Сергій Єфремов

Сергій Єфремов
Born
1876-10-06
Died
1939-03-10

Сергій Єфремов належить до когорти найбільш виразних, характерних і трагічних фігур України пер­ших десятиліть XX століття. Полум'яний патріот, і юдина ліберально-демократичних переконань, він уникав на той час модного радикалізму і, віддавши всі сили розвиткові української культури, мужньо пе­реносив найтяжчі випробування, що випали на його полю наприкінці життя.

Сергій Олександрович Єфремов народився 6 жовтня 1876 року в селі Пальчик Звенигородського повіту на Київщині, у родині священика. До духов­ного сану в багатьох поколіннях належали його прадіди з роду Охріменків. їхнє прізвище в офіцій­них документах середини XIX століття було русифіковане — змінене на Єфремова. П'ять років провчився Сергій в Уманському духовному учили­щі, у 1891 році приїхав до Києва і вступив у духовну семінарію. Опинив­шись у великому місті, вразливий і гостро відчуваючи соціальну неспра­ведливість, що панувала в країні, юнак занурюється в гущавину ідейно-політичного життя, позначеного гострою полемікою між прихиль­никам народницької і марксистської ідеологій. Під впливом видатного теоретика того часу М.Михайловського, Сергій Ефремов схиляється до ліберально-народницького світогляду, близького його самовідчуттю, і не сприймає марксистських ідейних побудов. Ще семі­наристом він став активним членом українського гуртка Л.Скачковського, майбутнього дяка Йорданської церкви на Подолі. Завдяки Скачковському, юнак познайомився з уже літніми лідерами київської Старої громади В.Антоновичем і О.Кониським, а також із представниками національно настроє- ної творчої молоді Києва, зокрема з Михайлом Грушевським. У 1893 році С.Єфремов почав писати оповідання в народницькому ду­сі українською мовою, що з 1895 року друкувалися у Львові. Поступово мін стає помітною фігурою в національно-культурних колах Києва. У 1896 році за участь в українському громадському русі, переслідуваному владою, юнак був змушений залишити семінарію. Через рік, склавши екстерном випускні іспити в Першій київській гімназії, С.Єфремов вступив на юри­дичний факультет Київського університету св. Володимира. Навчання у вузі молодий літератор поєднав із громадсько-просвітницькою роботою. До того ж, як згодом з'ясувалося, до правознавства йо­го аж ніяк не тягло.

В перші роки XX століття С.Єфремов разом з іншими молодими ук­раїнськими діячами виступив співзасновником видавництва "Століття". Метою видавництва була організація багатотиражного видання і поши­рення української художньої літератури, насамперед надбань українських класиків І.Котлярев-ського і Т.Шевченка. У 1902 році видавництво випус­тило складену С.Єфремовим тритомну антологію української літератури XIX століття з численними біографічними даними про письменників, твори яких сюди ввійшли. З публікації цього тритомника почалася систематична науково-дос­лідна робота Сергія Олександровича над історією української літератури. Закінчивши в 1901 році університет і ніколи більш не згадуючи про отри­маний диплом юриста, С.Єфремов цілком присвятив себе літературознав­чій і публіцистичній діяльності. Він багато друкувався в авторитетному історико-культурологічному журналі "Київська старовина", у "Київських відгуках", "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ", "Росій­ському багатстві". Вважаючи головним покликанням художника служіння народу, С.Єфремов виступає за реалістичну літературу, критично ставлячись до тоді новомодних модерністських віянь, у тому числі і до символізму, що набирав сили, вбачаючи в них відірвані від життя інтелігентсько-снобістські напрямки.

Єфремову завжди було властиве скептичне ставлення до віянь, що приходили із Заходу, — чи то декаданс, чи то марксизм, — про що він на повний голос заявив у своїй програмній статті "У пошуках нової краси" (1902). Подібна позиція ускладнила його стосунки з такими українськи­ми поетами і письменниками як І.Франко, Леся Українка й О.Кобилянська, творчість яких розвивалася в руслі загальноєвропейського літератур­ного процесу.

