Петро Дорошенко

Петро Дорошенко

Кілька поколінь предків Петра Дорошенка, за походженням — пра­вославних українських шляхтичів, були пов'язані із Запорізькою Січчю. Його дід, Михайло Дорошенко, козацький полковник з 1618 року, у 1625-му став гетьманом реєстрового українського козацтва, а через три роки загинув під Бахчисараєм у поході проти Кримського ханства. Петро Дорошенко народився в Чигирині за рік до загибелі діда, у 1627 році. Його батько, Дорофій Дорошенко, належав до козацької старшини й обіймав високі посади в реєстровому війську. Хлопець здобув добру ос­віту, вільно володів польською та латиною. З юних літ був знайомий із ба­гатьма славетними козацькими полководцями, зокрема з Богданом Хмельницьким, що постійно бував у Чигирині, рідному місті Петра. Тож не дивно, що з перших днів Визвольної війни молодий П.Дорошенко пе­ребував у гетьманській сотні — особистій гвардії Б.Хмельницького. Демонструючи не тільки непересічну хоробрість, а й освіченість і роз­важливість, П.Дорошенко неодноразово виконував відповідальні військові й дипломатичні доручення гетьмана в різних країнах. Так, у 1650 році він був одним із керівників походу козацького війська в Молдавію, а напри­кінці того ж року представляв українську сторону на переговорах із поль­ським сеймом. Відтоді Петро — постійний учасник не тільки походів і битв, а й дипломатичних акцій, що проводилися гетьманським урядом. 1656 року, за дорученням Б.Хмельницького, він очолив українське посольство до Швеції для узгодження планів ведення спільної війни з Польщею. З успіхом виконавши покладену на нього місію, Дорошенко був призначе­ний полковником Прилуцького полку й увійшов до кола вищого керівництва козацької України.

Влітку 1657 року помер Богдан Хмельницький. Внаслідок гострої боротьби різних груп козацької старшини, у вересні 1657 року гетьманом України став Іван Виговський, що протримав гетьманську бу­лаву у своїх руках два роки. Ще напередодні смерті Б.Хмельницького Ви­говський схилявся до розриву з Московським царством. У цьому його підтримувала частина козацької старшини й вищого православного духів­ництва разом із новообраним (після смерті в 1657 році Сильвестра Косо­ва) митрополитом Київським Діонісієм Балабаном. Старшин обурювало ігнорування царем і воєводами традиційних прав козацтва й вимога без­посереднього підпорядкування Москві, хоча в міжнародних справах, нап­риклад, у відносинах із Польщею, Кремль нехтував інтересами України. При цьому польський король Ян II Казимир зрозумів таки, що з Ук­раїною варто рахуватись як із реальністю, й через своїх посланців і аген­тів умовляв козацьких ватажків піти на зближення з Варшавою, обіцяю­чи автономію та всілякі пільги у складі Речі Посполитої. У жовтні 1657 року російська армія була розгромлена шведами у При­балтиці. Шведський король Карл Густав визнавав Україну незалежною державою. До цього Україна (формально не пориваючи Переяславських угод, що дозволяли їй провадити вільну зовнішню політику щодо всіх держав, окрім Польщі й Туреччини) вже перебувала у союзі зі Швецією, воюючи проти поляків, що фактично означало відмову від підданства Ро­сії як союзника Польщі у бойових діях проти Швеції.

Поразка Московського царства у війні зі Швецією підривала його по­зиції і в Україні. Швеція теж вийшла з війни ослабленою, і їй довелося від­мовитися від планів підпорядкування собі Польщі. Янові Казимиру вдало­ся поновити владу й він став залучати на свій бік Виговського, обіцяючи, крім інших пільг, перетворити Річ Посполиту на федерацію трьох рівноп­равних держав: Королівства Польського, Великого князівства Литовського (Литви з Білорусією) та Великого князівства Руського (козацької України).

На таких умовах, розуміючи неминучість приходу в Україну числен­ного царського війська для відновлення втрачених Москвою позицій, І.Виговський у вересні 1658 року в містечку Гадячі уклав із поляками уго­ду. Царську армію, що вторглася в Україну, в червні 1659 року було роз­бито під Конотопом, а сейм у Варшаві ратифікував Гадяцьку угоду (з єди­ною поправкою: замість скасування унії проголошувалася загальна свобода віросповідання в Речі Посполитій).

