(1053-1125)
З іменем Володимира Мономаха пов'язаний останній період державної єдності і могутності Київської Русі. Володимир, який народився за рік до смерті свого діда Ярослава Мудрого, був сином Всеволода і Марії, дочки візантійського імператора Константина IX Мономаха. Прізвисько діда по материнській лінії міцно пов'язувалося з іменем Володимира Всеволодовича, який з гордістю носив його. Раніше від візантійської цесарівни (Анни, дружини князя Володимира Святославича) на Русі були народжені тільки Борис і Гліб, убиті Святополком і віднесені до лику святих за князювання Ярослава Мудрого.
Шлюб Всеволода і Марії був щасливим. Сам Всеволод, людина розважлива і високоосвічена, знав п'ять іноземних мов і, подібно до свого батька, любив книжну премудрість. Дитячі роки Володимира, старшої дитини цього подружжя, пройшли в розташованому неподалік від Києва Переяславі, де в період правління Ізяслава княжив Всеволод, який у 1078 р. посів київський трон.
На цей час Володимиру виповнилося 25 років. Дружиною його стала Гіта, дочка останнього короля Англії англо-саксонського походження Гаральда II, який загинув у 1066 р. у битві при Гастингсі. Осиротіла дівчина знайшла притулок у Данії, при дворі одруженого з Єлизаветою Ярославною короля Свена. Єлизавета, яка доводилася Володимиру тіткою, зісватала Гіту за свого племінника. З дітей Володимира і Гіти до зрілого віку дожили одинадцятеро.
Свою політичну діяльність Володимир Мономах починав у віддаленій Ростово-Суздальській землі. В цій глушині уже існували міста, закладені слов'янськими колоністами. Призначення Владимира диктувалося тим, що, крім Переяславського князівства, його батько за заповітом Ярослава Мудрого одержав в управління цей віддалений край, який вимагав пильної уваги через слабке освоєння.
За прикладом діда, чиє ім'я і досі носить місто Ярославль, у межиріччі Волги та Оки молодий князь заснував Володимир-на-Клязьмі. Він доклав чимало зусиль для християнізації та слов'янізації краю, що з часом став центром формування власне російського народу. В ці роки Володимиру нерідко доводилося воювати, зокрема придушувати повстання в'ятичів, які жили у верхів'ях Дону та Оки. Пізніше, ще до княжіння батька у Києві, Володимир боронив дніпровське Лівобережжя від половецьких нападів. Деякий час йому довелося князювати в Смоленській землі і на Волині. Виявляючи розважливість і врівноваженість, справедливість і державну далекоглядність, Володимир завоював повагу і любов простих людей.
Із князюванням у 1078 р. у Києві Всеволода Ярославича Володимир Мономах посів князівський престол у Чернігові, невдовзі прославившись як відважний і водночас передбачливий вояк проти половців. Після смерті Всеволода кияни захотіли бачити своїм князем саме Володимира, проте він, щоб уникнути князівської усобиці, уступив трон своєму двоюрідному братові Святополку Ізяславичу, на той час старшому у правлячому домі Рюриковичів.
Початок правління Святополка Ізяславича (1093—1113) позначений страшним половецьким спустошенням Київської землі з передмістями самої столиці влітку 1093 р. Святополк не зумів стати загальнонародним лідером і дати відсіч кочівникам. Провідна роль у цьому належала Володимиру Мономаху, який фактично став співправителем Святополка. Майже піввіковий період в історії Київської Русі пройшов під знаком яскравої постаті Володимира Всеволодовича, хоч сам він займав великокнязівський стіл порівняно недовго — з 1113 до 1125 рр.
У травні 1096 р. численні полчища кочовиків знову напали на Русь. В облозі опинився Переяслав. Тоді Святополку і Володимиру вдалося непомітно для ворогів підійти до міста і стрімкою атакою розбити обложників. У цьому бою загинув могутній хан Тугоркан з синами і кількома підлеглими йому ханами. Коли Святополк і Володимир святкували перемогу, під Києвом несподівано з'явилися орди хана Боняка. Городяни встигли зачинити ворота, тоді половці почали грабувати наколишні села і монастирі, в тому числі й Печерський. Цього разу кочовикам вдалося втекти у степ з награбованим майном. Перемога під Переяславом була затьмарена, але з цього часу наскоки кочовиків на кілька років припинилися, а русичам вдалося відновити оборонну лінію по річці Рось.
