Володимир Кирилович Винниченко широко відо­мий як видатний письменник, творець нової україн­ської прози і яскравий політичний діяч часів револю­ції та громадянської війни. Але якщо його літературні заслуги безперечні для усіх, то роль, яку він відіграв у політичній історії України, оцінюється по-різному, залежно від ідейно-політичних симпатій авторів, які про нього писали. Зрозуміло одне: уявити собі укра­їнську історію початку XX століття без його постаті неможливо.

Народився Володимир Винниченко 16 липня 1880 року в бідній селянській родині колишніх кріпаків у селі Веселий Кут (нині Григорівка) Єлисаветградського повіту Херсон­ської губернії, неподалік сучасного Кіровограда. У десятирічному віці він розпочав навчання в Єлисаветградській гімназії. У ті роки його матеріаль­но підтримував старший брат, який працював у міській друкарні. Нерво­вий і вразливий юнак болісно сприймав свою малозабезпеченість, до якої додавалася ще й мовна відчуженість у середовищі однокласників. Міські хлопчики, переважно діти дрібних чиновників, підприємців та довколиш­ніх поміщиків, розмовляли офіційною, хоча й багатою на українізми, ро­сійською мовою, тоді як Володимир принципово говорив по-українськи. Відчуття власної "другосортності" в чужомовному й далекому для нього в соціальному плані середовищі змалку формувало його свідоме, підкреслене українство. З огляду на це його можна назвати типовим пред­ставником вихідців зі знедолених соціальних груп українського після реформеного розореного села, які прагнули знань і мріяли про життєвий ус­піх, але болісно реагували на потребу адаптації до російськомовного міського середовища, не приймаючи заодно соціально-економічного та політичного устрою царської Росії. За таких обставин одні з них відхре­щувалися від усього рідного, а інші, горді й духовно вільні, прагнули збе­регти свою самобутність.Через конфлікт із керівництвом гімназії В.Винниченко після сьомого класу залишив цей навчальний заклад і вирушив мандрувати Південною Україною, перебиваючись випадковими підробітками. "Бродячий" спосіб життя розширював світогляд кмітливого й уважного до життя юнака, який намагався при кожній зручній можливості поглибити свою освіту. У ті роки він почув про марксизм, який проголошував гасло єднання робітників для скинення гніту визискувачів і побудови справедливого сус­пільства на основі рівності і братерства. Такі погляди знайшли відгук у ду­ші Володимира, й він, проштудіювавши теорію К.Маркса за популярни­ми викладами у пропагандистських нелегальних виданнях, став вважати себе соціал-демократом. У 1900 році В.Винниченко екстерном склав іспити на атестат зрілос­ті у Златопільській гімназії, а в 1901-му вступив на юридичний факультет Київського університету (звідки незадовго перед тим було виключено Миколу Бердяєва). Почалося поглиблене знайомство із соціальними вченнями минулого, які в очах В.Винниченка та більшості його одноліт­ків, що мріяли про соціальну справедливість, блякли у променях ново­модного марксизму. Як і раніше, дорогими його серцю залишались укра­їнська мова та національна культура.

Марксизм майбутній письменник сприймав у дусі австрійської соці­ал-демократії, яка намагалася поєднати ідеї соціально-економічної спра­ведливості з національно-культурними цінностями. У Російській імперії на подібних позиціях стояли єврейські соціал-демократи (бундівці), яких можна було зустріти й серед марксистів Києва. Ставши членом київського відділення формованої в той час нелегаль­ної Революційної української партії (РУП), В.Винниченко розгорнув ак­тивну пропагандистську роботу серед малокваліфікованих найманих ро­бітників міських околиць — учорашньої сільської молоді, витісненої з рідних місць до міських халуп голодом і нестатками. За цю діяльність його було заарештовано, і в 1902 році виключено з університету святого Володимира, де він не встиг закінчити навіть першого курсу. Йому було заборонено проживати в Києві та інших університетських містах.

Із мріями про кар'єру юриста, який відстоюватиме права й інтереси трудящих, довелося розпрощатися. Улітку 1902 року Володимир Винни- ченко виїхав на Полтавщину. Там він, улаштувавшись домашнім учите­лем в одному з маєтків, продовжує революційну пропаганду серед селян. У грудні 1902 року на І з'їзді РУП у Києві В.Винниченко увійшов до ке­рівництва партії, але вже через кілька днів його забрали до війська. Про­те молодому революціонерові бачилася огидною служба ненависному царському режимові. Не пробувши в казармі і двох місяців, 1 лютого 1903 року він самовільно залишив військову частину і втік до сусідньої Австро- Угорщини. Почалося нове, "європейське" життя. У Львові Володимир Винниченко близько зійшовся з галицькими націонал-демократами, включив­ся у видавничу діяльність. Він обробляє популярні твори західних соці­ал-демократів Ф.Лассаля, К.Каутського, П.Лафарга, роблячи їх доступними простому народові. Удосконаливши своє володіння німець­кою мовою, починає перекладацьку працю, бере участь у переправлен­ні нелегальної україномовної літератури через австрійсько-російський кордон. Тоді ж починається самостійна літературна діяльність В.Винни­ченка. У 1902 році були опубліковані його перші оповідання, які разю­че контрастували з побутуючою на той час в українській літературі на­родницькою прозою. Молодий письменник не тільки описував картини життя простих людей — він намагався простежити мотиви людської по­ведінки, переживань, думок і вчинків, оголюючи їхнє нерідко дріб'язко- во-своєкорисливе підґрунтя, химерно переплетене з найщирішими й ви­сокими устремліннями.

У формуванні новаторської манери В.Винниченка не останню роль відіграла творчість Ф.Достоєвського. Тепер з ідеалізацією народу в укра­їнській прозі було покінчено. На зміну епічним фігурам козацького ми­нулого, селянам-бунтарям і поганьбленим, але духовно чистим селянкам прийшла "маленька людина" з усіма її "сверблячками". На початку 1903 року В.Винниченко і знайомий йому по Києву Д.Антонович, син видатного українського історика В.Антоновича, входять до новоствореного Закордонного комітету Революційної української партії. Спільно вони редагують партійний орган РУП — газету "Гасло", яку не­легально переправляють у Російську імперію.

Під час одного з переходів кордону в липні 1903 року В.Винниченка було затримано, й він постав перед військово-польовим судом за дезер­тирство. Перспективи подальшого життя бачилися йому настільки жахли­вими, що він спробував покінчити життя самогубством, проте був урято­ваний. На початку 1904 року його відправили в дисциплінарний батальйон, і тільки щасливий випадок полегшив його долю. За амністією (із приводу народження цесаревича Олексія) В.Винниченко через півро­ку був звільнений із "дисбату", де відбував покарання. Знову почалося мандрівне життя революціонера й письменника. Пе­реважно він живе за кордоном (Австро-Угорщина, Німеччина, Швейца­рія, Франція), при цьому остаточно вдосконалює знання німецької та опановує французьку мову. В.Винниченко нелегально приїжджає до ро­сійських столиць та українських міст, найчастіше до Києва, де видається багато його творів. Напередодні Першої світової війни він написав свої кращі художні твори, до яких можна зарахувати збірки оповідань "Краса і сила" (1906), "Маленькі оповідання" (1907), "Третя книга оповідань" (1910), а також драми "Дисгармонія" (1906), "Сходинки життя" (1907), "Великий Молох" (1907), "Моменто" (1909), "Чужі люди" (1909), "Базар" (1910) та ін. П'єси В.Винниченка йшли на сценах багатьох українських і російських театрів, маючи незмінний успіх у глядачів. Повість "Чесність із собою" В.Винниченко почав писати українською мовою, але коли "Літературно-науковий вісник" відмовився її друкувати, передбачаючи обу­рення читачів її аморальністю, переробив її і закінчив уже російською мо­вою, опублікувавши в журналі "Земля". Останнім значним твором B. Винниченка передреволюційного періоду був роман "Записки Кирпа­того Мефістофеля" (1913). Активну творчу роботу Володимир Кирилович поєднував із бурхли­вою політичною діяльністю. У грудніІ 1905 року керівне ядро Революцій­ної української партії, куди крім нього входили Д.Антонович, М.Порш та C. Петлюра, прийняло рішення про перейменування її на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), схвалене II з'їздом. В.Винниченко був обраний головою партії. Прийнята з'їздом програма, в основу якої було покладено принципи Ерфуртської програми німецьких соціал-демократів, наближалася до позицій російських меншовиків. Але, на відміну від них, українські соціал-демократи намагалися поєднати принципи марксизму з увагою до національно-мовного питання, прагну­чи утримувати хистку рівновагу між соціальними та національними прис­трастями. Для вирішення цієї соціально-національної "квадратури кола" українські соціал-демократи поширювали тезу про "безкласовість" укра­їнської нації, заперечуючи приналежність до неї представників заможних і освічених верств українського суспільства. На їхню думку, українська нація складалася винятково із селян та вихідців з їхнього середовища, які зберігали українську мову на рівні побутового спілкування.

У майбутньому програма передбачала надання Україні широкої авто­номії в межах російської федеративної держави, із правом обрання влас­ного представницького органу — сейму, що повинен був формувати під­звітний йому крайовий уряд. Під час чергового нелегального приїзду В.Винниченка в Україну спа­лахнула Перша світова війна. Не маючи можливості повернутися на За­хід, він мусив переховуватися в Москві, де місцева поліція мало цікави­лася українськими політичними лідерами. У "першопрестольній" В.Винниченко під різними псевдонімами регулярно друкував публіцис­тичні статті й замітки в журналі "Украинская жизнь" та інших виданнях.

Лютнева революція стала для В.Винниченка приємною несподіван­кою. На початку березня 1917 року він повернувся до Києва й відразу ж став однією з найпомітніших політичних постатей. Організована ним конференція УСДРП підтвердила його лідерство в партії. У квітні 1917 року В.Винниченка обрали до складу Центральної Ради, де переважали представники різних українських партій соціалістичної спрямованості, але здебільшого це були соціал-демократи й есери. В.Вин­ниченко та С.Єфремов були призначені заступниками голови Централь­ної Ради М.Грушевського. Своєю ініціативністю й революційним ентузіазмом В.Винниченко значно перевершував більшість представлених у Центральній Раді україн­ських політичних діячів. У другій половині травня він очолив українську делегацію, яка виїхала в Петроград для ведення переговорів із Тимчасо­вим урядом про надання Україні прав автономії та визнання Центральної Ради крайовим українським представницьким органом влади. Ці переговори не дали особливих результатів. Тоді, всупереч відмові Тимчасового уряду піти назустріч вимогам українців, Центральна Рада, спираючись на підтримку делегатів II Всеукраїнського військового з'їзду, 10 червня 1917 року своїм І Універсалом проголосила створення Україн­ської автономії у складі Росії. Через п'ять днів був обраний Генеральний секретаріат Центральної Ради (зі статусом крайового уряду), який очолив В.Винниченко. Тимчасовий уряд був змушений піти на поступки й виз­нати владу Центральної Ради над українськими губерніями. Автономний статус України у складі передбачуваної федеративної і демо-кратичної Ро­сії повинні були підтвердити Установчі збори. Як керівник виконавчого органу Центральної Ради В.Винниченко у другій половині 1917 року припустився безлічі помилок і не виявив на­лежних управлінських здібностей. Боротьба за міністерські портфелі пог­линала дорогоцінний час, адміністра-тивна робота не налагоджувалася. При цьому старий бюрократичний апарат, що ледве справлявся зі свої­ми обов'язками, опинився в паралізованому стані, а чиновників, які обіймали ключові посади, було усунено з посад і замінено некомпетен­тними демократами. Почався розвал виробництва, зростання цін і за­гального невдоволення.

Після корніловського заколоту, в останні серпневі дні 1917 року Тимчасовий уряд остаточно втратив контроль над ситуацією в країні. Центральна Рада й очолюваний В.Винниченком Генеральний секретарі­ат фактично не рахувалися з ним, що зумовило охолодження у відноси­нах між Петроградом і Києвом. Прагнення більшовиків до влади було очевидним. Перед загрозою небезпеки, що насувалася з боку червоних, Центральна Рада пропонувала О.Керенському свою допомогу, однак ця ініціатива залишилася без відповіді. Незабаром до Києва докотилася звістка про падіння Тимчасового уряду і прихід до влади в Петрограді більшовиків. Легітимний російський уряд упав, а законності більшовицького пере­вороту і влади Ради народних комісарів, очоленої В.Леніним, Централь­на Рада визнавати не збиралася. Обстановка дуже швидко напружувала­ся. Тільки завдяки рішучим діям генерала П.Скоропадського в перші дні листопада вдалося запобігти захопленню Києва збунтованими військами. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Ге­неральний секретаріат, очолюваний В.Винниченком, було перетворено на Раду Народних Міністрів УНР. Однак перейменування вищого органу ук­раїнської виконавчої влади не зробило його працю більш продуктивною.

Ставка на "революційну свідомість" демагогічно прикривала нездат­ність нової влади організувати ефективну систему управління. Непослі­довна соціальна політика, обіцянки якнайшвидшого вирішення земель­ного питання на користь найбідніших прошарків селянства у поєднанні із закликами самовільно не захоплювати поміщицьких земель деморалізу­вали селянство, а дорожнеча й посилення анархії відштовхували від Цен­тральної Ради заможні верстви населення.

Нічого не було зроблено для підтримки боєздатності тих військових частин, які заявили про свою вірність Україні. В обстановці загального сум'яття й настання зимових холодів солдати, а за ними й офіцери, роз­ходилися по домівках. В.Винниченко, як голова Ради Міністрів УНР відповідальний за по­дальшу трагедію України. Наявних у республіці сил та ресурсів при їх ра­ціональному використанні могло бути цілком достатньо для відбиття біль­шовицької агресії у грудні 1917 року. За винятком Харкова, Катериносла­ва та шахтарських районів Донбасу, вплив більшовиків був незначним, а настрої в українських військових частинах аж ніяк не можна було наз­вати пробільшовицькими. Видатний письменник і енергійний партійний організатор, В.Вин­ниченко виявився цілком безпомічним у справах побудови держави. Соціалістичні ілюзії, так само як і наявний життєвий досвід, не дозво­лили йому й більшості лідерів Центральної Ради на чолі з М.Грушевським тверезо оцінити обстановку в країні і прийняти конструктивні рішення, що в підсумку призвело до падіння УНР під ударами більшо­виків узимку 1917—1918 років До фінального моменту цієї трагедії И.Винниченко вже був зміщений із посади голови Ради Міністрів, а влада перейшла до рук іще менш послідовних у державно-адміністра­тивному плані українських есерів. У середині січня, усвідомлюючи неминучість захоплення Києва більшовиками, що наступали зі сходу, В.Винниченко із дружиною за­лишив місто. Якийсь час під чужим прізвищем він переховувався в Бер­дянську, переживши там першу більшовицьку окупацію України. У квітні 1918-го, коли Україна вже була зайнята німецькою армією, і Центральна Рада на чолі з М.Грушевським повернулася в столицю, він знову переїхав до Києва. Мандат члена Центральної Ради в нього збе­рігся, але він лише один раз, напередодні падіння, відвідав засідання українського парламенту. До перевороту 29 квітня 1918 року, в результаті якого (за схвалення, але без участі німецької сторони) в Україні було встановлено поміркова­но-авторитарне правління гетьмана Павла Скоропадського, В.Винничен­ко поставився вкрай вороже. На якийсь час він залишив місто й оселив­ся під Каневом на хуторі Княжа Гора. Гетьманат він вважав антиукраїнською диктатурою російських буржуазно-поміщицьких сил, підтриманих окупантами. Тому, відпочивши на лоні природи, Володимир Кирилович не тільки ввійшов до складу опозиційного гетьманові Україн­ського національно-державного (із серпня просто Національного) союзу, а й очолив його 18 вересня 1918 року, змінивши на цій посаді більш по­міркованого А.Ніковського.

Прихід В.Винниченка до керівництва Національного союзу сприяв радикалізації діяльності цього об'єднання. Володимир Кирилович нама­гався схилити німецьке командування висловити вимогу включення до гетьманської Ради Міністрів представників помірковано лівих україн­ських партій. Водночас, передбачаючи неминучий кінець німецької вій­ськової присутності в Україні, він таємно почав переговори з більшовиць­кими представниками в Києві Х.Раковським і Д.Мануїльским про спільні дії українських лівих сил і радянської Росії з метою скинення гетьман­ського режиму. Тодішній міністр внутрішніх справ України І.Кістяківський, довідавшись про це, розпорядився заарештувати В.Винниченка, проте під тиском німецького командування гетьман змушений був вида­ти наказ про його звільнення з-під варти. Щоб приспати пильність П.Скоропадського та його оточення, В.Вин­ниченко від імені очолюваного ним Національного союзу вступив із геть­маном у переговори щодо створення коаліційного "уряду народної дові­ри", до чого прагнули впливові соціалісти-федералісти. Такий кабінет був сформований 18 жовтня 1918 р. Водночас В.Винниченко та М.Шаповал почали готувати антигетьманське повстання, заручившись підтримкою радикальної частини українських соціал-демократів і соціалістів-револю- ціонерів. На їхній бік перейшов сформований із колишніх австро-українських військовополонених корпус Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця, розквартирований у Білій Церкві. У курсі по­дій Винниченко тримав і більшовицьких представників у Києві, розрахо­вуючи на їхню підтримку в боротьбі з П.Скоропадським.

На таємних зборах президії Національного союзу в ніч із 13 на 14 листопада було створено Директорію, головою якої обрано В.Винничен­ка, а керівником збройних сил — С.Петлюру. Наступного дня члени Ди­ректорії переїхали в Білу Церкву до галицьких Січових стрільців. 15 лис­топада Директорія оголосила про початок антигетьманського збройного повстання. Листопадова революція в Німеччині й капітуляція цієї держави перед Антантою сприяли тому, що С.Петлюрі дуже швидко вдалося роздмухати полум'я заколоту по всій Центральній Україні. Німецьке командування заявило про невтручання у внутрішні справи України, полегшивши досяг­нення успіху силам Директорії. Однак цей рух, із самого початку не ма­ючи чіткої програми, щодня робився більш стихійним.

Ситуація загострювалася особистим антагонізмом між В.Винничен­ком та С.Петлюрою, який прагнув стати одноосібним керівником укра­їнського національно-радикального руху, відсуваючи голову Директорії на другий план. Через місяць після початку повстання загони УНР, ко­ристуючись нейтралітетом німецьких частин, вступили в Київ, але за цей час сили Червоної армії, які перейшли український кордон у день, коли Директорія оголосила про початок повстання, уже встигли окупувати всю Східну Україну й, майже не зустрічаючи опору, стрімко просували­ся до Києва. Політична й організаційно-адміністративна безпорадність Директорії остаточно проявилася під час зимового, 1919 року, наступу більшовиків на Київ. На початку лютого, не сподіваючись утримати столицю, рештки вірних Директорії частин на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою, які розсварилися між собою, відійшли на Поділля. Відступ супроводжувався страшними єврейськими погромами, припинити які лідери Директорії не змогли. За таких умов протистояння В.Винниченка й С.Петлюри досягло апогею. В.Винниченко, ухопившись за категоричну вимогу Антанти усу­нути його з посади голови Директорії як "майже більшовика", склав пов­новаження і виїхав за кордон, мотивуючи це необхідністю участі в робо­ті конференції Соцінтерну в Берні.

Протягом 1919 року політичні симпатії В.Винниченка схиляються в бік націонал-комунізму. За умови визнання більшовицьким урядом не­залежності Української Республіки він готовий був прийняти запроваджу­вану більшовиками модель "радянської" форми влади . Якийсь час Володимир Винниченко перебував в Угорщині, де відбу­лася революція більшовицького типу, спілкувався з її лідером Белою Куном, який обіцяв українському політикові допомогти домовитися з біль­шовиками щодо створення загального революційного фронту Угорщини, України та Росії проти сил Антанти. Але практичних наслідків ці перего­вори не мали. Зазнавши чергових розчарувань, В.Винниченко у другій половині 1919 року переїхав до Відня й буквально відразу ж узявся до написання мемуарно-публіцистичної тритомної праці "Відродження нації". У цей час (очевидно, ще сподіваючись на взаєморозуміння з більшовиками) він /ісмонстративно перейшов на прокомуністичні (з національно-українським пафосом) позиції.

Улітку 1920 року В.Винниченко, почавши готувати грунт для мож­ливого повернення на батьківщину, відвідав Харків (першу столицю УРСР) та Москву, де провів переговори з вищим більшовицьким керів­ництвом. Але, переконавшись у тому, що радянська влада є не більш ніж ідеологічним прикриттям диктатури "партії нового типу" й пану­вання комісарів та червоної бюрократії, він у пригніченому настрої по­вернувся до Австрії. Незабаром у пресі з'являються його критичні антибільшовицькі статті, у відповідь на які більшовики оголошують його "ворогом народу".

В еміграції В.Винниченко опиняється майже в цілковитій ізоляції. Більшість українських радикалів на чолі із С.Петлюрою дедалі рішучіше схилялася в бік націоналізму, і з ними письменник відносин не підтриму­вав. Тим більше не могло бути взаєморозуміння з групою правих україн­ських емігрантів, що згуртувалися навколо П.Скоропадського. У 1925 році Володимир Винниченко переїхав до Франції, де облаштувався в Парижі, а в 1933-му переїхав на південь країни, до невелико­го міста Мужена. Намагаючись повернутися до інтенсивної літератур­ної творчості, він пише нові твори, зокрема фантастично-утопічний роман "Соняшна машина" (1929). Під час НЕПу його книги друкували­ся в радянській Україні, користуючись заслуженим визнанням. Однак відкритий протест В.Винниченка проти голодомору 1932—1933 років в Україні, в організації якого письменник цілком справедливо звинува­тив И.Сталіна, .призвів до припинення його публікацій на батьківщині. Під враженням подій, які відбувалися в СРСР у 30-ті роки, Володимир Кирилович відійшов від націонал-комунізму, але привселюдно цього не декларував. В останній період свого життя письменник майже не залишав скром­ної садиби біля Мужена, багато писав і малював. Переклади його творів європейськими мовами та їхні театральні постановки давали його родині кошти для скромного існування. Увесь цей час В.Винниченко розробляв утопічні проекти суспільних перетворень, визначаючи вигаданий гармо­нійний і справедливий соціальний лад поняттям "сонцеїзм". Під час Другої світової війни здоров'я В.Винниченка різко погірши­лося, але, незважаючи на важку хворобу, він продовжував працювати. Ос­танніми його значними творами були роман "Нова заповідь" і "Заповіт борцям за визволення". Помер Володимир Винниченко у французькому містечку Мужен, яке стало йому майже рідним, 6 березня 1951 року.

Життєвий шлях В.Винниченка відзначений разючим протиріччям між неординарним творчим талантом та енергійною, але невдалою політич­ною кар'єрою. Щоразу після блискучого та короткочасного злету наста­вала смуга невдач, причина яких крилася не тільки в несприятливих зов­нішніх обставинах, айв особистих рисах В.Винниченка як одного з вождів української революції. Історія не знімає з нього відповідальності за численні провали укра­їнської демократії в 1917—1919 роках, і насамперед за ту фатальну роль, яку він відіграв у знищенні дієздатної Української Держави гетьмана Пав­ла Скоропадського. Водночас, не слід применшувати внеску Володимира Винниченка в розвиток української літератури XX століття і в утверджен­ня у свідомості нашого народу ідеї української державності.