Михайло Грушевський

Михайло Грушевський
Born
1866-09-17
Died
1934-11-25
Wife: 
Марія Сильвестрівна
Children: 
Катерина
Батьки
Father: 
Сергій Федорович Грушевський
Mother: 
Глафіра Захарівна

У листопаді 1991 року в уже незалежній Україні після багатьох десятиліть мовчання широко відзна­чалося 125-річчя з дня народження полум'яного пат­ріота українського народу, видатного історика і полі­тичного діяча, першого президента України Михайла Грушевського. Почався процес повернення великого сина українському народові, вітчизняній науці, всьо­му світові. І сьогодні Михайло Грушевський, гігант української історіографії, автор неперевершеної "Історїї України-Русі", творець найбагатшої наукової спадщини, є гідним символом української науки, культури, державності.

Михайло Сергійович Грушевський народився 17 нересня 1866 року в древньому русинському місті Холм (нині — Хелм на території Польщі). Його батько викладав російську мову і літературу и місцевій греко-католицькій гімназії. У 1870 році родина Грушевських переїхала на Північний Кавказ, куди батько Михайла одержав призначен­ня на посаду інспектора, а потім — і директора народних шкіл. Жили Грушевські у Ставрополі, Владикавказі й Тифлісі. Мандруючи з батьками просторами Російської імперії, Михайло часто приїжджав в Україну, по­довгу гостював у свого діда, священика в селі Лісники під Києвом. Велич­на українська природа, славна історія, висока культура і традиції рідного народу залишили в душі хлопчика незгладимі враження. Тільки тут він по-справжньому почував себе вдома.

Здобувши домашню початкову освіту, у 1880 році Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. Навчався він лег­ко. встигав по всіх предметах, але найбільше приваблювали його українська історія і література. В гімназійні роки хлопчик уважно стежив за публікаціями в журналі "Киевская старина", який вважався одним із кращих періодичних видань історичного профілю в останній третині XIX століття.

До періоду життя в Грузії належать перші літературні спроби майбут­нього історика українською мовою. Одне з його юнацьких оповідань, "Бехаль-Джугур", на сюжет із добре знайомого йому по Кавказу східно­го життя, 1885 року було надруковане у львівській газеті "Діло". У 1886 році Михайло Грушевський, закінчивши гімназію, вступив на історико- філологічний факультет Київського університету. У Києві він познайо­мився з багатьма представниками ліберально-демократичного науково- художнього напівлегального об'єднання "Стара громада", а її багаторічний неформальний лідер Володимир Антонович, професор ро­сійської історії Університету св. Володимира, стає вчителем і науковим наставником Михайла. В студентські роки М.Грушевський глибоко вивчає історію Середнього Подніпров'я доби Давньої Русі, а також середньовічну історію України , загалом. Хоч як дивно, але працьовитий і скрупульозний молодий дослідник готує і публікує в авторитетних виданнях "Киевская старина" і "Київські університетські відомості" серію солідних наукових статей, серед яких особливо слід відзначити "Південноросійські панські фортеці в першій половині XVI століття" (1890), "Волинські питання 1077—1102 років" (1891), "Громадський рух на Україні-Русі в XIII столітті" (1891).  Після закінчення університету М.Грушевський захищає як кандидат­ську дисертацію докладну і концептуально новаторську роботу "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття", у якій, спираючись на численні джерела, обгрунтував ідею про те, що Батиєва навала, при всіх її важких наслідках для Південної Русі, аж ніяк не обір­вала лінію історичної наступності на території Середнього Подніпров'я.

Залишившись при Київському університеті для підготовки до профе­сури, молодий історик на початку 90-х років з головою занурюється в на­укову роботу. Він продовжує активно співробітничати з "Киевской стариной" і львівськими "Записками Наукового товариства імені Шевченка", видає два томи матеріалів у серії редагованого В.Антоновичем "Архива Юго-Западной России".

