Сергій Єфремов належить до когорти найбільш виразних, характерних і трагічних фігур України перших десятиліть XX століття. Полум'яний патріот, і юдина ліберально-демократичних переконань, він уникав на той час модного радикалізму і, віддавши всі сили розвиткові української культури, мужньо переносив найтяжчі випробування, що випали на його полю наприкінці життя.
Сергій Олександрович Єфремов народився 6 жовтня 1876 року в селі Пальчик Звенигородського повіту на Київщині, у родині священика. До духовного сану в багатьох поколіннях належали його прадіди з роду Охріменків. їхнє прізвище в офіційних документах середини XIX століття було русифіковане — змінене на Єфремова. П'ять років провчився Сергій в Уманському духовному училищі, у 1891 році приїхав до Києва і вступив у духовну семінарію. Опинившись у великому місті, вразливий і гостро відчуваючи соціальну несправедливість, що панувала в країні, юнак занурюється в гущавину ідейно-політичного життя, позначеного гострою полемікою між прихильникам народницької і марксистської ідеологій. Під впливом видатного теоретика того часу М.Михайловського, Сергій Ефремов схиляється до ліберально-народницького світогляду, близького його самовідчуттю, і не сприймає марксистських ідейних побудов. Ще семінаристом він став активним членом українського гуртка Л.Скачковського, майбутнього дяка Йорданської церкви на Подолі. Завдяки Скачковському, юнак познайомився з уже літніми лідерами київської Старої громади В.Антоновичем і О.Кониським, а також із представниками національно настроє- ної творчої молоді Києва, зокрема з Михайлом Грушевським. У 1893 році С.Єфремов почав писати оповідання в народницькому дусі українською мовою, що з 1895 року друкувалися у Львові. Поступово мін стає помітною фігурою в національно-культурних колах Києва. У 1896 році за участь в українському громадському русі, переслідуваному владою, юнак був змушений залишити семінарію. Через рік, склавши екстерном випускні іспити в Першій київській гімназії, С.Єфремов вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Навчання у вузі молодий літератор поєднав із громадсько-просвітницькою роботою. До того ж, як згодом з'ясувалося, до правознавства його аж ніяк не тягло.
В перші роки XX століття С.Єфремов разом з іншими молодими українськими діячами виступив співзасновником видавництва "Століття". Метою видавництва була організація багатотиражного видання і поширення української художньої літератури, насамперед надбань українських класиків І.Котлярев-ського і Т.Шевченка. У 1902 році видавництво випустило складену С.Єфремовим тритомну антологію української літератури XIX століття з численними біографічними даними про письменників, твори яких сюди ввійшли. З публікації цього тритомника почалася систематична науково-дослідна робота Сергія Олександровича над історією української літератури. Закінчивши в 1901 році університет і ніколи більш не згадуючи про отриманий диплом юриста, С.Єфремов цілком присвятив себе літературознавчій і публіцистичній діяльності. Він багато друкувався в авторитетному історико-культурологічному журналі "Київська старовина", у "Київських відгуках", "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ", "Російському багатстві". Вважаючи головним покликанням художника служіння народу, С.Єфремов виступає за реалістичну літературу, критично ставлячись до тоді новомодних модерністських віянь, у тому числі і до символізму, що набирав сили, вбачаючи в них відірвані від життя інтелігентсько-снобістські напрямки.
Єфремову завжди було властиве скептичне ставлення до віянь, що приходили із Заходу, — чи то декаданс, чи то марксизм, — про що він на повний голос заявив у своїй програмній статті "У пошуках нової краси" (1902). Подібна позиція ускладнила його стосунки з такими українськими поетами і письменниками як І.Франко, Леся Українка й О.Кобилянська, творчість яких розвивалася в руслі загальноєвропейського літературного процесу.
