Іван Козловський

Іван Козловський
Born
1900-03-11
Died
1993-12-24

Мистецький шлях Іван Семенович Козловський почав з хору О.Кошиця, звідки "безпаспортним юнаком" у 1915 р. прийшов на запрошення Івана Мар'яненка у театральну трупу "Товариство П.Саксаганського та М.Заньковецької". З 1917 р. навчав­ся співу у професора О.Муравйової (у 1920 р. закін­чив по її класу Музично-драматичний інститут імені М.В.Лисенка в Києві). Дебютував у 1918 р. в Полтавському пересувно­му музично-драматичному театрі в ролі Петра ("На­талка Полтавка" М.Лисенка). Серед інших ролей із успіхом грав бурсака Хому Брута у виставі за "Вієм" М.Гоголя. На все життя запам'ятав, як ходили на Різдво колядувати до В.Короленка. Видатний письменник вразив молодих артистів своєю невимушеністю, гостинністю і щирістю. Він виділив Івана Козловського з гурту, запрошував приходити на розмови, просив співати...

Вир громадянської війни підхопив юнака — в Червоній Армії він опи­нився у 22-й Полтавській бригаді інженерних військ. Коли командири почули, як співає молодецький вершник (таки ж козацького роду був!), заборонили легковажити життям. Розуміли, що пісня — найкраща зброя, бо гартує бойовий дух війська.

А коли в 1922 р. в Полтаві було створено оперний театр, з гастролями приїхав відомий український бас Платон Цесевич. Він шукав тенора для постановки опери "Фауст". Йому розповіли про "червоноармійського со­ловейка". Навчаючись у О.Муравйової, Козловський розучував з нею фраг­менти цієї опери. Арії знав, хвилювався за ансамблі, бо звик співати або в хорі, або виконувати соло. Та успіх вистави перевершив сподівання. Так уперше проспівав він Фауста — одну з головних партій світового тенорово­го репертуару, над якою потім ще довго працював. З легкої руки П.Цесевича молодий співак остаточно перейшов на мистецький шлях. У Полтаві встиг ще заспівати Ленського ("Євгеній Онєгін" П.Чайковського) та Йонтека ("Галька" С.Монюшка) — партії, що склали основу його репертуару.

Сезон 1924—25 рр. співав у Харкові, що був тоді столицею України, се­зон 1925—26 рр. — в найкращому провінційному оперному театрі СРСР — у Свердловську. З 1926 р. І.Козловський стає солістом Великого театру СРСР. Він пра­цюватиме тут до 1954 р. І це дасть привід у багатьох енциклопедіях і до­відниках називати його "російським артистом". Хоча сам Іван Семенович до останнього подиху залишався щирим українцем, свідомим своєї місії "посланця української пісні". І був, як людина глибоко віруюча, переконаний, що саме Господь дає йому змогу співати навіть у глибокій старос­ті. Власне, "старим" І.С.Козловський так і не був, хоча дожив майже до ста літ, був удостоєний найвищих звань і нагород: народний артист СРСТ (1940), лауреат Державних премій СРСР (1941, 1949), Державної премії України імені Т.Шевченка (1990), Герой соціалістичної праці (1980), на­родний артист України (1993).

Народився І.С.Козловський 11(24) березня 1900 р. у селі Мар'янівка, тепер Васильківського району Київської області. Дитинство його оповите пахощами глибокої історичної минувшини. Поблизу Мар'янівки, що ма­льовничо пролягла над невеликою річкою Протокою, височить курган Переп'ятиха. Вік його сягає 6 ст. до н. е. Згадки про цей курган є навіть у київських літописах. Історія кургану пов'язана і з ім'ям Тараса Шевчен­ка. Кобзар брав участь у розкопках Переп'ятихи, робив мальовки, напи­сав тут вірш "У Києві на риночку:". Про все це чув малий Іван від свого першого вчителя Сисоя Григоровича Саєнка, який зумів побачити в своєму шестирічному учневі непересічне музичне обдарування, ціка­вість до знань, чіпку пам'ять і непереборне бажання учитись.