В ті роки українознавчі дослідження на території царської імперії да­леко не заохочувалися, а видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною. Однак у Галичині, що входила до скла­ду Австро-Угорської імперії, ставлення до розвитку національної культури було більш ліберальним і толерантним. З огляду на політичне протис­тояння польських і українських (русинських) сил, австрійський уряд проводив політику на їхнє врівноважування. У такій ситуації українські вчені Галичини домоглися відкриття у Львівському університеті окремої кафедри української історії. Очолити її запропонували Володимирові Ан­тоновичу, але він, пославшись на похилий вік, відмовився, порекоменду­вавши на цю посаду вже знаного в наукових колах М.Грушевського. За­хистивши в Києві магістерську дисертацію "Панське староство. Історичні нариси", Грушевський у 1894 році переїхав до Львова. На той час під тиском польських кіл Львова наміри австрійської адміністрації змінилися, І замість кафедри української історії в університеті була відкрита кафедра всесвітньої історії з розширеним викладанням історії Східної Європи. М.Грушевський погодився очолити цю кафедру, і 30 вересня 1894 року почав читати свої лекційні курси. У Львові, що здавна вирізнявся напруженими міжнаціональними від­носинами, вчений швидко зближується із представниками галицької де­мократичної громадськості. Тісні дружні стосунки зав'язалися в нього з видатним поетом, ученим і мислителем Іваном Франком. І сам М. Гру- шевський, і провідні громадсько-культурні діячі Подніп­ровської України, у середовищі яких молодий історик уже був добре ві­домим і поважним, дивилися на його переїзд у Галичину як на своєрідну місію, метою якої мало стати об'єднання зусиль українських науково- культурних і суспільно-політичних груп по обидва боки російсько-авст­рійського кордону в боротьбі за національні права і розвиток української науки і культури.

У Львові поряд із продуктивною лекційною роботою М.Грушевський займається науковою діяльністю. Ще в Києві в 1893 році він був обраний членом львівського Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Пе­реїхавши до Львова, він реорганізував і активізував роботу цієї свого ро­ду малої західноукраїнської академії наук спочатку як керівник філософ­сько-історичної секції, а потім — як головний редактор "Записок НТШ". У 1897 році М.Грушевського обрали головою НТШ. На цій посаді він за­лишався до 1913 року.

Уже перший прочитаний ним курс з історії України, розрахований на сім семестрів, викликав величезний суспільно-науковий резонанс. Історія України, всупереч традиціям польської і російської історіографії, у курсі Грушевського була представлена як самостійний, цілісний, окремий предмет вивчення і викладу. Учений залучав до дослідницької роботи та­лановиту студентську молодь. З числа його учнів і помічників тих років склалася західноукраїнська історична "школа Грушевського", що підхо­пила і продовжила традиції київської школи В.Антоновича. Разом зі своїми учнями і послідовниками Михайло Грушевський зіб­рав величезний, не відомий досі науковому світові, архівно-документаль­ний матеріал, що стосувався різних періодів історії України. Грунтуючись на зібраних даних, Михайло Сергійович приступив до роботи над фун­даментальною багатотомною "Історією України-Русі", хронологічно до­веденої ним до 1658 року. Ця праця стала найважливішою справою всьо­го життя Грушевського. Перший том "Історії України-Русі" вийшов у Львові в 1898 році, а останній був виданий у Києві вже по смерті авто­ра, у 1936 році.Теоретич-ному обгрунтуванню самостійності історичного розвитку ук­раїнського народу вчений присвятив опубліковану в Петербурзі велику наукову статтю, призначену для російського читача. Паралельно публіку­ються його об'ємисті, по кілька томів, джерелознавчі праці. Для популя­ризації розробленої концепції минулого рідної країни Грушевський напи­сав низку книг і статей, що видавалися українською, російською, німецькою, французькою, англійською, болгарською і чеською мовами. Серед них — "Нариси з історії українського народу" (1904), "Про давні часи на Україні" (1907), "Коротка історія України" (1910), "Ілюстрована історія України" (1911), збірник статей "Український народ у його мину­лому і сьогоденні" (1914).

Викладацьку, дослідницьку, редакторську й науково-організаційну роботу Грушевський успішно поєднував із політичною діяльністю. У Га­личині він став одним із засновників Української національно-демокра­тичної партії, створеної в грудні 1899 року, взявши на себе обов'язки зас­тупника голови. Але незабаром він через політичні мотиви розійшовся з більшістю в керівництві цієї партії. У 1901 — 1903 роках М.Грушевський розгорнув бурхливу діяльність зі створення у Львові українського універ­ситету, але в результаті протидії впливових польських кіл ці зусилля успіхом не увінчалися.

