(960-1015)
Князеві Володимиру Святославичу належить виняткове місце у вітчизняній історії. За його правління на Русі перемогло християнство і вона ввійшла до наймогутніших держав середньовічного світу.
Народився Володимир близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був ще юним спадкоємцем великокнязівського престолу, а Руссю правила княгиня Ольга. Матір'ю Володимира була Малуша, ключниця палацу Ольги, яка користувалася повним довір'ям княгині. Такий високий статус пояснювався не лише особистими якостями цієї жінки, а й знатністю її походження. Недарма брат Малуші був найближчим сподвижником князя Святослава.
Володимир народився майже одночасно з Ярополком, старшим сином Святослава від законної дружини, імовірно, з правлячого угорського дому. Палка любов Святослава до Малуші і прихильність до неї Ольги забезпечували високий статус їхнього сина Володимира, який уже в юні роки одержав в управління Новгород, оскільки великокняжий престол призначався явно не йому.
Вирушаючи у другий похід проти Візантії влітку 969 р., Святослав залишив намісником у Києві Ярополка, а Олега, його рідного молодшого брата, посадив княжити на ближчій щойно приборканій Древлянській землі. Новгородці наполегливо просили собі князя серед синів Святослава, погрожуючи у разі відмови знайти його в іншій землі. Кандидатура Володимира їх цілком влаштовувала. З молодим княжичем на північ вирушив його дядько Добриня, який став історичним прототипом билинного богатиря Добрині Нікітича: фактично Новгородська земля виявилася ввіреною його піклуванню.
Навесні 972 р., коли Святослав повертався після невдалої війни проти Візантії, печеніги, які чатували на дніпровських порогах, убили його. Невдовзі на полюванні, у лісах західніше Києва, у сутичці з дружинниками Олега Святославича загинув син старого і впливового воєводи Свенельда Лют. На вимогу Свенельда, Ярополк виступив проти Олега. Сутичка між ними закінчилася загибеллю Олега і переходом Древлянської землі у пряме підпорядкування київському князеві.
Дізнавшись про долю Олега і побоюючись за життя, Володимир утік у Швецію. При королівському дворі він прожив близько двох років. Тут він одружився зі знатною варяжкою Аллогією (Олаве), матір'ю його старшого сина Вишеслава (помер молодим). У 978 р. Володимир з Добринею повернулися у Новгород з варязьким військом, маючи намір виступити проти Ярополка. Щоб зміцнити свої позиції, Володимир посватався до Рогнеди, батько якої, Рогволд, княжив у Полоцьку, а брат, Тур, утвердився на Прип'яті, заснувавши місто-фортецю Туров. Оскільки влада дому Рогволда поширювалася майже на всю територію сучасної Білорусі, Володимир був зацікавлений у залученні його на свій бік у боротьбі за Київ. Проте Рогнеда в образливій для молодого,князя формі відмовила в його освідченні. Тоді розгніваний князь захопив Полоцьк і силою взяв її собі дружиною, жорстоко розправившись з її батьком і братами. Після цього про любов між подружжям не могло бути й мови. Проте від цього шлюбу народилися сини Ізяслав, Ярослав, Всеволод і Мстислав, а також дочки Предслава і Премислава.
Підкорення Полоцької землі значно зміцнило позиції Володимира у боротьбі з Ярополком. Спираючись на варягів, новгородське ополчення і сили деяких північних земель Русі, Володимир і Добриня вирушили до Смоленська і, розбивши війська Ярополка, оволоділи містом. Тепер шлях униз по Дніпру, на Київ, був відкритий. Ярополк, який симпатизував християнам і був одружений з християнкою (колишньою черницею, яку Святослав, зачарований її красою, привіз спадкоємцеві в подарунок з Балкан), не мав великої підтримки серед дружинників і більшості киян.
Володимир підійшов до Києва з півночі і розташувався табором у Дорогожичах. Тут він вступив у таємні переговори з воєводою Блудом, старим знайомим'і соратником Добрині по Святославових походах. Блуд переконав Ярополка залишити Київ і пересидіти небезпеку у фортеці Родня, що була на Княжій горі біля Канева. Володимир без бою зайняв столицю і підступив до Родні. Після тривалої облоги Ярополк змушений був здати фортецю і вийти до брата за умови, що йому буде збережене життя. Проте невдовзі він був убитий варязькими дружинниками, навряд чи без вказівки на те Володимира. Тоді ж Володимир примусив вдову Ярополка, яка на той час чекала дитину майбутнього князя Святополка, стати його третьою дружиною.