Складний, наполегливий, принциповий характер С.Єфремова не сприяв встановленню теплих стосунків з іншими, досить амбіційними лі­дерами українського руху початку XX століття, зокрема з М.Грушевським і В.Винниченком. Органічно не сприймаючи марксистського космополі­тизму, Єфремов підозріло ставився до соціал-демократичної орієнтації, сформованої в 1900—1902 роках Революційною українською партією (РУП), особливо — до згодом створеного на її грунті провідного ядра Ук­раїнської соціал-демократичної робочої партії (УСДРП), очолюваної В.Винниченком, Д.Антоновичем і М.Поршем. Але, слідуючи їхньому прикладу, С.Єфремов сам починає займатися "партійним будівництвом" і виступає одним із засновників створеної восени 1904 року малопомітної Української демократичної партії (УДП). Ця організація швидко розколо­лася на помірну Українську демократичну і ліву Українську радикальну (з якою залишився і Єфремов) партії, що восени 1905 року об'єдналися на платформі боротьби за широку українську автономію в межах оновленої демократичної федеративної Росії. Під час революції 1905 року С.Єфремов розгорнув широку публіцис­тичну роботу. Він опублікував кілька брошур для народного читання, вхо­див до складу редколегії україномовного журналу "Громадська думка". Арештований наприкінці грудня 1905 року за національно-політичну діяль­ність, Сергій Олександрович майже рік провів у київській Лук'янівській в'язниці. Після звільнення, у період спаду революційного ентузіазму в сус­пільстві, він продовжував виступати з публіцистичними статтями з україн­ського питання, редагував велику кількість книг, поширюваних видавниц­твом "Століття", супроводжуючи їх біографічними статтями про авторів. Але основним заняттям Сергія Олександровича поступово стає історико-літературна робота. За кілька років після поразки Першої російської революції, він став активним членом заснованого в 1908 році Товариства українських прогресистів (Товариства українських поступовців — ТУП), що об'єднало провідних представників творчої інтелігенції Києва, а та­кож інших українських культурно-громадських організацій. Крім чис­ленних статей в українській і російській періодиці, українською мовою виходять його літературознавчі книги "Шевченко й українська літерату­ра" (1907), "Марко Вовчок" (1907), "Тарас Шевченко, його життя і пра­ця" (1908), а також брошури із суспільно-політичних питань: "Єврей­ська справа на Україні" (1908), " Із суспільного життя на Україні" (1909) га інші.

У 1911 році в Києві була видана фундаментальна праця С.Єфремова Історія української літератури", яка надалі неодноразово перевидавала­ся. У цьому дослідженні вперше був зібраний, упорядкований і узагаль­нений колосальний різноплановий матеріал, осмислений, однак, уже в трохи старомодному як на початок XX століття народницькому ідейно­му контексті. Основним змістом українського літературного процесу дослідник вва­жав розкриття національно-визвольних ідей, грунтуючись на принципах народності. Цим обумовлена його недооцінка самобутнього значення ук­раїнської книжної літератури епохи бароко і модерністських течій на ме­жі XIX—XX століть. Загалом, книгу українська громадськість сприйняла схвально, хоча не обійшлося і без полемічних відгуків, один із яких нале­жав історикові Д.Дорошенку. За цією узагальнюючою працею з'явилися нові літературознавчі мо­нографії, написані в тому ж народницькому дусі: "Шевченко" (1914), Борис Грінченко" (1913), присвячена І.Франку книга "Співець бороть­би і контрастів" (1913), літературознавчий огляд "За рік 1912" (1913). Ці видання закріпили за С.Єфремовим позиції провідного історика україн­ської літератури. Можна стверджувати напевне, що він розробив базову концепцію розвитку історії української літератури, принципово перегля­нуту лише через три десятиліття групою українських учених в еміграції, насамперед Д.Чижевським.

З початком Першої світової війни публікуватися українською мовою стало надзвичайно важко, оскільки більшість українських журналів і газет була закрита через підозру в нелояльності до російського уряду. С.Єфре­мов опинився у скрутному матеріальному становищі. Війну він сприймав як трагедію українського народу, що розділений між двома ворогуючими імперіями і не має у ній власних інтересів. При цьому літературознавець ггостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, ру­сифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях. Ця бездумна, примітивна політика боротьби і усім українським і репресій щодо греко-католицького духовенства мала негативні наслідки і на далеке майбутнє, надовго настроївши проти Росії широкі кола галицької громадськості, які до цього досить по-дружньому ставилися до неї.

В роки Першої світової війни публіцистичний голос С.Єфремова, провідного українського літературознавця й одного з лідерів національно- культурного руху, ставав дедалі гучнішим. У січні 1917 року Єфремов від імені ТУП направляє лист президентові США В.Вільсону з підтримкою його плану закінчення війни, за яким передбачалося визнання за всіма народами Європи права на самовизначення.

Довідавшись про перемогу Лютневої революції, Сергій Олександро­вич із головою поринає в громадсько-політичну роботу. Він виступає од­ним з ініціаторів створення Центральної Ради, обирається головою Сою­зу українських автономістів-федералістів (перетвореного з ТУП), а в червні 1917 року стає головою Української партії соціалістів-федера­лістів, яка стояла на помірних, ліберально-демократичних позиціях, об'єднуючи у своїх лавах численних представників української творчої ін­телігенції. Членами цієї партії були Д.Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська, А.Ніковський і багато інших.