У перші дні революції 1905—1907 років у Росії Михайло Сергійович повернувся до Києва, який вважав своїм рідним містом, і зайнявся проб­лемами історії українських земель, що входили до складу Російської ім­перії. Царським маніфестом 17 жовтня 1905 року обмеження на українсь­ке друковане слово були скасовані, тому в 1906 році видання львівського "Літературно-наукового вісника" було продовжено в Києві. Тоді ж Гру­шевський виступив одним із засновників газети "Рада", а в 1907 році під його редакцією почав виходити журнал "Україна" (реорганізована відпо­відно до нових вимог і можливостей "Киевская старина").

Активно друкується Грушевський і в "Українському віснику", що ви­давався в Петербурзі фракцією українських депутатів Державної думи. На сторінках цього журналу Михайло Грушевський знайомив російську гро­мадськість з українським питанням і новим баченням актуальних проб­лем національної історії. Статті вченого з'являються в російськомовних "Сын отечества", "Киевские отклики" та інших періодичних виданнях, а також видаються окремими брошурами і збірниками.

Усі ці роки М.Грушевський щиро поділяв ідейно-політичні принципи державного будівництва Михайла Драгоманова. Створення автономної України в складі російської держави Грушевський вважав за необхідне і можливе за умови перетворення Російської імперії на засновану на де­мократичних принципах федерацію народів і областей. З обгрунтуванням і пропагандою цих традиційних для київської інтелігенції ідей Михайло Сергійович неодноразово виступав на зборах і вечорах громадськості. У 1906 році Грушевського обрали почесним професором Харківсько­го університету, а обрання його на таку ж посаду в Київському універси­теті в 1907 році, уже після розгону II Державної думи, не відбулося з по­літичних мотивів. Імідж "національного лідера" виявився несумісним зі званням професора Університету святого Володимира, а наукові заслуги до уваги не бралися.

З поразкою першої російської революції в Україні (як і по всій імпе­рії) політичне життя на певний час завмирає. У цей період Грушевський виступає одним з ініціаторів створення в Києві позапартійного Товарис­тва українських прогресистів. Як член правління організації, він зазвичай головував на її засіданнях. Після смерті Володимира Антоновича, у 1908 році, статус глави школи українських істориків перейшов до М.Грушев­ського. У тому ж році Михайло Сергійович очолив засноване в Києві Ук­раїнське наукове товариство, що стало другою після львівського НТШ "малою українською академією наук". За діяльної участі Грушевського УНТ регулярно видавано "Записки", що вирізнялися високим науковим рівнем. Фактично Грушевський стає найавторитетнішим українським політичним діячем того часу, не входячи при цьому до жодної партії, уо­соблюючи їх соціалістичний блок. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували за ним незаперечне лідерство в національно- визвольному русі в Україні. З початком Першої світової війни М.Грушевський як найбільш ав­торитетний український суспільно-політичний діяч, що мав великі зв'язки у ворожій для Росії Австро-Угорщині, був заарештований і піс­ля двомісячного утримання в Лук'янівській в'язниці засланий до Сим­бірська, звідкіля був переведений спочатку в Казань, а потім — до Мос­кви. Життєві перипетії не перешкодили вченому продовжувати наукову працю і співробітничати з "Українським життям" і тижневиком "Про­мінь".

Після Лютневої революції 1917 року М.Грушевський у середині берез­ня зміг повернутися до Києва. Організована на той час із представників українських соціалістичних партій і близьких до них громадських організацій Центральна Рада заочно обрала його головою. Вступ на цю почес­ну і відповідальну посаду привселюдно закріпив лідерство Михайла Гру­шевського в українському демократичному русі. Під його керівництвом у Києві 19 березня 1917 року пройшла грандіозна національна маніфеста­ція, кульмінаційним моментом якої став полум'яний виступ голови Цен­тральної Ради перед радісною юрбою демонстрантів. У своїй публіцисти­ці 1917-го року вчений роз'яснює ідеали, позиції і наміри української національної демократії. За особистої участі Грушевського були складені і прийняті всі чотири універсали Центральної Ради, що стали віхами її іс­торичного шляху. У цих документах відбилася ідейна еволюція вищого органу влади в Україні від первісних федералістсько-автономістських орієнтацій до проголошення незалежності Української народної республі­ки в січні 1918 року.

