Семен Васильович Петлюра, більше відомий як Симон Петлюра, є однією з найбільш суперечливих постатей української історії. Прибічники залишили захоплені спогади про його дії в найскладніших ситуаціях часів революції та громадянської війни в Україні. Хоча й негативних оцінок його діяльності аж ніяк не бракує, причому йдуть вони не тільки від більшовиків, а й від соратників-опонентів із національно-демократичного табору, насамперед від Володимира Винниченка. Отож, прагнучи об'єктивного висвітлення особи Симона Петлюри, належить утримуватися від однобічних, зумовлених політичними пристрастями підходів. Керуватися треба.винятково фактами.
Симон Петлюра народився 10 травня 1879 року в сім'ї візника у передмісті Полтави. Здобувши початкову освіту, 1895 року він вступив до Полтавської духовної семінарії, але в 1901-му був виключений з останнього курсу за українські патріотичні почуття. Приводом послугував намір юнака виконати заборонену кантату Миколи Лисенка "Б'ють пороги" у присутності самого композитора на присвяченому йому вечорі в Полтаві. Такими діями царська адміністрація відверто налаштовувала проти себе молодих українських патріотів, штовхаючи їх на шлях боротьби проти режиму. У Симона Петлюри до моменту виключення із семінарії у загальних рисах уже окреслилися національно-демократичні переконання, а також симпатії до соціалізму, про який він тоді мав досить аморфне уявлення. Гому природним був його вступ до полтавської організації Революційної української партії (РУП), організованої Д.Антоновичем, В.Винниченком та М.Поршем.
З усім запалом молодості Петлюра поринув у агітаційну роботу, й через це вже в 1902 році опинився на грані арешту. Дізнавшися, що поліція має у своєму розпорядженні матеріали, які свідчать проти нього, Симон переїхав до Катеринодара і спершу жив там за рахунок приватних уроків. Незабаром він улаштувався в експедицію Ф.Щербини, яка здійснювала розбір і систематизацію архівів Кубанського козацького війська, що складалося переважно з нащадків переселених на Північний Кавказ запорозьких козаків.
Робота з архівними матеріалами сприяла поглибленню знань колишнього семінариста в галузі української історії, що постала перед ним у романтичному світлі. Симон дедалі дужче утверджувався в переконанні, що приєднання до Росії принесло українському народові незчисленні лиха (ліквідація козацтва, поширення на Лівобережну Україну кріпосного права, русифікація тощо). Зростаюча впевненість у правоті національно-визвольного руху сприяла включенню Петлюри в політичну агітацію серед кубанців. Йому вдалося створити місцеву організацію РУП — Чорноморську вільну громаду, за що у грудні 1903-го він був заарештований. Вийшовши із в'язниці в березні 1904 року, Петлюра приїхав до Києва, щоб продовжити боротьбу. Тут він зближується з найавторитетнішим на той час серед українських революціонерів соціалістичної орієнтації М.Поршем. У суперечці, що розгорілася між Поршем і відомим українським культурним і політичним діячем Дмитром Антоновичем, який вважав національний момент другорядним у революційному русі, Симон Петлюра підтримав Порша. Разом із Володимиром Винниченком він стає ініціатором створення українського соціал-демократичного руху, в ідейному плані зорієнтованого на австрійську соціал-демократію, програма якої передбачала врахування не тільки соціально-економічних, а й культурно-мовних, національних моментів. 1905 року, в період активізації революційних виступів, для поширення видавничої діяльності й нелегальної доставки української пропагандистської літератури С.Петлюра на якийсь час переїхав до Львова, де познайомився з лідерами українського національно-культурного руху М.Грушевським та І.Франком.
Водночас Петлюра редагує журнал "Селянин", друкується в "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ" та інших виданнях національно-демократичної спрямованості, тому трактувати його погляди тих років як націоналістичні немає жодних підстав. Симон Петлюра орієнтувався на демократичні ідеали, з обов'язковим урахуванням прав українського народу на розвиток національної культури й мови, а також на власні автономні структури суспільно-політичної організації.
