Павлові Петровичу Скоропадському в історії не по­таланило. За іншої історичної розстановки сил він міг би виявитися героєм, якого шанували б на батьківщи­ні нащадки, як, скажімо, Ю.Пілсудського в Польщі або К.Маннергейма у Фінляндії. У неймовірно складних умовах 1918 року, ставши гетьманом, він зробив усе можливе для створення дієздатної Української Держа­ви (така була офіційна назва України за його правлін­ня), без соціалістичних та націоналістичних крайнощів. Позиція, обрана П.Скоропадським у 1918 році, знай­шла розуміння в багатьох раціонально мислячих полі­тиків того часу. Усвідомлюючи масштаби червоної заг­рози, він прагнув об'єднання всіх антибільшовицьких сил на територіях поваленої Російської імперії заради головної мети — знищення більшо­визму. На жаль, більшість лідерів білого руху та українських національних партій виявилася не такою далекоглядною...

Павло Петрович Скоропадський походив із відомого давнього роду. Пряма батьківська лінія його родоводу простежується від уманського ко­зака Федора Скоропадського, який у найперші дні приєднався до пов­стання Б.Хмельницького й загинув у битві з поляками під Жовтими Во­дами у травні 1648 року. Найвідомішим представником роду був Іван Скоропадський, полковник Стародубського полку, наприкінці 1708 року обраний українськими козаками, які не пішли за І.Мазепою, гетьманом. Скоропадські були пов'язані шлюбами з найвельможнішими й найвпливовішими прізвищами України: Апостолами, Гамаліями, Кочубеями, Лизогубами, Миклашевськими, Полуботками, Розумовськими. Золотими лі­терами вписала своє ім'я в історію України тітка Павла Петровича, дочка Івана Скоропадського Єлизавета Милорадович. У часи царської заборони на українське друковане слово вона фінансувала українські видання й бу­ла засновником у 1873 році Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові, а з 1878-го очолювала Полтавське філантропічне товариство. Українофілами були батько й дід майбутнього гетьмана.

Павло Скоропадський народився 3 травня 1873 року в німецькому ку­рортному містечку Вісбадені, де його мати, Марія Андріївна Миклашевська, проходила курс лікування. Дитячі роки Павла Петровича пройшли в сімейному маєтку Тростянець у Полтавській губернії, де зберігалася зіб­рана предками величезна колекція предметів української старовини. Вели­кий вплив на майбутнього гетьмана справили його дід І.Скоропадський, багаторічний предводитель дворянства Полтавської губернії, та відомий громадський діяч П.Дорошенко (небожем якого був Д.Дорошенко). У 1886 році Павла Скоропадського відсилають до Петербурга, в Па­жеський корпус — привілейований військовий навчальний заклад. Після його закінчення в 1893 році, отримавши звання корнета, Скоропадський став офіцером Кавалергардського полку, в якому виконував обов'язки ко­мандира ескадрону. У вільний від служби час він багато подорожує краї­нами Європи та Близького Сходу, розширюючи світогляд і поглиблюючи освіту. У Парижі П.Скоропадський відвідував лекції у знаменитому Сорбоннському університеті.

11 січня 1898 року відбулося весілля Павла Скоропадського й Олек­сандри, дочки генерал-лейтенанта Дурново (їхній рід походив від сина Ярослава Мудрого Святослава). Незабаром у Скоропадських народилися дві дочки, Марія та Єлизавета, і три сини — Петро, Данило й Павло.

