункти заспокоєння народу руського.

Завдяки зусиллям П.Могили православні були юридично прирівнені її правах з уніатами і католиками. Для українського духівництва, шляхти, міщанства і козацтва, а також особисто для митрополита це було великою перемогою. Новообраний король, цілком толерантний у релігійних пи­таннях, який за власним досвідом знав силу і можливості запорізького козацтва, робив усе для досягнення у межах своєї держави релігійного і со­ціального миру. Він добре розумів, що від цього залежить саме існування багатонаціональної й поліконфесійної Польсько-Литовської держави. Проте католицька знать, яка заправляла на сеймі, підтримана ніким не контрольованою місцевою шляхтою, кинулася на збереження своїх привілеїв і фактично блокувала проведення у життя королівських указів. Українські козаки і міщани неодноразово надсилали петиції та скарги, іле навіть сам Владислав, особисто знайомий із багатьма православними лідерами України того часу (П.Сагайдачним, П.Могилою, Б.Хмельниць­ким ), не завжди міг розв'язати проблеми. Врешті-решт це призвело до визвольної війни українського народу 1648 р., яка послугувала "початком кінця" Речі Посполитої. З приходом на митрополичу кафедру Петро Могили в історії україн­ці,ко-білоруського православ'я і Києва почалася нова доба. Цей сильний і обачливий лідер з'явився на культурному обрії України в той період, ко­ли за підтримки Сигізмунда III і Владислава IV почались інтенсивні по­шуки компромісів між уніатами і православними. їх ініціював М.Смот­рицький, проте його пропапська позиція в останні роки життя не знайш­ла розуміння у православних колах. Проти визнання верховенства Рима рішуче виступав і П.Могила. Втім, це не заважало йому не гірше за М.Смотрицького зрозуміти необхідність змін у східній церкві, зміцнення в ній дисципліни, підвищення її освітнього рівня і престижу. Використовуючи лояльне до себе ставлення короля Владислава IV, спираючись на православну більшість киян, а також на запорізьких коза­ків, П.Могила як митрополит багато зробив для повернення православ­ним їхніх древніх святинь. У Києві розгорнулися широко-масштабні архі­тектурно-реставраційні роботи. В 1633 р. П.Могила домігся королівського указу, за яким уніатський єпископ мусив передати православним Софій­ський собор, який відтоді став кафедральним храмом міста. В соборі по­чалися ремонтно-реставраційні роботи, було відбудовано православний монастир і резиденцію митрополита. Зусилля П.Могили сприяли відродженню Кирилівського монастиря. Тоді ж православним повернули Видубецький і Пустинно-Миколаївський монастирі, які разом із Києво-Печерською лаврою відновили свою велич не лише як осередки інокського благочестя, а й книжкової освіченості. П.Могила приділяв велику увагу пошукам, розкопкам і відновленню древніх святинь Києва. Насамперед це стосується Десятинної церкви, зруйнованої за часів Батия. Біля фундаменту цього храму знайдено мар­мурові саркофаги з останками святого Володимира і його дружини — ві­зантійської царівни Анни. Голову рівноапостольного князя було перене­сено в Успенський собор Києво-Печерської лаври. На території, що раніше займала Десятинна церква, митрополит приблизно в 1635 р. спо­рудив невеличку каплицю на честь святого Миколая (раніше він був зоб­ражений на одному з бічних вівтарів цього храму).

Неподалік від Десятинної церкви на Старокиївській горі було відбу­довано Трьохсвятительську церкву. Капітальної перебудови зазнав і храм Спаса на Берестові (де донині спочивають останки князя Юрія Долгору­кого), який набув вигляду п'ятивежової української церкви і розписаний у бароковому стилі. Завдяки зусиллям П.Могили основні храми і монас­тирі Києва, відремонтовані й перебудовані, знову опинилися у руках пра­вославних. У цьому митрополиту допомагали всі православні кияни, зав­дяки підтримці яких вдалося подолати опір католицького воєводи Києва Януша Тишкевича. П.Могила приділяв велику увагу розробленню та оформленню пра­вославної догматики, спираючись на методи, які використовувала като­лицька церква за доби Контрреформації. Плодами цієї копіткої роботи були численні полемічні, спрямовані на захист православ'я, і фундамен­тальні богословські твори митрополита, видані друкарнею Києво-Печер­ської лаври. Серед них найважливіше значення мали "Православне ісповідання віри" (1640), "Літос" (1644), "Короткий катехізис" (1645), а також опублікований незадовго до смерті П.Могили "Євхологіон, або Молитослов, или Требник" ("Великий требник Петра Могили", 1646), в якому були упорядковані, узгоджені й нормативно оформлені догмати і обряди православної церкви. Ретельна розробка П.Могилою і його однодумцями богословських питань зумовлювалася не тільки конфронтацією з уніатами, а й незадовіль­ним висвітленням православної догматики вченими греками, які стояли на консервативних, ба й зовсім ретроградських позиціях.