Після виходу в жовтні 1905 року царського маніфесту, який обіцяв запровадження конституційного правління і проголошував політичну амністію, Петлюра повертається до Києва й два місяці по тому бере участь у 11 з'їзді РУП, на якому цю партію (точніше, її ядро, що залишилося після розколу) було перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Тоді ж прийняли програму партії, в основу якої було покладено Ерфуртську програму німецьких соціал-демократів, підкориговану з урахуванням програмних документів соціал-демократичних організацій Австро-Угорщини. На цьому з'їзді Симона Петлюру обрали до складу ЦК УСДРП. У 1906 році Петлюра, котрий завжди відрізнявся надзвичайно діяльним характером і вже здобув популярність у політичних колах українських демократів, на якийсь час переїхав до Петербурга, де брав участь у випуску українських видань. Та оскільки в ході революції 1905— 1907 років ширші перспективи для розповсюдження національної преси відкривалися в Україні, він незабаром повернувся до Києва. Тут Симон Петлюра став секретарем редакції газети "Рада", провідну роль у якій відігравав видатний літературознавець та історик української літератури С. Єфремов.
У ці роки Петлюра звертається до марксизму. Із С. Єфремовим, якому завжди був неприйнятний марксистський дух, Симон не спрацювався і, покинувши редакцію "Ради", почав редагувати газету "Слово", засновану українськими соціал-демократами навесні 1907 року, після III з'їзду УСДРП. На шпальтах кожного її числа з'являлися численні статті, перейняті ідеями класової боротьби та соціально-економічної зумовленості явищ культури. Проте цей запал дещо зменшився після поразки першої російської революції. Не почуваючись у безпеці, зазнаючи утиску у видавничих справах, Симон переїхав спочатку до Петербурга, де з осені 1908 року працював бухгалтером у транспортному товаристві, а потім до Москви, де співпрацював у часописі "Украинская жизнь", що виходив із 1912-го по 1917 рік. Незабаром Петлюра очолив його редакцію. У цей період він відходить від марксизму, дедалі більше схиляючись до національної ідеї, але при цьому не зрікається соціал-демократичних переконань. Глибокого розуміння марксизму в Петлюри ніколи не було. Тому у своєму подальшому ідейному розвитку він не подолав його, як мислителі масштабу С.Булгакова та М.Бердяєва, проте й не залишився на марксистських позиціях, як В.Ленін або А.Луначарський. Він просто відійшов від нього, відповідно до того, як змінилися настрої більшості учасників революційних подій тих років в Україні. На початку Першої світової війни в "Украинской жизни" за підписом її редактора Симона Петлюри було вміщено декларацію, в якій висловлювалася цілковита підтримка російському урядові й лунали запевнення, що українці чесно виконають свій обов'язок перед державою. Цю заяву осудила більшість членів київського Товариства українських прогресистів, що об'єднало основну частину української національно-ліберальної інтелігенції. Члени товариства вважали, що у війні, яка почалася, українці мають обрати нейтральну позицію, оскільки жоден із блоків, між якими виникло протистояння, не бореться за їхні національні інтереси, а саму націю розділено між воюючими одна з одною Російською та Австро- Угорською імперіями.
Внаслідок поразок російської армії у травні—липні 1915 року, на схід, рятуючись від наступу німецько-австрійських військ, потягнулися десятки тисяч біженців із західних губерній. У ці дні Петлюра проявив себе як діяльний і талановитий організатор, допомагаючи постраждалим по лінії земського руху. У 1916 році він перебував на Західному фронті як заступник уповноваженого Всеросійського союзу земств.
