У листопаді 1991 року в уже незалежній Україні після багатьох десятиліть мовчання широко відзначалося 125-річчя з дня народження полум'яного патріота українського народу, видатного історика і політичного діяча, першого президента України Михайла Грушевського. Почався процес повернення великого сина українському народові, вітчизняній науці, всьому світові. І сьогодні Михайло Грушевський, гігант української історіографії, автор неперевершеної "Історїї України-Русі", творець найбагатшої наукової спадщини, є гідним символом української науки, культури, державності.
Михайло Сергійович Грушевський народився 17 нересня 1866 року в древньому русинському місті Холм (нині — Хелм на території Польщі). Його батько викладав російську мову і літературу и місцевій греко-католицькій гімназії. У 1870 році родина Грушевських переїхала на Північний Кавказ, куди батько Михайла одержав призначення на посаду інспектора, а потім — і директора народних шкіл. Жили Грушевські у Ставрополі, Владикавказі й Тифлісі. Мандруючи з батьками просторами Російської імперії, Михайло часто приїжджав в Україну, подовгу гостював у свого діда, священика в селі Лісники під Києвом. Велична українська природа, славна історія, висока культура і традиції рідного народу залишили в душі хлопчика незгладимі враження. Тільки тут він по-справжньому почував себе вдома.
Здобувши домашню початкову освіту, у 1880 році Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. Навчався він легко. встигав по всіх предметах, але найбільше приваблювали його українська історія і література. В гімназійні роки хлопчик уважно стежив за публікаціями в журналі "Киевская старина", який вважався одним із кращих періодичних видань історичного профілю в останній третині XIX століття.
До періоду життя в Грузії належать перші літературні спроби майбутнього історика українською мовою. Одне з його юнацьких оповідань, "Бехаль-Джугур", на сюжет із добре знайомого йому по Кавказу східного життя, 1885 року було надруковане у львівській газеті "Діло". У 1886 році Михайло Грушевський, закінчивши гімназію, вступив на історико- філологічний факультет Київського університету. У Києві він познайомився з багатьма представниками ліберально-демократичного науково- художнього напівлегального об'єднання "Стара громада", а її багаторічний неформальний лідер Володимир Антонович, професор російської історії Університету св. Володимира, стає вчителем і науковим наставником Михайла. В студентські роки М.Грушевський глибоко вивчає історію Середнього Подніпров'я доби Давньої Русі, а також середньовічну історію України , загалом. Хоч як дивно, але працьовитий і скрупульозний молодий дослідник готує і публікує в авторитетних виданнях "Киевская старина" і "Київські університетські відомості" серію солідних наукових статей, серед яких особливо слід відзначити "Південноросійські панські фортеці в першій половині XVI століття" (1890), "Волинські питання 1077—1102 років" (1891), "Громадський рух на Україні-Русі в XIII столітті" (1891). Після закінчення університету М.Грушевський захищає як кандидатську дисертацію докладну і концептуально новаторську роботу "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття", у якій, спираючись на численні джерела, обгрунтував ідею про те, що Батиєва навала, при всіх її важких наслідках для Південної Русі, аж ніяк не обірвала лінію історичної наступності на території Середнього Подніпров'я.
Залишившись при Київському університеті для підготовки до професури, молодий історик на початку 90-х років з головою занурюється в наукову роботу. Він продовжує активно співробітничати з "Киевской стариной" і львівськими "Записками Наукового товариства імені Шевченка", видає два томи матеріалів у серії редагованого В.Антоновичем "Архива Юго-Западной России".