Утвердившись у Києві в 980 р., Володимир спочатку повів себе як щирий язичник, противник і гонитель християн. Це було пов'язано як з язичницьким складом ядра його війська, так і з бажанням тримати в страху київських християн, які зміцніли за роки правління Ольги і раніше орієнтувалися на Ярополка. Одним з яскравих епізодів початку правління Володимира було принесення у жертву Перуну двох київських варягів-християн. Вибір жертв був не випадковим, оскільки за них як за іноплемінників кияни не повинні були заступатися.
З перших років перебування у Києві Володимир розгорнув велике будівництво на Старокиївській горі, яка перетворилася за Ольги на адміністративно-палацовий центр столиці. Князь споруджує новий кам'яний палац із залою для бенкету (гридницею), перед яким зводить величне капище з ідолами язичницьких богів. Центральною фігурою цього святилища був Перун, давньослов'янський бог грому і блискавок, війни і перемоги, покровитель князя і його дружини.
Здавалося б, Володимира в усьому супроводжував успіх. У 981 р. він здобув велику перемогу над польським князем Мешком І, повернув захоплені тим червенські міста Перемишль, Белз, Волинь, Холм по Західному Бугу і наклав на поляків данину. В 983 р. був успішний похід на Неман проти сильного литовського племінного союзу ятвягів, а в 982-му і 984-му роках було відновлено владу Києва над землями радимичів і в'ятичів.
Далі було розпочато похід проти волзьких булгар — "сріблеників", які називалися так тому, що після розгрому Святославом Хозарії срібні диргеми з середньоазіатської держави Саманідів надходили на Русь головним чином через середиьоволзький Великий Булгар. Цю війну великий князь вів у союзі з торками, що кочували в той час на просторах між Бул- гаром і Хорезмом. Військо Володимира Окою і Волгою спустилося на човнах, а торки підійшли зі степу. Булгари були переможені, але данини на них не наклали. Навпаки, з ними було укладено почесний мир, що забезпечив Русі торговельні зв'язки з Булгарією і Хорезмом.
Внаслідок війн і дипломатичних зусиль Володимира у другій половині 80-х років X ст. на всьому просторі між Середнім Подніпров'ям і понизов'ям Амудар'ї, звідки вели прямі шляхи до Бухари і Самарканда, запанував мир. Підтримуючи дружні стосунки зі Швецією і міцно тримаючи руську Північ, Володимир поширює владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Буга і Німану до Середнього Поволжя, при цьому своєрідними колоніями Русі залишалися Біла Вежа на Середньому Дону і Тмутаракань на берегах Керченської протоки і Кубані. Завдяки цьому вперше після падіння Хозарії вдалося відновити відносно безпечний рух торговельних караванів між Середньою Азією, Кавказом і Руссю. Зі сходу через Київ товари везли у Краків, Прагу і Регенбург, у прирейнські області, а річковою системою Прип'яті й Німану — до Балтійського моря у скандинавські країни.
Поява серед жінок Володимира двох чешок і болгарки — яскрава ілюстрація інтенсивних зусиль молодого князя утвердитися на міжнародній арені. Дунайська Болгарія, спустошена військами Святослава, перебувала тоді під владою Візантії. Між тим війна 985 р. з Волзькою Булгарією і наступний за нею суцільний мир за звичаєм того часу міг бути скріплений династичним шлюбом. Цьому ніщо не перешкоджало, оскільки багатоженство вважалося звичайним явищем і у волзьких булгар, на той час уже мусульман, і у язичників-слов'ян.
Одну з жінок-чешок звали Малфрідою. Вона народила Володимирові синів Святослава і Станіслава. Деякі літописи матір'ю Бориса і Гліба називають дружину-болгарку, проте переконливішою здається традиція, згідно з якою їхньою матір'ю була візантійська принцеса Анна.
Однак військові й дипломатичні успіхи, безліч жінок, наложниць і дітей не задовольняли духовних запитів великого князя. Поспіхом реставроване язичництво не виправдало надій Володимира. І хоч саме проязичницьки налаштовані воєводи, дружинники і варяги-найманці, за фінансової підтримки новгородського купецтва, забезпечили йому прихід до влади, але в більшості своїй неграмотні, вони не справлялися з адміністративною роботою, а чимало з них узагалі після перемоги повернулися додому або пішли служити у Візантію.