Лютнева революція 1917 року застала Петлюру в Мінську. У обстановці іагального розгардіяшу та сум'яття, розгубленості командування, що при- іводила до свавілля нижчих чинів, Петлюра швидко збагнув важливість залучення армії на бік українського національно-політичного руху. Він негайно організував проведення військового українського з'їзду Західного фронту, ставши головою обраної на ньому фронтової ради. Петлюра бере діяльну участь у проведенні 1 Всеукраїнського військового з'їзду в Києві и травні 1917 року, його обирають головою Українського генерального військового комітету, і в такий спосіб він потрапляє до складу Центральної І'ади, створеної в Києві одразу після перемоги Лютневої революції. Початок стрімкої кар'єри Симона Петлюри припадає на травневі дні 1917-го. За лічені тижні він стає одним із лідерів українського національно-революційного руху. Його позиції зміцнюються на організованому і проведеному під його ж керівництвом у червні 1917 року II Всеукраїнському військовому з'їзді, делегати якого рішуче висловилися за надання V країн і статусу автономії (що заперечував Тимчасовий уряд). Таке одностайне рішення військовослужбовців українського походження зміцнило позиції Центральної Ради на переговорах із прибулою до Києва делегацією Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським. Делегація була змушена визнати автономію України і владу над українськими губерніями виконавчих органів Центральної Ради. Це рішення було закріплено II Універсалом.
На хвилі національно-революційного піднесення в липні 1917 року Симона Петлюру, котрий справляв величезний вплив на солдатські маси і земських діячів середнього та низового рівнів, обрали до складу Генерального Секретаріату, своєрідного уряду Української Центральної Ради. Перебуваючи на такій відповідальній посаді, за умов, коли російська армія стрімко розпадалася, розкладаючись морально, а німецько- австрійські дивізії будь-якої миті були готові почати наступ на Київ, головні зусилля він спрямував на українізацію військових частин. Щоб зупинити катастрофічне падіння дисципліни, С.Петлюра наполягав на відстороненні від командування тих генералів і офіцерів, яким він (як, утім, і більшість керівників Центральної Ради) не довіряв. Дії такого роду тільки посилювали мітингову анархію в армії, що особливо поширилася у вересні 1917 року, після придушення корніловського заколоту.
Цілковитий розвал військових частин (у тому числі й багатьох українізованих) відбувся після падіння Тимчасового уряду та захоплення більшовиками влади в Петрограді й Москві. Після проголошення Центральною Радою в листопаді 1917 року Української Народної Республіки (УНР) Петлюра вдається до відчайдушних, але запізнілих спроб приборкати цей процес. Водночас він робить усе можливе для усунення конкуренції з боку авторитетних кадрових воєначальників, і насамперед генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Поширюючи чутки про наполеонівські заміри популярного серед солдатів генерала й не виділяючи необхідного постачання зразковому дисциплінованому 60-тисячному І Українському корпусові, що перебував під його командуванням, Петлюра об'єктивно сприяв деморалізації та розпаду кістяка української національної армії у грудні 1917 року, коли більшовики зі сходу вже просувалися до Дніпра. Зусиллями Петлюри з керівних посад було усунено призначеного після проголошення УНР начальником Київського військового округу полковника В.Павленка, який забезпечив майже безкровну перемогу сил Центральної Ради в боротьбі за Київ після приходу до влади більшовиків у Петрограді. У січні 1918 р. Симон Петлюра пішов у відставку з посади генерального секретаря військових справ і очолив створений ним Гайдамацький Кіш Слобідської України (він складався із двох полків — офіцерського та юнкерського). Популярність Петлюри серед бійців зростала з кожним днем. У січні 1918 р. війська під його командуванням намагалися зупинити просування більшовиків на Київ з боку Полтави, однак основного удару червоні завдали на Бахмацькому напрямку. Отримавши звістку про підняте більшовиками проти Центральної Ради повстання на заводі "Арсенал", Петлюра негайно повернувся до Києва й енергійними діями зумів придушити виступ. Утім, зосередивши всі сили проти арсенальців, він не подбав про охорону мостів через Дніпро. Щойно у місті припинилися бої, як сили червоних під командуванням Муравйова підійшли до київських мостів-і, не зустрівши серйозного опору, 4 січня зайняли Печерськ і звільнили заарештованих арсенальців, які, отримавши зброю, поповнили лави Червоної армії. Почався новий період боротьби за Київ, тепер уже у стінах міста. Штаб Гайдамацького Коша перетворився на оперативний центр, накази якого виконували всі бойові частини українського війська.