Складний, наполегливий, принциповий характер С.Єфремова не сприяв встановленню теплих стосунків з іншими, досить амбіційними лідерами українського руху початку XX століття, зокрема з М.Грушевським і В.Винниченком. Органічно не сприймаючи марксистського космополітизму, Єфремов підозріло ставився до соціал-демократичної орієнтації, сформованої в 1900—1902 роках Революційною українською партією (РУП), особливо — до згодом створеного на її грунті провідного ядра Української соціал-демократичної робочої партії (УСДРП), очолюваної В.Винниченком, Д.Антоновичем і М.Поршем. Але, слідуючи їхньому прикладу, С.Єфремов сам починає займатися "партійним будівництвом" і виступає одним із засновників створеної восени 1904 року малопомітної Української демократичної партії (УДП). Ця організація швидко розкололася на помірну Українську демократичну і ліву Українську радикальну (з якою залишився і Єфремов) партії, що восени 1905 року об'єдналися на платформі боротьби за широку українську автономію в межах оновленої демократичної федеративної Росії. Під час революції 1905 року С.Єфремов розгорнув широку публіцистичну роботу. Він опублікував кілька брошур для народного читання, входив до складу редколегії україномовного журналу "Громадська думка". Арештований наприкінці грудня 1905 року за національно-політичну діяльність, Сергій Олександрович майже рік провів у київській Лук'янівській в'язниці. Після звільнення, у період спаду революційного ентузіазму в суспільстві, він продовжував виступати з публіцистичними статтями з українського питання, редагував велику кількість книг, поширюваних видавництвом "Століття", супроводжуючи їх біографічними статтями про авторів. Але основним заняттям Сергія Олександровича поступово стає історико-літературна робота. За кілька років після поразки Першої російської революції, він став активним членом заснованого в 1908 році Товариства українських прогресистів (Товариства українських поступовців — ТУП), що об'єднало провідних представників творчої інтелігенції Києва, а також інших українських культурно-громадських організацій. Крім численних статей в українській і російській періодиці, українською мовою виходять його літературознавчі книги "Шевченко й українська література" (1907), "Марко Вовчок" (1907), "Тарас Шевченко, його життя і праця" (1908), а також брошури із суспільно-політичних питань: "Єврейська справа на Україні" (1908), " Із суспільного життя на Україні" (1909) га інші.
У 1911 році в Києві була видана фундаментальна праця С.Єфремова Історія української літератури", яка надалі неодноразово перевидавалася. У цьому дослідженні вперше був зібраний, упорядкований і узагальнений колосальний різноплановий матеріал, осмислений, однак, уже в трохи старомодному як на початок XX століття народницькому ідейному контексті. Основним змістом українського літературного процесу дослідник вважав розкриття національно-визвольних ідей, грунтуючись на принципах народності. Цим обумовлена його недооцінка самобутнього значення української книжної літератури епохи бароко і модерністських течій на межі XIX—XX століть. Загалом, книгу українська громадськість сприйняла схвально, хоча не обійшлося і без полемічних відгуків, один із яких належав історикові Д.Дорошенку. За цією узагальнюючою працею з'явилися нові літературознавчі монографії, написані в тому ж народницькому дусі: "Шевченко" (1914), Борис Грінченко" (1913), присвячена І.Франку книга "Співець боротьби і контрастів" (1913), літературознавчий огляд "За рік 1912" (1913). Ці видання закріпили за С.Єфремовим позиції провідного історика української літератури. Можна стверджувати напевне, що він розробив базову концепцію розвитку історії української літератури, принципово переглянуту лише через три десятиліття групою українських учених в еміграції, насамперед Д.Чижевським.
З початком Першої світової війни публікуватися українською мовою стало надзвичайно важко, оскільки більшість українських журналів і газет була закрита через підозру в нелояльності до російського уряду. С.Єфремов опинився у скрутному матеріальному становищі. Війну він сприймав як трагедію українського народу, що розділений між двома ворогуючими імперіями і не має у ній власних інтересів. При цьому літературознавець ггостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях. Ця бездумна, примітивна політика боротьби і усім українським і репресій щодо греко-католицького духовенства мала негативні наслідки і на далеке майбутнє, надовго настроївши проти Росії широкі кола галицької громадськості, які до цього досить по-дружньому ставилися до неї.
В роки Першої світової війни публіцистичний голос С.Єфремова, провідного українського літературознавця й одного з лідерів національно- культурного руху, ставав дедалі гучнішим. У січні 1917 року Єфремов від імені ТУП направляє лист президентові США В.Вільсону з підтримкою його плану закінчення війни, за яким передбачалося визнання за всіма народами Європи права на самовизначення.
Довідавшись про перемогу Лютневої революції, Сергій Олександрович із головою поринає в громадсько-політичну роботу. Він виступає одним з ініціаторів створення Центральної Ради, обирається головою Союзу українських автономістів-федералістів (перетвореного з ТУП), а в червні 1917 року стає головою Української партії соціалістів-федералістів, яка стояла на помірних, ліберально-демократичних позиціях, об'єднуючи у своїх лавах численних представників української творчої інтелігенції. Членами цієї партії були Д.Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська, А.Ніковський і багато інших.
