Володимир Святий

Володимир Святий
Children: 
Ізяслав, Ярослав, Всеволод ,Мстислав, Предслава, Премислава.
Батьки
Father: 
Святослав Ігорович
Mother: 
Малуша

(960-1015) 

Князеві Володимиру Святославичу нале­жить виняткове місце у вітчизняній історії. За його правління на Русі перемогло християнство і вона ввійшла до наймогутніших держав серед­ньовічного світу.

Народився Володимир близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був ще юним спадкоємцем великокнязівського престолу, а Руссю правила княгиня Ольга. Матір'ю Володи­мира була Малуша, ключниця палацу Ольги, яка користувалася повним довір'ям княгині. Такий високий статус пояснювався не лише особисти­ми якостями цієї жінки, а й знатністю її поход­ження. Недарма брат Малуші був найближчим сподвижником князя Святослава.

Володимир народився майже одночасно з Ярополком, старшим сином Святослава від за­конної дружини, імовірно, з правлячого угорсь­кого дому. Палка любов Святослава до Малуші і прихильність до неї Ольги забезпечували високий статус їхнього сина Во­лодимира, який уже в юні роки одержав в управління Новгород, оскіль­ки великокняжий престол призначався явно не йому.

Вирушаючи у другий похід проти Візантії влітку 969 р., Святослав зали­шив намісником у Києві Ярополка, а Олега, його рідного молодшого бра­та, посадив княжити на ближчій щойно приборканій Древлянській землі. Новгородці наполегливо просили собі князя серед синів Святослава, погрожуючи у разі відмови знайти його в іншій землі. Кандидатура Воло­димира їх цілком влаштовувала. З молодим княжичем на північ вирушив його дядько Добриня, який став історичним прототипом билинного бога­тиря Добрині Нікітича: фактично Новгородська земля виявилася ввіре­ною його піклуванню.

Навесні 972 р., коли Святослав повертався після невдалої війни про­ти Візантії, печеніги, які чатували на дніпровських порогах, убили його. Невдовзі на полюванні, у лісах західніше Києва, у сутичці з дружинника­ми Олега Святославича загинув син старого і впливового воєводи Свенельда Лют. На вимогу Свенельда, Ярополк виступив проти Олега. Су­тичка між ними закінчилася загибеллю Олега і переходом Древлянської землі у пряме підпорядкування київському князеві.

Дізнавшись про долю Олега і побоюючись за життя, Володимир утік у Швецію. При королівському дворі він прожив близько двох років. Тут він одружився зі знатною варяжкою Аллогією (Олаве), матір'ю його старшого сина Вишеслава (помер молодим). У 978 р. Володимир з Добринею повер­нулися у Новгород з варязьким військом, маючи намір виступити проти Ярополка. Щоб зміцнити свої позиції, Володимир посватався до Рогнеди, бать­ко якої, Рогволд, княжив у Полоцьку, а брат, Тур, утвердився на Прип'яті, заснувавши місто-фортецю Туров. Оскільки влада дому Рогволда поширюва­лася майже на всю територію сучасної Білорусі, Володимир був зацікавлений у залученні його на свій бік у боротьбі за Київ. Проте Рогнеда в образливій для молодого,князя формі відмовила в його освідченні. Тоді розгніваний князь захопив Полоцьк і силою взяв її собі дружиною, жорстоко розправив­шись з її батьком і братами. Після цього про любов між подружжям не мог­ло бути й мови. Проте від цього шлюбу народилися сини Ізяслав, Ярослав, Всеволод і Мстислав, а також дочки Предслава і Премислава.

Підкорення Полоцької землі значно зміцнило позиції Володимира у боротьбі з Ярополком. Спираючись на варягів, новгородське ополчення і сили деяких північних земель Русі, Володимир і Добриня вирушили до Смоленська і, розбивши війська Ярополка, оволоділи містом. Тепер шлях униз по Дніпру, на Київ, був відкритий. Ярополк, який симпатизував християнам і був одружений з християнкою (колишньою черницею, яку Святослав, зачарований її красою, привіз спадкоємцеві в подарунок з Балкан), не мав великої підтримки серед дружинників і більшості киян.

Володимир підійшов до Києва з півночі і розташувався табором у Дорогожичах. Тут він вступив у таємні переговори з воєводою Блудом, ста­рим знайомим'і соратником Добрині по Святославових походах. Блуд пе­реконав Ярополка залишити Київ і пересидіти небезпеку у фортеці Родня, що була на Княжій горі біля Канева. Володимир без бою зайняв столицю і підступив до Родні. Після тривалої облоги Ярополк змушений був здати фортецю і вийти до брата за умови, що йому буде збережене життя. Про­те невдовзі він був убитий варязькими дружинниками, навряд чи без вка­зівки на те Володимира. Тоді ж Володимир примусив вдову Ярополка, яка на той час чекала дитину майбутнього князя Святополка, стати його тре­тьою дружиною.