Петро Дорошенко, як і переважна частина козацької старшини, підт­римував дії нового гетьмана. Однак багато рядових козаків, побоюючись відновлення польського землеволодіння та кріпосного права в Україні, рі­шуче виступило проти Галицького договору. Не підтримали І.Виговського запорізький отаман Іван Сірко й ряд лівобережних полковників, чиї інте­реси вже були пов'язані з Москвою. За згодою царя вони проголосили гетьманом Юрія Хмельницького, Богданового сина, що заледве досяг пов­ноліття й підписав у Переяславі нові угоди з царськими послами, менш вигідні для України, ніж договір 1654 року, укладений його батьком.

До кінця 1660 року Україна розпалася на ворогуючі половини: одна — на боці Москви, інша — Варшави. Та всередині жодної з них теж не бу­ло єдності. На Лівобережжі цілі полки не бажали коритися Москві, а на Правобережжі селянство було обурене пропольською орієнтацією стар­шини. Антипольські повстання спалахували одне за одним. Запоріжжя, фактично не визнаючи над собою нічиєї влади, загалом було настроєне протипольськи.

У незліченних спустошливих війнах загинуло багато сподвижників Богдана Хмельницького, зокрема й легендарний Іван Богун. Починався період української історії, який іще сучасники красномовно охрестили Руїною. Саме тоді на першому плані опинився Петро Дорошенко, став­ши на чолі національних сил, що відмовлялися визнавати над країною як московську, так і польську владу, прагнучи утвердження власної єдиної незалежної національної держави.

Спочатку П.Дорошенко підтримував наміри І.Виговського, і його полк у травні 1659 року брав участь у придушенні антигетьманського вис­тупу полтавського полковника М.Пушкаря. Але вже восени, коли лівобе­режні полковники підтримали кандидатуру Ю.Хмельницького, П.Доро­шенко відійшов від Виговського й підписався під текстом Переяславської угоди від 17 жовтня 1659 року. У діях Дорошенка простежується невдово­лення наперед визначеним вибором між Варшавою і Москвою. Відійшов­ши від І.Виговського й підписавши Переяславські статті, він здав коман­дування Прилуцьким полком. На початку 1660 року П.Дорошенко, ставши чигиринським полков­ником, у складі козацького посольства їде в Москву, щоб домогтися ска­сування низки пунктів Переяславського договору. Тоді він іще був лояль­но налаштований стосовно Росії, тож улітку 1660 року взяв участь у поході на Волинь військ В.Шереметьєва і лівобережних полків під но­мінальним командуванням Ю.Хмельницького. Під Чудновом, де ця армія потрапила в оточення, Дорошенко вів переговори про перемир'я з коман­дувачем польських військ Є.Любомирським.

За підписаною козаками 18 жовтня 1660 року Слободищенською уго­дою, три воєводства — Київське, Чернігівське та Брацлавське — одержу­вали козацьку автономію у складі Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору. Однак це призвело до нової війни між пропольськи настроєним Ю.Хмельницьким і вірним Москві лівобережним козацтвом на чолі з пе­реяславським полковником Якимом Сомком. Петро Дорошенко підтри­мав Сомка. З його падінням він опиняється в таборі пропольськи орієн­тованого правобережного гетьмана П.Тетері і як генеральний осавул узимку 1663—1664 років бере участь у спільному поході поляків і право­бережних козацьких полків на Лівобережжя. Кампанія виявилася невда­лою для Яна II Казимира і П.Тетері. У відповідь було здійснено похід московських військ і лівобережних козацьких полків на захід, за Дніпро, що призвів до падіння П.Тетері й повної анархії на Правобережжі, де з неабиякою жорстокістю діяли польські каральні загони під командуван­ням С.Чернецького. Захопивши Суботів, Чернецький наказав осквернити останки Богдана Хмельницького, поховані в Іллінській церкві, й розпо­рядився відправити до Польщі митрополита Київського Йосипа Тукальського та Ю.Хмельницького, що прийняв постриг під ім'ям Гедеона, ко­ли ті потрапили до його рук. Такі жорстокості розпалювали ненависть на­роду до поляків. На той час Петро Дорошенко перебував у гетьманській столиці — Чи­гирині. Тримаючись осторонь і від поляків, і від московських воєвод, він поступово перетворюється на самостійного лідера українського козацтва. Запропонований П.Дорошенком курс на здобуття державної незалежнос­ті без орієнтації на Москву або Варшаву знайшов широку підтримку в ко­зацькому середовищі. У цю лиху годину Петро Дорошенко — єдиний се­ред численних претендентів на булаву — глибоко перейнявся справою відродження державної єдності Козацької республіки. У січні 1666 року ПДорошенко скликав у Чигирині козацьку раду, що вручила йому геть­манську булаву. Це викликало різку протидію лівобережного гетьмана І. Брюховецького; прихильники якого на Правобережжі спробували висту­пити проти новообраного чигиринського гетьмана, але зазнали поразки. П.Дорошенко, утвердившись на Правобережжі, відродив "генеральну ра­ду", що практично відразу почала регулярну діяльність. В універсалах гетьман закликав перейти на його бік і лівобережних козаків. На це від­гукнувся Переяславський полк, а за ним і інші козацькі загони. Таке рі­шення підігрівалося ще й тим, що 1666 року московські воєводи на Ліво­бережній Україні взялися до перепису населення для введення оподатковування на користь царської скарбниці. Обурені козаки й покозачені селяни почали з надією поглядати в бік Чигирина.

Проголошення П.Дорошенка незалежним українським гетьманом викликало стурбованість у новообраного польського короля Яна III Собеського, що згодом прославився розгромом турків під Віднем з допомо­гою українських козацьких полків. Восени 1666 року він послав проти гетьмана військо під командуванням С.Маховського, що спустошував на своєму шляху міста і села. Звірства поляків на Поділлі призвели до загос­трення партизанської війни й поповнення Дорошенкової армії. Уклавши угоду з кримським ханом, П.Дорошенко з козацькими полками й татар­ськими загонами розбив польську армію на березі Південного Бугу біля села Печери. Тим часом тривалі польсько-російські переговори закінчилися підпи­санням 30 січня 1667 року Андрусівського перемир'я терміном на тринад­цять із половиною років. Лівобережжя з Києвом закріплювалося за Ро­сією, а Правобережжя — за Польщею. Запоріжжя опинялося під подвійним протекторатом обох держав — фактично це означало визнан­ня його незалежності як від Варшави, так і від Москви.

Розподіл України по Дніпру між Варшавою та Москвою викликав обурення всього українського козацтва. Землі Правобережжя, раніше звільнені від поляків, за згодою московського царя знову мали поверну­тися під владу Речі Посполитої, і король, розв'язавши руки у відносинах із Москвою, не приховував намірів відновити владу над Україною до Дніпра. Щоб випередити його, П.Дорошенко підтвердив союз із ханом і на чолі козацьких і татарських військ рушив назустріч армії Яна Собеського та влітку 1667 року оточив його на Прикарпатті біля Підгайців. Ста­новище польських військ щодня погіршувалося, але їх урятували супе­речки між козацькими лідерами України. Відважний і амбіційний отаман Запорізької Січі Іван Сірко, котрий не підкорявся ні Москві, ні Польщі, не збирався визнавати П.Дорошен­ка гетьманом усієї України. На безпосередню військову конфронтацію з ним не йшов, однак, скориставшись тим, що татарське військо пішло на захід, зненацька напав на Крим. Хан був змушений відвести свої вій­ська, а П.Дорошенкові довелося укласти перемир'я. Повернувшись восени 1667 року в Чигирин, П.Дорошенко добре ро­зумів, що польський король зі свіжими силами зовсім скоро рушить на виснажене і спустошене двадцятилітніми війнами Правобережжя. Зібрати військо, здатне протистояти королівській армії, тут було вже неможливо. У свою чергу, московські посли переконували гетьмана підкоритися Речі Посполитій і "перебувати у вірному підданстві польського короля". На допомогу царя сподіватися, таким чином, не доводилося, а підкорятися Янові Собеському гетьман не збирався. Не примирився він і з розподілом України між Польщею і Росією. Важливі події відбувалися й на Лівобережжі. У той час, коли Доро­шенко ще тільки боровся за право на булаву і правобережне гетьманс­тво, на "чорній раді" було обрано гетьманом Лівобережної України Іва­на Брюховецького. Він провадив відверто промосковську політику, під­писавши 1665 року Московські статті, за якими податки в Україні мали надходити в царську скарбницю, а в усі великі міста призначалися цар­ські воєводи з військовими гарнізонами. Московська протекція вияви­лася недовгою, викликавши хвилю народного гніву. Бачачи це, Брюховецький вирішив діаметрально змінити свій курс, очоливши цього разу протимосковський рух, заручившись на скликаній ним у Гадячі раді старшинською підтримкою. Але Брюховецький уже настільки скомпро­метував себе, що, коли П.Дорошенко почав наступ на Лівобережжя, збунтовані козаки самі розправилися з гетьманом Брюховецьким. Убив­ши його, вони 8 червня 1668 року проголосили своїм гетьманом Петра Дорошенка.

Тоді ж почалася смута на Запоріжжі. Січ розкололася, причому одна частина козаків підтримувала І.Сірка, інша — П.Суховія. Обраний ота­маном запорожців Суховій домовився з татарами і привів їх на Лівобе­режжя, однак Іван Сірко зненацька примирився зі своїм старим супер­ником П.Дорошенком, визнавши його гетьманом усієї України. До кінця літа сили П.Суховія та його союзників татар вдалося розбити. Таким чи­ном, улітку 1668 року під булавою Петра Дорошенка єдність козацької України — від Запоріжжя до Стародуба, від Вінниці до Полтави — було відновлено.

Однак восени 1668 року ситуація обернулася несприятливо для П.До­рошенка. Польський король відверто готувався до великого походу на Чи­гирин. У Новгороді-Сіверському місцеві козаки на противагу П.Дорошен­кові у присутності царських послів обрали на гетьманство промосковськи налаштованого чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного, зали­шеного Дорошенком на Лівобережжі за наказного гетьмана. Царський уряд зажадав від П.Дорошенка очистити Лівобережжя, у разі непокори погрожуючи війною. До того ж Суховій, що відступив у Крим, разом із та­тарами готувався до нового вторгнення в Україну. Затиснутий у лещата із трьох боків між Польщею, Москвою та Крим­ським ханством і міцно утримуючи лише південь Правобережжя в райо­ні Чигирина, П.Дорошенко з вірними йому козацькими старшинами був змушений піти на угоду з турецьким султаном. Обумовивши автономні права України, він визнав залежність від Османської імперії на тих самих засадах, що і православні Молдавія та Валахія. Здавалося, це був єдиний вихід зі становища. Кримські татари як васали султана нейтралізувались, тоді як проти Польщі (а в разі виступу царських військ — і проти Моск­ви) Туреччина могла надати достатню підтримку.

На початку 1669 року Петро Дорошенко й Іван Сірко зуміли розби­ти приведених Суховієм кримських татар, що вторглися в Україну. Але З березня у Глухові лівобережна козацька старшина, що не бажала ризику­вати разом із П.Дорошенком, на чолі з гетьманом Дем'яном Многогріш­ним у присутності московських послів підписала нову угоду, що істотно обмежувала права козацької України й увійшла в історію як Глухівські статті. Договір починався з підтвердження "прав і вольностей", підписа­них іще Богданом Хмельницьким. Царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, але вони не мали права втруча­тися в місцеве самоуправління. Збір податків до царської скарбниці бра­ла на себе гетьманська адміністрація. Встановлювався фіксований реєстр у 30 тисяч козаків; крім реєстровиків засновувався особливий полк із ти­сячі козаків для несення вартової служби, що одержав назву "компаній­ський". Окрема стаття забороняла гетьманові самостійні зносини з іно­земними державами.

Між двома гетьманами зав'язалася тривала боротьба. Підтримуваний Москвою, Д.Многогрішний поступово поширював свою владу на значну частину Лівобережжя. Однак Переяславський і Лубенський полки довго визнавали своїм гетьманом П.Дорошенка. 10—12 березня 1669 року козацька рада, що зібралася під головуван­ням П.Дорошенка в урочищі Росава біля Корсуня, схвалила перехід Пра­вобережжя під турецький протекторат. Але це рішення задовольняло да­леко не всіх. Іван Сірко, який знову очолив після розгрому П.Суховія Запорізьку Січ, рішуче відмежувався від П.Дорошенка і продовжував ус­пішну боротьбу з татарами. У червні 1670 року він завдав відчутного уда­ру по турецькому місту-фортеці Очакову. Водночас правобережна стар­шина, що очолювала Уманський, Кальницький і Брацлавський полки, обрала своїм лідером прихильника пропольської орієнтації Михайла Ханенка, якого новий король Речі Посполитої, Михайло Вишневецький (нащадок древнього українського князівського роду, що перейшов у ка­толицизм), визнав гетьманом Правобережної України.Тепер основна боротьба розгорнулася між П.Дорошенком і М.Ханенком, за якими стояли Туреччина й Польща. Коли Дорошенку вда­лося домогтися значних успіхів і, розбивши свого суперника під Стеблевом і Четвертинівкою, оволодіти його резиденцією в Умані, у війну вступила Османська імперія.

У 1672 році турецька армія під командуван­ням султана Мохаммеда IV разом із козаками П.Дорошенка захопила неприступну фортецю Кам'янець-Подільський і оточила Львів. Король Михайло Вишневецький восени того ж року му­сив підписати принизливу для Польщі Бучацьку угоду, за якою Річ Посполита поступалася Ос­манській імперії Західним Поділлям, а Правобе­режжя зі Східним Поділлям у межах Київського та Брацлавського воєводств (без Києва, що вхо­див до складу Московського царства) визнава­лися козацькою державою під турецьким про­текторатом.

Закріпившись на Правобережжі, П.Доро­шенко знову взявся за розробку плану об'єднан­ня всієї України під своєю булавою. Користую­чись непопулярністю Многогрішного навіть серед лівобережних полків, він почав таємні пе­реговори з царем Олексієм Михайловичем щодо відновлення єдиної України під його патрона­том. Москва зацікавилася такою перспективою, однак кандидатура самостійного й талановитого П.Дорошенка в ролі гетьмана України по обох берегах Дніпра її не влаштовувала.

Дем'янові Многогрішному довелося тоді зазнаги жорстокого розчару­вання московською політикою в Україні. Його звинуватили у зраді, і гру­па старшин за пособництва московського начальства у Батурині, заареш­тувала Многогрішного й видала царській адміністрації, котра після жорстоких катувань вислала його в Сибір.

Близько трьох місяців гетьмана на Лівобережжі не було, доки нареш­ті старшина, що остаточно втратила почуття національної гідності, за зго­дою Москви, на московській території, в наметі Г.Ромодановського обра­ла Івана Самойловича. На раді, в якій брала участь лише старшина, були підписані нові документи — Конотопські статті, які ще більше обмежува­ли гетьманську владу. На початку 1674 року на раді в Переяславі за підтримки колишніх прихильників М.Ханенка, який утратив владу на Правобережжі, Самой- лович був обраний гетьманом усієї України й зажадав від П.Дорошенка здати йому булаву. У відповідь на відмову Самойювич із лівобережними полками й російським військом під командуванням Г.Ромодановського перейшов Дніпро і взяв в облогу П.Дорошенка в Чигирині. На боці Мос­кви виступив також давній конкурент П.Дорошегка, запорізький отаман І.Сірко, який не визнавав його угоди з Туреччиною.

П.Дорошенкові залишалося просити допомоги в султана. Мохаммед IV послав до Чигирина війська під командуванням Кара-Мустафи. І.Самойлович та Г.Ромодановський були змушені зняти облогу з Чигирина й відступити за Дніпро. Здавалося б, перемоги досягнуто. Але турецька армія, що вторглася на територію Правобережжя, почала розграбування України. Рятуючись від "клятих бусурманів", люди бігли на Лівобережжя.

Усю Правобережну Україну з колись квітучими містами Уманню, Брацлавом, Черкасами, Корсунем, Каневом було спустошено. Населення Києва разом із заквартированими там козаками й московськими ратними людьми, побоюючись приходу турецьких військ, терміново зміцнювало старі і зводило нові оборонні споруди навколо міста. П.Дорошенко не очікував, що його перехід під протекторат Османсь­кої імперії призведе до жорстокого руйнування його союзниками Право­бережжя і Східного Поділля. Обурені умовами Бучацького миру та роз­боєм турецьких військ, козаки і простий народ відвернулися від правобережного гетьмана й почали переходити на бік Самойловича та Сірка. Народ, який нещодавно вітав Петра Дорошенка як національного лідера, відвернувся від нього. Дух гетьмана занепав, і боронити булаву вже не було сенсу.

П.Дорошенкові довелося визнати, що для України верховна влада царя значно певніша, ніж протекторат султана. При всіх зловживаннях на Лівобережжі московські воєводи не дозволяли собі нещадного руй­нування беззахисних міст і сіл, як це робили командувачі Османської імперії.

Опинившись у такому трагічному становищі, ставши в очах народу винуватцем усіх бід, яких зазнало Правобережжя, П.Дорошенко вирі­шив зректися влади. Зв'язавшись із запорізьким отаманом Іваном Сір­ком, він скликав наприкінці 1675 року в Чигирині козацьку раду й пе­ред козаками та всім народом склав гетьманські повноваження. Але це не влаштовувало російську сторону, шо бажала офіційного зречення на користь залежного від неї лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Наступного року І.Самойлович із великим військом знову підступив до Чигирина. Не маючи ні військових, ні душевних сил для продовження боротьби, що втратила сенс, П.Дорошенко 19 вересня 1676 року, пере­давши гетьманські клейноди, корогви й турецькі санджаки, здався йому як представникові московського уряду.

Тим часом Османська імперія дивилася на Поділля та Правобережжя як на власні території, тож у серпні—вересні 1677 року величезна турець­ка армія взяла в облогу Чигирин. Гарнізон, що складався з лівобережних козаків та російських стрільців, зумів відстояти замок. Але влітку наступ­ного року турки блокували гетьманську столицю ще більшими військами й першокласною артилерією. В одному з боїв загинув командувач гарні­зону воєвода Ржевський, і оборону очолив шотландський військовий ін­женер на російській службі Гордон. І.Самойлович та Г.Ромодановський мали достатньо сил, проте не наважувалися прийти на допомогу оточе­ним. Кинуті напризволяще знесилені захисники Чигирина, не бажаючи здаватися ворогу, замінували й підпалили фортецю, а самі на чолі з Гордоном уночі прорвали кільце блокади й вийшли на волю, до Дніпра. Тур­ки, увірвавшись до Чигирина, раділи, та коли вогонь дійшов до порохо­вих погребів, неприступна твердиня українських гетьманів вибухнула, поховавши під руїнами до 4 тисяч османів. Так закінчилася історія ко­зацького Чигирина — славної столиці Б.Хмельницького, І.Виговського, Ю.Хмельницького та П.Дорошенка.

Вже немолодий П.Дорошенко в надії спокійно провести решту жит­тя оселився в містечку Сосниці на Чернігівщині. Але царський уряд по­боювався його перебування в Україні, тож незабаром колишнього геть­мана з родиною викликали до Москви. Йому надали будинок вартістю в тисячу карбованців і маєток Яроплач у Волоколамському повіті з ти­сячею душ селян. 1679 року його призначили воєводою у Вятку, що фактично означало почесне заслання. Пробувши три роки в північній глухомані, Петро Дорошенко повернувся в підмосковний маєток, де й помер 1698 року. На схилі літ він став свідком початку перетворень Петра І. Правнучка Дорошенка Наталія Гончарова була дружиною Олександра Пушкіна.На могилі гетьмана біля церкви святої Параскеви встановлено плиту з написом:

"Лета 7206, ноября 9 день преставился раб Божий, гетман Войска Запорожского Петр Дорофеевич Дорошенко, а поживе от рождения своего 71 год и положен бысть на сем месте".Далеко від рідних місць, у Підмосков'ї, закінчилося віддане боротьбі за поновлення єдності України життя Петра Дорошенка, полум'яного патріота своєї вітчизни, якому історики не дорікають протурецькою орієнтацією, вважаючи цей крок гетьмана лише способом домогтися дер­жавної самостійності своєї країни.