В ті роки українознавчі дослідження на території царської імперії далеко не заохочувалися, а видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною. Однак у Галичині, що входила до складу Австро-Угорської імперії, ставлення до розвитку національної культури було більш ліберальним і толерантним. З огляду на політичне протистояння польських і українських (русинських) сил, австрійський уряд проводив політику на їхнє врівноважування. У такій ситуації українські вчені Галичини домоглися відкриття у Львівському університеті окремої кафедри української історії. Очолити її запропонували Володимирові Антоновичу, але він, пославшись на похилий вік, відмовився, порекомендувавши на цю посаду вже знаного в наукових колах М.Грушевського. Захистивши в Києві магістерську дисертацію "Панське староство. Історичні нариси", Грушевський у 1894 році переїхав до Львова. На той час під тиском польських кіл Львова наміри австрійської адміністрації змінилися, І замість кафедри української історії в університеті була відкрита кафедра всесвітньої історії з розширеним викладанням історії Східної Європи. М.Грушевський погодився очолити цю кафедру, і 30 вересня 1894 року почав читати свої лекційні курси. У Львові, що здавна вирізнявся напруженими міжнаціональними відносинами, вчений швидко зближується із представниками галицької демократичної громадськості. Тісні дружні стосунки зав'язалися в нього з видатним поетом, ученим і мислителем Іваном Франком. І сам М. Гру- шевський, і провідні громадсько-культурні діячі Подніпровської України, у середовищі яких молодий історик уже був добре відомим і поважним, дивилися на його переїзд у Галичину як на своєрідну місію, метою якої мало стати об'єднання зусиль українських науково- культурних і суспільно-політичних груп по обидва боки російсько-австрійського кордону в боротьбі за національні права і розвиток української науки і культури.
У Львові поряд із продуктивною лекційною роботою М.Грушевський займається науковою діяльністю. Ще в Києві в 1893 році він був обраний членом львівського Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Переїхавши до Львова, він реорганізував і активізував роботу цієї свого роду малої західноукраїнської академії наук спочатку як керівник філософсько-історичної секції, а потім — як головний редактор "Записок НТШ". У 1897 році М.Грушевського обрали головою НТШ. На цій посаді він залишався до 1913 року.
Уже перший прочитаний ним курс з історії України, розрахований на сім семестрів, викликав величезний суспільно-науковий резонанс. Історія України, всупереч традиціям польської і російської історіографії, у курсі Грушевського була представлена як самостійний, цілісний, окремий предмет вивчення і викладу. Учений залучав до дослідницької роботи талановиту студентську молодь. З числа його учнів і помічників тих років склалася західноукраїнська історична "школа Грушевського", що підхопила і продовжила традиції київської школи В.Антоновича. Разом зі своїми учнями і послідовниками Михайло Грушевський зібрав величезний, не відомий досі науковому світові, архівно-документальний матеріал, що стосувався різних періодів історії України. Грунтуючись на зібраних даних, Михайло Сергійович приступив до роботи над фундаментальною багатотомною "Історією України-Русі", хронологічно доведеної ним до 1658 року. Ця праця стала найважливішою справою всього життя Грушевського. Перший том "Історії України-Русі" вийшов у Львові в 1898 році, а останній був виданий у Києві вже по смерті автора, у 1936 році.Теоретич-ному обгрунтуванню самостійності історичного розвитку українського народу вчений присвятив опубліковану в Петербурзі велику наукову статтю, призначену для російського читача. Паралельно публікуються його об'ємисті, по кілька томів, джерелознавчі праці. Для популяризації розробленої концепції минулого рідної країни Грушевський написав низку книг і статей, що видавалися українською, російською, німецькою, французькою, англійською, болгарською і чеською мовами. Серед них — "Нариси з історії українського народу" (1904), "Про давні часи на Україні" (1907), "Коротка історія України" (1910), "Ілюстрована історія України" (1911), збірник статей "Український народ у його минулому і сьогоденні" (1914).
Викладацьку, дослідницьку, редакторську й науково-організаційну роботу Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю. У Галичині він став одним із засновників Української національно-демократичної партії, створеної в грудні 1899 року, взявши на себе обов'язки заступника голови. Але незабаром він через політичні мотиви розійшовся з більшістю в керівництві цієї партії. У 1901 — 1903 роках М.Грушевський розгорнув бурхливу діяльність зі створення у Львові українського університету, але в результаті протидії впливових польських кіл ці зусилля успіхом не увінчалися.