Утвердившись у Києві в 980 р., Володимир спочатку повів себе як щи­рий язичник, противник і гонитель християн. Це було пов'язано як з язичницьким складом ядра його війська, так і з бажанням тримати в страху київських християн, які зміцніли за роки правління Ольги і ра­ніше орієнтувалися на Ярополка. Одним з яскравих епізодів початку правління Володимира було принесення у жертву Перуну двох київських варягів-християн. Вибір жертв був не випадковим, оскільки за них як за іноплемінників кияни не повинні були заступатися.

З перших років перебування у Києві Володимир розгорнув велике бу­дівництво на Старокиївській горі, яка перетворилася за Ольги на адмініс­тративно-палацовий центр столиці. Князь споруджує новий кам'яний па­лац із залою для бенкету (гридницею), перед яким зводить величне капище з ідолами язичницьких богів. Центральною фігурою цього святи­лища був Перун, давньослов'янський бог грому і блискавок, війни і пе­ремоги, покровитель князя і його дружини.

Здавалося б, Володимира в усьому супроводжував успіх. У 981 р. він здобув велику перемогу над польським князем Мешком І, повернув захоп­лені тим червенські міста Перемишль, Белз, Волинь, Холм по Західному Бугу і наклав на поляків данину. В 983 р. був успішний похід на Неман проти сильного литовського племінного союзу ятвягів, а в 982-му і 984-му роках було відновлено владу Києва над землями радимичів і в'ятичів.

Далі було розпочато похід проти волзьких булгар — "сріблеників", які називалися так тому, що після розгрому Святославом Хозарії срібні диргеми з середньоазіатської держави Саманідів надходили на Русь голов­ним чином через середиьоволзький Великий Булгар. Цю війну великий князь вів у союзі з торками, що кочували в той час на просторах між Бул- гаром і Хорезмом. Військо Володимира Окою і Волгою спустилося на човнах, а торки підійшли зі степу. Булгари були переможені, але данини на них не наклали. Навпаки, з ними було укладено почесний мир, що за­безпечив Русі торговельні зв'язки з Булгарією і Хорезмом.

Внаслідок війн і дипломатичних зусиль Володимира у другій половині 80-х років X ст. на всьому просторі між Середнім Подніпров'ям і понизов'ям Амудар'ї, звідки вели прямі шляхи до Бухари і Самарканда, запанував мир. Підтримуючи дружні стосунки зі Швецією і міцно тримаючи руську Північ, Володимир поширює владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, За­хідного Буга і Німану до Середнього Поволжя, при цьому своєрідними ко­лоніями Русі залишалися Біла Вежа на Середньому Дону і Тмутаракань на берегах Керченської протоки і Кубані. Завдяки цьому вперше після падіння Хозарії вдалося відновити відносно безпечний рух торговельних караванів між Середньою Азією, Кавказом і Руссю. Зі сходу через Київ товари везли у Краків, Прагу і Регенбург, у прирейнські області, а річковою системою Прип'яті й Німану — до Балтійського моря у скандинавські країни.

Поява серед жінок Володимира двох чешок і болгарки — яскрава ілюс­трація інтенсивних зусиль молодого князя утвердитися на міжнародній аре­ні. Дунайська Болгарія, спустошена військами Святослава, перебувала тоді під владою Візантії. Між тим війна 985 р. з Волзькою Булгарією і наступний за нею суцільний мир за звичаєм того часу міг бути скріплений династич­ним шлюбом. Цьому ніщо не перешкоджало, оскільки багатоженство вва­жалося звичайним явищем і у волзьких булгар, на той час уже мусульман, і у язичників-слов'ян.

Одну з жінок-чешок звали Малфрідою. Вона народила Володимирові синів Святослава і Станіслава. Деякі літописи матір'ю Бориса і Гліба нази­вають дружину-болгарку, проте переконливішою здається традиція, згідно з якою їхньою матір'ю була візантійська принцеса Анна.

Однак військові й дипломатичні успіхи, безліч жінок, наложниць і ді­тей не задовольняли духовних запитів великого князя. Поспіхом рестав­роване язичництво не виправдало надій Володимира. І хоч саме проязичницьки налаштовані воєводи, дружинники і варяги-найманці, за фінансової підтримки новгородсь­кого купецтва, забезпечили йому прихід до влади, але в більшості своїй неграмотні, вони не справля­лися з адміністративною роботою, а чимало з них узагалі після перемоги повернулися додому або пішли служити у Візантію.