Загальноросійським визнанням високого авторитету українського іс­торика і громадського лідера став З'їзд представників народів колишньої Російської імперії (вересень 1917 року, Київ), який узяв курс на федера­тивний устрій Російської держави. Падіння Тимчасового уряду, що з ним Центральна Рада мала досить напружені (які, однак, не переходили в силове протистояння) відносини, більшовицька агресія проти України в грудні 1917—лютому 1918 років прискорили створення Української народної республіки. Але якщо прий­нятий 7 листопада 1917 року III Універсал проголошував Україну в скла­ді майбутньої федеративної Росії, то IV Універсал, затверджений 11 січня 1918 року, коли червоні війська вже підходили до Києва, передбачав пов­ну незалежність України.

Розібратися в тому, що відбувається, а тим паче ясно побачити перс­пективи подальшого розвитку України, на той час було надзвичайно важ­ко. Поступово відносини М.Грушевського з молодшими й радикально настроєними лідерами українських соціал-демократів Симоном Петлю­рою і главою першого уряду УНР Володимиром Винниченком почали за­гострюватися. Для посилення свого політичного впливу Грушевський примкнув до партії українських соціалістів-революціонерів (есерів), що стояли на близькій його поглядам національно-демократичній платформі. У Центральній Раді есери були найчисленнішою фракцією, але не мали авторитетного лідера, тому перехід на свій бік М.Грушевського палко ві­тали. Разом з тим вступ Михайла Сергійовича в партію есерів позбавляв його статусу надпартійного загальноукраїнського лідера і ще більше загос­трив особистісні відносини з керівниками інших впливових політичних угруповань, зокрема з лідером українських соціалістів-федералістів С.Єфремовим. Ці розбіжності виявилися настільки сильними, що Воло­димир Винниченко змушений був піти у відставку, а новий, переважно есерівський, уряд на чолі з В.Голубовичем виявився неспроможним перед лицем більшовицьких військ, що насувалися зі сходу.

Врешті-решт Центральна Рада, яка ще восени 1917 року мала війсь­кові формування, за чисельністю і дисциплінованістю переважаючі біль­шовицькі, тепер не змогла організувати ефективної оборони столиці. Ко­ли червоні війська вийшли до Дніпра і почали обстрілювати місто з численних гармат, що зберігалися на складах Лівобережжя, М.Грушев­ський разом з іншими керівниками УНР 25 січня 1918 року виїхав з Києва на Волинь. За кілька годин до взяття Києва червоними німецька й австрійська сторони, визнавши незалежність УНР, погодилися надати їй допомогу в боротьбі з більшовиками в обмін на постачання наступно­го року продовольства в заздалегідь обговорених розмірах. Німці зобов'я­залися забезпечити нормальні умови для економічного і соціально-полі­тичного відновлення країни. Затребувана ними плата за свою військову присутність на території України не була надмірною. Тому рішення керів­ництва Центральної Ради викликати на допомогу німців і сьогодні мож­на оцінювати як вихід із кризової ситуації, у якій Українська народна рес­публіка опинилася на початку 1918 року.

М.Грушевський та інші лідери УНР історично несуть відповідальність не за заклик в Україну німців і австрійців у січні—лютому 1918 року (ні­чого кращого придумати вже було неможливо), а за те, що, маючи все не­обхідне для відбиття більшовицької агресії, відсторонили від командуван­ня армією професійних військових, і в першу чергу генерала П.Скоропад­ського, а самі виявилися нездатними організувати оборону країни.

У перших числах березня 1918 року Грушевський разом із керівника­ми Центральної Ради і німецькими військами повернувся в розорений і деморалізований тритижневим більшовицьким терором Київ. Будинок са­мого Грушевського був спалений: по ньому вівся прицільний вогонь із нашвидкуруч спорудженого бронепоїзда, оскільки більшовики були впев­нені, що господар ховається у своєму будинку. Переживаючи падіння і часткове (під німецьким протекторатом) відновлення УНР як глибоко особисту трагедію, Грушевський не зовсім адекватно оцінював ситуацію, що склалася навесні 1918 року. Він не відчув принципового перелому в громадській свідомості, що стався з моменту падіння самодержавства: розчарування в романтичних, соціалістичних і націоналістичних гаслах помірної частини громадськості.