Особливо помітним у першій половині 1917 року була участь Єфре- мова в роботі Центральної Ради, стрімке зростання популярності і вплив якої багато в чому були зобов'язані його неординарній особистості. У березні 1917 року С.Єфремов був обраний до Комітету Центральної Ради, у квітні разом із В.Винниченком став заступником її голови (М.Грушевського), входив до складу делегації Центральної Ради на переговорах з Тимчасовим урядом у Петрограді (у травні 1917-го), надсилаючи до київської газети "Нова Рада" репортажі про хід цих переговорів. Єфремов був одним із авторів І Універсалу Центральної Ради.
Однак у середині літа 1917 року С.Єфремов відійшов від активної роботи в Центральній Раді. Він не погоджувався із курсом, що нав'язувався Раді лівим крилом представлених у ній партій — українськими соціал-демократами й українськими соціалістами-революціонерами. Певну роль відіграло і погіршення особистісних стосунків С.Єфремова з лідерами цих партій М.Грушевським і В.Винниченком.бЗ другої половини 1917-го Сергій Олександрович, розчарований практикою щоденної і марної політичної боротьби (переважно за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу), знову зосередився на публіцистиці. Шквал обурення викликала в Єфремова кривава вакханалія, влаштована в Києві червоними військами, що взяли місто в останні дні січня 1918 року. В полум'яному листі одному з більшовицьких командирів, Юрію Коцюбинському, синові видатного українського письменника М.Коцюбинського, Сергій Олександрович виклав гнівний протест і особисті докори. Абсолютно неприйнятною для С.Єфремова була й ідея націоналізації землі, що на практиці означала знищення основ життя і культури українського селянства. Жахи пережитого ним у Києві червоного терору Єфремов описав у публіцистичному нарисі "Під обухом. Більшовики в Києві". Гостро критикував Єфремов і безпорадність есерівського уряду В.Голубовича в березні—квітні 1918 року.
Не сприйняв С.Єфремов і влаштований Павлом Скоропадським переворот 29 квітня 1918 року, відмовившись увійти до складу нового уряду, загалом центристського за своїм первинним складом. Більше того, Д.Дорошенко, який очолив Міністерство закордонних справ у гетьманській Раді Міністрів, з ініціативи С.Єфремова був виключений із Партії соціалістів-федералістів.
Разом з іншими членами своєї партії в травні 1918 року С. Єфремов увійшов до антигетьманського Українського національного союзу, спочатку очолюваного соціалістом-федералістом А. Ніковським. Але після того, як 18 вересня організацію очолив В.Винниченко і розгорнув діяльність дестабілізації ситуації в Україні (з метою скинення гетьмана), С.Єфремов відійшов від активної участі в союзі. З лідерами Директорії, В.Винниченком і С.Петлюрою, у Сергія Олександровича були принципові розбіжності в політичному й особистому планах. Перебуваючи в опозиції до влади П.Скоропадського, С.Єфремов усе-таки розумів, що падіння гетьманату в даній ситуації остаточно знищить Україну як державу й відкриє більшовикам шлях до влади. Проте у розпалі сутички, що мала місце в листопаді—грудні 1918 року між гетьманом і Директорією, він не пристав до жодної зі сторін. Наприкінці 1918 року С.Єфремов остаточно відійшов від політичної діяльності, цілком зосередившись на науково-дослідницькій роботі. У січні 1919 року його обрали дійсним членом знов утвореної Української академії наук і запропонували обійняти посаду секретаря історико-філологічного відділення. Під час другої більшовицької окупації Києва в березні—квітні 1919-го Сергій Олександрович перебував у в'язниці, але за клопотання керівництва Української академії наук, в якій тоді керівну роль грав А Кримський, був звільнений, хоча в наступні місяці утиски продовжуваная, але тепер уже з боку адміністрації Добровольчої армії, яка закрила підновлену Єфремовим під старою назвою "Рада" газету "Нова Рада".
Після остаточного переходу Києва під владу більшовиків у червні 1920 року, С.Єфремову (як провідному українському громадсько-політичному діячеві ліберально-демократичного напрямку) певний час довелося ховатися поблизу столиці, у Боярці. Але, знову за клопотання керівництва Академії наук, насамперед її "незмінного секретаря" Агатангела Кримського, йому вдалося отримати амністію і повернутися до наукової діяльності. Усвідомлюючи цілковиту поразку, якої дійшов український визвольний рух, Єфремов примирився з більшовицьким пануванням, хоча за ідейними й моральними переконаннями не сприймав нової влади.
