Без перебільшення можна стверджувати, що одесит Борис Лісаневич явив нам Непал, який століттями був закритий від усього світу, водночас долучивши цю середньовічну країну, яка відставала від розвинених принаймні, на 500 років, до цивілізації XX століття.
Борис народився 4 жовтня 1905 р. в Одесі. Походив із дуже давнього українського роду. Прапрадід, генерал-лейтенант Григорій Лісаневич, відзначився у битві під Бородіно і його портрет знаходиться у Військовій галереї Зимового палацу в С.-Петербурзі. Ще один пращур Бориса — прапорщик Павло Лісаневич — вшанований за хоробрість, коли під час штурму 14 вересня 1789 р. загін чорноморських козаків на чолі з генерал-майором І. Дерібасом узяв турецьку фортецю Хаджибей, на місці якої засновано Одесу. Батько Бориса, Микола Олександрович, був відомим власником кінного заводу. І хоча Борис не любив хизуватися родовими титулами, але фамільний герб завжди був при ньому. 1914 р. хлопчина був відданий до Одеського кадетського училища. Через три роки почалася революція з майже фантастичною зміною влади — червоні, білі, союзники, українські козаки, денікінці, махновці... "Барикади засіяли місто, над кожною розвивалися строкаті прапори. Стріляли звідусіль. В одній із таких перестрілок я був поранений", — згадував Борис. Родині Лісаневичів довелося пережити всі злигодні того часу. їхня далека родичка, керівник балетної школи трупи Одеського театру опери і балету мадам Гамсахурдія, приймає Бориса в балетну школу. Стрункий, сильний, музично обдарований юнак стає артистом балету. Він брав участь у багатьох спектаклях, разом з трупою, рятуючись від голоду, гастролював по Україні в теплушках з написом "8 коней або 40 людей". "Голод, тиф і революція рано змусили мене зрозуміти умовність усіх цінностей, коли за золотий сервіз можна було одержати буханець хліба", — згадував Борис. І байдужість до грошей залишилася в нього на все життя. Він міг за один вечір витратити свої заощадження через свою легендарну щедрість або ризик гравця.
1924 р. під час вистави опери "Пророк" Мейєрбеєра постановник піротехнічних ефектів перевершив самого себе: у фінальному акті опери запалали не тільки декорації замку, а й весь театр. Борис виїжджає до Франції, в театр "Альгамбра", де одержав паспорт біженця, відомий як паспорт Нансена. Париж вражає юнака, особливо російський балет Дягілєва. Йде у театр Сари Бернар. "На перегляді був сам Дягілєв, ніколи раніше я не виконував подвійного піруету, але перед Дягілєвим я злетів, і був прийнятий".
Увесь світ був перед ним: Лондон, Париж, Рим, Монте-Карло, Америка... Борис танцює в таких балетах, як "Петрушка", "Парад", "Карнавал", "Жар-птиця" та ін. З'являються друзі — Ігор Стравінський, Серж Лифар, Жан Кокто, Андре Дерен, Анрі Матісс. Молодий Лісаневич з головою поринає у паризьке творче життя. 19 серпня 1929 року, коли він перебував в Монте-Карло, помер Дягілєв. "Скінчилася ера: мене просять повідомити цю сумну звістку Анні Павловій. Вона непритомніє на моїх руках".
Борис гастролює по Південній Америці, укладає дворічний контракт у Буенос-Айресі. З аргентинською візою і квитком на пароплав заходить до ресторану в Монте-Карло попрощатися зі старими друзями з трупи Шаляпіна, де знайомиться з Кірою Щербачовою, солісткою балету. Лісаневич безтямно закохується, розриває контракт і знову, тепер уже з дружиною, блискуче гастролює по Італії, виступає в Лондоні, Парижі...
1933 року Борис приймає запрошення на гастролі в Південно-Східній Азії (Індія, Китай, Бірма, Ява, Цейлон, Шанхай, Бомбей, острів Балі). "Я був зачарований Сходом!" — згодом напише БЛісаневич. У джунглях Індокитаю, на полюванні, Борис проводить три незабутніх місяці. На його рахунку 8 леопардів, 6 тигрів і 40 буйволів. "Я полював на території дикого племені мої, яке славилося своїми повітряними рушницями з отруєними стрілами. Моїм зброєносцем був лиховісний на вигляд в'язень, засуджений за вбивство дружини і тещі. Я курив опіум — подарунок короля Камбоджі".