Під час російсько-японської війни Скоропадський командував п'ятою сотнею другого Читинського полку Забайкальського козачого війська, брав участь у бойових операціях. За мужність і героїзм був нагороджений золотою Георгіївською зброєю та чотирма орденами. У грудні 1905 року імператор Микола II призначив П.Скоропадсько­го своїм флігель-ад'ютантом, а у квітні 1910 року Павло Петрович стає командиром 20-го драгунського Фінляндського полку. Через рік Скоро­падський одержує у своє командування Лейб-Гвардії Кінний полк. У бе­резні 1912 року йому було присвоєно звання генерал-майора. Військова кар'єра складалася блискуче. На початку Першої світової війни він вирушив на фронт, і вже 6 сер­пня 1914 року Лейб-Гвардії Кінний полк генерала Скоропадського відзна­чився в бою під Краупішкеном. Після цієї баталії Павло Петрович одер­жав нагороду за мужність і героїзм — орден Святого Георгія IV ступеня. Невдовзі П.Скоропадського призначили командувачем першої Гвардій­ської кавалерійської дивізії. У 1915 році ця дивізія зупинила наступ військ фельдмаршала Гінденбурга неподалік Західної Двіни. Влітку 1916 року П.Скоропадському було присвоєно звання генерал-лейтенанта. У січні 1917 року Павла Петровича призначили командиром 34-го корпусу, який займав позиції на Південно-Західному фронті на Волині. Саме тут його застала звістка про Лютневу революцію та про відречення від престолу царя, до котрого генерал ставився з повагою і якому був осо­бисто відданий. У революційному хаосі, шо охопив суспільство й армію, П.Скоропадському вдавалося в довірених йому частинах підтримувати ви­соку дисципліну та боєздатність.

У надзвичайно мінливій політичній ситуації необхідно було приймати неординарні рішення. Одним із них стало проведення на вимогу україн­ських військових з'їздів (на яких із офіційної санкції головнокоманду-вача — генерала Л.Корнілова — головував С.Петлюра) українізації підпорядко­ваних П.Скоропадському бойових частин у серпні 1917 року. Українізація полягала в тому, що особовий склад підбирався з українців, у полках, по­ряд із загальноросійською, вводилася національна символіка, запроваджу­валась українська мова. Той факт, що Л.Корнілов, усупереч А.Денікіну, охоче пішов на подібні нововведення, пояснюється досить просто. Інспек­туючи частини Південно-Західного фронту, головнокомандувач зауважив, що завзятіше і сміливіше борються ті полки, де переважає український склад, адже за спиною солдатів-українців перебували їхні рідні села й міс­та, яких вони не бажали віддавати на розграбування німцям і австрійцям. Вихідці, з центральних губерній Росії, Поволжя та Уралу не боялися, що ворог дійде до їхніх рідних місць, а пропагандистські патріотичні гасла на четвертому році війни вже ні на кого не діяли. От чому Ставка головно­командувача санкціонувала реорганізацію очолюваного П.Скоропадським 34-го корпусу в Перший Український корпус, у складі якого налічувалося вісім полків, об'єднаних у дві дивізії (60 тисяч бійців).

Особиста мужність, уміле командування, розуміння вимог часу й, не в останню чергу, походження сприяли стрімкому зростанню популярнос­ті генерал-лейтенанта П.Скоропадського в армійських і цивільних колах України. У жовтні 1917 року в Чигирині, першій гетьманській столиці Ук­раїни, З'їзд Вільного козацтва, делегати якого представляли всі українські губернії та Кубань, обрав Павла Петровича отаманом Вільного україн­ського козацтва. Енергійні заходи П.Скоропадського щодо створення професійних укра­їнських збройних сил, не розбещених мітинговою демагогією, не на жарт тривожили головних діячів Центральної Ради М.Грушевського, В.Винниченка та військового комісара С.Петлюру. Подібно до більшості українських соціалістів, С.Петлюра тоді виступав проти створення регулярної армії, вва­жаючи, що покладатися слід лише на "революційну свідомість" народу.

Зростаюча популярність талановитого генерала, гідність і незалеж­ність, із якими він тримався, й особливо аристократизм та матеріальне благополуччя, дратували верхівку УНР, яка відкрито звинувачувала його в наполеонівських намірах. Проте П.Скоропадський жодного разу не пе­ревищив повноважень і в тогочасній украй складній обстановці діяв у ін­тересах України та її уряду.