У 1922 році С.Єфремов був обраний віце-президентом Всеукраїнської ікадемії наук (ВУАН). Здавалося б, найстрашніші роки залишилися позаду. Більшовицька влада для зміцнення позицій у непокірній республіці демонструвала свої спекулятивні наміри підтримувати українську мову і культуру, але, водночас, усе рішучіше нав'язувала творчій інтелігенції свою ідеологію, неприйнятну для більшості її представників, у тому числі й для Сергія Єфремова.
Ще в 1919 році С.Єфремов очолив авторитетну комісію з видання творів українських класиків літератури і науки (Т.Шевченка, М.Драгоманова, К Антоновича та ін.), паралельно працюючи в інших комісіях, зокрема її Археографічній і постійній комісії для складання Біографічного словника діячів України, яку й очолював у 1923—1929 роках. У 20-х виходять його монографії, присвячені М.Коцюбинському (1922), І.Нечуй-Левицькому (1924), І.Карпенку-Карому (1924), Панасу Мирному (1928). У 1924 році побіачило світ хронологічно доведене до перших пореволюційних років четверте видання "історії українського письменства", а два роки по тому — перероблена й доповнена праця про життя і творчість І.Франка.
Але політичні буревії, і в першу чергу репресії проти українських громадських і культурних діячів, усе відчутніше торкалися і С.Єфремова. У сфабрикованій владою справі "Центр дії" у 1923—1924 роках Сергій Олександрович підтримував обвинувачених, і особливо — президента Української академії наук М.Василенка. Наприкінці 20-х років об'єктом відвертого цькування і грубих звинувачень в антирадянській діяльності і "буржуазному націоналізмі" став і сам Сергій Олександрович. Проти нього виступив надзвичайно впливовий у ті роки націонал-комуніст, нарком юстиції і генеральний прокурор І УРСР, із 1927 року — нарком освіти УРСР М.Скрипник, що погрожував І поставити вченого навколішки, якщо той не покається у скоєних ним І злочинах. С.Єфремов, цілком усвідомлюючи свою приреченість, поводився відкрито і мужньо. 21 липня 1929 року його заарештували, інкримінувавши керівництво вигаданим більшовицькими репресивними органами "контрреволюційним Союзом звільнення України" (Спілка визволення України — СВУ). За цією справою в березні—квітні 1930 року після виснажливих допитів, шантажу і тиску Єфремов став перед показовим судом, що відбувався у залі оперного театру в Харкові (тоді — І столиці УРСР).
Обвинувачення в справі СВУ було пред'явлено 45 представникам української інтелігенції, у тому числі близьким друзям С.Єфремова А.Ніковському і Л.Старицькій-Черняхівській. Усього за справою СВУ було репресовано понад 5 тисяч людей (переважно наукових співробітників, вузівських викладачів, шкільних учителів, лікарів, студентів). "Відділення" цієї "організації", крім Києва і Харкова, були "виявлені" в Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці й Миколаєві. Процеси "СВУ", що проходив на тлі масових репресій українського селянства в ході колективізації і розкуркулювання, був прологом до великого терору 30-х років в Україні. Його метою було знищення ядра української національної інтелігенції, яка зберігала опозиційний щодо нової влади дух і обурювалася звірячими методами колективізації та розкуркулення. І С.Єфремов, і багато хто з його друзів, і мало кому відомі скромні люди різних професій із більшості міст України, притягнуті за безпідставними й дутими обвинуваченнями, прийняли на себе перший масований удар сталінської репресивної машини.
Багатьох обвинувачених і притягнутих у справі (як свідків) удалося примусити до дачі брехливих показань, але деяких, наприклад М.Грушевського, зламати не вдалося. Мужньо і гордо поводився на слідстві й у залі суду також Сергій Єфремов. 19 квітня 1930 року він був засуджений до; страти, заміненої потім 10-ма роками таборів. Покарання Єфремов відбував у Ярославському і Володимирському ізоляторах, а через сім років був переданий у систему таборів ГУЛАГ, в одному з яких він і загинув 31 бе-І резня 1939 року, розділивши трагічну долю багатьох кращих синів і дочок українського народу.
Значення С.Єфремова в культурному і науковому житті України першої третини XX століття надзвичайно велике. Він не був на передових рубежах збройної боротьби, не займав високих державних посад. Але своєю безкомпромісною позицією демонстрував совість української інтелігенції, що не сприймала насильницьких методів будь-якої влади, і насамперед більшовицької — найбільш кривавої і лицемірної.
Неоціненною науковою заслугою С.Єфремова стало створення ним першої фундаментальної історії української літератури, дослідженню якої вчений присвятив усе своє життя. Його життєвий шлях багато в чому символічний і типовий для цілого покоління українських інтелігентів початку XX століття.