Навколо М.Грушевського, ліберального і поміркованого політика, поступово утворювався вакуум. У період другого (двомісячного) перебу­вання при владі, за фактичної німецької окупації України, у березні— квітні 1918 року Центральна Рада на чолі з її головою всіма силами праг­нула продовжувати колишній, неефективний у соціально-економічному плані, курс. У свою чергу, німецьке командування швидко переконалося в тому, що Центральна Рада не має достатнього авторитету в суспільстві і не готова до керування країною, а головне — для забезпечення поста­чань до Німеччини й Австро-Угорщини визначених договором обсягів сільгосппродуктів.

У той же час практично всі верстви населення відвернулися від Цен­тральної Ради. Для власників вона була надто соціалістичною, бо зазіха­ла на їхнє майно (землю, заводи тощо); для лівих радикалів і робочого люду — дрібнобуржуазною, бо не зважилася на проведення в життя рево­люційної програми перетворень; для селян — як підпала під німців, що насаджували в селах своє військове правління і повертали поміщикам конфісковану в них власність; для російськомовного населення — надто українофільською, принаймні у своїй риториці.

Падіння Центральної Ради й УНР було вирішено. На останньому за­сіданні Малої Ради 29 квітня 1918 року була прийнята Конституція УНР і земельний закон, а Михайло Грушевський був обраний президентом Ук­раїни. Однак ці акції були швидше символічними і не могли вплинути на подальший перебіг подій. Того ж дня представники заможного селянства, що з'їхалися до міста, обрали гетьманом України Павла Скоропадського, генерал-лейтенанта царської армії і прямого нащадка гетьмана України Івана Скоропадського. Члени Малої Ради, довідавшись про обрання геть­мана, без опору розійшлися по домівках, поступившись владою П.Скоро­падському і його прихильникам з організації "Українська Громада". Як і переважна більшість українських соціалістів, М.Грушевський пе­рейшов до непримиренної опозиції щодо гетьмана, але активної участі в боротьбі з ним не брав. Він відкинув пропозицію Скоропадського очо­лити Українську академію наук, що створювалася під гетьманським пат­ронатом, мотивуючи свою відмову принциповим неприйняттям нової млади. Тоді президентом створеної УАН був обраний знаменитий учений- природознавець В.Вернадський. Утіху й спокій М.Грушевський у цей час, як і протягом майже всього свого життя, знаходив у роботі над томами своєї "Історії України-Русі".

Коли в середині грудня 1918 року Київ зайняли сили Директорії, Гру­шевський знову розраховував вийти на авансцену українського політич­ного життя і відновити Центральну Раду в її колишньому статусі, але ці ініціативи не знайшли підтримки. Влада на ще не зайнятій червоними і білими частині України опинилася в руках ворогуючих між собою В.Винниченка і С.Петлюри.

Стрімкий наступ більшовиків на Київ змусив Грушевського з роди­ною в перших числах лютого 1919 року залишити місто. На короткий час він затримався в Кам'янець-Подільському, де редагував газету "Голос По­ділля", працював над підручником з історії України. У березні він брав участь у роботі наради представників українських соціалістичних партій, на якій обговорювалися заходи впливу на Директорію з метою перешко­дити підписанню союзу з Антантою, війська якої вже висадилися на пів­дні України. Учасники наради навіть створили Комітет з охорони респуб­ліки і запропонували Грушевському ввійти до його складу. Але Михайло Сергійович, пославшись на свій від'їзд за кордон, відмовився. Комітет проіснував усього кілька днів. Наприкінці березня 1919 року Грушевський з родиною виїхав до Праги, потім якийсь час жив у Берліні, Відні й Же­неві, а в 1922 році оселився в Бадені. Ще восени 1919 року він заснував Український соціологічний інститут, налагодив видання журналу "Боріте­ся — поборете", бібліотеку рідкісних книг. Співробітники інституту під­готували до друку серію оригінальних і перекладних праць із соціології, історії культури і громадського руху. Сам Михайло Сергійович у цей час закінчив роботу над монографією "Початки громадянства (генетична со­ціологія)", що була опублікована в 1921 році.