Первісне язичництво з його суворими божествами і кривавими культами уже не вдовольняло князя. З раннього дитинства, що пройшло в палаці Ольги, він прилучався до християнства, проте потім відійшов від нього. Ставши князем у Києві, де за Ольги християнство завоювало провідні позиції в середовищі міської знаті, він змушений був рахуватися з його впливом. У Києві жили також хозарські євреї, які сповідували іудаїзм. Частими гостями були мусульманські й західноєвропейські купці. Тому князь знайомився з різними релігіями, не знаючи, якій віддати перевагу. .Він вислуховував промови проповідників, радився зі своїми боярами і відправляв посольства в різні країни, щоб дізнатися, які народи достойніше вклоняються Богові. Літопис повідомляє, що в 986 р. до великого князя з'явилися посли-місіонери від волзьких булгар-мусульман, хозарські іудеї, німці від папи римського і грек-філософ з Константинополя. Кожна сторона пропагувала свою віру, негативно висловлюючись про решту.
Об'єктивно більше шансів було у християнства грецького обряду, але зовнішньополітичні обставини не сприяли його проголошенню офіційною релігією Русі. Серед дружинників, багато яких брали участь у війнах Святослава на Балканах, переважали антивізантійські настрої. Приймати віру імперії, зазнавши від неї поразки, вони вважали принизливим. Подібний акт здавався їм визнанням зверхності Константинополя над Києвом. Тому в оточенні великого князя досить серйозно обговорювалися альтернативні рішення — на користь ісламу, іудаїзму або християнства латинського зразка.
Першим з місіонерською місією в 986 р. до Києва прибуло посольство від волзьких булгар, щоб схилити Володимира до ісламу. Згадка про те, шо булгари звабили жінколюбного князя розповідями про райські гурії, проте мусульманська заборона на винопиття відвернула його від магометанства, — є, найімовірніше, анекдотичним фольклорним додатком. Разом з тим мусульманські місіонери мали серйозні шанси досягти успіху, оскільки в той час відносини з Візантією були досить напруженими, торгівля ж з країнами ісламу процвітала, причому для Володимира не існувало реальної загрози потрапити в політичну залежність від багдадського халіфа, духовного лідера мусульман.
Можливість прийняття ісламу при київському дворі обговорювалася досить серйозно. Як свідчить середньовічний мусульманський історик Аль Марвазі, в роки правління царя русів Володимира в Хорезм прибули його посли з проханням прислати місіонерів для поширення в його країні ісламу. Хорезмшах з радістю відправив у Русь проповідників. Ця подія належить до 987 р., проте якихось реальних наслідків вона не мала.
Поява при дворі Володимира хозар-іудеїв також не дивує. Після розгрому Хозарії частину полонених привели до Києва, а низка важливих хозарських міст (Біла Вежа, Тмутаракань та інші) перейшли під безпосередній контроль Русі. Тому цілком природно, що київські або тмутараканські іудеї, добре обізнані зі справ і релігійних вагань князя, спробували навернути Володимира до своєї віри. Єврейська віра могла б сприяти подоланню християнсько-мусульманської альтернативи, що зумовлювала подальшу орієнтацію на одну з двох могутніших середньовічних цивілізацій. У той час могло здаватися, що Володимир заради збереження зовнішньополітичного балансу Русі зверне свій погляд до іудаїзму. Останній до того ж не вимагав відмови від вина і терпимо ставився до багатоженства. Разом з тим іудейський закон передбачав обрізання, що (як і обов'язкова відмова від свинини) завжди відштовхувала від нього потенційних неофітів.
На тлі зміцнення при Володимирі торговельних зв'язків Русі з країнами Центральної Європи прибуття місіонерського посольства від Папи Римського у 80-х роках X ст. також не виглядає надуманим.
Зрештою вибір Володимира припав на візантійське християнство, добре знайоме йому з дитячих років і сповідуване представниками впливової християнської громади столиці. Цьому вибору сприяли зустрічі з грецькими місіонерами, наради з боярами і київськими старійшинами, а також посольство 987 р. у Константинополь. Краса оздоблення Святої Софії справила незабутнє враження на послів, і повернувшись додому, вони казали: "і не знали ми, чи на небі були, чи на землі".