Ближче до вечора артилерія муравйовців почала обстрілювати Київ із важких гармат. І якщо українським військовим частинам це бомбардування не завдало серйозної шкоди, то цивільне населення дуже постраждало. Обстріли Києва поновилися наступного дня й досягли свого апогею 6 січня. Над Києвом стояли заграви полум'я, від багатьох будинків залишилися самі руїни. Щоб не допустити подальшого руйнування Києва й жертв серед мирного населення, штаб Гайдамацького Коша прийняв рішення залишити місто. Разом із деякими членами Центральної Ради Петлюра відійшов на захід — назустріч німецько-австрійським дивізіям, що наступали згідно з укладеним з Україною Брестським договором.
1 березня 1918 року з німецькими військами й українськими частинами Симон Петлюра ввійшов у Київ, але впродовж двох наступних місяців активної участі в діяльності Центральної Ради (де взяли гору українські есери на чолі з Михайлом Грушевським, із яким у нього склалися далеко не кращі стосунки) не брав. Він зосередився на знайомій йому з передреволюційних років земській діяльності, й у квітні був обраний головою Київського губернського земства та Всеукраїнського союзу земств, що забезпечило йому значний вплив у губернських і повітових земських структурах по всій Україні. Із приходом до влади 29 квітня 1918 року гетьмана Павла Скоропадського Петлюра опинився у принциповій опозиції до нової влади, увійшовши до керівництва Українського національно-державного (пізніше — просто Національного) союзу, що об'єднував основні соціалістичні партії. Його очолював лідер українських соціал-демократів Володимир Винниченко. Водночас Петлюра зміцнює стосунки зі створеним із австро-українських військовополонених полком Січових стрільців та їхнім командувачем полковником Євгеном Коновальцем.
Знаючи про антигетьманські акції В.Винниченка та радикальної частин керівництва Національного союзу, що його підтримувала, Петлюра прагнув залучити командування Січових стрільців до участі в повстанні, яке передбачалося. Цей бік його діяльності не пройшов повз увагу гетьманського міністра внутрішніх справ І.Кістяківського, за наказом якого і лава українського земського руху 27 липня 1918 року був заарештований. Але на той час Симон Петлюра був уже досить помітною політичною постаттю. Діячі Національного союзу звернулися до німецького командування, яке, загалом підтримуючи П.Скоропадського, вважало за необхідне зберігати в країні противагу йому в особі національно налаштованої лівої опозиції. Під тиском німців гетьман 13 листопада був імушений звільнити з в'язниці Петлюру, котрий дав слово не брати участі у збройній антиурядовій боротьбі.
Опинившись на волі, не занадто обтяжений шляхетними уявленнями про "слово честі", Петлюра відразу ж увійшов до складу Директорії, яка під керівництвом В.Винниченка готувала антигетьманський виступ. Не марнуючи часу на обговорення програмних документів, Петлюра виїхав ю Білої Церкви, де зосередилися галицькі січові стрільці, і ще до прибуття туди Винниченка підняв антигетьманське повстання. В.Винниченко одразу був відсунутий на другий план, що різко загострило особисті стосунки між двома найвпливовішими на той час лідерами української соціал-демократії. Антигетьманське повстання, що спалахнуло 15 листопада 1918 року, стрімко ширилося по всій Україні. Цьому сприяла, зокрема, революція в Німеччині, яка почалася за кілька днів до виступу Директорії. Німеччина підписала акт капітуляції з Антантою. Німецька армія морально розкладалася. Солдати й офіцери мріяли?! мерщій повернутися додому, не бажаючи втручатися у громадянську* війну, що розгорілася в Україні. До того ж, у попередні місяці німецьке командування всіляко перешкоджало гетьману створювати власні збройні формування для підтримання порядку в країні. Тому за умов повстання Директорії та більшовицького наступу, що розгортався зі сходу, П.Скоропадський міг покладатися лише на Сердюцьку дивізію та нечисленні дружини добровольців, нашвидку сформовані з офіцерів, що проживали в Києві, та студентської молоді. Гетьман і його оточення не відразу оцінили масштаби навислої над ними загрози. Коли гетьманські загони були розбиті під Мотовилівкою січовими стрільцями, що наступали, прапор повстання підхопили селяни Київщини та інших губерній (недавні солдати Першої світової війни, що мали і зброю, і бойові навички). Вони вимагали перерозподілу землі і з легкістю підтримали популістські гасла ліворадикальних лідерів Директорії.
