Олександр Іванович Маринеско відзначався самовідданою хоробрістю, володів чималими знаннями і надзвичайним бойовим досвідом, але людські слабкості часом дуже заважали йому. Він був здатен піднятися до вершин самопожертви і водночас не встояти перед дрібними житейськими спокусами.
Олександр Маринеско народився 13 лютого 1913 р. в Одесі. І це морське південне місто наклало свій відбиток на хлопчика, прищепивши йому надзвичайну жвавість, відвагу і любов до моря. З дитинства він добре плавав, пірнав, рибалив у штормову погоду.
Батько Олександра — Йон Маринеску — румун за національністю. Служив на румунському королівському флоті, але через конфлікт із офіцером, боярським сином, потрапив під трибунал. Друзі допомогли йому уникнути неминучої смерті (матроса, який підняв руку на офіцера, чекала страта), і Йон уплав через Дунай перебрався у Бессарабію. Опинившись потім в Одесі, він навіть прізвище змінив на молдавський манер — Маринеско. Згодом він одружився з українською дівчиною. Від батька хлопчик успадкував сміливість і прямолінійність, а найголовніше — гірагнення романтики з чималою домішкою ризику, здатність миттєво вирішувати навіть найскладніші проблеми. Природно, що по закінченні загальноосвітньої школи в шістнадцятирічному віці він вступив до школи юнг, згодом — до Одеського морського училища. У 1933 р., одержавши диплом штурмана далекого плавання, йде на пароплав "Червоний Жовтень". Так і залишився б Олександр цивільним моряком, якби не один випадок: команда корабля, на якому він служив другим помічником капітана, брала участь у рятуванні моряків торпедного катера, який ось-ось мав затонути. Спостерігаючи за чіткими діями офіцерів, мужністю й відвагою моряків-торпедників, вирішив однозначно: "Буду військовим моряком!".
До того ж незабаром був оголошений спецнабір штурманів у підводний флот...
У 1937 р. О.Маринеско закінчив вищі курси командирського складу підводників і у званні старшого лейтенанта бере під командування військову субмарину-крихітку "М-96". Ще під час навчання весь вищий командний склад округу дивувався його винахідливості й ініціативності, його хоробрості. Він мав численні подяки й заохочення, зокрема нагородження грошовим фондом особового складу очолюваного ним човна, а особисто "старлея" — золотим годинником від імені наркома ВМФ. У 1940 р. на Балтійському флоті його підводний човен за всіма нормативами неодноразово здобував перші місця. У довоєнній командирській атестації був запис: "Посаді командира підводного човна відповідає. Достойний призначення на човен типу "С". Після кампанії (тобто навчань. — Ред.) 1941 р. може командувати дивізіоном човнів типу "М" XII серії". Проте доля склалась інакше — почалася війна. І командування вирішує субмарину відмінного військового підводника переправити... залізницею на Каспійське море!
"Стратегічні" плани командування перервалися затяжною блокадою Ленінграда: "М-96" залишилась на Балтиці, і О.Маринеско з головою поринув у підготовку човна до бойових дій. Гарячкуватий, нетерплячий моряк наполягав на участі в бойових діях. Але вихід у море було заплановано лише на червень 1942 р. Згодом — перенесли на серпень... Нарешті отримано довгоочікуваний наказ — "...на пошук і знищення кораблів противника". І в першому ж бойовому поході 14 серпня 1942 р. підводники потопили німецький транспорт "Гелене" водотоннажністю 7000 тонн. Цей подвиг вартий щирого подиву: і переслідування ворожими катерами, коли човен-крихітку кидало вибухами в морських глибинах, і 20 ліній підводних мінних загорож, які, тричі скрегочучи корпусом об смертоносний бар'єр, пройшла пошарпана в поєдинку субмарина, і помилковий напад своїх, коли трагічного результату вдалося уникнути, знову ж таки, завдяки рішучим діям командира, раптово вигулькнувши човном поміж укотре атакуючими радянськими катерами, йому вдалося зупинити азартних "мисливців"...
За цей похід О.Маринеско 13 листопада 1942 р. був відзначений першою нагородою під час війни — орденом Леніна. Йому присвоюють звання капітана 3-го рангу і направляють... у Самарканд для підвищення кваліфікації, куди було евакуйовано Військово-морську академію. О.Маринеско вкотре був позбавлений можливості воювати. Він боляче переживав півтора року такої бездіяльності (навчання не було таким уже конче необхідним), особливо пригнічувало те, що його "М-96" ("заворожений" при його командуванні) загинув.
І лише у жовтні 1944-го, аж через півроку після призначення на новий підводний човен "С-13", Олександр Іванович знову вийшов у море.
... Поєдинок із "Зігфрідом", потужним німецьким транспортником, був довгим і виснажливим. Його командир виявився досвідченим моряком: ухилившись від чотирьох торпед із "С-13", відчайдушно пішов на таран підводного човна. О.Маринеско скомандував негайно випливти і вогнем своєї гармати і кулемета підводний човен зумів пустити фашистський корабель на дно. За цей поєдинок О.Маринеско був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.
Повернувшись на базу у фінський порт Турку, О.Маринеско із групою товаришів-офіцерів зайшли до місцевого ресторану. Того вечора, добряче випивши, Маринеско залишився ночувати у хазяйки ресторану, білявої шведки Елізабет...
На базі він з'явився тільки на третій день. Це був скандал: на час бойових дій військовим узагалі категорично заборонялося мати будь-які стосунки з жінками іноземних держав. Були покарання, виклики до НКВД та інших органів "контролю". У вищого командування навіть була думка усунути О.Маринеска від командування субмариною, незважаючи на два бойові ордени. Та все ж вирішили: нехай воює! Підводника взяв "на поруки" командир дивізіону капітан 1-го рангу О.Орел. 13 січня 1945 р. "штрафники" вийшли у море, аби здійснити подвиг, названий в анналах світової історії "атакою століття". За логікою, човен із цього вояжу не мав повернутися, адже наказ "змити кров'ю" тлумачився у ті часи насамперед як "загинути геройською смертю", а не як "виконати завдання".
Драматична подія відбулася в районі Данцігської бухти. Вночі ЗО січня вирував шторм: навіть на глибині 20 метрів субмарину хитало з боку на бік. Уже півмісяця екіпаж перебував у морі в пошуках ворога. Через украй погану видимість у перископ субмарина випливає на поверхню. На п'ятнадцятиградусному морозі корпус човна, вахтові на містку і командир умить покриваються кригою. Проте чекають на німецький конвой. Нарешті зафіксовано шуми двогвинтового корабля у супроводі катерів, їхня швидкість значно вища від можливої на "С-13"... Дизелі працюють на межі, димлять: щоб не "стріляли" запобіжні клапани, між пружини забивають дріт і вставляють викрутки. Поступово, лігши на паралельний курс, човен наздоганяє загадкового велетня. О 23-й годині з лишком субмарина дає залп у чотири торпеди, які влучили в носову і середню частини та в машинне відділення. Транспорт поволі заривається носом у штормові хвилі. Але в торпедному відсіку "С-13" застряла четверта ракета, а це сотні кілограмів вибухівки! Ледь затягнувши її у корпус, човен занурюється і прямує в район загибелі транспорту. Там, за розрахунком О.Маринеска, нікому не спаде на думку їх шукати.
Було потоплено німецький лайнер "Вільгельм Густлов" водотоннажністю 25480 тонн — завдовжки 208 м, завширшки 23 м. На його борту було понад сім тисяч солдатів і офіцерів, із яких 3700 — спеціально навчені підводники для укомплектування сімдесяти субмарин. Залп О.Маринеско завдав непоправних утрат військово-морським силам фашистів. А потоплення "Вільгельма Густлова", зважаючи на характеристики плавзасобу й кількість людей, можна прирівняти до... п'яти "Титаніків".
Згодом субмарина під командуванням О.Маринеска потопила іще кілька потужних кораблів, зокрема, військового "Генерала Штойбена" водотоннажністю 14660 тонн, на борту якого було 3600 вишколених солдат і офіцерів вермахту. Німеччина — три дні в жалобі, А.Гітлер оголосив О.Маринеска особистим ворогом. Водночас В.Черчілль (за зрив блокади Великої Британії) ставить підводникові пам'ятник (прижиттєво!) у військово-морського флоту в Портсмуті.
Веселий характер, чесність, правдивість, принциповість і незалежність та багато інших чеснот героя, на жаль, стали на заваді справжньому визнанню його заслуг. Замість зірки Героя (належної нагороди за такі подвиги), йому вручили тільки черговий орден Бойового Червоного Прапора.
Після безлічі драматичних, майже трагічних ситуацій, у яких побувала "С-13", вона (до речі, таких субмарин у радянському флоті було 13), повернулась на базу з останнього бойового рейду 13 травня 1945 р. Успіх підводного човна залежав не лише від виваженості, сміливості й рішучості командира, від майстерного маневрування, а й від точного і вчасного виконання своїх обов'язків усім екіпажем. Завжди спокійний, упевнений, О.Маринеско був досить наполегливим у досягненні своїх цілей. Командуючи субмариною, ніколи не підвищував голосу на підлеглих. Проте був надто самолюбивим, образливим, чим іноді завдавав собі шкоди.
Мирне життя героя не склалося. Його понижують у званні й призначають командиром... тральщика. У відчаї О.Маринеско подає у відставку і йде у торговий флот — другим помічником капітана. Якось у німецькому порту працівник, переглядаючи документи, у крайньому здивуванні запитав: "Як, знаменитий Маринеско — і лише другий помічник?!"
Через погіршення зору Олександр Іванович був змушений покинути флот назавжди (1949) і пішов працювати завгоспом. Не призвичаївшись до деяких "законів" мирного часу, став жертвою махінацій, через що був засуджений до трьох років позбавлення волі, з яких відбув півтора. По тому влаштувався на ленінградський завод "Мезон", де і працював увесь час.
Але народ пам'ятав подвиги видатного героя: зважаючи на незадоволення громадськості, міністр оборони СРСР поновлює його у званні капітана 3-го рангу.
25 листопада 1963 р. після тяжкої і тривалої хвороби Олександр Маринеско помер. Поховано його в Ленінграді (тепер — Санкт-Петербург), І на його могилі заводчани на власні кошти поставили пам'ятник.
Минуло ще чимало часу, поки О.Маринеско (хоч і посмертно) одержав заслужену шану: 5 травня 1990 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороду вручено його дочці — Леонорі. В Одесі і й Санкт-Петербурзі його ім'ям названо вулиці, а 17 червня 1992 р. ім'я і О.Маринеска присвоєно кораблю. Таким чином герой зміг повернутися І на батьківщину — в Одесу.