Достеменно час і обставини хрещення Володимира невідомі. За одними даними, він хрестився у 987 р. у Василькові або Києві; за іншими — у 988 р. у Корсуні, коли туди прибула візантійська принцеса Анна. Не виключено також, що ще в дитинстві сама Ольга охрестила внука, який після її смерті звернувся до язичництва.
Найімовірніше, у 987 р. відбулося "оголошення" Володимира — ознайомлення його з основами християнського віровчення і православної обрядності, чому передувало остаточне рішення обрати віросповіданням християнство візантійського обряду. Публічний акт хрещення князя відбувся у Корсуні (Крим), за участю присланих з Візантії священиків, причому не в 988 р., а роком пізніше, як випливає з достовірніших, ніж наша літописна традиція, праць візантійських істориків.
У "Повісті временних літ" корсунський похід, що відбувся після прийняття рішення про навернення до християнства, нічим не мотивований. Проте аналіз міжнародної ситуації того періоду і перипетій боротьби за владу, що розгорілася у Візантії, багато чого прояснює. Молоді імператори Василь II і Константан VIII, онуки Константина Багрянородного, який приймав княгиню Ольгу, опинилися в скрутному становищі, коли у серпні 987 р. проти них виступив полководець Вард Фока, який проголосив себе імператором. Брати, не розраховуючи на власні сили, звернулися до Володимира за військовою допомогою. У відповідь на їхнє прохання князь послав до Константинополя шеститисячне військо, заручившись обіцянкою імператорів віддати йому в дружини їхню сестру Анну. Сам Володимир пообіцяв похреститися.
Зявдяки допомозі руського війська Василь (Константин відігравав другорядну роль) 13 квітня 989 р. розгромив сили Фоки. Добившись перемоги, Василь, проте, не поспішав з відправленням сестри на Русь і київський князь мав усі підстави вважати себе обдуреним. Але Василь не врахував того, що Володимир може завдати йому відчутного удару в Криму, де сили ослабленої громадянською війною імперії були незначними. Скориставшись тією обставиною, ще до літа 989 р., минувши по великій воді дніпровські пороги, Володимир узяв в облогу багате місто Херсонес (давній Херсонес, який на Русі називали Корсунем). Обложене місто здалося, а князь написав до Константинополя листа, в якому вимагав Анну в обмін на Херсонес. У разі порушення даної йому раніше обіцянки погрожував походом на столицю імперії. Погроза подіяла. Анні, якій Володимир уявлявся страшним північним варваром, багатоженцем і ласолюбом, довелося підкоритися волі братів і умовлянням патріарха. Вона прибула в Херсонес, де обвінчалася з Володимиром, який на її очах прийняв хрещення і пообіцяв відіслати з Києва всіх своїх колишніх жінок.
Шлюб великого князя, який прийняв на честь шурина хрещене ім'я Василь, з сестрою візантійських імператорів мав величезне політичне значення. Незадовго перед цим Іоанн Цимісхій, переможець Святослава і вітчим Анни та її братів, під тиском німців, які зайняли Південну Італію, віддав свою племінницю заміж за сина німецького короля Оттона І, визнавши його імператором Заходу. Одружившись з Анною, Володимир в очах візантійського суспільства здобував таким чином ранг не нижчий, ніж монарх "Священної Римської імперії німецької нації".
З найяснішою дружиною, цінним церковним начинням, іконами, мощами святого Климента і безліччю захоплених у Херсонесі багатств Володимир восени 989 р. вернувся у Київ, де йому було влаштовано тріумфальний прийом. Насамперед Володимир наказав зруйнувати помпезне язичницьке капище перед князівським палацом. Ідола Перуна, прив'язавши до хвостів коней, протягли Боричевим узвозом на Поділ і кинули в Дніпро. Наступною акцією було хрещення киян, які ще залишалися вірними язичництву, переважно простого люду. Почалося насадження християнства і в інших містах Русі. В Новгороді, наприклад, це відбувалося досить хворобливо, і Добриня мусив застосовувати силу.
Водночас проводилася почата ще Ольгою адміністративна реформа, що зводилася до повсюдної зміни старої племінної аристократії, глибоко пов'язаної з місцевими святилищами і язичницьким жрецтвом, надісланою з Києва християнською адміністрацією. Водночас знатну молодь з усієї Русі великий князь запрошував до Києва, де сини племінних князів і старійшин прилучалися до християнської культури, опановували ази православної освіти, поповнюючи лави дружинників і служилого люду. Дбаючи про поширення освіти на Русі, Володимир заснував у столиці першу школу для дітей знаті.