Маленький сільський хлопчик з янгольським голосом потрапив у Київ, де почав навчатись у церковній школі, з 12 років — у Духовно­му училищі, і співати, співати на крилосі. Йому було десь близько 10 ро­ків, коли в Китаївській пустині під Києвом, співаючи зі своїми однок­ласниками, він зустрів статечного сивого чоловіка, котрий уважно прислухався до їхнього співу. Чоловік подякував хлопцям за пісні, а да­лі став докладно розпитувати Івана — хто, звідки, де вчиться. Порадив точно співати тексти народних пісень, зважаючи на вимову, і обов'язко­во вчитись не лише співу. Адже справжній митець має бути освіченою людиною. "Вчись, хлопче, шануйся і дай тобі, Боже, співати довгі літа людям на радість!" — так благословив мене малого сам Микола Віталі­йович Лисенко", — згадував усе життя І.С.Козловський. Благословення справдилось — останній виступ співака відбувся, коли йому було дале­ко за 80 років.

Голос І.С.Козловського — великого діапазону з вільним верхнім ре­гістром (до МІ 2-ї октави), відзначався неповторним сріблястим забарв­ленням. Замолоду дещо різкуватий на верхніх нотах тембр голосу Козлов- ського (можливо, через необхідність увесь час заповнювати звуком безмежжя найбільшої театральної зали Москви) з роками дедалі більше набирав теплої глибини і м'якості. Мало хто міг зрівнятися з ним і у мис­тецтві сценічного перевтілення. Він не розумів і засуджував співаків, які вважали оперу просто "костюмованим вокалом" і дбали лише про те, щоб голос звучав чисто і не зірвався на верхній ноті. Володіючи досконало не лише вокальною технікою, а й мистецтвом сценічного перевтілення, І.С.Козловський створив незабутні образи Ленського ("Євгеній Онєгін" П.Чайковського), Лоенгріна (Р.Вагнера), Берендея ("Снігуронька" М.Римського-Корсакова), Хозе ("Кармен" Ж.Бізе) та чимало інших. Оперний репертуар митця налічує близько 30 провідних партій світового репертуару. Не кажучи про те , що всі його герої різняться характерами, "живуть" у різних епохах; вокальний діапазон співака теж надзвичайний: від драматичного тенора (Хозе) до тенора-альтіно (Звіздар у "Золотому п івнику" М. Ри мського- Корсакова). Кожен із створених І.Козловським у найвідоміших операх образів був неповторним. Актор використовував щоразу інше темброве забарвлення голосу, іншу пластику. І завжди працював на повну вокальну й емоційну силу. З роками перед відповідальними виставами чи концертами мовчав по кілька днів, щоб заощадити сили, але співав на повний голос. Гово­рив: "Люди прийшли слухати Козловського і вони мають почути спів, а не немічний шепіт...".

У спогадах про свого педагога Олену Олександрівну Муравйову Козлов­ський писав: "...не кожен співак має право вчити інших. Для цього треба мати особливий хист". В собі такого хисту І.Козловський не відчував, про­те сам виступ з ним в оперних виставах уже був уроком. Митець вимагав від партнерів по виставі не лише бездоганного вокального виконання партій, а й природності мізансцен, досконалого акторського перевтілення.