У 1633 р. патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс видав своє "Сповідання віри", де, полемізуючи з католицькими богословами, багато м чому наблизився до окремих положень кальвінізму. Проте кальвінізм, що проповідував зумовленість людської долі Божою волею аж до загробного життя, своєю фаталістичною тональністю був для П.Могили ще більш неп­рийнятний, ніж католицизм. У 1638 р. кальвіністське "падіння" патріаршої думки було засуджено Константинопольським собором грецького духів­ництва, але і його формулювання задовольнити П.Могилу не могли. Тому на скликаному у вересні 1640 р. в Софійському храмі помісному соборі митрополит намагався знайти підтримку власного розуміння системи й змісту основних православних догматів, розроблених із вико­ристанням католицького досвіду, але за рішучого заперечення кальвініс­тських тлумачень їх. Після палких дебатів, у ході яких лунали закиди і щодо симпатій до католицизму, і щодо зречення святоотчеської традиції, собор у Києві м основному затвердив концептуальні позиції оновленого православно­го богослов'я П.Могили. Поданий митрополитом "Катехізис" або "Прапославне ісповідання віри" було вирішено надіслати у Константино­поль. У березні 1643 р. його положення були затверджені патріархами Константинопольським, Александрійським, Антіохійським та Єрусанимським. З Києва вийшов догматичний текст, який в оновленому вигляді представляв православну віру відповідно до духовних та інтелекту­альних запитів початку Нового часу. П.Могила не тільки добре розумівся в усіх тонкощах католицької філософсько-теологічної традиції, але був добре знайомий з протестантсь­ким богослов'ям. Кальвінізм він рішуче заперечував, але до ідей інших реформаційних напрямів ставився толерантно. Він особисто вінчав свою родичку Марію Могилянку з лідером литовських протестантів князем Гадзивіллом. У його творах відчувається лояльне ставлення до іудейської міри. Полеміка з іудаїзмом, як і з католицизмом, на відміну від правоснавних авторів попередніх десятиліть, у П.Могили позбавлена емоційної пристрасті, набуваючи форми коректної дискусії. Могилянское богослів'я піднесло Київ на рівень найважливіших тео- ногічних центрів християнського світу, підтверджуючи метафоричне виз­начення міста як "Другого Єрусалима". Тут під егідою митрополита в 30— 40-х роках XVII ст. утворилася нова генерація мислителів, які знали давні II нові європейські мови і мали належну філософську підготовку. Тому не дивно, що фундаментальні праці П.Могили разом з праця­ми київських учених, які продовжували його напрям, — І.Гізеля, Д.Тупіпла (святого Дмитра Ростовського), С.Яворського, Ф.Прокоповича, і іановили підґрунтя богословської освіти в Україні і Російській імперії до середини XIX ст. П.Могила задумав ще дві грандіозні праці: Житія святих" (написані вже Д.Тупталом) і загальне виправлення сло- н'инського тексту Острозької Біблії (над чим учені богослови працювали до кінця XVIII ст.).

Завдяки невтомній діяльності П.Могили та його однодумців Київ у дру­гій чверті XVII ст. перетворився на центр православної європейської осві­ченості й богословської культури. Місце конфесійної нетерпимості попе­редніх десятиліть, спричиненої Берестейською унією 1596 р., заступили ідейна толерантність і прагнення до культурно-духовного синтезу. Митро­политові була близькою ідея зближення Східної і Західної церков, навіть їхнє об'єднання на конфедеративних засадах (при визнанні Києва церков­ним центром, рівним Риму і Константинополю, як свого часу пропонував М.Смотрицький, і закріплення за його духовним главою звання патріарха). Але досягти такого примирення він у жодному разі не хотів ціною посту­пок з принципових організаційних, догматичних і обрядових питань. З приводу стосунків між православ'ям і католицизмом П.Могила в 1645—1646 роках листувався з Папою римським, проте зусилля досягти злагоди виявились марними. Ватикан не збирався визнавати православну церкву рівною собі стороною і наполягав на її підпорядкуванні через унію. А це для митрополита Київського і всіх православних України було неприйнятним.

Помер Петро Могила 31 грудня 1646 р. (10 січня 1647 р.). Засновано­му ним колегіуму він заповів великі кошти і свою бібліотеку. Київським митрополитом незабаром був обраний його багаторічний соратник Сильвестр Косов (1647—1657), який продовжував церковно-освітній курс П.Могили, але вже за принципово нових умов — у полум'ї Визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького.