Іван Матвійович Борецький, більш відомий під чернечим ім'ям Іов, був одним із просвітителів і церковних полемістів, що відстоювали права і свободу православної церкви після прийняття у 1596 р. Брестської унії. Головною його заслугою було відновлення Київської православної митро­полії, що стала центром консолідації і розвитку духовних сил на україн­сько-білоруських землях, які у першій половині XVII ст. входили до скла­ду Польсько-Литовської держави — Речі Посполитої.

Народився І.Борецький у галицькому селі Бірче (тепер Львівської об­ласті) в 1570 р. або дещо раніше. Про його батьків відомостей не зберег­лося, очевидно, вони були освіченими людьми. Де саме здобув освіту І.Борецький, не відомо. Судячи з його глибоких знань у галузі західного богослов'я і філософії, він міг учитися в одній з католицьких колегій або навіть університетів. З юних років І.Борецький опинився в атмосфері жорстокої боротьби, що охопила українсько-білоруські і, насамперед, за­хідноукраїнські землі в зв'язку з питанням про унію православної церкви (у межах Речі Посполитої) із католицьким Римом. Питання це піднімало­ся задовго до Брестського собору 1596 р. Вища церковна ієрархія України і Білорусії схилялася до прийняття влади Ватикану, що забезпечило б їй стабільні позиції в Польсько-Литовській державі. До того ж безпосереднє підпорядкування папському прес­толу робило церковних ієрархів незалежними від православних братств, що набирали в другій половині XVI ст. силу в українських містах і насам­перед у Львові. Братства і звичайне духівництво, особливо чернецтво, а також части­на православної шляхти і навіть деякі аристократи, як, наприклад, князь Костянтин-Василь Острозький, виступали проти унії. Особливо запекло боровся з унією видатний західноукраїнський полеміст і аскет Іван Вишенський, з яким у молоді роки І.Борецький досить тісно спілкувався. Проте, поділяючи переконання свого старшого друга і духовного настав­ника, не приймаючи ідею підпоряд-кування православної церкви папсько­му престолу, Борецький водночас не заперечував необхідності конструк­тивного діалогу і відкритого контакту з католиками для збагачення вітчизняної культури досягненнями західної цивілізації. З моменту відкриття у Львові в 1586 р. православної братської школи І.Борецький був залучений до її роботи. Перший ректор цього навчально­го закладу, грек Арсеній Єласонський, зібрав відомих учених і викладачів. Використовуючи можливості друкарні львівського братства, вони розгорну­ли широку видавничу діяльність. Саме таке сполучення педагогічної, бо­гословсько-літературної діяльності з друкарством і буде невдовзі відмінною рисою київського духовного центру, біля витоків якого і стане І.Борецький. У 1604 р. Борецького було призначено ректором Львівської братської ніколи. Він займає антиуніатську, але в цілому толерантну стосовно като­лицизму позицію. Він розуміє, що після Брестського собору почалися ма­сові гоніння і розвиток православної культури на західноукраїнських зем­лях на даному етапі ускладнюється. Утиски змушували викладачів або приймати унію, навіть переходити в католицтво, або їхати на схід, насам­перед у Київ, де тиск був значно слабкішим. У 1610 р. в Київ переїжджає і Борецький, де відкриває як священик парафіяльну школу. Він швидко входить у коло освічених людей міста, пов'язаних із київським братством, Києво-Печерською лаврою і захоплює іх ідеєю відкрити в Києві школу вищого типу, на зразок керованої ним у Львові. Ця думка зустріла розуміння. Відразу ж постали основні питання — про кадрове забезпечення май­бутньої школи та її фінансування. Друге питання було вирішити значно складніше, оскільки на той час чимало знатних династій України, у тому числі й нащадки славетного мецената Костянтина-Василя Острозького, нрийняли католицизм. Джерелом існування київського братства були пожертвування на­самперед міщан — ремісників, торговців, промисловиків, а також мо­настирів, духівництва, заможних козаків і вірних православ'ю дрібно­помісних шляхтичів. Так заможна православна дворянка Галшка І улевичівна, дружина київського підчашого і мозирського маршалка С'тефана Лозки, пожертвувала Київській братській школі на Подолі свою садибу з земельною ділянкою, а також кошти на утримання учи­телів. Завдяки цьому братська школа отримала власне приміщення.

Першим ректором Київської братської школи, відкритої в 1616 р., став І.Борецький, на той час уже відомий у православних колах учений і письменник-полеміст. Поруч із ним — визначні діячі української культури того часу — син колишнього ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького — Мелетій Смотрицький, автор відомої церковнос­лов'янської граматики, поет Касіян Сакович. Вони обидва після Борецького керували школою: пер­ший у 1619 — 1620, а другий — у 1620 — 1624 рр. Діяльність цих трьох ректорів, насамперед са­мого Борецького, визначила рівень Київської братської школи як навчального закладу вищого типу і заклала основи подальшого її розвитку. На той час у Києві були зосереджені кращі культурні й наукові сили всього східнослов'янського світу — Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зізаній, Памво Беринда. Серед викладачів переважали ченці, але були і світські люди. У Київській школі, як це було прийнято в усіх православ­них братських школах, училися діти різних соціальних верств. Діяльність школи була тісно пов'язана з культпросвітницьким гуртком Києво-Печерської лаври, яким керував архімандрит Єлисей Плетенецький. Саме йому вдалося домогтися від королівського уряду підтвердження рані­ше одержаних лаврою прав і привілеїв. Плетенецький зібрав тут багату біб­ліотеку, а завдяки його клопотанням у 1615 р. в лаврі було відкрито дру­карню, яку очолив Памво Беринда — лінгвіст, письменник, перекладач і друкар, володар почесного титулу "архітипограф церкви Російскія". Харак­терно, що першою книгою, яка вийшла з друкарні Києво-Печерський лав­ри в грудні 1616 р. був посібник для учнів братських шкіл — "Часослов". Підйом просвітницької та видавничої діяльності в Києві відбувався на тлі загострення соціально-церковної боротьби в Польсько-Литовській державі й нестабільної міжнародної ситуації в Східній Європі. Поразкою закінчилася спроба поляків посадити на трон Московського царства си­на короля Сигізмунда III королевича Владислава (майбутнього короля Владислава IV), але останній продовжував боротися за царську корону. У 1618 р. польські війська підступили до Москви, але виявилися в скрутному становищі. Королевич був врятований тільки завдяки енер­гійним діям запорізького гетьмана Петра Сагайдачного. Після цієї події популярність ватажка українських козаків, уславленого своїми перемога­ми над татарами і турками, значно посилилася. Взимку з 1617 на 1618 р. у Києві відбулися антиуніатські виступи городян, підтримані запорізьки­ми козаками. Ці й інші події змусили Сигізмунда III в 1618 р. видати грамоту з га­рантіями прав православних жителів Києва. Городяни дещо заспокоїли­ся, проте сама по собі ця грамота питомої ваги не мала, оскільки офіцій­но православна церква польською владою залишалася невизнаною. У 1618 р. І.Борецький передав керівництво братською школою Мелетію Смотрицькому, а сам прийняв чернецтво і був обраний ігуменом провід­ного в Києві (лавра була за межею міста) Михайлів­ського Золотоверхого монастиря. Його дружина та­кож прийняла постриг в одному з монастирів Києва. Найтепліші стосунки вони зберігали до ос­танніх своїх днів.

Тим часом із Москви через Київ на Близький Схід повертався Єрусалимський патріарх Феофан. Цим шансом для відновлення Київської православ­ної митрополії гріх було не скористатися. У серпні 1620 р. в Києво-Печерській лаврі відбулася таємна нарада представників православних общин і монас­тирів Польсько-Литовської держави, на якій було ви­рішено просити патріарха висвятити Іова Борецько­го на православного митрополита Київського. Феофан спершу не наважувався піти на такий рішу­чий крок, побоючись можливої помсти з боку поля­ків, але Сагайдачний гарантував патріархові безпеку силами козаків і той зважився на цей акт.

У вересні 1620 р. патріарх Феофан, із дозволу вселенського патріарха, при участі ще двох високих ієрархів східної церкви — митрополита Со­фійського Неофіта і єпископа Страгонського Авраамія, під охороною ко­тків у храмі Братського монастиря здійснив акт рукопокладення на мит­рополита Київського і Галицького Іова Борецького. Оскільки найдавні­ший із збережених у місті після монгольської навали київський Софійсь­кий собор був у руках уніатів, місцем перебування митрополита став роз­ташований неподалік Михайлівський Золотоверхий монастир.

Відродження православної Київської митрополії посилило значення Києва як центру всього українсько-білоруського православ'я. Саме в той час почала формуватися традиція величати Київ "Другим Єрусалимом". Одним із перших так став називати місто у своїх посланнях І.Борецький.