Починавши акторський шлях у пересувних українських театрах, І.С.Козловський знав, який вдячний глядач чекає на артиста за стінами оперних театрів. Поставивши собі за мету якнайширше пропагувати оперне мистецтво, він у 1938 р. створив у Москві і до 1941 р. керував концертним Державним ансамблем опери. Це давало змогу співати най- відоміші твори вітчизняного і світового оперного репертуару в маленьких містах, де не було великих театральних приміщень, просто у цехах і на­віть у сільських .клубах. Причому керувався митець аж ніяк не бажанням заробити легку популярність або гроші. Він мріяв про оперу-концерт, в якій збереглося б напруження сценічної дії та сюжетного розвитку, де можна було б досягти синтезу співу і драматичної гри (що, власне, при­таманне самій природі українського театру). В ансамблі опери Козловсь­кий здійснив власні постановки деяких класичних опер ("Вертер" Ж.Массне, "Орфей і Еврідіка" К.Глюка, "Паяци" Р.Леонкавалло), а в 1939 р. поставив до 125-річчя з дня народження Кобзаря оперу М.Арка- са "Катерина" за однойменною поемою Т.Шевченка. Партію Андрія в "Катерині" І.Козловський вперше виконав ще в 1918 р. у Полтаві, а зго­дом співав її у Харківській опері та Українському народному театрі у Харкові (1924).

Визначне місце в оперному репертуарі співака займала "Наталка Пол­тавка". В 1925 р. в Полтаві у виставі з нагоди 100-річчя "Наталки Полтав­ки" він грав Петра в ансамблі з МЛитвиненко-Вольгемут та П.Саксаганським. А в 1935 р. на ювілей Панаса Карповича Саксаганського, котрого щиро любив і шанував як першого свого вчителя сценічного мистецтва, був уже в ореолі слави першого тенора Великого театру СРСР. У 1951 р. І.С.Козловський здійснює власну постановку "Наталки Полтавки", з якою багато гастролює; довгі роки виступає в ролі Петра (а з роками — Возно­го) у виставах українських оперних і музично-драматичних театрів, бере участь майже в усіх ювілейних виставах славетної народної опери.

У роки Великої Вітчизняної війни І.С.Козловського слухали у складі фронтових бригад бійці багатьох фронтів і поранені в госпіталях. А він прагнув в Україну: давав концерти у фонд оборони, виступав у щойно звільнених містах.

Етапною в його творчості була партія Юродивого в опері М.Мусоргського "Борис Годунов" (1949). Виконуючи її з найвідомішими басами вітчизняної сцени, Іван Семенович в глибині душі шкодував, що не до­велось заспівати Юродивого з Шаляпіним у ролі Бориса Годунова. Справ ді, вони б склали акторський і вокальний дует, в якому б обидва партнери були гідні один одного. Кажуть, у Козловського було щось від Юродивого: це так, якщо розуміти Юродивого як уособлення народної мудрості, відвертості й правди.

І.С.Козловський, як людина глибоко і щиро віруюча, навіть у найтемніші радянські часи співав на церковних відправах. Так було і в Москві, так бувало і під час його приїздів до Києва. Літургії у Володимирському кафедральному соборі співав разом з ним і товариш його молодих літ, прекрасний бас Є.Циньов. Чутка про те, що Козловський з Циньовим співатимуть у соборі, поширювалася з вуст у вуста і храм наповнювався цвітом київської інтелігенції. Лише І.С.Козловський зважився у роки войовничого радянського атеїзму і громадянського безправ'я виконати в 1960-ті рр. у відкритому концерті романс С.Рахманінова на вірші:

"Христос Воскрес! — поют во храме.

Но фустно мне — душа молчит.

Мир полон кровью и слезами.

И зтот гимн пред образами Так оскорбительно звучит.

Когда б Он жил средь нас и видел,

Чего достиг наш слабый век, Как брата брат возненавидел,

Как опозорен человек!

И если б здесь, в блестящем храме,

Христос воскрес! Он услыхал,

Какими б горькими слезами Перед толпой он зарыдал...".

Зал аплодував стоячи: і неперевершеному співакові, і мужньому гро­мадянинові. Усвідомленням себе як мистецького посла України продиктований був легендарний виступ І.С.Козловського на одному з урочистих зібрань з нагоди 200-річчя Великого театру СРСР, коли співак представив зібран­ню 200 імен видатних українських співаків, які створювали славу росій­ської опери. Опікуючись пізніше створенням Меморіального музею Ми­коли Лисенка в Києві, Козловський категорично наполягав подати в експозиції фотофафії видатних співаків — солістів імператорської сце­ни, кофі виконували Лисенкові твори в період майже постійної заборо­ни української мови і українського мистецтва. "Без них Лисенко був би німим!" — гаряче переконував митець музейних працівників. Дійова участь митця у створенні меморіальних музеїв Миколи Лисен­ка та Марії Заньковецької в Києві була ще одним його непересічним внеском у збереження мистецьких надбань України.