Настав час повертатися до Європи. Але куди, без громадянства і паспорта? В Індії була можливість одержати британський паспорт. Лісаневич залишається в Калькутті. За допомогою своїх впливових друзів він засновує знаменитий "Клуб 300", який відкрився 1936 року в розкішному палаці. Перший оркестр складався з двох піаністів і одного барабанщика. З Ніцци прибув колишній офіцер царської армії, знаменитий шеф-кухар Володимир Халецький, який прославив ресторан українським борщем, паштетом із рябчика, бефстрогановим і Борисовим коронним "Вотbе а 1а Bогіs".
Це був перший англо-індійський клуб, також перший, в який допускалися жінки. Принци і дипломати, британські офіцери і члени королівських сімей, знамениті мандрівники і промисловці — всі знали Бориса як гостинного господаря аристократичного клубу Калькутти, де перетинається Схід і Захід. Час від часу заклад відвідував майбутній король Непалу Трибхувана, з яким Борис познайомився і потоваришував. Оскільки в Непалі була заборонена література з Європи, Б.Лісаневич багато розповідав йому про західну цивілізацію та її історію, збирав книги для майбутньої королівської бібліотеки.
1947 р. Борис організував "Першу наукову експедицію з вивчення зірок Голівуду", розраховану на три місяці і з фондом $70 тис. В експедиції брали участь також троє казково багатих магараджів. Проте більшість витрат припала на статтю "Букети", тому через два місяці експедиція змушена була згорнути свою "роботу".
У цей час починається його активна громадсько-політична діяльність. Борис знайомиться зі знаменитим пілотом князем Е.Голіциним, магараджею Куч-Біхаром, з непальським генералом Махабіром. У своєму клубі організовує таємні зустрічі Джавахарлала Неру з позбавленим влади королем Трибхуваном і бере найактивнішу участь у поверненні його на трон Непалу.
Володіючи безцінною інформацією про становище в Азії, маючи високосановних друзів, Борис постійно привертав до себе увагу секретних служб. Індуси вважали його британським агентом, американці — російським, а росіяни — американським. Сам Борис тільки посміхався на це: "Я швидше схожий на Марко Поло" (венеційський мандрівник XIII ст., перший відвідав практично всю південну Азію).
Після Другої світової війни Борис із сім'єю відвідав Нью-Йорк. Кіра не могла жити без мистецтва і залишається в Америці, відкривши балетну школу. 1949 р. Борис одружується вдруге — з красунею датчанкою Інгер Пфайфер.
1953 р. — з дружиною і синами Михайлом та Олександром — на особисте запрошення короля прибуває до Непалу, країни гір і таємничої мудрості, тигрів і троянд, палаців і богів. Враження від Непалу були найяскравішими від усіх: "Катманду, місто, у якому храмів більше, ніж будинків, і богів більше, ніж людей... У першу ж ніч зустрів на вулиці леопарда. За долиною Катманду я відкрив Азію Кіплінга — суміш Китаю й Індії, — обрамлену пейзажем, перед яким меркне Швейцарія. Екзотика і краса країни назавжди скорили моє серце". Лісаневич відразу оцінив величезні можливості туризму в Непалі. Але в 1954-му потрапити до країни було не легше, ніж у Тибет: заважали надскладні формальності, відсутність доріг, виняткове обмеження у візах. У бесідах зі своїм непальським другом — прем'єр-міністром — Борис намагався зацікавити перспективами туризму. У відповідь той посміхався: "Навіщо іноземцям Непал? Що вони будуть робити в середньовічній країні, де немає телефонів, хмарочосів і музеїв?". Тоді в Бориса виникла ідея відкрити готель, який зміг би привабити майбутніх гостей. На прохання Лісаневича король віддав під заклад стокімнатний палац Рана. Але в Непалі не було газу, електрики. Майже всі продукти треба було ввозити з-за кордону. Це змусило Бориса організувати вирощування тоді ще не відомих для Непалу моркви, шпинату, полуниці тощо. На території готелю було відкрито пекарню з українською піччю. Треба було навчити персонал носити черевики, мити руки і не подавати клієнтам воду з "маленьких білих джерел", як місцеві називали туалети.