Одночасно Грушевський фактично очолював Закордонну делегацію УПСР, члени якої уважно стежили за розвитком подій в Україні. Улітку 1920 року М.Грушевський і О.Жуковський направили листа до ЦК КП(б)У, у якому, поряд із визнанням заслуг більшовицької партії в бо­ротьбі з імперіалізмом, підкреслювали також, що політична ситуація в Україні не сприяє подальшому розвитку світової революції "у результа­ті боротьби, що виникла між українським народом і Радянською Росією і дотепер не зупинена внаслідок помилок, допущених по обидва боки". Цей лист, адресований секретареві ЦК КП(б)У С.Косіору, став першою пропозицією Закордонної делегації УПСР про співробітництво з правля­чою більшовицькою партією і, по суті, натяком на можливість повернен­ня есерів до України.

Частина керівників ЦК КП(б)У схвально поставилася до можливого повернення М.Грушевського, про що свідчило запрошення приїхати на батьківщину, передане Михайлові Сергійовичу членами делегації УРСР на радянсько-польських переговорах у Ризі в лютому 1921 року.

Перебуваючи в еміграції, Грушевський, у свою чергу, мав можливість переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході, М.Гру­шевський, починаючи з 1920 року, шукає шляхів зближення з більшо­вицьким керівництвом України, пише листа С.Косіору і Х.Раковському (тодішньому голові РНК УРСР), пропонуючи їм співробітництво у випад­ку, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження наукової праці. Своєю владою більшовицькі лідери ні з ким ділитися не збиралися, проте в поверненні на батьківщину такого авторитетного уче­ного й громадського діяча ліберально-соціалістичних поглядів як Грушев­ський вони були зацікавлені. У жовтні 1922 року Секретаріат ЦК КП(б)У спеціально розглядав питання "Про українську еміграцію". З доповідями виступили представник УРСР у Чехо-Словаччині М.Левицький і замнаркому іноземних справ УРСР Я.Яковлєв. Вони представили загальну кар­тину настроїв української еміграції, зазначивши, що Грушевський "тепер залишився ні з чим, оскільки всі грушенята розбіглися". На цьому засі­данні практично був узятий курс на дезорганізацію еміграції. Левицький пропонував: "Відбити великі сили, які профільтрувати й відправити сю­ди, а інтелігенцію групи зміновіховців використовувати тільки для розк­ладання еміграції, пускати їх сюди не варто". Подібну тактику пропону­вав і Яковлєв: "Обіцянка про повернення залишиться обіцянкою, психологічно ми завжди зуміємо викрутитися".

Грушевський тим часом цілком зосередився на науковій роботі й ке­рівництві Українським соціологічним інститутом. Ситуація ускладнилася тим, шо багато українських діячів, котрі опинилися разом з ним в еміг­рації, не підтримували бажання вченого повернутися на батьківщину, де хазяйнували більшовики. Складний моральний стан Грушевського дикту­вався і матеріальними проблемами. Співробітники звільнялися з його ін­ституту, а деякі почали відверто нападати на нього. Невтішними були і справи УПСР. Частина членів Закордонної делегації (М.Шаповал, Н.Гри­горіїв), зайнявши антирадянську позицію, зблизилася з Винниченком. Дедалі відчутнішою ставала ізоляція Грушевського.

Наприкінці 1922 року М.Грушевський одержав від більшовицьких лі­дерів України запевняння піти назустріч ученому. У листопаді 1922 року він пориває з керівництвом УПСР і приймає рішення повернутися до Києва, повіривши у щирість намірів більшовиків сприяти розвиткові ук­раїнської національної культури і підтримувати українську науку. 31 фудня 1923 року, попередньо заручившись згодою вченого, його обрали дійсним членом ВУАН. 2 березня 1924 року Грушевський із родиною виїхав із Відня і через п'ять днів прибув до Києва. Тут він знову енергій­но береться за наукову й організаційну діяльність: очолює кафедру істо­рії українського народу в рамках історичної секції історико-філологічно­го відділення ВУАН і археографічну й історичну комісії цієї секції, бере участь у підготовці до публікації численних видань. Навколо патріарха української історіографії об'єднуються талановиті учні. Але основна ува­га Михайла Сергійовича, як і раніше, прикута до роботи над "Історією України-Русі".