Особливо помітним у першій половині 1917 року була участь Єфре- мова в роботі Центральної Ради, стрімке зростання популярності і вплив якої багато в чому були зобов'язані його неординарній особистості. У бе­резні 1917 року С.Єфремов був обраний до Комітету Центральної Ради, у квітні разом із В.Винниченком став заступником її голови (М.Грушев­ського), входив до складу делегації Центральної Ради на переговорах з Тимчасовим урядом у Петрограді (у травні 1917-го), надсилаючи до ки­ївської газети "Нова Рада" репортажі про хід цих переговорів. Єфремов був одним із авторів І Універсалу Центральної Ради.

Однак у середині літа 1917 року С.Єфремов відійшов від активної ро­боти в Центральній Раді. Він не погоджувався із курсом, що нав'язувався Раді лівим крилом представлених у ній партій — українськими соціал-демократами й українськими соціалістами-революціонерами. Певну роль відіграло і погіршення особистісних стосунків С.Єфремова з лідерами цих партій М.Грушевським і В.Винниченком.бЗ другої половини 1917-го Сергій Олександрович, розчарований прак­тикою щоденної і марної політичної боротьби (переважно за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу), знову зосередився на публі­цистиці. Шквал обурення викликала в Єфремова кривава вакханалія, влашто­вана в Києві червоними військами, що взяли місто в останні дні січня 1918 року. В полум'яному листі одному з більшовицьких командирів, Юрію Коцюбинському, синові видатного українського письменника М.Коцюбинського, Сергій Олександрович виклав гнівний протест і особисті докори. Абсолютно неприйнятною для С.Єфремова була й ідея на­ціоналізації землі, що на практиці означала знищення основ життя і куль­тури українського селянства. Жахи пережитого ним у Києві червоного терору Єфремов описав у публіцистичному нарисі "Під обухом. Більшо­вики в Києві". Гостро критикував Єфремов і безпорадність есерівського уряду В.Голубовича в березні—квітні 1918 року.

Не сприйняв С.Єфремов і влаштований Павлом Скоропадським пе­реворот 29 квітня 1918 року, відмовившись увійти до складу нового уря­ду, загалом центристського за своїм первинним складом. Більше того, Д.Дорошенко, який очолив Міністерство закордонних справ у гетьман­ській Раді Міністрів, з ініціативи С.Єфремова був виключений із Партії соціалістів-федералістів.

Разом з іншими членами своєї партії в травні 1918 року С. Єфремов увійшов до антигетьманського Українського національного союзу, спо­чатку очолюваного соціалістом-федералістом А. Ніковським. Але після того, як 18 вересня організацію очолив В.Винниченко і розгорнув діяльність  дестабілізації ситуації в Україні (з метою скинення гетьмана), С.Єфре­мов відійшов від активної участі в союзі. З лідерами Директорії, В.Винниченком і С.Петлюрою, у Сергія Олек­сандровича були принципові розбіжності в політичному й особистому планах. Перебуваючи в опозиції до влади П.Скоропадського, С.Єфремов усе-таки розумів, що падіння гетьманату в даній ситуації остаточно зни­щить Україну як державу й відкриє більшовикам шлях до влади. Проте у розпалі сутички, що мала місце в листопаді—грудні 1918 року між геть­маном і Директорією, він не пристав до жодної зі сторін. Наприкінці 1918 року С.Єфремов остаточно відійшов від політичної ді­яльності, цілком зосередившись на науково-дослідницькій роботі. У січні 1919 року його обрали дійсним членом знов утвореної Української акаде­мії наук і запропонували обійняти посаду секретаря історико-філологічного відділення. Під час другої більшовицької окупації Києва в березні—квіт­ні 1919-го Сергій Олександрович перебував у в'язниці, але за клопотання керівництва Української академії наук, в якій тоді керівну роль грав А Кримський, був звільнений, хоча в наступні місяці утиски продовжува­ная, але тепер уже з боку адміністрації Добровольчої армії, яка закрила підновлену Єфремовим під старою назвою "Рада" газету "Нова Рада".

Після остаточного переходу Києва під владу більшовиків у червні 1920 року, С.Єфремову (як провідному українському громадсько-політичному діячеві ліберально-демократичного напрямку) певний час довелося ховатися поблизу столиці, у Боярці. Але, знову за клопотання керівництва Академії наук, насамперед її "незмінного секретаря" Агатангела Крим­ського, йому вдалося отримати амністію і повернутися до наукової діяль­ності. Усвідомлюючи цілковиту поразку, якої дійшов український виз­вольний рух, Єфремов примирився з більшовицьким пануванням, хоча за ідейними й моральними переконаннями не сприймав нової влади.

