Олександр Маринеско

Олександр Маринеско
Born
1913-02-13
Died
1963-11-25
Children: 
Леонора
Батьки
Father: 
Йон Маринеско

Олександр Іванович Мари­неско відзначався самовідданою хоробрістю, володів чималими знаннями і надзвичайним бойо­вим досвідом, але людські слаб­кості часом дуже заважали йому. Він був здатен піднятися до вер­шин самопожертви і водночас не встояти перед дрібними житей­ськими спокусами.

Олександр Маринеско наро­дився 13 лютого 1913 р. в Одесі. І це морське південне місто нак­лало свій відбиток на хлопчика, прищепивши йому надзвичайну жвавість, відвагу і любов до моря. З дитинства він добре плавав, пірнав, рибалив у штормову погоду.

Батько Олександра — Йон Маринеску — румун за національністю. Служив на румунському королівському флоті, але через конфлікт із офі­цером, боярським сином, потрапив під трибунал. Друзі допомогли йому уникнути неминучої смерті (матроса, який підняв руку на офіцера, чека­ла страта), і Йон уплав через Дунай перебрався у Бессарабію. Опинив­шись потім в Одесі, він навіть прізвище змінив на молдавський манер — Маринеско. Згодом він одружився з українською дівчиною. Від батька хлопчик успадкував сміливість і прямолінійність, а найголовніше — гірагнення романтики з чималою домішкою ризику, здатність миттєво вирішувати навіть найскладніші проблеми. Природно, що по закінченні загальноосвітньої школи в шістнадцятирічному віці він вступив до шко­ли юнг, згодом — до Одеського морського училища. У 1933 р., одержав­ши диплом штурмана далекого плавання, йде на пароплав "Червоний Жовтень". Так і залишився б Олександр цивільним моряком, якби не один випадок: команда корабля, на якому він служив другим помічни­ком капітана, брала участь у рятуванні моряків торпедного катера, який ось-ось мав затонути. Спостерігаючи за чіткими діями офіцерів, мужніс­тю й відвагою моряків-торпедників, вирішив однозначно: "Буду військо­вим моряком!".

До того ж незабаром був оголошений спецнабір штурманів у підвод­ний флот...

У 1937 р. О.Маринеско закінчив вищі курси командирського складу підводників і у званні старшого лейтенанта бере під командування вій­ськову субмарину-крихітку "М-96". Ще під час навчання весь вищий ко­мандний склад округу дивувався його винахідливості й ініціативності, йо­го хоробрості. Він мав численні подяки й заохочення, зокрема нагородження грошовим фондом особового складу очолюваного ним чов­на, а особисто "старлея" — золо­тим годинником від імені нарко­ма ВМФ. У 1940 р. на Балтій­ському флоті його підводний човен за всіма нормативами не­одноразово здобував перші міс­ця. У довоєнній командирській атестації був запис: "Посаді ко­мандира підводного човна відпо­відає. Достойний призначення на човен типу "С". Після кампа­нії (тобто навчань. — Ред.) 1941 р. може командувати дивізіоном човнів типу "М" XII серії". Проте доля склалась інакше — почалася війна. І командування вирішує субма­рину відмінного військового підводника переправити... залізницею на Каспійське море!

"Стратегічні" плани командування перервалися затяжною блокадою Ленінграда: "М-96" залишилась на Балтиці, і О.Маринеско з головою по­ринув у підготовку човна до бойових дій. Гарячкуватий, нетерплячий мо­ряк наполягав на участі в бойових діях. Але вихід у море було запланова­но лише на червень 1942 р. Згодом — перенесли на серпень... Нарешті отримано довгоочікуваний наказ — "...на пошук і знищення кораблів противника". І в першому ж бойовому поході 14 серпня 1942 р. підводники потопили німецький транспорт "Гелене" водотоннажністю 7000 тонн. Цей подвиг вартий щирого подиву: і переслідування ворожи­ми катерами, коли човен-крихітку кидало вибухами в морських глибинах, і 20 ліній підводних мінних загорож, які, тричі скрегочучи корпусом об смертоносний бар'єр, пройшла пошарпана в поєдинку субмарина, і по­милковий напад своїх, коли трагічного результату вдалося уникнути, зно­ву ж таки, завдяки рішучим діям командира, раптово вигулькнувши чов­ном поміж укотре атакуючими радянськими катерами, йому вдалося зу­пинити азартних "мисливців"...

За цей похід О.Маринеско 13 листопада 1942 р. був відзначений пер­шою нагородою під час війни — орденом Леніна. Йому присвоюють зван­ня капітана 3-го рангу і направляють... у Самарканд для підвищення ква­ліфікації, куди було евакуйовано Військово-морську академію. О.Мари­неско вкотре був позбавлений можливості воювати. Він боляче пережи­вав півтора року такої бездіяльності (навчання не було таким уже конче необхідним), особливо пригнічувало те, що його "М-96" ("заворожений" при його командуванні) загинув.

І лише у жовтні 1944-го, аж через півроку після призначення на новий підводний човен "С-13", Олександр Іванович знову вийшов у море.

... Поєдинок із "Зігфрідом", потужним німецьким транспортником, був довгим і виснажливим. Його командир виявився досвідченим моря­ком: ухилившись від чотирьох торпед із "С-13", відчайдушно пішов на та­ран підводного човна. О.Маринеско скомандував негайно випливти і вог­нем своєї гармати і кулемета підводний човен зумів пустити фашистський корабель на дно. За цей поєдинок О.Маринеско був нагороджений орде­ном Бойового Червоного Прапора.

Повернувшись на базу у фінський порт Турку, О.Маринеско із гру­пою товаришів-офіцерів зайшли до місцевого ресторану. Того вечора, добряче випивши, Маринеско залишився ночувати у хазяйки ресторану, білявої шведки Елізабет...

На базі він з'явився тільки на третій день. Це був скандал: на час бо­йових дій військовим узагалі категорично заборонялося мати будь-які стосунки з жінками іноземних держав. Були покарання, виклики до НКВД та інших органів "контролю". У вищого командування навіть бу­ла думка усунути О.Маринеска від командування субмариною, незважаю­чи на два бойові ордени. Та все ж вирішили: нехай воює! Підводника взяв "на поруки" командир дивізіону капітан 1-го рангу О.Орел. 13 січня 1945 р. "штрафники" вийшли у море, аби здійснити подвиг, названий в анналах світової історії "атакою століття". За логікою, човен із цього во­яжу не мав повернутися, адже наказ "змити кров'ю" тлумачився у ті ча­си насамперед як "загинути геройською смертю", а не як "виконати зав­дання".

Драматична подія відбулася в районі Данцігської бухти. Вночі ЗО січ­ня вирував шторм: навіть на глибині 20 метрів субмарину хитало з боку на бік. Уже півмісяця екіпаж перебував у морі в пошуках ворога. Через украй погану видимість у перископ субмарина випливає на поверхню. На п'ятнадцятиградусному морозі корпус човна, вахтові на містку і коман­дир умить покриваються кригою. Проте чекають на німецький конвой. Нарешті зафіксовано шуми двогвинтового корабля у супроводі катерів, їх­ня швидкість значно вища від можливої на "С-13"... Дизелі працюють на межі, димлять: щоб не "стріляли" запобіжні клапани, між пружини заби­вають дріт і вставляють викрутки. Поступово, лігши на паралельний курс, човен наздоганяє загадкового велетня. О 23-й годині з лишком субмари­на дає залп у чотири торпеди, які влучили в носову і середню частини та в машинне відділення. Транспорт поволі заривається носом у штормові хвилі. Але в торпедному відсіку "С-13" застряла четверта ракета, а це сот­ні кілограмів вибухівки! Ледь затягнувши її у корпус, човен занурюється і прямує в район загибелі транспорту. Там, за розрахунком О.Маринеска, нікому не спаде на думку їх шукати.

Було потоплено німецький лайнер "Вільгельм Густлов" водотоннаж­ністю 25480 тонн — завдовжки 208 м, завширшки 23 м. На його борту бу­ло понад сім тисяч солдатів і офіцерів, із яких 3700 — спеціально навчені підводники для укомплектування сімдесяти субмарин. Залп О.Маринеско завдав непоправних утрат військово-морським силам фашистів. А потоп­лення "Вільгельма Густлова", зважаючи на характеристики плавзасобу й кількість людей, можна прирівняти до... п'яти "Титаніків".

Згодом субмарина під командуванням О.Маринеска потопила іще кілька потужних кораблів, зокрема, військового "Генерала Штойбена" водотоннажністю 14660 тонн, на борту якого було 3600 вишколених сол­дат і офіцерів вермахту. Німеччина — три дні в жалобі, А.Гітлер оголосив О.Маринеска особистим ворогом. Водночас В.Черчілль (за зрив блокади Великої Британії) ставить підводникові пам'ятник (прижиттєво!) у вій­ськово-морського флоту в Портсмуті.

Веселий характер, чесність, правдивість, принциповість і незалеж­ність та багато інших чеснот героя, на жаль, стали на заваді справжньому визнанню його заслуг. Замість зірки Героя (на­лежної нагороди за такі подвиги), йому вручили тільки черговий орден Бойового Червоного Прапора.

Після безлічі драма­тичних, майже трагічних ситуацій, у яких побува­ла "С-13", вона (до речі, таких субмарин у радян­ському флоті було 13), повернулась на базу з останнього бойового рей­ду 13 травня 1945 р. Успіх підводного човна залежав не лише від вива­женості, сміливості й рішучості командира, від майстерного маневрування, а й від точного і вчасного виконання своїх обов'язків усім екіпажем. Завжди спокійний, упевнений, О.Маринеско був досить наполегливим у досягненні своїх цілей. Командуючи субмариною, ні­коли не підвищував голосу на підлеглих. Проте був надто самолюби­вим, образливим, чим іноді завдавав собі шкоди.

Мирне життя героя не склалося. Його понижують у званні й призна­чають командиром... тральщика. У відчаї О.Маринеско подає у відставку і йде у торговий флот — другим помічником капітана. Якось у німецько­му порту працівник, переглядаючи документи, у крайньому здивуванні запитав: "Як, знаменитий Маринеско — і лише другий помічник?!"

Через погіршення зору Олександр Іванович був змушений покинути флот назавжди (1949) і пішов працювати завгоспом. Не призвичаївшись до деяких "законів" мирного часу, став жертвою махінацій, через що був засуджений до трьох років позбавлення волі, з яких відбув півтора. По тому влаштувався на ленінградський завод "Мезон", де і працював увесь час.

Але народ пам'ятав подвиги видатного героя: зважаючи на незадоволення громадськості, міністр оборони СРСР поновлює його у званні ка­пітана 3-го рангу.

25 листопада 1963 р. після тяжкої і тривалої хвороби Олександр Ма­ринеско помер. Поховано його в Ленінграді (тепер — Санкт-Петербург), І на його могилі заводчани на власні кошти поставили пам'ятник.

Минуло ще чимало часу, поки О.Маринеско (хоч і посмертно) одержав заслужену шану: 5 травня 1990 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороду вручено його дочці — Леонорі. В Одесі і й Санкт-Петербурзі його ім'ям названо вулиці, а 17 червня 1992 р. ім'я і О.Маринеска присвоєно кораблю. Таким чином герой зміг повернутися І на батьківщину — в Одесу.