У серпні 1954-го "Rоуаl Ноtеl" — єдиний такого типу заклад в радіусі 450 миль — був відкритий. Відвідувачів вражала не тільки будівля, біля входу якої "вартували" опудала тигрів і крокодилів із роззявленими пащами, а й сам Власник. "Низький голос з явним російським акцентом. Сліпуча відкрита посмішка. Брови Мефістофеля", — писав Мішель Пессель.
Шляхом великих зусиль Борис не тільки домігся від короля віз для перших туристів, а й переконав його самому прийняти відвідувачів — 12 найбагатших американських жінок. Акція мала неабиякий успіх. В березні 1955-го журнал "Life" присвячує цьому 4 шпальти: "Перші групи західних туристів відвідали загадковий і далекий Непал, розташований у самому центрі Гімалаїв. В останні 200 років Непал був практично закритий для іноземців. Але недавно Борис Лісаневич, британський підданий російського походження, зумів узяти в оренду палац у Катманду і переобладнати його в "Rоуаl Ноtеl'. Все обладнання — від каструлі до змивного туалету — було доставлено літаками. Завдяки зусиллям Лісаневича був отриманий королівський дозвіл відвідати Непал для декількох груп агентства "Томас Кук". За цими скупими рядками проступає титанічна організаторська й громадська робота одесита — вмовити ворогуючі й консервативні міністерства, переконати короля, облаштувати готель. Історичне значення Борисової діяльності — він зробив пролом у віковій політичній ізоляції країни, чим направив соціальний розвиток держави в цивілізацій- не русло. Дружина Інгер згадувала, що він не раз впадав у відчай, і тільки його здатність творити неймовірне і переборювати будь-які труднощі підтримувала його.
Король, вражений інтересом перших туристів до його країни і тим ентузіазмом, з яким вони скуповували сувеніри і твори мистецтва, прямо перед входом до закладу звелів видавати візи всім бажаючим. І нині туристи можуть одержати візи в аеропорту "Трибхуван".
По смерті в 1955 р. короля Трибхувана, друга і заступника нашого співвітчизника, Борис побачив, що є й інший Непал, з його придворними й політичними інтригами: він опиняється у в'язниці. Проте Лісаневич був надто відомою особою і викликав повагу навіть у недругів. Згадує дружина: "Увійшовши до нього в камеру, хоча важко було назвати цю простору кімнату камерою, я побачила, що за великим столом, заставленим напоями, разом із Борисом сиділи брат короля принц Басундхара і фельдмаршал Кайзер. "Мої друзі не забувають мене, — сказав Борис. — Інгер, я тут відпочиваю від туристів і непальської бюрократії". "Ні, Борисе, — мовив фельдмаршал, — ти вийдеш звідси через тиждень. Адже незабаром коронація. Король уже призначив тебе відповідальним за прийом почесних гостей: Смарагдова Долина вже не відпустить тебе".
Через тиждень його прийняв сам король і, висловивши надіну що Борис забуде цей неприємний епізод, ознайомив його з указом: "Його Величність призначає Бориса відповідальним за прийом почесних гостей Його Королівської Величності з нагоди коронації". Борис блискуче впорався з поставленим завданням. Не обійшлося й без казусів. Коли митниця затримала алкогольні напої для 150 акредитованих кореспондентів з усього світу, Борис пише фельдмаршалові Кайзеру: "Ваша Високість, мій терпець урвався. Я знову хочу до в'язниці. Кореспонденти п'ють воду, розумієте, — воду!!! Якщо становище не буде виправлене, то коронація опиниться під загрозою".
Після коронації, яскраво описаної письменницею Хан Сюш у романі "Гори залишаються молодими" і в якій Лісаневич відіграв одну з головних ролей, "Коуаі НоІеГ' стає центром світського туристичного життя Непалу. У Бориса з'являються численні високоповажні друзі з усього світу.
Майже кожен його день був наповнений зустрічами й подіями: Климент Ворошилов і Чжоу Еньлай, принц Акіхіто і Джавахарлал Неру. Посольство СРСР у Непалі, віддаючи данину здібностям і популярності Бориса (незважаючи на його минуле), попрохало його організувати прийом для космонавтів В.Терешкової й А.Ніколаєва. І Борис перевершив самого себе, частуючи своїх співвітчизників. Знаменитий прийом на честь королеви Єлизавети II, на якому королева назвала його "мій найкращий російсько-британський підданий", теж ліг на його плечі.