Перемога над половцями дала Святополку і Володимиру короткочасний перепочинок, що дозволив зайнятися внутрішніми проблемами, і насамперед вирішенням конфліктів між молодшими князями. Посередницькі функції взяв на себе Володимир Мономах. Восени 1097 р. він запросив князів до себе в Любецький замок. Там потомки Ярослава Мудрого дійшли згоди про те, що кожен з них має володіти спадщиною свого батька. Таким чином стверджувався для всіх принцип успадкування князівських столів. Володимир Мономах, який сидів у Чернігові, подав особистий приклад, погодившись перейти у Переяслав, а сіверські землі уступив переможеному ним раніше двоюрідному братові Олегу, батько якого Святослав одержав Чернігівське князівство за заповітом Ярослава Мудрого.
Здавалося б, суперечливі питання було улагоджено. Але не встигли князі роз'їхатися, як Давид Ігорович звів наклеп перед Святополком на Василька Ростиславича, якого схопили і осліпили з санкції великого князя. Володимир Мономах, обурений цим вчинком, з кількома іншими князями вирушив до Києва. Святополк приготувався тікати зі столиці, проте кияни, щоб не допустити кровопролиття, не дали йому цього зробити. На переговори з Володимиром Мономахом кияни послали його матір Марію і митрополита Миколу. Володимир, вислухавши їх, погодився на примирення. Кияни вітали це рішення, примусивши Святополка цілувати хрест і присягнутися, що він власноручно покарає Давида, який підбив його на нечестивий вчинок. В ім'я миру в 1100 р. під патронатом Святополка і Володимира зібрався другий загальнокнязівський з'їзд, який поклав край смугам. Князі, домовившись між собою, об'єдналися для спільної боротьби з кочовиками. Натхненником об'єднання перед грізним ворогом був Володимир Мономах.
Дізнавшися, що готується похід об'єднаних сил князів, половці у 1101 р. попросили миру, який і було укладено при особистій зустрічі Святополка і Володимира з половецькими ханами біля містечка Саків у переяславських володіннях Мономаха. Але мир виявився недовгим. На Русі довідалися про те, що кочівники готують нове велике вторгнення. На початку 1103 р. Володимир переконав Святополка нанести випереджувальний удар. Навесні об'єднані князівські дружини перейшли за дніпровські пороги і звідти вирушили вглиб степів. На початку квітня вони завдали кочовикам нищівної поразки на берегах річки Молочної. 12 ханів полягло в бою, а русичам дісталася величезна здобич.
І знову мир виявився недовгим. У 1107 р. хан Боняк спустошив передмістя Переяслава, а потім, з'єднавшись з ханом Шаруканом, підступив до Лубен. Але тут 12 серпня їх догнали і розбили об'єднані дружини Святополка Київського, Володимира Переяславського і Олега Чернігівського. Ця перемога укотре довела перевагу дій об'єднаних руських дружин. Після перемоги під Лубнами стратегічною ініціативою заволоділи руські князі і на початку 1111 р. Володимир Мономах на черговому з'їзді під Києвом переконав їх виступити у черговий похід.
Об'єднані сили князів, які зібралися у Володимира в Переяславі, на початку березня перейшли Ворсклу і, захопивши Сугров і Шарукан (поблизу сучасного Харкова), завдали половцям рішучої поразки на річці Сальниці, притоці Сіверського Дінця. Знесилені половці були одкинуті від кордонів Русі далеко до Передкавказзя, а частина їх пішла в Грузію. Нарешті країні було надійно забезпечено мир, а влада Києва знову сягнула до Дону, причому були відновлені сухопутні зв'язки з віддаленими володіннями — Білою Вежею і Тмутараканню.