Після місячної облоги Києва повстанськими силами С.Петлюри та Є. Коновальця 14 грудня 1918 року гетьман, зрозумівши безнадійність ситуації, зрікся влади. Армія відновленої Української Народної Республіки під командуванням Симона Петлюри (що прийняв звання головного отамана "військ і флоту") ввійшла в місто. Однак радість перемоги затьмарювалася посиленням антагонізму між головою Директорії В.Винниченком і фактичним керівником руху С.Петлюрою. До того ж, ані Директорія, ані головний отаман не мали чіткої політичної програми, широко використовуючи популістські гасла у дні облоги Києва. Дисципліна у військах була на низькому рівні, а розграбування державного й поміщицького майна, як і єврейські пофоми, стало звичайним явищем. Зауважимо, втім, що всупереч поширеній думці, сам Петлюра, як і інші українські соціалісти, ніколи не був антисемітом. Він підфимував приятельські стосунки з багатьма діячами єврейського руху, симпатизуючи їхній боротьбі. Євреї входили до складу Центральної Ради, були членами уряду Директорії (наприклад, А.Марголін, у квітні 1918 року затверджений генеральним суддею УНР, а при Директорії — заступником міністра закордонних справ).
Петлюра намагався боротися з погромами, але без належного порядку в очолюваній ним армії приборкати злочинну стихію не зумів, що, ясна річ, не знімає з нього відповідальності за вчинене його підлеглими. Зайнявши Київ, С.Петлюра і його оточення напередодні другого наступу на Україну більшовицьких військ не зробив, по суті, нічого конструктивного, щоб запобігти небезпеці. В Україні склався самовладний режим отаманщини, коли місцеві авторитетні воєначальники (або, як тепер прийнято говорити, польові командири), наприклад, П.Болбочан на Харківщині та М.Григор'єв на Херсонщині, формально визнаючи Петлюру головним отаманом, діяли переважно на власний розсуд, нерідко як самодури й деспоти. Супроводжуваний масовими погромами, вбивствами і пограбуваннями розгул отаманщини, самоправство "батьків" на кшталт Ангела або Зеленого відштовхували від Директорії та від самого Симона Петлюри основні верстви українського суспільства, створювали йому вкрай негативний імідж в очах представників країн Антанти, сили якої до початку 1919 року окупували Одесу та інші портові міста на півдні України.
Січневого наступу 1919 р. Червоної армії на Київ лідери УНР зупинити не змогли. Але якщо в 1918-му можна було звернутися по допомогу до німців, то тепер переговори з представниками Антанти про дієву підтримку проти більшовиків виявилися безрезультатними. Головний отаман найбільше сподівався на сприяння Антанти й був готовий виконати будь-які її вимоги. Але французькі представники не бачили особливої різниці між більшовиками та українськими соціалістами, тим паче, що проти співробітництва з ними французів і англійців активно виступали представники російського білого руху.
28 січня 1919 року сили Директорії без опору залишили Київ, відступивши на Поділля, в містечках якого в лютому—березні почалися масові і а криваві єврейські погроми. І хоча С.Петлюра намагався запобігти цим їлочинам, однак дисципліна в його деморалізованих, залишених без мінімального постачання військах упала остаточно, й істотно впливати на перебіг подій він уже не міг.