У перші дні революції 1905—1907 років у Росії Михайло Сергійович повернувся до Києва, який вважав своїм рідним містом, і зайнявся проблемами історії українських земель, що входили до складу Російської імперії. Царським маніфестом 17 жовтня 1905 року обмеження на українське друковане слово були скасовані, тому в 1906 році видання львівського "Літературно-наукового вісника" було продовжено в Києві. Тоді ж Грушевський виступив одним із засновників газети "Рада", а в 1907 році під його редакцією почав виходити журнал "Україна" (реорганізована відповідно до нових вимог і можливостей "Киевская старина").
Активно друкується Грушевський і в "Українському віснику", що видавався в Петербурзі фракцією українських депутатів Державної думи. На сторінках цього журналу Михайло Грушевський знайомив російську громадськість з українським питанням і новим баченням актуальних проблем національної історії. Статті вченого з'являються в російськомовних "Сын отечества", "Киевские отклики" та інших періодичних виданнях, а також видаються окремими брошурами і збірниками.
Усі ці роки М.Грушевський щиро поділяв ідейно-політичні принципи державного будівництва Михайла Драгоманова. Створення автономної України в складі російської держави Грушевський вважав за необхідне і можливе за умови перетворення Російської імперії на засновану на демократичних принципах федерацію народів і областей. З обгрунтуванням і пропагандою цих традиційних для київської інтелігенції ідей Михайло Сергійович неодноразово виступав на зборах і вечорах громадськості. У 1906 році Грушевського обрали почесним професором Харківського університету, а обрання його на таку ж посаду в Київському університеті в 1907 році, уже після розгону II Державної думи, не відбулося з політичних мотивів. Імідж "національного лідера" виявився несумісним зі званням професора Університету святого Володимира, а наукові заслуги до уваги не бралися.
З поразкою першої російської революції в Україні (як і по всій імперії) політичне життя на певний час завмирає. У цей період Грушевський виступає одним з ініціаторів створення в Києві позапартійного Товариства українських прогресистів. Як член правління організації, він зазвичай головував на її засіданнях. Після смерті Володимира Антоновича, у 1908 році, статус глави школи українських істориків перейшов до М.Грушевського. У тому ж році Михайло Сергійович очолив засноване в Києві Українське наукове товариство, що стало другою після львівського НТШ "малою українською академією наук". За діяльної участі Грушевського УНТ регулярно видавано "Записки", що вирізнялися високим науковим рівнем. Фактично Грушевський стає найавторитетнішим українським політичним діячем того часу, не входячи при цьому до жодної партії, уособлюючи їх соціалістичний блок. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували за ним незаперечне лідерство в національно- визвольному русі в Україні. З початком Першої світової війни М.Грушевський як найбільш авторитетний український суспільно-політичний діяч, що мав великі зв'язки у ворожій для Росії Австро-Угорщині, був заарештований і після двомісячного утримання в Лук'янівській в'язниці засланий до Симбірська, звідкіля був переведений спочатку в Казань, а потім — до Москви. Життєві перипетії не перешкодили вченому продовжувати наукову працю і співробітничати з "Українським життям" і тижневиком "Промінь".
Після Лютневої революції 1917 року М.Грушевський у середині березня зміг повернутися до Києва. Організована на той час із представників українських соціалістичних партій і близьких до них громадських організацій Центральна Рада заочно обрала його головою. Вступ на цю почесну і відповідальну посаду привселюдно закріпив лідерство Михайла Грушевського в українському демократичному русі. Під його керівництвом у Києві 19 березня 1917 року пройшла грандіозна національна маніфестація, кульмінаційним моментом якої став полум'яний виступ голови Центральної Ради перед радісною юрбою демонстрантів. У своїй публіцистиці 1917-го року вчений роз'яснює ідеали, позиції і наміри української національної демократії. За особистої участі Грушевського були складені і прийняті всі чотири універсали Центральної Ради, що стали віхами її історичного шляху. У цих документах відбилася ідейна еволюція вищого органу влади в Україні від первісних федералістсько-автономістських орієнтацій до проголошення незалежності Української народної республіки в січні 1918 року.