Але тепер конфлікт назрівав у самому Києві. В останні роки життя Святополк часто хворів, чим його численне оточення користувалося для особистого збагачення за рахунок городян і державної казни, викликаючи у киян обурення. Тому не дивно, що як тільки 16 квітня 1113 р. великий князь помер, у столиці одразу почалися заворушення. Бояри, побоюючись вибуху народного гніву, направили у Переяслав до Володимира, який користувався загальною повагою, посольство з проханням посісти київський престол. Проте князь, поважаючи прийняте за його ж наполяганням у Любечі рішення про володіння батьківською спадщиною, вагався.
Між тим, обстановка в столиці загострювалася. Повсталі кияни пограбували двір Путяти Вишатича і пішли громити квартали Копирового кінця, де жили лихварі й міняйли. Перелякані бояри знову послали за Володимиром, повідомляючи, що ситуація у місті вийшла з-під контролю і погроми загрожують перекинутися на князівські палаци і монастирі. Тоді Мономах погодився прийняти великокнязівський престол, і 20 квітня 1113 р. Київ урочисто зустрічав нового князя, котрий давно уже став "своїм" для городян. Вітати Володимира вийшли митрополит Никифор з єпископами та ігуменами столичних монастирів, міська знать і весь київський люд.
Половці, дізнавшись про смерть Святополка і заворушення у місті, вирішили взяти реванш за минулі поразки, сподіваючись на те, що між князями не буде єдності. Проте Володимир устиг вчасно зібрати сили і виступити їм назустріч. Кочовики не прийняли бою і втекли, ледве побачивши дружини русичів. Для зміцнення своїх позицій Володимир, зі згоди інших князів, здійснив переміщення посадових осіб всередині країни, посадивши своїх молодших синів, Святослава і Вячеслава, у Переяславі і Смоленську, а старший Мономахович, Мстислав, зберігав за собою Новгородську землю, де він правив до утвердження батька у Києві.
Всі роки великого князювання Володимир Мономах міцно тримав владу над Київською Руссю. У 1115 р. він виступив проти Гліба Всеславовича, князя Полоцького, за те, що він, порушивши договори і встановлений в країні мир, спустошив землю дреговичів і спалив їхнє місто Слуцьк. Після повторної непокори Мономах привів Гліба у Київ як полоненого, де той невдовзі й помер. Подібним чином у 1117 р. був приборканий свавільний племінник Володимира Ярослав Святополкович, який сидів на Волині й втік в Угорщину. У 1123 р. цей князь створив проти Володимира могутню коаліцію, до складу якої, крім нього і прикарпатських князів Ростиславичів, увійшли угорці, чехи і поляки. Проте на початку війни Ярослав був смертельно поранений, а після його смерті союзники розійшлися по домівках. Єдність Київської Русі була відновлена і вже не порушувалася до самої смерті Мстислава, старшого сина Мономаха, від якого він успадкував престол.
Роки правління Володимира Мономаха стали для Києва і всієї Русі благодатною порою. Половці були приборкані й самі шукали міцного миру. Перевага над ними остаточно закріпилася успішним походом у 1116 р. на Дон сина великого князя — Ярополка. Об'єднані сили князів знову оволоділи залежними від кочовиків алансько-булгарськими містами Сугровом, Шаруканню і Балином, а сам Ярополк невдовзі одружився з полоненою аланською княжною Оленою, яка вразила киян своєю вродою. На ознаменування укладеного миру, що надовго поклав край війнам з половцями і донецькими аланами, Володимир у 1117 р. одружив свого молодшого п'ятнадцятилітнього сина Андрія на онуці загиблого у війні з Руссю великого половецького хана Тугоркана.
Половці визнали себе молодшими партнерами київського князя і в 1120 р. взяли участь у поході Андрія Володимировича на Польщу. Тоді ж син Мономаха — Юрій Володимирович, який правив у Ростово-Суздальській землі і згодом названий Долгоруким, — розпочав переможний похід на Волзьку Булгарію. Ці акції забезпечили спокій на західних і східних рубежах давньоруської держави. В роки правління Володимира Мономаха добрі стосунки підтримувалися з Візантією і скандинавськими країнами. Своєю послідовною, розумною і виваженою політикою Володимир Мономах забезпечив країні спокій і мирне процвітання.
Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р. у віці 72 років і, оплакуваний синами, онуками і всім народом, був похований у Софійському соборі, біля свого батька. Влада спокійно перейшла до вже літнього Мстислава Володимировича, якого батько покликав до себе з Новгорода ще в 1117 р. Тому князювання Мстислава Володимировича у Києві (1123—1 132) було органічним продовженням батьківського правління.
Володимир Мономах установив на Русі міцну централізовану владу, що ослабла після смерті Ярослава Мудрого. Для забезпечення стабільності всередині країни Мономах нерідко вдавався до рішучих дій проти порушень миру, але, як правило, виявляв до упокорених противників милосердя. Наприкінці правління Володимира під його безпосереднім управлінням і під владою слухняних батькові синів перебувало три чверті територій Київської Русі. Така консолідація сил забезпечила країні високий міжнародний престиж.
Володимир Мономах проводив широку міжнародну політику, яка позначилася на шлюбах його дітей. Старшого сина, Мстислава, у 1095 р. він одружив з дочкою шведського короля Інгвара Крістіне. Старша дочка Володимира, Марія, стала дружиною Льва Діогена, сина візантійського імператора Романа IV, а молодшу, Єфімію, віддали заміж за угорського короля Коломана, завойовника Хорватії і Далмації. їхній син Борис, який виховувався у Києві при дворі діда, був одружений з дочкою візантійського імператора Іоанна Комніна. Престиж Володимира в Європі був настільки високий, що за допомогою до нього зверталися і монархи, і великі міста, як, наприклад, німецьке місто Регенсбург, яке просило спонсорувати завершення будівництва головного міського собору.
Володимир сприяв і будівництву в Києві та околицях. За його розпорядженням у великокнязівській заміській резиденції Берестові зведено величний собор Спаса, де згодом був похований його син Юрій Долгорукий. Тоді ж було споруджено міст через Дніпро. Ігумен Видубецького монастиря, облюбованого ще Всеволодом Ярославичем, завершив остаточну редакцію вічної за значенням пам'ятки історичної думки Давньої Русі "Повісті временних літ".
Особливе місце в історії давньоруської культури Володимир Мономах посідає як видатний мислитель і письменник. Він був одним з найосвіче- ніших людей свого часу, знав кілька іноземних мов. Головним його твором, що дійшов до нас, є відоме "Поучення" — своєрідний духовний заповіт нащадкам. Основна ідея "Поучення" — необхідність збереження державної єдності як запорука безпеки країни. В ньому утверджуються норми та ідеали християнської моралі: співчуття, доброчинність, милосердя, а такрж справедливість, яка і розглядається як істинна законність. Літературні твори великого князя свідчать про його глибоке знання релігійної літератури, знайомство з писаннями отців церкви.
Через багато століть, у 1873 р. видатний учений Микола Костомаров у своїй "Руській історії в жиггєописах її найголовніших діячів" напише про Володимира Мономаха: "Між давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної і доброї пам'яті, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, котрий вирізнявся здоровим глуздом серед своєї братії, князів руських. Біля його імені обертаються зажливі події руської історії в другій половині XI і в першій половині XII століття". І далі: "Ім'я Володимира Мономаха було настільки шановане нащадками, що згодом склалася казка про те, нібито візантійський імператор надіслав йому знаки царського достоїнства — вінець і барми, і через кілька століть після нього московські государі вінчалися вінцем, який назвали "шапкою" Мономаха. ...За ним в історії залишиться те велике значення, що, живучи в суспільстві, яке ледве виходило з найварварського стану, перебуваючи у такому середовиші, де кожен ганявся за вузькими, користолюбними цілями, ще майже не розуміючи святості права і договору, один Мономах тримав прапор загальної для всіх ( правди і збирав під нього сили Руської землі".І до цієї оцінки українського історика навряд чи можна щось додати.