Маловідомим, але надзвичайно важливим епізодом в історії України 1917-го року була невдала, завдяки рішучим діям П.Скоропадського, спроба пробільшовицьких армійських частин скинути Центральну Раду. Наприкінці жовтня піднятий Євгенією Бош другий гвардійський корпус оголив велику ділянку фронту й, захопивши Вінницю та Жмеринку, ру­шив на Київ. Але Перший Український корпус П.Скоропадського 4-5 листопада в районі вузлової залізничної станції Козятин здійснив блиску­чу безкровну операцію із роззброєння та відправлення в Росію повсталих частин. Водночас, завдяки зусиллям полковника В.Павленка, також без кровопролиття, вірні Центральній Раді частини встановили повний вій­ськовий контроль над Києвом.

Безпека Української Народної Республіки, проголошеної III Універ­салом Центральної Ради 7 листопада 1917 року, була гарантована завдяки рішучим і професійним діям кадрових військових П.Скоропадського та Павленка. Однак лідери українських соціалістів, зокрема військовий, комісар С.Петлюра, відразу постаралися позбутися їх як потенційних су­перників. В.Павленко за спробу відновити дисципліну в частинах незаба­ром був зміщений із посади командувача Київського військового округу, і зразковий, не заражений більшовизмом, 60-тисячний корпус П.Скоро­падського напередодні зими лишився без продовольства, зимового одягу і а взуття, якими, до речі, були завалені військові склади в Києві. Такі дії деморалізували бійців, і в грудні 1917 року вони почали розходитися по домівках. Зазнаючи постійного тиску з боку керівництва Центральної Ра­ди, П.Скоропадський заради порятунку корпусу напередодні 1918 року імушений був подати у відставку.

У цей час більшовицькі частини розгорнули наступ у напрямку Дніп­ра. Перед червоною загрозою українські соціалісти продемонстрували свою цілковиту безпорадність. Наприкінці січня червоні загони захопили Київ і вчинили "революційний" терор, що коштував життя кільком тися­чам його жителів.

У ці дні П.Скоропадський остаточно переконався в нездатності керів­ництва Центральної Ради до державотворчої діяльності. Тому з приходом німців (покликаних Центральною Радою для звільнення України від біль­шовиків), при черговій демонстрації українськими соціалістами невміння забезпечити нормальне життя в країні, генерал у березні 1918 року прий­няв рішення взяти владу у свої руки. У середині березня 1918-го Павло Петрович очолив опозиційну щодо Центральної Ради політичну організа­цію "Українська Громада" (пізніше "Українська Народна Громада"), під­триману Українською демократично-хліборобською партією та Союзом землевласників. Цілковита нездатність Центральної Ради установити тверду владу на місцях компенсувалася фактичним запровадженням німецького контро­лю, викликаючи гнівні протести й виступи селян. Становище ускладни­лося серією скандалів та відверто кримінальних акцій (чого варта гучна історія з викраденням банкіра А.Доброго, яке влаштували тогочасні мініс­три). До того ж німці, переконавшись у неспроможності Центральної Ра­ди виконати взяті на себе зобов'язання щодо забезпечення Німеччини сільгосппродуктами, готові були прийняти рішення про її усунення та введення в Україні прямого військового правління, як це відбулося в зай­нятих ними Бельгії та Польщі. Дізнавшись про переворот, який готувала Українська Громада, вони негайно почали переговори з П.Скоропад­ським і пообіцяли зберігати нейтралітет стосовно нього.

29 квітня 1918 року Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 пов­новажних депутатів від восьми губерній одноголосно проголосив Павла Петровича гетьманом України. Гетьман і делегати з'їзду, що його обрали, піднялися з Хрещатика на Софійський майдан, де перед древнім храмом їх вітало вище духівництво міста. Після цього члени Центральної Ради ро­зійшлися по домівках. Ніяких переслідувань і утисків стосовно них із бо­ку нової влади не було.