Загальноросійським визнанням високого авторитету українського історика і громадського лідера став З'їзд представників народів колишньої Російської імперії (вересень 1917 року, Київ), який узяв курс на федеративний устрій Російської держави. Падіння Тимчасового уряду, що з ним Центральна Рада мала досить напружені (які, однак, не переходили в силове протистояння) відносини, більшовицька агресія проти України в грудні 1917—лютому 1918 років прискорили створення Української народної республіки. Але якщо прийнятий 7 листопада 1917 року III Універсал проголошував Україну в складі майбутньої федеративної Росії, то IV Універсал, затверджений 11 січня 1918 року, коли червоні війська вже підходили до Києва, передбачав повну незалежність України.
Розібратися в тому, що відбувається, а тим паче ясно побачити перспективи подальшого розвитку України, на той час було надзвичайно важко. Поступово відносини М.Грушевського з молодшими й радикально настроєними лідерами українських соціал-демократів Симоном Петлюрою і главою першого уряду УНР Володимиром Винниченком почали загострюватися. Для посилення свого політичного впливу Грушевський примкнув до партії українських соціалістів-революціонерів (есерів), що стояли на близькій його поглядам національно-демократичній платформі. У Центральній Раді есери були найчисленнішою фракцією, але не мали авторитетного лідера, тому перехід на свій бік М.Грушевського палко вітали. Разом з тим вступ Михайла Сергійовича в партію есерів позбавляв його статусу надпартійного загальноукраїнського лідера і ще більше загострив особистісні відносини з керівниками інших впливових політичних угруповань, зокрема з лідером українських соціалістів-федералістів С.Єфремовим. Ці розбіжності виявилися настільки сильними, що Володимир Винниченко змушений був піти у відставку, а новий, переважно есерівський, уряд на чолі з В.Голубовичем виявився неспроможним перед лицем більшовицьких військ, що насувалися зі сходу.
Врешті-решт Центральна Рада, яка ще восени 1917 року мала військові формування, за чисельністю і дисциплінованістю переважаючі більшовицькі, тепер не змогла організувати ефективної оборони столиці. Коли червоні війська вийшли до Дніпра і почали обстрілювати місто з численних гармат, що зберігалися на складах Лівобережжя, М.Грушевський разом з іншими керівниками УНР 25 січня 1918 року виїхав з Києва на Волинь. За кілька годин до взяття Києва червоними німецька й австрійська сторони, визнавши незалежність УНР, погодилися надати їй допомогу в боротьбі з більшовиками в обмін на постачання наступного року продовольства в заздалегідь обговорених розмірах. Німці зобов'язалися забезпечити нормальні умови для економічного і соціально-політичного відновлення країни. Затребувана ними плата за свою військову присутність на території України не була надмірною. Тому рішення керівництва Центральної Ради викликати на допомогу німців і сьогодні можна оцінювати як вихід із кризової ситуації, у якій Українська народна республіка опинилася на початку 1918 року.
М.Грушевський та інші лідери УНР історично несуть відповідальність не за заклик в Україну німців і австрійців у січні—лютому 1918 року (нічого кращого придумати вже було неможливо), а за те, що, маючи все необхідне для відбиття більшовицької агресії, відсторонили від командування армією професійних військових, і в першу чергу генерала П.Скоропадського, а самі виявилися нездатними організувати оборону країни.
У перших числах березня 1918 року Грушевський разом із керівниками Центральної Ради і німецькими військами повернувся в розорений і деморалізований тритижневим більшовицьким терором Київ. Будинок самого Грушевського був спалений: по ньому вівся прицільний вогонь із нашвидкуруч спорудженого бронепоїзда, оскільки більшовики були впевнені, що господар ховається у своєму будинку. Переживаючи падіння і часткове (під німецьким протекторатом) відновлення УНР як глибоко особисту трагедію, Грушевський не зовсім адекватно оцінював ситуацію, що склалася навесні 1918 року. Він не відчув принципового перелому в громадській свідомості, що стався з моменту падіння самодержавства: розчарування в романтичних, соціалістичних і націоналістичних гаслах помірної частини громадськості.