Обурені католики й уніати при всьому бажанні не змогли перешкодити відновленню православної Київської митрополії. Папа римський звер­нувся до короля із закликом покарати нового митрополита і єпископів, але польська влада не наважилася до дій, знаючи, що тим самим спрово­кує виступ українського козацтва. А на підтримку Війська Запорізького король дуже розраховував у майбутній широкомасштабній війні з турка­ми. Положення Сигізмунда III ускладнювалося й тим, що у вирішально­му бої на Цецорських полях восени 1620 р. польські війська зазнали по­разки і тепер на карту було поставлено саме існування Речі Посполитої. У червні 1621 р. козаки на своїх зборах, що проходили за участю православного духівництва на чолі з .Борецьким, прийняли рішення висту­пити на допомогу польському війську проти величезної турецької армії, і не за умови офіційного визнання Польсько-Литовською державою від­новленої православної церкви. Сорокатисячне українське військо на чолі гетьманом П.Сагайдачним, об'єднавшись із польською армією, що поступалася йому чисельно, у важких боях під Хотином зупинило турецьку навалу. Проте ця перемога коштувала гетьманові Сагайдачному життя. Київська митрополія, яку очолював І.Борецький, залишилася без впливо­вого заступника і покровителя. Турецька загроза змусила польську сторону піти на поступки. Сейм і польський уряд примирився з існуванням відновленої православної мит­рополії, хоча не визнали її офіційно. Не вирішив цю проблему і сейм, скликаний у 1623 р. Його депутати висловилися за проведення об'єдна­ного собору православними й уніатами для подолання існуючих між ни­ми розбіжностей. Але протиріччя між сторонами були настільки принци­пові (догматика, незалежність або підпорядкування папі римському), шо зняти їх було неможливо.

За таких умов православні українсько-білоруських земель, а особливо Києва, ще більше згуртувалися навколо очолюваної І.Борецьким митро­полії, в якій значну роль відігравав і архімандрит Києво-Печерської лав­ри Єлисей Плетенецький. Разом вони доклали чимало зусиль для консо­лідації в Києві найкращих представників православної культури України, розвитку освіти і протистояння католицько-уніатському тиску. Важливою в цьому зв'язку була публікація у 1621 р. ієромонахом Києво-Печерської лаври Захарієм Копистенським (з 1624 р., після смерті Є.Плетенецького, архімандрита) "Полінодій" (що означає "Повернення на старий шлях" усіх, хто прийняв уніатство). В іншій своїй "Книзі про єдину віру" він за­хищає православ'я від протестантизму, поширеного на той час у Польщі, Литві й західних землях України, Білорусі. Всі ці твори були написані під впливом духовного спілкування з І.Борецьким. Упродовж 1620-х років у Києві створювався і так званий Густинський літопис — історія Руси-України з найдавніших часів. Її найімовірнішим автором вважається З.Копистенський, проте трактування вітчизняної історії характерне для всьо­го загалу православних просвітителів Києва, лідером яких був митрополит Іов Борецький. На початку 1621 р. І.Борецький скликав у Києві помісний собор для обговорення завдань, що стояли перед митрополією. У рішеннях цього собору йшлося про необхідність посилення проповідницької діяльності, зокрема спрямованої проти уніатсько-католицької пропаганди, друкуван­ня книг з обгрунтуванням і захистом істин православ'я, про розвиток братських шкіл та налагодження прямих зв'язків із християнськими цен­трами Сходу, насамперед Афоном.

Наприкінці квітня того ж року представники православного духівниц­тва зробили надбанням гласності написану І.Борецьким "Протестацію і благочестиву юстифікацію" — публіцистично-історичний твір, у якому об­ґрунтовувалась законність і правомірність відновлення православної ієрар­хії. Православні все більше набували впевненості в боротьбі. У 1622 р. за­фіксовані нові збройні виступи киян проти уніатського духівництва. У своїй боротьбі з утисками з боку католиків і уніатів православні си­ли України розраховували на допомогу Московської держави. Між митро­политом Київським і Кремлем були встановлені регулярні контакти і лис­тування. У 1624 р. І.Борецький, після того, як проблема легалізації православної церкви в черговий раз не одержала більшості на сеймі, на прохання козаків, поставив перед царським урядом питання про перехід Війська Запорозького в підданство Москві. Але царський уряд не наважив­ся на цей крок, вважаючи себе не готовим для війни з Річчю Посполитою. Навесні 1630 р. І.Борецький через своїх послів знову порушував питання про перехід січового війська під московський протекторат, проте ці пере­говори реальних наслідків також не мали.

І.Борецький добре розумів необхідність освоєння досягнень західної культури і проведення глибоких перетворень у житті православної церкви. Але існувала проблема: у якій формі здійснити адаптацію культурно-просвітницьких досягнень Заходу, не зашкодивши при цьому православ'ю? Ви­рішення цього завдання пов'язане з ім'ям наступника І.Борецького, який помер 12 березня 1631 р., нового Київського митрополита Петра Могили.