Вірні гетьману офіцери, діючи відповідно до плану операції, у ніч на ЗО квітня зайняли найважливіші установи міста. Наступного дня по всьо­му місту були розклеєні листівки зі зверненням гетьмана до населення й коротким викладом його програми, загалом досить поміркованої, без перегинів — як правих, так і лівих. Кияни поставилися до зміни влади з розумінням, оскільки Центральна Рада вже довела свою політичну не­дієздатність, а запровадження прямого німецького окупаційного правлін­ня не обіцяло нічого доброго.

У перші дні травня 1918 року при дієвій участі знаного історика й громадського діяча М.Василенка було сформовано Раду Міністрів, очо­лити яку гетьман запросив авторитетного полтавського земського лібера­ла Ф.Лизогуба. М.Василенко намагався залучити до співробітництва зі Скоропадським лівоцентристську партію соціалістів-федералістів, але на цю пропозицію відгукнувся лише Д.Дорошенко, який став міністром за­кордонних справ. До роботи з відновлення нормального життя П.Скоро­падському вдалося підключити професіоналів різних національностей — українців, росіян, євреїв, поляків, що притримувалися центристських по­літичних поглядів. В умовах зміцнення більшовицького режиму в Росії всі вони щиро боролися за розбудову української державності, однак перспективи розвитку країни бачилися їм по-різному. Хтось вважав за доцільне федеративні відносини з демократичною, звільненою від черво­них Росією, тоді як інші відстоювали позицію незалежності, хоч би як змінювалася міжнародна обстановка. Сам Павло Петрович на той час поділяв погляди останніх, однак у тогочасній обстановці першочерговим нважав об'єднання всіх антибільшовицьких сил для усунення комуніс­тичної загрози.

Гетьманська влада відновила права приватної власності, спираючись на підтримку німецького командування, забезпечила необхідний порядок і створила умови для дивовижно швидкого поновлення нормальної ро­боти всіх сфер життя країни. За кілька тижнів було розроблено і прий­нято збалансований державний бюджет, забезпечено стабільність націо­нальної валюти. Економічному зростанню значною мірою сприяв інтенсивний розвиток торгівлі з Німеччиною, яка закуповувала україн­ську сільськогосподарську продукцію, сировину й поставляла в Україну першокласні промислові товари. Розвиткові торгівлі допомогло віднов­лення нормального залізничного сполучення й упорядкування фінансо­вої системи. Розроблялася аграрна реформа, що передбачала створення міцного середнього класу селян-землевласників, а також планувалося підновлення козацтва як соціально-політичного гаранта державності. Ве­лася робота з формування українського війська, але ці зусилля відверто блокувалися німецьким командуванням, не зацікавленим у тому, щоб Україна мала власні збройні сили.

Внутрішньополітична стабілізація та економічне зростання, що почали­ся у травні-червні 1918 року, сприяли зміцненню позицій Української Дер­жави на міжнародній арені. Крім Німеччини, дипломатичні відносини було встановлено з Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією, Швецією, Нор­вегією, Данією, Нідерландами, Іспанією, Швейцарією, Персією, а також державними утвореннями, що виникли на території колишньої Російської імперії: козачими Доном і Кубанню, Грузією та Фінляндією. З місцевим урядом Криму велися переговори про входження півострова до складу Ук­раїни на правах автономії, із Румунією — про статус Бессарабії; відбулися перемови і з радянською Росією, яка 23 травня 1918 року визнала гетьман­ську Україну незалежною державою. Однак гетьман, не сумніваючись у на­мірі більшовиків при першому зручному випадку захопити Україну, прагнув до взаємодії та координації всіх небільшовицьких державних утворень і кра­пових урядів, що виникли на просторах колишньої імперії. Дон і Кубань V цьому цілком підтримали його, але головнокомандувач Добровольчої ар­мії АДенікін вимагав попередньої відмови від ідей української державності, що для гетьмана було цілковитим абсурдом. Проте Скоропадський і Денікін підтримували неофіційні стосунки, й гетьман, ігноруючи німців, надавав "добровольцям" відчутну допомогу зброєю та боєприпасами.