Багаторічна дружба пов'язувала Івана Семеновича з видатним україн­ським басом Борисом Романовичем Гмирею. Митців єднали близькі пог­ляди на визначальні принципи оперного і вокального мистецтва, щира іюбов до України. На жаль, живим свідченням їхнього побратимства за­тінився єдиний запис у золотому фонді Українського радіо — дует Ми­коли Лисенка на вірші Генріха Гейне в українському перекладі Максима ( лавинського "Коли розлучаються двоє" (1957)...

Видатний камерний співак (концертні виступи почав у 1919 р.), Іван Семенович Козловський витончено інтерпретував романси російських і західноєвропейських композиторів. Його виконання завжди відзначалось пильною увагою до слова, тонким, філігранним нюансуванням, глибо­ким проникненням в авторський задум. Він, як ніхто, відчував музичну природу слова, надавав неабиякого значення музичній декламації. Знач­ну частину концертного репертуару І.Козловського складали українські народні пісні (22 з них записано на грамплатівки), романси М.Лисенка та інших українських композиторів, здебільшого на вірші Т.Шевченка. Власне своє кредо І.С.Козловський виголосив на весь світ, здійснивши унікальний запис вокального монологу МЛисенка на слова Т.Шевченка "Мені однаково" в супроводі оркестру Великого театру СРСР (1976) — один з найкращих записів усієї музичної Шевченкіани. Канів, музей на Тарасовій горі, власне, Шевченкова могила — були місцем майже щоріч­них паломництв І.С.Козловського, особливо на схилі віку. Він приїздив сюди з дитячим хором рідної Мар'янівки, привозив з собою кінодоку­менталістів і телебачення. Запрошував співаків не лише з Києва, а й з московського Великого театру. Співав на могилі Тараса, в музеях у Черкасах, Кам'янці, в Шевченкових селах. Представникам Черкаської адміністрації, які з великими почестями зустрічали славетного гостя з Москви, говорив, саркастично посміхаючись: " Ну що ви до мене ро­сійською говорите? Я рідної мови не забув!". Казав, що "приїхав проща­тись з моєю милою Україною". На щастя, ці прощання повторювались не один раз.

Усе життя І.С.Козловський підтримував стосунки з багатьма україн­ськими митцями різних поколінь. Серед них — співаки, диригенти, акто­ри і письменники. Найближчим з них по духу, ерудиції, закоханості в природу і музику був Максим Рильський. І досі височать в Мар'янівці два дубки, посаджені І.Козловським і М.Рильським. В Україну — в рідну Мар'янівку він приїздив майже щороку, вос­таннє — за 4 роки до смерті. Заповіт І.С.Козловського знали всі близькі й друзі, але письмово спі­вак його не оформив. Тому і досі не здійснено його мрію — бути похова­ним у Мар'янівці. Тут він сам спланував парк біля хати, в якій народив­ся, з алеями у формі хреста, в центрі якого хотів бути похованим. Парк цей закладено співаком у 1970 р., тоді ж, коли він власним коштом зас­нував і впорядкував у рідному селі музичну школу, придбав електроорган, два роялі (на одному з яких грав свого часу С.Рахманінов), повний ком­плект інструментів для духового і симфонічного оркестрів. Сам добирав викладачів, наголошуючи на необхідності загального мистецького вихо­вання та пріоритеті ансамблевого співу. З хором мар'янівських школярів співак дав не один концерт у Києві, Каневі, Черкасах, Москві та інших містах. Тепер у Мар'янівці, в хаті, де народився І.С.Козловський, відкри­то Меморіальний музей славетного співака.

Джерело.100 найвідоміших українців.