Невдовзі після хрещення на Русі він запровадив новий звід законів усного звичаєвого права, доповнивши попередній кодекс "Закон руський", який став основою відомої "Руської Правди". На деякий час Володимир, дотримуючись євангельських заповідей, навіть відмовився від застосування смертної кари (майже на тисячу років випередивши Західну Європу), проте єпископи переконали князя у передчасності цього акту, і вищу міру покарання було відновлено.
Похрестившись, сам князь духовно змінився. Із жінколюба і завойовника він перетворився на благочестивого батька величезного сімейства і мудрого правителя, який по-батьківськи піклувався про благо країни і підданих.
У той період Русі найбільше дошкуляли печеніги, що кочували у степах Причорномор'я. Від відкритого бою вони зазвичай ухилялися, завдаючи чимало клопоту своїми раптовими наскоками. За наказом Володимира, південніше Києва розгорнулося спорудження оборонних ліній, відомих як Змійові вали. В ключових точках було закладено міста-фортеці, які заселялися служилими людьми з усієї Русі. Таким чином агресії кочовиків було поставлено належний заслін. За Ярослава Мудрого систему оборони річками Рось і Стугна було завершено.
По всій країні було розгорнуто будівництво церков, при яких відкривалися школи. Найвідомішим храмом часів Володимира вважається Десятинна церква Різдва Богородиці, споруджена навпроти величезного великокнязівського палацу, який будували водночас з нею. В Десятинній церкві було вміщено ікони, церковне начиння і високошановані в усьому християнському світі мощі святого Климента, привезені з Херсонеса. Тут же перепоховано прах княгині Ольги.
Завершивши будівництво Десятинної церкви, князь почав споруджувати Софійський собор на новій, спланованій в останній період його правління, величезній ділянці верхнього міста. Композиційний замисел цього величного храму був орієнтований на прославляння шлюбу Володимира та Анни, що забезпечив залучення Русі до християнської віри. Завершення будівництва Софії Київської, як і всієї системи укріплень Верхнього міста з Золотими воротами, відбулося вже в роки правління сина Володимира Святославича — Ярослава.
Прийняття християнства і мудра державна політика другої половини князівства Володимира сприяли зміцненню міжнародного авторитету Київської Русі. Через шлюби дітей Володимир поріднився з багатьма християнськими правлячими домами, а його посли відвідували і такі віддалені країни, як Єгипет.
Останні роки життя Володимира затьмарені смертю Анни і двох старших синів — Вишеслава та Ізяслава. Наявність численного чоловічого потомства від різних жінок заплутувала питання про престолонаслідування. Володимир явно схилявся до того, щоб передати владу Борисові, своєму старшому сину (від шлюбу з візантійською принцесою), тому, відчуваючи наближення смерті, тримав його у Києві. Поєднання в Борисі крові Рюри- ковичів і імператорського дому Візантії, вільне володіння грецькою мовою і прилучення до антично-візантійської культурної спадщини забезпечувало юному князеві високий авторитет як на Русі, так і в усьому християнському світі. Проте інші діти Володимира не могли змиритися з таким вибором, а мало любимий князем Святополк мав підстави вважати себе нащадком убитого Ярополка, у якого на київський престол було більше прав, ніж у не- законнонародженого Володимира.
У 1014 р. Ярослав, посаджений батьком княжити у Новгороді, відмовився платити Києву належну данину. Фактично це означало відокремлення Новгородської землі від Русі. Володимир почав готувати похід проти непокірного сина. "Розчищайте шляхи і мостіть мости", наказав він, але смерть застала його при цих зборах. 15 липня 1015 р. він помер у своїй заміській резиденції Берестові. Його смерть була початком кривавого розбрату, переможцем з якого вийшов Ярослав.
Князь Володимир уславився блискучими перемогами і масштабним будівництвом. Головною ж його заслугою було введення Київської Русі в коло християнських народів, залучення її до високої цивілізації Візантії. Цим Володимир відкрив нову еру в історії східних слов'ян і заклав міцний духовний фундамент історії України. За ці заслуги церква визнала його святим і рівноапостольним. А народ своє ставлення до князя висловив у поважному билинному прізвиськові — Володимир Червоне Сонце.
Джерело. 100 найвідоміших українців