У 1922 році С.Єфремов був обраний віце-президентом Всеукраїнської ікадемії наук (ВУАН). Здавалося б, найстрашніші роки залишилися поза­ду. Більшовицька влада для зміцнення позицій у непокірній республіці демонструвала свої спекулятивні наміри підтримувати українську мову і культуру, але, водночас, усе рішучіше нав'язувала творчій інтелігенції свою ідеологію, неприйнятну для більшості її представників, у тому числі й для Сергія Єфремова.

Ще в 1919 році С.Єфремов очолив авторитетну комісію з видання тво­рів українських класиків літератури і науки (Т.Шевченка, М.Драгоманова, К Антоновича та ін.), паралельно працюючи в інших комісіях, зокрема її Археографічній і постійній комісії для складання Біографічного словника діячів України, яку й очолював у 1923—1929 роках. У 20-х виходять його монографії, присвячені М.Коцюбинському (1922), І.Нечуй-Левицькому (1924), І.Карпенку-Карому (1924), Панасу Мирному (1928). У 1924 році побіачило світ хронологічно доведене до перших пореволюційних років чет­верте видання "історії українського письменства", а два роки по тому — перероблена й доповнена праця про життя і творчість І.Франка.

Але політичні буревії, і в першу чергу репресії проти українських громадських і культурних діячів, усе відчутніше торкалися і С.Єфремова.  У сфабрикованій владою справі "Центр дії" у 1923—1924 роках Сергій  Олександрович підтримував обвинувачених, і особливо — президента Української академії наук М.Василенка. Наприкінці 20-х років об'єктом відвертого цькування і грубих звинувачень в антирадянській діяльності і "буржуазному націоналізмі" став і  сам Сергій Олександрович. Проти нього виступив надзвичайно впливовий у ті роки націонал-комуніст, нарком юстиції і генеральний прокурор І УРСР, із 1927 року — нарком освіти УРСР М.Скрипник, що погрожував І поставити вченого навколішки, якщо той не покається у скоєних ним І злочинах. С.Єфремов, цілком усвідомлюючи свою приреченість, поводився відкрито і мужньо. 21 липня 1929 року його заарештували, інкримінувавши керівництво вигаданим більшовицькими репресивними органами "контрреволюційним Союзом звільнення України" (Спілка визволення України — СВУ). За цією справою в березні—квітні 1930 року після виснажливих допитів, шантажу і тиску Єфремов став перед показовим судом, що відбувався у залі оперного театру в Харкові (тоді — І столиці УРСР).

Обвинувачення в справі СВУ було пред'явлено 45 представникам української інтелігенції, у тому числі близьким друзям С.Єфремова А.Ніковському і Л.Старицькій-Черняхівській. Усього за справою СВУ було репресовано понад 5 тисяч людей (переважно наукових співробітників, вузівських викладачів, шкільних учителів, лікарів, студентів). "Відділення" цієї "організації", крім Києва і Харкова, були "виявлені" в Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці й Миколаєві. Процеси "СВУ", що проходив на тлі масових репресій українського селянства в ході колективізації і розкуркулювання, був прологом до великого терору 30-х років в Україні. Його метою було знищення ядра української національної інтелігенції, яка зберігала опозиційний щодо нової влади дух і обурювалася звірячими методами колективізації та розкуркулення. І С.Єфремов, і багато хто з його друзів, і мало кому відомі скромні люди різних професій із більшості міст України, притягнуті за безпідставними й дутими обвинуваченнями, прийняли на себе перший масований удар  сталінської репресивної машини.

Багатьох обвинувачених і притягнутих у справі (як свідків) удалося  примусити до дачі брехливих показань, але деяких, наприклад М.Грушевського, зламати не вдалося. Мужньо і гордо поводився на слідстві й у залі суду також Сергій Єфремов. 19 квітня 1930 року він був засуджений до; страти, заміненої потім 10-ма роками таборів. Покарання Єфремов відбував у Ярославському і Володимирському ізоляторах, а через сім років був переданий у систему таборів ГУЛАГ, в одному з яких він і загинув 31 бе-І резня 1939 року, розділивши трагічну долю багатьох кращих синів і дочок українського народу.

Значення С.Єфремова в культурному і науковому житті України пер­шої третини XX століття надзвичайно велике. Він не був на передових ру­бежах збройної боротьби, не займав високих державних посад. Але своєю безкомпромісною позицією демонстрував совість української інтелігенції, що не сприймала насильницьких методів будь-якої влади, і насамперед більшовицької — найбільш кривавої і лицемірної.

Неоціненною науковою заслугою С.Єфремова стало створення ним першої фундаментальної історії української літератури, дослідженню якої вчений присвятив усе своє життя. Його життєвий шлях багато в чому символічний і типовий для цілого покоління українських інтелігентів по­чатку XX століття.