Тим часом плідній роботі суспільно-гуманітарних секцій ВУАН від­чутно заважав антагонізм, що загострився між М.Грушевським і С. Єфремовим, корені якого сягали часів Центральної Ради. Це протистояння бу­ло на руку більшовикам, які прагнули тримати Академію наук під цілковитим своїм контролем. Суспільно-політичні погляди М.Грушевського для нової влади були більш прийнятні. У 1929 році він був обраний академіком АН СРСР. Але після судового процесу над "Союзом звільнення України" у 1930 році, на якому головним обвинувачуваним виявився С. Єфремов, влада взялася і за Грушевського, який відмовився давати показання проти останнього. 23 березня 1931 року в Москві, де Грушевський перебував у відряд­женні, він був заарештований. Ордер на арешт підписав заступник голо­ви ОГПУ Г.Ягода. Грушевського звинуватили в тому, що він очолював Український національний центр ("контрреволюційну" організацію, про­ти якої була спрямована чергова акція "викриттів"). Незважаючи на по­гане самопочуття вченого, його допити тривали з 28 березня до 3 квітня 1931 року. На завершальному етапі слідства він відмовився від вирваних під тиском показань і був звільнений з-під варти. У справі УНЦ проходи­ло понад 50 осіб. Усі вони одержали різні строки (від заслання до 6 років тюремного ув'язнення), але сталінські часи пережили одиниці. Грушевсь­кий, опинившись на волі, був знятий з усіх посад і змушений жити в Москві під наглядом НКВД. Незабаром до нього перебралися дружина Марія Сильвестрівна і дочка Катерина. Академік тихо жив у столиці, на­магаючись знайти віддушину в науковій праці. Його нерідко можна було зустріти в московських архівах і бібліотеках.

Наприкінці 1934 року Михайло Сергійович відпочивав у санаторії в Кисловодську. У нього розвинувся карбункул, а в результаті некваліфікованого хірургічного втручання хвороба ускладнилася. 25 листопада 1934 року М.Грушевський помер. Обставини його смерті й досі остаточно не з'ясовані. Висловлюються припущення про можливе втручання всесиль­ного НКВД, але документальних підтверджень цього немає.Уже наступного дня газета "Вісті" від імені РНК УРСР повідомила про смерть (після важкої хвороби) академіка Всеукраїнської і Всесоюзної академій М.Грушевського. Відразу надрукували постанову Раднаркому про його поховання в Києві, за державний кошт. Одночасно з республі­канськими газетами некролог із приводу смерті академіка помістила "Правда". Тіло покійного перевезли до Києва й поховали на Байковому цвинтарі.

Величезний внесок М.Грушевського в історичну науку й історію ук­раїнської літератури загальновизнаний. Не втрачають актуальності і його джерелознавчі розробки, тонкий аналіз причин і перебігу багатьох конк­ретних подій. Вражає працездатність ученого: з-під його пера вийшло по­над 1800 праць з української історії та культури. Все своє свідоме життя Михайло Сергійович був самовідданим ентузіастом українського націо­нального руху, не впадаючи при цьому в крайнощі. Йому належить вели­чезна роль у консолідації українських демократичних сил на початку XX століття. Кульмінацією його політичного життя стало проголошення нап­рикінці 1917 року Української народної республіки. Важко оцінити од­нозначно, ким він був більше — ученим чи політичним діячем. З цього приводу Михайло Грушевський написав так: "Я сам прийшов у політику через історію і цей шлях вважаю нормальним...".

Повертаючи з небуття і забуття справжніх своїх героїв, сучасники від­дають належне їх пам'яті. Нині ім'я М.Грушевського носить Інститут ук­раїнської історіографії і джерелознавства НАН України, а також одна з центральних вулиць Києва. Біля Будинку вчителя, засідала Централь­на Рада, споруджено пам'ятник М.С.Грушевському.

Джерело.100 найвідоміших українців.