Первісне язичництво з його суворими божества­ми і кривавими культами уже не вдовольняло князя. З раннього дитинства, що пройшло в палаці Ольги, він прилучався до християнства, проте потім відій­шов від нього. Ставши князем у Києві, де за Ольги християнство завоювало провідні позиції в середови­щі міської знаті, він змушений був рахуватися з його впливом. У Києві жили також хозарські євреї, які сповідували іудаїзм. Частими гостями були мусульманські й західноєвропей­ські купці. Тому князь знайомився з різними релігіями, не знаючи, якій від­дати перевагу. .Він вислуховував промови проповідників, радився зі своїми боярами і відправляв посольства в різні країни, щоб дізнатися, які народи достойніше вклоняються Богові. Літопис повідомляє, що в 986 р. до велико­го князя з'явилися посли-місіонери від волзьких булгар-мусульман, хозарсь­кі іудеї, німці від папи римського і грек-філософ з Константинополя. Кож­на сторона пропагувала свою віру, негативно висловлюючись про решту.

Об'єктивно більше шансів було у християнства грецького обряду, але зовнішньополітичні обставини не сприяли його проголошенню офіційною релігією Русі. Серед дружинників, багато яких брали участь у війнах Святос­лава на Балканах, переважали антивізантійські настрої. Приймати віру імпе­рії, зазнавши від неї поразки, вони вважали принизливим. Подібний акт зда­вався їм визнанням зверхності Константинополя над Києвом. Тому в ото­ченні великого князя досить серйозно обговорювалися альтернативні рішен­ня — на користь ісламу, іудаїзму або християнства латинського зразка.

Першим з місіонерською місією в 986 р. до Києва прибуло посольс­тво від волзьких булгар, щоб схилити Володимира до ісламу. Згадка про те, шо булгари звабили жінколюбного князя розповідями про райські гу­рії, проте мусульманська заборона на винопиття відвернула його від ма­гометанства, — є, найімовірніше, анекдотичним фольклорним додатком. Разом з тим мусульманські місіонери мали серйозні шанси досягти успі­ху, оскільки в той час відносини з Візантією були досить напруженими, торгівля ж з країнами ісламу процвітала, причому для Володимира не іс­нувало реальної загрози потрапити в політичну залежність від багдадсько­го халіфа, духовного лідера мусульман.

Можливість прийняття ісламу при київському дворі обговорювалася досить серйозно. Як свідчить середньовічний мусульманський історик Аль Марвазі, в роки правління царя русів Володимира в Хорезм прибули його посли з проханням прислати місіонерів для поширення в його країні ісламу. Хорезмшах з радістю відправив у Русь проповідників. Ця подія на­лежить до 987 р., проте якихось реальних наслідків вона не мала.

Поява при дворі Володимира хозар-іудеїв також не дивує. Після роз­грому Хозарії частину полонених привели до Києва, а низка важливих хо­зарських міст (Біла Вежа, Тмутаракань та інші) перейшли під безпосеред­ній контроль Русі. Тому цілком природно, що київські або тмутараканські іудеї, добре обізнані зі справ і релігійних вагань князя, спробували на­вернути Володимира до своєї віри. Єврейська віра могла б сприяти подо­ланню християнсько-мусульманської альтернативи, що зумовлювала по­дальшу орієнтацію на одну з двох могутніших середньовічних цивілізацій. У той час могло здаватися, що Володимир заради збереження зовнішньо­політичного балансу Русі зверне свій погляд до іудаїзму. Останній до того ж не вимагав відмови від вина і терпимо ставився до багатоженства. Разом з тим іудейський закон передбачав обрізання, що (як і обов'язкова відмо­ва від свинини) завжди відштовхувала від нього потенційних неофітів.

На тлі зміцнення при Володимирі торговельних зв'язків Русі з країнами Центральної Європи прибуття місіонерського посольства від Папи Римського у 80-х роках X ст. також не виглядає надуманим.

Зрештою вибір Володимира припав на візантійське християнство, добре знайоме йому з дитячих років і сповідуване представниками впли­вової християнської громади столиці. Цьому вибору сприяли зустрічі з грецькими місіонерами, наради з боярами і київськими старійшинами, а також посольство 987 р. у Константинополь. Краса оздоблення Святої Софії справила незабутнє враження на послів, і повернувшись додому, вони казали: "і не знали ми, чи на небі були, чи на землі".