Навколо М.Грушевського, ліберального і поміркованого політика, поступово утворювався вакуум. У період другого (двомісячного) перебування при владі, за фактичної німецької окупації України, у березні— квітні 1918 року Центральна Рада на чолі з її головою всіма силами прагнула продовжувати колишній, неефективний у соціально-економічному плані, курс. У свою чергу, німецьке командування швидко переконалося в тому, що Центральна Рада не має достатнього авторитету в суспільстві і не готова до керування країною, а головне — для забезпечення постачань до Німеччини й Австро-Угорщини визначених договором обсягів сільгосппродуктів.
У той же час практично всі верстви населення відвернулися від Центральної Ради. Для власників вона була надто соціалістичною, бо зазіхала на їхнє майно (землю, заводи тощо); для лівих радикалів і робочого люду — дрібнобуржуазною, бо не зважилася на проведення в життя революційної програми перетворень; для селян — як підпала під німців, що насаджували в селах своє військове правління і повертали поміщикам конфісковану в них власність; для російськомовного населення — надто українофільською, принаймні у своїй риториці.
Падіння Центральної Ради й УНР було вирішено. На останньому засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 року була прийнята Конституція УНР і земельний закон, а Михайло Грушевський був обраний президентом України. Однак ці акції були швидше символічними і не могли вплинути на подальший перебіг подій. Того ж дня представники заможного селянства, що з'їхалися до міста, обрали гетьманом України Павла Скоропадського, генерал-лейтенанта царської армії і прямого нащадка гетьмана України Івана Скоропадського. Члени Малої Ради, довідавшись про обрання гетьмана, без опору розійшлися по домівках, поступившись владою П.Скоропадському і його прихильникам з організації "Українська Громада". Як і переважна більшість українських соціалістів, М.Грушевський перейшов до непримиренної опозиції щодо гетьмана, але активної участі в боротьбі з ним не брав. Він відкинув пропозицію Скоропадського очолити Українську академію наук, що створювалася під гетьманським патронатом, мотивуючи свою відмову принциповим неприйняттям нової млади. Тоді президентом створеної УАН був обраний знаменитий учений- природознавець В.Вернадський. Утіху й спокій М.Грушевський у цей час, як і протягом майже всього свого життя, знаходив у роботі над томами своєї "Історії України-Русі".
Коли в середині грудня 1918 року Київ зайняли сили Директорії, Грушевський знову розраховував вийти на авансцену українського політичного життя і відновити Центральну Раду в її колишньому статусі, але ці ініціативи не знайшли підтримки. Влада на ще не зайнятій червоними і білими частині України опинилася в руках ворогуючих між собою В.Винниченка і С.Петлюри.
Стрімкий наступ більшовиків на Київ змусив Грушевського з родиною в перших числах лютого 1919 року залишити місто. На короткий час він затримався в Кам'янець-Подільському, де редагував газету "Голос Поділля", працював над підручником з історії України. У березні він брав участь у роботі наради представників українських соціалістичних партій, на якій обговорювалися заходи впливу на Директорію з метою перешкодити підписанню союзу з Антантою, війська якої вже висадилися на півдні України. Учасники наради навіть створили Комітет з охорони республіки і запропонували Грушевському ввійти до його складу. Але Михайло Сергійович, пославшись на свій від'їзд за кордон, відмовився. Комітет проіснував усього кілька днів. Наприкінці березня 1919 року Грушевський з родиною виїхав до Праги, потім якийсь час жив у Берліні, Відні й Женеві, а в 1922 році оселився в Бадені. Ще восени 1919 року він заснував Український соціологічний інститут, налагодив видання журналу "Борітеся — поборете", бібліотеку рідкісних книг. Співробітники інституту підготували до друку серію оригінальних і перекладних праць із соціології, історії культури і громадського руху. Сам Михайло Сергійович у цей час закінчив роботу над монографією "Початки громадянства (генетична соціологія)", що була опублікована в 1921 році.