П.Скоропадський був супротивником насильницької українізації, бо розумів, що така політика відвертає від усього українського російськомов­ну частину суспільства, призводячи до розколу в країні. Водночас, він рішуче підтримував природний процес розвитку культури й освіти, здій­снюваний рідною для більшості жителів України мовою. Серед численних культосвітніх починань гетьманського періоду особ­ливе значення мало створення під гетьманським патронатом Української академії наук. Діяльну участь у її створенні взяли М.Василенко та відо­мий сходознавець і славіст А.Кримський. Коли пропозицію гетьмана очо­лити академію відхилив М.Грушевський, першим президентом УАН став В.Вернад-ський. Український уряд і особисто гетьман П.Скоропадський прийняли ба­гатьох утікачів із радянської Росії — представників наукової та мистець­кої інтелігенції, визначних державних діячів та воєначальників, що ряту­валися від червоного терору й голоду. У Києві опинилися не тільки корінні кияни М.Булгаков та О.Вертинський, а й В.Вернадський, П.Мілюков, поетеса Теффі, сатирик Дон-Амінадо та багато інших.

Однією з головних помилок гетьмана була повільність у проведенні аг­рарної реформи, хоча П.Скоропадський добре розумів її важливість. Ство­рена ним комісія розробляла земельний проект із особливою старанністю. Передбачалося наділення малоземельних селян землею з державного фон­ду, створюваного за рахунок викупу державою на виплату надлишків зе­мель у великих землевласників. Загалом ідея була прогресивною: передба­чалося провести законодавчо оформлені перетворення в січні-лютому 1919 року, до початку польових робіт.

Однак здійснитися цим та іншим планам не судилося. Революція в Німеччині та її капітуляція разом із Австро-Угорщиною перед державами Антанти кардинально змінили ситуацію на сході Євро­пи. Гетьманська Україна опинилася сам на сам зі зміцнілими внутрішні­ми й зовнішніми своїми ворогами, успішно боротися з котрими, не маю­чи достатніх військових формувань і підтримки з боку населення, що вже не вірило нічиїм обіцянкам, було неможливо.

Варто визнати, що П.Скоропадському не вдалося стати загальнонаці­ональним лідером України. В опозиції до нього перебували як більшови­ки та українські соціалістичні партії, так і консервативні російські кола, що не бажали визнавати Українську Державу. Жорстокості, що чинилися в селах німецькими й австро-угорськими військами, асоціювалися в селян із гетьманським правлінням, хоча іноземні війська в Україну закликав не П.Скоропадський. Проте активна антигетьманська пропаганда україн­ських есерів і соціал-демократів досягала мети, підбурюючи селян і робіт­ників проти гетьманської влади.

Восени 1918 року в Києві ліві національні радикали Володимир Винниченко та Микита Шаповал підписали з офіційними представниками більшовицької Росії секретну угоду про спільні дії проти гетьманату. Вод­ночас активну підготовку до збройного виступу сформованих іще Цен­тральної Радою частин Січових стрільців розгорнув Симон Петлюра. Оку­паційні війська, деморалізовані поразками на західному фронті й листопадовою революцією в Німеччині, дотримувалися нейтралітету. Збройні сили гетьманського уряду, зокрема Сердюцька дивізія, на яку П.Скоропадський покладав великі сподівання, не змогли стримувати де­далі сильніший вогонь повстанської війни, очоленої Директорією. Через багато років у своїх мемуарах Павло Петрович напише про ці дні: "Я ду­маю, час покаже, хто зрадив Україну, я чи Директорія. Не кажучи вже про ге, що тільки ворог міг узагалі бажати такого безладу Україні".

15 грудня 1918 року повстанські війська Директорії під командуван­ням С.Петлюри ввійшли в Київ. Цього дня гетьман П.Скоропадський зрікся влади й перейшов на нелегальне становище. Якийсь час він пере­ховувався в місті у друзів, а потім перебрався з родиною до Німеччини. Оселилися Скоропадські в Берліні. Відразу ж, буквально по гарячих слі­дах, Павло Петрович почав писати "Спомини" — книгу, яка не тільки була найціннішим історичним джерелом, а й мала безумовну літературну вартість.