Достеменно час і обставини хрещення Володимира невідомі. За одни­ми даними, він хрестився у 987 р. у Василькові або Києві; за іншими — у 988 р. у Корсуні, коли туди прибула візантійська принцеса Анна. Не вик­лючено також, що ще в дитинстві сама Ольга охрестила внука, який піс­ля її смерті звернувся до язичництва.

Найімовірніше, у 987 р. відбулося "оголошення" Володимира — озна­йомлення його з основами християнського віровчення і православної об­рядності, чому передувало остаточне рішення обрати віросповіданням християнство візантійського обряду. Публічний акт хрещення князя від­бувся у Корсуні (Крим), за участю присланих з Візантії священиків, при­чому не в 988 р., а роком пізніше, як випливає з достовірніших, ніж на­ша літописна традиція, праць візантійських істориків.

У "Повісті временних літ" корсунський похід, що відбувся після прий­няття рішення про навернення до християнства, нічим не мотивований. Проте аналіз міжнародної ситуації того періоду і перипетій боротьби за вла­ду, що розгорілася у Візантії, багато чого прояснює. Молоді імператори Ва­силь II і Константан VIII, онуки Константина Багрянородного, який прий­мав княгиню Ольгу, опинилися в скрутному становищі, коли у серпні 987 р. проти них виступив полководець Вард Фока, який проголосив себе імператором. Брати, не розраховуючи на власні сили, звернулися до Воло­димира за військовою допомогою. У відповідь на їхнє прохання князь пос­лав до Константинополя шеститисячне військо, заручившись обіцянкою імператорів віддати йому в дружини їхню сестру Анну. Сам Володимир по­обіцяв похреститися.

Зявдяки допомозі руського війська Василь (Константин відігравав другорядну роль) 13 квітня 989 р. розгромив сили Фоки. Добившись пе­ремоги, Василь, проте, не поспішав з відправленням сестри на Русь і київський князь мав усі підстави вважати себе обдуреним. Але Василь не врахував того, що Володимир може завдати йому відчутного удару в Кри­му, де сили ослабленої громадянською війною імперії були незначними. Скориставшись тією обставиною, ще до літа 989 р., минувши по великій воді дніпровські пороги, Володимир узяв в облогу багате місто Херсонес (давній Херсонес, який на Русі називали Корсунем). Обложене місто зда­лося, а князь написав до Константинополя листа, в якому вимагав Анну в обмін на Херсонес. У разі порушення даної йому раніше обіцянки пог­рожував походом на столицю імперії. Погроза подіяла. Анні, якій Воло­димир уявлявся страшним північним варваром, багатоженцем і ласолю­бом, довелося підкоритися волі братів і умовлянням патріарха. Вона прибула в Херсонес, де обвінчалася з Володимиром, який на її очах прий­няв хрещення і пообіцяв відіслати з Києва всіх своїх колишніх жінок.

Шлюб великого князя, який прийняв на честь шурина хрещене ім'я Василь, з сестрою візантійських імператорів мав величезне політичне зна­чення. Незадовго перед цим Іоанн Цимісхій, переможець Святослава і вітчим Анни та її братів, під тиском німців, які зайняли Південну Італію, віддав свою племінницю заміж за сина німецького короля Оттона І, виз­навши його імператором Заходу. Одружившись з Анною, Володимир в очах візантійського суспільства здобував таким чином ранг не нижчий, ніж монарх "Священної Римської імперії німецької нації".

З найяснішою дружиною, цінним церковним начинням, іконами, мо­щами святого Климента і безліччю захоплених у Херсонесі багатств Во­лодимир восени 989 р. вернувся у Київ, де йому було влаштовано тріум­фальний прийом. Насамперед Володимир наказав зруйнувати помпезне язичницьке капище перед князівським палацом. Ідола Перуна, прив'язав­ши до хвостів коней, протягли Боричевим узвозом на Поділ і кинули в Дніпро. Наступною акцією було хрещення киян, які ще залишалися вір­ними язичництву, переважно простого люду. Почалося насадження хрис­тиянства і в інших містах Русі. В Новгороді, наприклад, це відбувалося досить хворобливо, і Добриня мусив застосовувати силу.

Водночас проводилася почата ще Ольгою адміністративна реформа, що зводилася до повсюдної зміни старої племінної аристократії, глибоко пов'язаної з місцевими святилищами і язичницьким жрецтвом, надісла­ною з Києва християнською адміністрацією. Водночас знатну молодь з усієї Русі великий князь запрошував до Києва, де сини племінних кня­зів і старійшин прилучалися до християнської культури, опановували ази православної освіти, поповнюючи лави дружинників і служилого люду. Дбаючи про поширення освіти на Русі, Володимир заснував у столиці першу школу для дітей знаті.