Усе ще сподіваючись на допомогу Антанти, головний отаман військ УНР вийшов зі складу УСДРП (одним із творців якої був колись він сам) і цілком переорієнтувався на українську національну доктрину, тоді ще надто аморфну й невизначену, але вже однозначно пов'язану з ідеєю повної державної незалежності УНР.
Антибільшовицькі дії отамана Григор'єва й "батька" Махна, котрі якийсь час підтримували червоних, і потужний наступ Добровольчої армії Денікіна у травні—червні 1919 року врятували війська Петлюри від остаточного розгрому, давши невеликий перепочинок для реорганізації та продовження боротьби. 9 травня, вже безпартійний, головний отаман був обраний головою Директорії замість В.Винниченка, який залишив країну ще в лютому 1919 року. Літо було присвячене відновленню сил, тоді ж діюча армія УНР об'єдналася з розгромленою поляками Армією Західно-Української Народної Республіки.
У другій половині серпня 1919 року війська Петлюри почали одночасний наступ на Одесу та Київ. Утім, обрана ним усупереч думці військових фахівців стратегія виявилася помилковою. Розпорошивши й без того незначні сили, Петлюра не зміг закріпитися в жодному з цих міст. Помилкою виявилося й те, що на Київ були спрямовані переважно галицькі частини, представники котрих усе ще сприймалися тут як "австрійці", тоді як у відомій своїм космополітизмом Одесі вони не наразилися б на таку сильну негативну реакцію.30 серпня 1919 року західноукраїнські бійці ввійшли в Київ, де зіштовхнулися з денікінськими військами, що ввійшли до міста того ж дня. Після нетривалих переговорів столицю було залишено білим. Дізнавшися про це, Симон Петлюра був украй розгніваний, але розгортати бойові дії проти денікінців не наважився. Представники Антанти прагнули схилити Петлюру й Денікіна до створення широкої антибільшовицької коаліції. І Петлюра готовий був піти на це, розуміючи, що самотужки йому від більшовиків не відбитися. Проте російський генерал, усупереч наполяганням У.Черчілля (тодішнього військового міністра Великої Британії), категорично відмовлявся визнавати самостійність України, не погоджуючись на альянс із її лідером. Більше того, впродовж вересня—жовтня петлюрівські й денікінські частини виснажували сили одне одного в боях під Жмеринкою, тоді як більшовики перейшли в рішучий наступ по всьому фронту від Волги до Дніпра. Крах денікінського фронту поставив С.Петлюру сам на сам із силами Червоної армії. Становище ускладнювалося й тим, що генерал М.Тарнавський, який командував галицькими частинами, 12 листопада 1919 року перейшов на бік Добровольчої армії, сподіваючись у майбутньому спільно з нею боротися з поляками, що насувалися із заходу. За умов, що склалися, Симон Петлюра, усвідомлюючи неможливість одночасного протистояння і більшовикам, і денікінцям, і полякам, 2 грудня підписав союзницьку угоду з Польщею. За цією домовленістю він визнавав право польської сторони на раніше окуповані польськими військами західноукраїнські землі в обмін на військову допомогу проти Червоної армії. Остаточно всі пункти цієї угоди були узгоджені в березні 1920 року при особистій зустрічі С.Петлюри з польським лідером Ю.Пілсудським. 18 квітня цей договір був затверджений Українською Національною Радою в Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР.
Навесні 1920 року, фактично в ролі молодшого партнера відновленої після закінчення Першої світової війни Польщі, Петлюра розгорнув свою останню велику військову кампанію. 15-тисячна армія, що перебувала на той час під його командуванням, і 60-тисячне польське військо вирушили на зайнятий більшовиками наприкінці 1920 року Київ, і 8 травня, майже не зустрівши опору, ввійшли в місто. Однак переконати населення країни, й особливо здавна налаштоване проти польської шляхти селянство, в тому, що тепер польські війська є союзниками України, було неможливо. Ставлення до поляків щодня робилося ще більш ворожим. Не обходилося й без кривавих ексцесів з обох боків.