Незабаром у Скоропадських народилася молодша дочка Олена. Після її народження вони на якийсь час переїхали до Швейцарії, де зібралися всі члени сім'ї, змушені в різний час і різними шляхами покинути свою патьківщину. До Берліна Скоропадські повернулися вже всі разом. Оселилися вони в передмісті Берліна Ванзє.

У 1920 році на настійну вимогу своїх друзів-емігрантів П.Скоропадкий повернувся до активного політичного життя й очолив Український союз землеробів-державників, організований його соратниками В.Липинським (глибоким і самобутнім філософом, істориком, політологом) та відомим суспільно-політичним діячем помірно-правого напрямку С.Шеметом. У 20-х—на початку 30-х років філії цієї організації діяли в Німеччині, Австрії, Чехословаччині, Польщі, Франції, США, Канаді й навіть у Китаї ні Маньчжурії.

Колишній гетьман усіляко сприяв організації в 1925 році Українського наукового інституту при Берлінському університеті. У цьому інституті, що став справжнім центром української науки та культури в еміграції, працюва­ли такі великі вчені як історик Дмитро Іванович Дорошенко та філософ Дмитро Іванович Чижевський. Із приходом до влади в Німеччині нацистів становище П.Скоропад­ського помітно ускладнилося. Не приймаючи нацистської ідеології, Пав­ло Петрович напередодні Другої світової війни відправив до Англії сина Данила, в якому бачив продовжувача своєї справи. У роки Другої світо­вої П.Скоропадський широко використовував свої давні зв'язки з пред­ставниками німецького генералітету для надання допомоги українським діячам, що були переслідувані нацистами. Завдяки його зусиллям із ні­мецьких концтаборів були звільнені А.Мельник, С.Бандера, Я.Стецько та інші українські емігранти.

Павло Петрович ніколи не мав ілюзій із приводу того, що гітлерівці відновлять українську державність.

16 квітня 1945 року під час бомбардування станції Платлінг біля Мюнхена в Баварії П.Скоропадський був смертельно поранений. Через десять днів, 26 квітня, він помер у госпіталі римо-католицького монасти­ря Меттен на руках своєї дочки Єлизавети, яка до останньої хвилини пе­ребувала біля помираючого батька, хоча сама була поранена й ледве три­малася на ногах. Коли війна закінчилася, родина Павла Петровича перевезла його останки в Оберсдорф, на цвинтарі якого спочивають усі Скоропадські.

Справу Павла Скоропадського продовжив його син Данило, інженер за освітою. Коли в 1957 році він раптово помер, майже ні в кого не було сумнівів у причетності до цього агентів радянських спецслужб.

Молодша дочка гетьмана, Олена Скоропадська-Отт, жива й зараз. У 1990-х роках вона кілька разів приїжджала в Україну, зустрічалася з твор­чою інтелігенцією Києва.

У 1994—1995 роках співробітники Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.Грушевського брали участь у підготовці до публіка­ції "Споминів" П.Скоропадського із докладними коментарями до них. Ця праця українських учених — данина пам'яті великого співвітчизника.

Вступ до своїх "Споминів" Павло Петрович Скоропадський закінчує такими словами: "У розпал будь-якої революції тільки люди з крайніми гаслами при відомому щасливому збігові подій ставали вождями й мали успіх. Я це знав, але, на моє нещастя, я прийшов до влади в той момент, коли для країни, змученої війною та анархією, справді була потрібна се­редня лінія, лінія компромісів. Відсутність політичного виховання в Ро­сії; взаємна недовіра; ненависть; деморалізація всіх класів, що особливо посилилася під час війни й наступної за нею революції; повна відірваність країни від зовнішнього світу, яка дає змогу кожному тлумачити світові події, як це йому здається вигідним; військова окупація — всі ці умови мало обіцяли успіху в моїй роботі, але, взявши владу не заради особистої авантюри, я і тепер не змінив своєї думки". І це — прекрасна крапка до його портрета.

Джерело. 100 найвідоміших українців.