Одночасно Грушевський фактично очолював Закордонну делегацію УПСР, члени якої уважно стежили за розвитком подій в Україні. Улітку 1920 року М.Грушевський і О.Жуковський направили листа до ЦК КП(б)У, у якому, поряд із визнанням заслуг більшовицької партії в боротьбі з імперіалізмом, підкреслювали також, що політична ситуація в Україні не сприяє подальшому розвитку світової революції "у результаті боротьби, що виникла між українським народом і Радянською Росією і дотепер не зупинена внаслідок помилок, допущених по обидва боки". Цей лист, адресований секретареві ЦК КП(б)У С.Косіору, став першою пропозицією Закордонної делегації УПСР про співробітництво з правлячою більшовицькою партією і, по суті, натяком на можливість повернення есерів до України.
Частина керівників ЦК КП(б)У схвально поставилася до можливого повернення М.Грушевського, про що свідчило запрошення приїхати на батьківщину, передане Михайлові Сергійовичу членами делегації УРСР на радянсько-польських переговорах у Ризі в лютому 1921 року.
Перебуваючи в еміграції, Грушевський, у свою чергу, мав можливість переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході, М.Грушевський, починаючи з 1920 року, шукає шляхів зближення з більшовицьким керівництвом України, пише листа С.Косіору і Х.Раковському (тодішньому голові РНК УРСР), пропонуючи їм співробітництво у випадку, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження наукової праці. Своєю владою більшовицькі лідери ні з ким ділитися не збиралися, проте в поверненні на батьківщину такого авторитетного ученого й громадського діяча ліберально-соціалістичних поглядів як Грушевський вони були зацікавлені. У жовтні 1922 року Секретаріат ЦК КП(б)У спеціально розглядав питання "Про українську еміграцію". З доповідями виступили представник УРСР у Чехо-Словаччині М.Левицький і замнаркому іноземних справ УРСР Я.Яковлєв. Вони представили загальну картину настроїв української еміграції, зазначивши, що Грушевський "тепер залишився ні з чим, оскільки всі грушенята розбіглися". На цьому засіданні практично був узятий курс на дезорганізацію еміграції. Левицький пропонував: "Відбити великі сили, які профільтрувати й відправити сюди, а інтелігенцію групи зміновіховців використовувати тільки для розкладання еміграції, пускати їх сюди не варто". Подібну тактику пропонував і Яковлєв: "Обіцянка про повернення залишиться обіцянкою, психологічно ми завжди зуміємо викрутитися".
Грушевський тим часом цілком зосередився на науковій роботі й керівництві Українським соціологічним інститутом. Ситуація ускладнилася тим, шо багато українських діячів, котрі опинилися разом з ним в еміграції, не підтримували бажання вченого повернутися на батьківщину, де хазяйнували більшовики. Складний моральний стан Грушевського диктувався і матеріальними проблемами. Співробітники звільнялися з його інституту, а деякі почали відверто нападати на нього. Невтішними були і справи УПСР. Частина членів Закордонної делегації (М.Шаповал, Н.Григоріїв), зайнявши антирадянську позицію, зблизилася з Винниченком. Дедалі відчутнішою ставала ізоляція Грушевського.
Наприкінці 1922 року М.Грушевський одержав від більшовицьких лідерів України запевняння піти назустріч ученому. У листопаді 1922 року він пориває з керівництвом УПСР і приймає рішення повернутися до Києва, повіривши у щирість намірів більшовиків сприяти розвиткові української національної культури і підтримувати українську науку. 31 фудня 1923 року, попередньо заручившись згодою вченого, його обрали дійсним членом ВУАН. 2 березня 1924 року Грушевський із родиною виїхав із Відня і через п'ять днів прибув до Києва. Тут він знову енергійно береться за наукову й організаційну діяльність: очолює кафедру історії українського народу в рамках історичної секції історико-філологічного відділення ВУАН і археографічну й історичну комісії цієї секції, бере участь у підготовці до публікації численних видань. Навколо патріарха української історіографії об'єднуються талановиті учні. Але основна увага Михайла Сергійовича, як і раніше, прикута до роботи над "Історією України-Русі".