Передбачуваний у випадку перемоги об'єднаних сил Ю.Пілсудського та С.Петлюри статус України як формально незалежної від Польщі держави в межах Середньої Наддніпрянщини — своєрідного буферного утворення між Польщею та радянською Росією — мало кого приваблював. Головний отаман УНР остаточно втратив колишню популярність у простого народу, а більшість міських жителів, зокрема й киян, ніколи не відчувала до нього особливих симпатій. 8 червня 1920 року кіннота Будьонного прорвала польський фронт під Уманню, а 11 червня червоні війська взяли Київ. Подальша боротьба українських національних сил на чолі з С.Петлюрою проти більшовиків, незважаючи на деякі короткочасні успіхи та кампанію контрнаступу влітку— восени 1920 року, ставала дедалі безперспективнішою. 12 жовтня 1920 року в Ризі між Польщею та радянською Росією був підписаний мирний договір, за яким вони домовлялися про кордон по ріці Збруч, тож належна раніше Російській імперії Західна Волинь, не кажучи вже про Галичину, яка входила колись до складу Австро-Угорщини, закріплювалася за польською стороною, яка не збиралася обстоювати інтереси УНР.
Зраджений поляками Симон Петлюра не визнав ризьких угод, і 20 жовтня, самотужки перейшовши в наступ, оволодів Вінницею. Але цей іимчасовий успіх не міг переломити перебігу подій. Увпродовж листопада 1920 року Червона армія зайняла Поділля і ввійшла в Кам'янець- Подільський. Зазнавши тепер уже остаточної поразки, українські частини і сам Петлюра мусили перейти на контрольовану Польщею територію і там роззброїтися. У відповідь на поразку очолюваних Петлюрою українських національних сил 17 грудня 1920 року Ліга націй відмовилася прийняти Україну до числа своїх членів. Радянський уряд у переговорах із поляками вимагав видачі Петлюри, тому він, не плекаючи надій на краще майбутнє, наприкінці 1923 року переїхав до Угорщини, звідки невдовзі перебрався до Австрії, а наприкінці 1924-го облаштувався у французькій столиці. У Парижі він, залишаючись лідером найчисленнішої частини української політичної еміфації, продовжив політичну діяльність і з початку 1925 року видавав газету "Тризуб". 26 травня 1926 року в Парижі, на вул. Росін, біля книгарні "Жільбер" Самуїл Шварцбарт п'ятьма револьверними пострілами обірвав життя Симона Петлюри. На суді вбивця мотивував свій учинок бажанням помститися за жертви єврейських погромів. Цілком імовірною вбачається и поширена в українській історіографії версія про те, що насправді Шварцбарт або свідомо виконував вказівки більшовицьких агентів, або виявився сліпим знаряддям у їхніх руках. Утім, документальних підтверджень цього немає.
Роль Симона Петлюри в історії України досить складна й суперечлива. Не викликають сумнівів його щирий патріотизм і прагнення віддати всі сили заради здобуття незалежності свого народу. Очевидні і його неабиякі організаторські здібності, вміння надихнути й повести за собою людей у важких, а часом просто безвихідних ситуаціях. Водночас бачимо невміння Петлюри. критично оцінити свої здібності й можливості. Він брався за справи, у яких не був компетентний (що, зрештою, характерно для більшості революційних лідерів тих років). Найбільше це проявилося в його військовій діяльності. Адже він наважився стати на чолі збройних сил УНР, хоча не мав ані військової освіти, ані елементарного досвіду служби в армії. Негативною була і його роль у відстороненні П.Скоропадського від командування Українським корпусом у грудні 1917 року, а також в організації та проведенні антигетьманського повстання в листопаді—грудні-1918 року. Проте Симон Петлюра залишається однією з провідних постатей української історії XX століття, які зробили відчутний внесок у становлення національної державності.