Володимир Мономах

Володимир Мономах
Died
1125-05-19
Children: 
Мстислав Великий,Ізяслав, Святослав, Роман, Ярополк, Евдокія, Марія.
Юрій Довгорукий, Андрій Добрий, Агафія, Вячеслав.
Батьки
Father: 
всеволод Ярославич
Mother: 
Марія

(1053-1125)

З іменем Володимира Мономаха пов'язаний останній період держав­ної єдності і могутності Київської Русі. Володимир, який народився за рік до смерті свого діда Ярослава Мудрого, був сином Всеволода і Марії, доч­ки візантійського імператора Константина IX Мономаха. Прізвисько діда по материнській лінії міцно пов'язувалося з іменем Володимира Всеволо­довича, який з гордістю носив його. Раніше від візантійської цесарівни (Анни, дружини князя Володимира Святославича) на Русі були народжені тільки Борис і Гліб, убиті Святополком і віднесені до лику святих за князювання Ярослава Мудрого.

Шлюб Всеволода і Марії був щасливим. Сам Все­волод, людина розважлива і високоосвічена, знав п'ять іноземних мов і, подібно до свого батька, любив книжну премудрість. Дитячі роки Володимира, стар­шої дитини цього подружжя, пройшли в розташова­ному неподалік від Києва Переяславі, де в період правління Ізяслава княжив Всеволод, який у 1078 р. посів київський трон.

На цей час Володимиру виповнилося 25 років. Дружиною його стала Гіта, дочка останнього короля Англії англо-саксонського походження Гаральда II, який загинув у 1066 р. у битві при Гастингсі. Осиро­тіла дівчина знайшла притулок у Данії, при дворі од­руженого з Єлизаветою Ярославною короля Свена. Єлизавета, яка дово­дилася Володимиру тіткою, зісватала Гіту за свого племінника. З дітей Володимира і Гіти до зрілого віку дожили одинадцятеро.

Свою політичну діяльність Володимир Мономах починав у віддаленій Ростово-Суздальській землі. В цій глушині уже існували міста, закладені слов'янськими колоністами. Призначення Владимира диктувалося тим, що, крім Переяславського князівства, його батько за заповітом Ярослава Мудрого одержав в управління цей віддалений край, який вимагав пиль­ної уваги через слабке освоєння.

За прикладом діда, чиє ім'я і досі носить місто Ярославль, у межиріччі Волги та Оки молодий князь заснував Володимир-на-Клязьмі. Він доклав чимало зусиль для християнізації та слов'янізації краю, що з часом став центром формування власне російського народу. В ці роки Володимиру не­рідко доводилося воювати, зокрема придушувати повстання в'ятичів, які жили у верхів'ях Дону та Оки. Пізніше, ще до княжіння батька у Києві, Во­лодимир боронив дніпровське Лівобережжя від половецьких нападів. Дея­кий час йому довелося князювати в Смоленській землі і на Волині. Вияв­ляючи розважливість і врівноваженість, справедливість і державну далекоглядність, Володимир завоював повагу і любов простих людей.

Із князюванням у 1078 р. у Києві Всеволода Ярославича Володимир Мономах посів князівський престол у Чернігові, невдовзі прославившись як відважний і водночас передбачливий вояк проти половців. Після смер­ті Всеволода кияни захотіли бачити своїм князем саме Володимира, про­те він, щоб уникнути князівської усобиці, уступив трон своєму двоюрід­ному братові Святополку Ізяславичу, на той час старшому у правлячому домі Рюриковичів.

Початок правління Святополка Ізяславича (1093—1113) позначений страшним половецьким спустошенням Київської землі з передмістями са­мої столиці влітку 1093 р. Святополк не зумів стати загальнонародним лі­дером і дати відсіч кочівникам. Провідна роль у цьому належала Володи­миру Мономаху, який фактично став співправителем Святополка. Майже піввіковий період в історії Київської Русі пройшов під знаком яскравої постаті Володимира Всеволодовича, хоч сам він займав великокнязівсь­кий стіл порівняно недовго — з 1113 до 1125 рр.

У травні 1096 р. численні полчища кочовиків знову напали на Русь. В облозі опинився Переяслав. Тоді Святополку і Володимиру вдалося не­помітно для ворогів підійти до міста і стрімкою атакою розбити обложни­ків. У цьому бою загинув могутній хан Тугоркан з синами і кількома під­леглими йому ханами. Коли Святополк і Володимир святкували перемогу, під Києвом несподівано з'явилися орди хана Боняка. Городяни встигли зачинити ворота, тоді половці почали грабувати наколишні села і монастирі, в тому числі й Печерський. Цього разу кочовикам вдалося втекти у степ з награбованим майном. Перемога під Переяславом була затьмаре­на, але з цього часу наскоки кочовиків на кілька років припинилися, а ру­сичам вдалося відновити оборонну лінію по річці Рось.

Перемога над половцями дала Святополку і Володимиру короткочас­ний перепочинок, що дозволив зайнятися внутрішніми проблемами, і на­самперед вирішенням конфліктів між молодшими князями. Посередниць­кі функції взяв на себе Володимир Мономах. Восени 1097 р. він запросив князів до себе в Любецький замок. Там потомки Ярослава Мудрого дійш­ли згоди про те, що кожен з них має володіти спадщиною свого батька. Таким чином стверджувався для всіх принцип успадкування князівських столів. Володимир Мономах, який сидів у Чернігові, подав особистий приклад, погодившись перейти у Переяслав, а сіверські землі уступив пе­реможеному ним раніше двоюрідному братові Олегу, батько якого Святос­лав одержав Чернігівське князівство за заповітом Ярослава Мудрого.

Здавалося б, суперечливі питання було улагоджено. Але не встигли кня­зі роз'їхатися, як Давид Ігорович звів наклеп перед Святополком на Василь­ка Ростиславича, якого схопили і осліпили з санкції великого князя. Воло­димир Мономах, обурений цим вчинком, з кількома іншими князями вирушив до Києва. Святополк приготувався тікати зі столиці, проте кияни, щоб не допустити кровопролиття, не дали йому цього зробити. На перегово­ри з Володимиром Мономахом кияни послали його матір Марію і митропо­лита Миколу. Володимир, вислухавши їх, погодився на примирення. Кияни вітали це рішення, примусивши Святополка цілувати хрест і присягнутися, що він власноручно покарає Давида, який підбив його на нечестивий вчи­нок. В ім'я миру в 1100 р. під патронатом Святополка і Володимира зібрав­ся другий загальнокнязівський з'їзд, який поклав край смугам. Князі, домо­вившись між собою, об'єдналися для спільної боротьби з кочовиками. Натхненником об'єднання перед грізним ворогом був Володимир Мономах.

Дізнавшися, що готується похід об'єднаних сил князів, половці у 1101 р. попросили миру, який і було укладено при особистій зустрічі Свя­тополка і Володимира з половецькими ханами біля містечка Саків у пе­реяславських володіннях Мономаха. Але мир виявився недовгим. На Ру­сі довідалися про те, що кочівники готують нове велике вторгнення. На початку 1103 р. Володимир переконав Святополка нанести випереджу­вальний удар. Навесні об'єднані князівські дружини перейшли за дніп­ровські пороги і звідти вирушили вглиб степів. На початку квітня вони завдали кочовикам нищівної поразки на берегах річки Молочної. 12 ханів полягло в бою, а русичам дісталася величезна здобич.

І знову мир виявився недовгим. У 1107 р. хан Боняк спустошив пе­редмістя Переяслава, а потім, з'єднавшись з ханом Шаруканом, підступив до Лубен. Але тут 12 серпня їх догнали і розбили об'єднані дружини Святополка Київського, Володимира Переяславського і Олега Чернігівсько­го. Ця перемога укотре довела перевагу дій об'єднаних руських дружин. Після перемоги під Лубнами стратегічною ініціативою заволоділи руські князі і на початку 1111 р. Володимир Мономах на черговому з'їзді під Києвом переконав їх виступити у черговий похід.

Об'єднані сили князів, які зібралися у Володимира в Переяславі, на початку березня перейшли Ворсклу і, захопивши Сугров і Шарукан (поб­лизу сучасного Харкова), завдали половцям рішучої поразки на річці Сальниці, притоці Сіверського Дінця. Знесилені половці були одкинуті від кордонів Русі далеко до Передкавказзя, а частина їх пішла в Грузію. Нарешті країні було надійно забезпечено мир, а влада Києва знову сягну­ла до Дону, причому були відновлені сухопутні зв'язки з віддаленими во­лодіннями — Білою Вежею і Тмутараканню.

Але тепер конфлікт назрівав у самому Києві. В останні роки життя Святополк часто хворів, чим його численне оточення користувалося для особистого збагачення за рахунок городян і державної казни, викликаючи у киян обурення. Тому не дивно, що як тільки 16 квітня 1113 р. великий князь помер, у столиці одразу почалися заворушення. Бояри, побоюючись вибуху народного гніву, направили у Переяслав до Володимира, який ко­ристувався загальною повагою, посольство з проханням посісти київський престол. Проте князь, поважаючи прийняте за його ж наполяганням у Любечі рішення про володіння батьківською спадщиною, вагався.

Між тим, обстановка в столиці загострювалася. Повсталі кияни погра­бували двір Путяти Вишатича і пішли громити квартали Копирового кін­ця, де жили лихварі й міняйли. Перелякані бояри знову послали за Воло­димиром, повідомляючи, що ситуація у місті вийшла з-під контролю і пог­роми загрожують перекинутися на князівські палаци і монастирі. Тоді Мо­номах погодився прийняти великокнязівський престол, і 20 квітня 1113 р. Київ урочисто зустрічав нового князя, котрий давно уже став "своїм" для городян. Вітати Володимира вийшли митрополит Никифор з єпископами та ігуменами столичних монастирів, міська знать і весь київський люд.

Половці, дізнавшись про смерть Святополка і заворушення у місті, вирішили взяти реванш за минулі поразки, сподіваючись на те, що між князями не буде єдності. Проте Володимир устиг вчасно зібрати сили і виступити їм назустріч. Кочовики не прийняли бою і втекли, ледве поба­чивши дружини русичів. Для зміцнення своїх позицій Володимир, зі зго­ди інших князів, здійснив переміщення посадових осіб всередині країни, посадивши своїх молодших синів, Святослава і Вячеслава, у Переяславі і Смоленську, а старший Мономахович, Мстислав, зберігав за собою Нов­городську землю, де він правив до утвердження батька у Києві.

Всі роки великого князювання Володимир Мономах міцно тримав владу над Київською Руссю. У 1115 р. він виступив проти Гліба Всеславовича, князя Полоцького, за те, що він, порушивши договори і встанов­лений в країні мир, спустошив землю дреговичів і спалив їхнє місто Слуцьк. Після повторної непокори Мономах привів Гліба у Київ як по­лоненого, де той невдовзі й помер. Подібним чином у 1117 р. був прибор­каний свавільний племінник Володимира Ярослав Святополкович, який сидів на Волині й втік в Угорщину. У 1123 р. цей князь створив проти Во­лодимира могутню коаліцію, до складу якої, крім нього і прикарпатських князів Ростиславичів, увійшли угорці, чехи і поляки. Проте на початку війни Ярослав був смертельно пора­нений, а після його смерті союзники розійшлися по домівках. Єдність Київської Русі була відновлена і вже не порушувалася до самої смерті Мстислава, старшого сина Мономаха, від якого він успадкував престол.

Роки правління Володимира Мономаха стали для Києва і всієї Русі благодатною порою. Половці були приборкані й самі шукали міцного миру. Перевага над ними остаточно закріпилася успішним походом у 1116 р. на Дон сина великого князя — Ярополка. Об'єднані сили князів знову оволоділи залежними від кочовиків алансько-булгарськими містами Сугровом, Шаруканню і Балином, а сам Ярополк невдовзі одружився з полоненою аланською княжною Оленою, яка вразила киян своєю вродою. На озна­менування укладеного миру, що надовго поклав край війнам з половця­ми і донецькими аланами, Володимир у 1117 р. одружив свого молодшо­го п'ятнадцятилітнього сина Андрія на онуці загиблого у війні з Руссю великого половецького хана Тугоркана.

Половці визнали себе молодшими партнерами київського князя і в 1120 р. взяли участь у поході Андрія Володимировича на Польщу. Тоді ж син Мономаха — Юрій Володимирович, який правив у Ростово-Суздальській землі і згодом названий Долгоруким, — розпочав переможний похід на Волзьку Булгарію. Ці акції забезпечили спокій на західних і схід­них рубежах давньоруської держави. В роки правління Володимира Мо­номаха добрі стосунки підтримувалися з Візантією і скандинавськими країнами. Своєю послідовною, розумною і виваженою політикою Воло­димир Мономах забезпечив країні спокій і мирне процвітання.

Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р. у віці 72 років і, опла­куваний синами, онуками і всім народом, був похований у Софійському соборі, біля свого батька. Влада спокійно перейшла до вже літнього Мстислава Володимировича, якого батько покликав до себе з Новгорода ще в 1117 р. Тому князювання Мстислава Володимировича у Києві (1123—1 132) було органічним продовженням батьківського правління.

Володимир Мономах установив на Русі міцну централізовану владу, що ослабла після смерті Ярослава Мудрого. Для забезпечення стабільнос­ті всередині країни Мономах нерідко вдавався до рішучих дій проти по­рушень миру, але, як правило, виявляв до упокорених противників мило­сердя. Наприкінці правління Володимира під його безпосереднім управлінням і під владою слухняних батькові синів перебувало три чверті територій Київської Русі. Така консолідація сил забезпечила країні висо­кий міжнародний престиж.

Володимир Мономах проводив широку міжнародну політику, яка позначилася на шлюбах його дітей. Старшого сина, Мстислава, у 1095 р. він одружив з дочкою шведського короля Інгвара Крістіне. Старша дочка Володимира, Марія, стала дружиною Льва Діогена, сина візантійського імператора Романа IV, а молодшу, Єфімію, віддали заміж за угорського короля Коломана, завойовника Хорватії і Далмації. їхній син Борис, який виховувався у Києві при дворі діда, був одружений з дочкою візантійсь­кого імператора Іоанна Комніна. Престиж Володимира в Європі був нас­тільки високий, що за допомогою до нього зверталися і монархи, і вели­кі міста, як, наприклад, німецьке місто Регенсбург, яке просило спонсо­рувати завершення будівництва головного міського собору.

Володимир сприяв і будівництву в Києві та околицях. За його розпоряд­женням у великокнязівській заміській резиденції Берестові зведено величний собор Спаса, де згодом був похований його син Юрій Долгорукий. Тоді ж бу­ло споруджено міст через Дніпро. Ігумен Видубецького монастиря, облюбо­ваного ще Всеволодом Ярославичем, завершив остаточну редакцію вічної за значенням пам'ятки історичної думки Давньої Русі "Повісті временних літ".

Особливе місце в історії давньоруської культури Володимир Мономах посідає як видатний мислитель і письменник. Він був одним з найосвіче- ніших людей свого часу, знав кілька іноземних мов. Головним його тво­ром, що дійшов до нас, є відоме "Поучення" — своєрідний духовний за­повіт нащадкам. Основна ідея "Поучення" — необхідність збереження державної єдності як запорука безпеки країни. В ньому утверджуються норми та ідеали християнської моралі: співчуття, доброчинність, мило­сердя, а такрж справедливість, яка і розглядається як істинна законність. Літературні твори великого князя свідчать про його глибоке знання релі­гійної літератури, знайомство з писаннями отців церкви.

Через багато століть, у 1873 р. видатний учений Микола Костомаров у своїй "Руській історії в жиггєописах її найголовніших діячів" напише про Володимира Мономаха: "Між давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної і доброї пам'яті, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, котрий вирізнявся здоровим глуздом серед своєї братії, князів руських. Біля його імені обер­таються зажливі події руської історії в другій половині XI і в першій по­ловині XII століття". І далі: "Ім'я Володимира Мономаха було настільки шановане нащадками, що згодом склалася казка про те, нібито візантій­ський імператор надіслав йому знаки царського достоїнства — вінець і барми, і через кілька століть після нього московські государі вінчалися вінцем, який назвали "шапкою" Мономаха. ...За ним в історії залишить­ся те велике значення, що, живучи в суспільстві, яке ледве виходило з найварварського стану, перебуваючи у такому середовиші, де кожен га­нявся за вузькими, користолюбними цілями, ще майже не розуміючи свя­тості права і договору, один Мономах тримав прапор загальної для всіх ( правди і збирав під нього сили Руської землі".І до цієї оцінки українського історика навряд чи можна щось додати.