Тим часом плідній роботі суспільно-гуманітарних секцій ВУАН відчутно заважав антагонізм, що загострився між М.Грушевським і С. Єфремовим, корені якого сягали часів Центральної Ради. Це протистояння було на руку більшовикам, які прагнули тримати Академію наук під цілковитим своїм контролем. Суспільно-політичні погляди М.Грушевського для нової влади були більш прийнятні. У 1929 році він був обраний академіком АН СРСР. Але після судового процесу над "Союзом звільнення України" у 1930 році, на якому головним обвинувачуваним виявився С. Єфремов, влада взялася і за Грушевського, який відмовився давати показання проти останнього. 23 березня 1931 року в Москві, де Грушевський перебував у відрядженні, він був заарештований. Ордер на арешт підписав заступник голови ОГПУ Г.Ягода. Грушевського звинуватили в тому, що він очолював Український національний центр ("контрреволюційну" організацію, проти якої була спрямована чергова акція "викриттів"). Незважаючи на погане самопочуття вченого, його допити тривали з 28 березня до 3 квітня 1931 року. На завершальному етапі слідства він відмовився від вирваних під тиском показань і був звільнений з-під варти. У справі УНЦ проходило понад 50 осіб. Усі вони одержали різні строки (від заслання до 6 років тюремного ув'язнення), але сталінські часи пережили одиниці. Грушевський, опинившись на волі, був знятий з усіх посад і змушений жити в Москві під наглядом НКВД. Незабаром до нього перебралися дружина Марія Сильвестрівна і дочка Катерина. Академік тихо жив у столиці, намагаючись знайти віддушину в науковій праці. Його нерідко можна було зустріти в московських архівах і бібліотеках.
Наприкінці 1934 року Михайло Сергійович відпочивав у санаторії в Кисловодську. У нього розвинувся карбункул, а в результаті некваліфікованого хірургічного втручання хвороба ускладнилася. 25 листопада 1934 року М.Грушевський помер. Обставини його смерті й досі остаточно не з'ясовані. Висловлюються припущення про можливе втручання всесильного НКВД, але документальних підтверджень цього немає.Уже наступного дня газета "Вісті" від імені РНК УРСР повідомила про смерть (після важкої хвороби) академіка Всеукраїнської і Всесоюзної академій М.Грушевського. Відразу надрукували постанову Раднаркому про його поховання в Києві, за державний кошт. Одночасно з республіканськими газетами некролог із приводу смерті академіка помістила "Правда". Тіло покійного перевезли до Києва й поховали на Байковому цвинтарі.
Величезний внесок М.Грушевського в історичну науку й історію української літератури загальновизнаний. Не втрачають актуальності і його джерелознавчі розробки, тонкий аналіз причин і перебігу багатьох конкретних подій. Вражає працездатність ученого: з-під його пера вийшло понад 1800 праць з української історії та культури. Все своє свідоме життя Михайло Сергійович був самовідданим ентузіастом українського національного руху, не впадаючи при цьому в крайнощі. Йому належить величезна роль у консолідації українських демократичних сил на початку XX століття. Кульмінацією його політичного життя стало проголошення наприкінці 1917 року Української народної республіки. Важко оцінити однозначно, ким він був більше — ученим чи політичним діячем. З цього приводу Михайло Грушевський написав так: "Я сам прийшов у політику через історію і цей шлях вважаю нормальним...".
Повертаючи з небуття і забуття справжніх своїх героїв, сучасники віддають належне їх пам'яті. Нині ім'я М.Грушевського носить Інститут української історіографії і джерелознавства НАН України, а також одна з центральних вулиць Києва. Біля Будинку вчителя, засідала Центральна Рада, споруджено пам'ятник М.С.Грушевському.
Джерело.100 найвідоміших українців.