Інгрід Бергман дарує йому устаткування для ферми, президент Світового банку Р.Макнамара, колись — міністр оборони США, — надає йому кредит для будівництва п'ятизіркового готелю "Уак апd Уеtі". Заклад відкривається в 1977-му, але через інтриги партнера Б/Лісаневич відмовляється від нього, натомість організовує низку ресторанів "Борис", один з яких став постійним місцем відвідання короля Непалу.
У 50-60-ті Катманду стає альпіністською столицею світу, а внутрішнім "святилищем" альпінізму — бар "Уак апd Уеtі" в "Rоуаl Ноtеl', де починаються й закінчуються всі експедиції. Сам спортсмен і дослідник, Борис ділився своїми знаннями про країну і звичаї, допомагав одержати дозвіл на сходження. Іноді "забував" про неоплачені скалелазами рахунки. "Я завжди втрачав гроші на експедиціях. Альпіністи сходять з гір виснаженими, але через тиждень перебування в "Коуаі НоіеГ' я повертаю їм нормальний вигляд". Його гостинність і легендарна щедрість заслужили подяку багатьох знаменитих альпіністів і мандрівників, що назавжди стали його друзями — письменниця Агата Крісті, Ф.Саган, Е.Хілларі, Н.Тенцінг, Р.Ламбер, М.Ерцог, Ж.Франко, Дж. Робертс. У його скриньці зберігалося каміння майже з усіх вершин Непалу. "Вони дорожчі мені за шкури тигрів і леопардів". У його квартирі, на даху готелю, золотий Будда з Тибету стояв на роялі поруч із фотографіями королеви Великої Британії Єлизавети II, короля Махендри. Тут також зберігалася величезна колекція грамплатівок — особливо багато з українськими народними танцями.
У його колекції зберігалася незвичайна гвинтівка "Аlка Sеltzег", що стріляла кулями з( снодійним і призначалася для полювання на єті — снігову людину (закон Непалу забороняє її вбивство). І досі весь світ хвилює загадка цих істот. Борис активно підтримував знамениті експедиції Ральфа Ізарда і техаського мільйонера Тома Сліка, який навіть пропонував Борисові очолити експедицію. Журнал "Life" в 1959 р. назвав Бориса Лісаневича "другою визначною пам'яткою в Непалі після Евересту".
Після закриття "Rоуаl Ноtеl' у 1970 році Борис відкриває знаменитий ресторан "Уак апd Уеtі" в іншому палаці Рана — "Lаl DигЬаг". Тут у повному блиску виявляється його талант кулінара. Ресторан славиться своєю українською та російською кухнею. Борис, який винайшов оригінальні страви і коктейлі "Хвіст яка" чи "Посмішка єті", говорив: "Що для мене кулінарія? — Усе. Я хочу переламати старі традиції". Жан-Поль Бельмондо, зачарований Катманду і захоплений Борисом, знімає про нього фільм. Разом знімаються у фільмі О.Мнушкіна "Людина з Гонконгу".
Український історик і альпініст В.Кльонов, який збирає матеріали про нашого співвітчизника, розмовляв з Жаном-Полем Бельмондо, й артист сказав: "Нарешті хтось зацікавився Борисом і моїм фільмом про нього. Я дуже хочу, щоб одесити побачили його, і при першій нагоді передам в Одесу".
У 1985 р. Борис Лісаневич помер. Його справу продовжили його сини — Олександр, який живе в Катманду, і Михайло (живе постійно в Індії); третій син, Микола, живе у Копенгагені.
Він пам'ятав свою Одесу, сім'ю, яку знищила революція. Старший брат Григорій, учасник Кронштадтського повстання, помер 1935 р. Другий брат, Михайло, загинув у Першу світову. Третьому, Олександру, вдалося виїхати до Франції, де його сліди загубились. З великого роду залишився тільки Борис, якому доля судила зробити великі справи.
"Що у вашому житті ви любите й цінуєте особливо?" — запитали якось Бориса. Показуючи рукою на далекі гори, джунглі та храми Катманду, той відповів: "Усе це — гра. Тільки одне може бути вартим у цьому житті — як багато людей ви зробите щасливими".