Невдовзі після хрещення на Русі він запровадив новий звід законів ус­ного звичаєвого права, доповнивши попередній кодекс "Закон руський", який став основою відомої "Руської Правди". На деякий час Володимир, дотримуючись євангельських заповідей, навіть відмовився від застосуван­ня смертної кари (майже на тисячу років випередивши Західну Європу), проте єпископи переконали князя у передчасності цього акту, і вищу мі­ру покарання було відновлено.

Похрестившись, сам князь духовно змінився. Із жінколюба і завойовни­ка він перетворився на благочестивого батька величезного сімейства і мудро­го правителя, який по-батьківськи піклувався про благо країни і підданих.

У той період Русі найбільше дошкуляли печеніги, що кочували у сте­пах Причорномор'я. Від відкритого бою вони зазвичай ухилялися, завда­ючи чимало клопоту своїми раптовими наскоками. За наказом Володими­ра, південніше Києва розгорнулося спорудження оборонних ліній, відомих як Змійові вали. В ключових точках було закладено міста-фортеці, які заселялися служилими людьми з усієї Русі. Таким чином агресії ко­човиків було поставлено належний заслін. За Ярослава Мудрого систему оборони річками Рось і Стугна було завершено.

По всій країні було розгорнуто будівництво церков, при яких відкри­валися школи. Найвідомішим храмом часів Володимира вважається Деся­тинна церква Різдва Богородиці, споруджена навпроти величезного вели­кокнязівського палацу, який будували водночас з нею. В Десятинній церкві було вміщено ікони, церковне начиння і високошановані в усьому християнському світі мощі святого Климента, привезені з Херсонеса. Тут же перепоховано прах княгині Ольги.

Завершивши будівництво Десятинної церкви, князь почав споруджу­вати Софійський собор на новій, спланованій в останній період його правління, величезній ділянці верхнього міста. Композиційний замисел цього величного храму був орієнтований на прославляння шлюбу Воло­димира та Анни, що забезпечив залучення Русі до християнської віри. За­вершення будівництва Софії Київської, як і всієї системи укріплень Вер­хнього міста з Золотими воротами, відбулося вже в роки правління сина Володимира Святославича — Ярослава.

Прийняття християнства і мудра державна політика другої половини князівства Володимира сприяли зміцненню міжнародного авторитету Київської Русі. Через шлюби дітей Володимир поріднився з багатьма християнськими правлячими домами, а його посли відвідували і такі від­далені країни, як Єгипет.

Останні роки життя Володимира затьмарені смертю Анни і двох стар­ших синів — Вишеслава та Ізяслава. Наявність численного чоловічого потомства від різних жінок заплутувала питання про престолонаслідування. Володимир явно схилявся до того, щоб передати владу Борисові, своєму старшому сину (від шлюбу з візантійською принцесою), тому, відчуваючи наближення смерті, тримав його у Києві. Поєднання в Борисі крові Рюри- ковичів і імператорського дому Візантії, вільне володіння грецькою мовою і прилучення до антично-візантійської культурної спадщини забезпечувало юному князеві високий авторитет як на Русі, так і в усьому християнсько­му світі. Проте інші діти Володимира не могли змиритися з таким вибором, а мало любимий князем Святополк мав підстави вважати себе нащадком убитого Ярополка, у якого на київський престол було більше прав, ніж у не- законнонародженого Володимира.

У 1014 р. Ярослав, посаджений батьком княжити у Новгороді, відмо­вився платити Києву належну данину. Фактично це означало відокрем­лення Новгородської землі від Русі. Володимир почав готувати похід про­ти непокірного сина. "Розчищайте шляхи і мостіть мости", наказав він, але смерть застала його при цих зборах. 15 липня 1015 р. він помер у своїй заміській резиденції Берестові. Його смерть була початком кривавого роз­брату, переможцем з якого вийшов Ярослав.

Князь Володимир уславився блискучими перемогами і масштабним будівництвом. Головною ж його заслугою було введення Київської Русі в коло християнських народів, залучення її до високої цивілізації Візантії. Цим Володимир відкрив нову еру в історії східних слов'ян і заклав міцний духовний фундамент історії України. За ці заслуги церква визнала його святим і рівноапостольним. А народ своє ставлення до князя висловив у поважному билинному прізвиськові — Володимир Червоне Сонце.

Джерело. 100 найвідоміших українців