Семен Петлюра

Семен Петлюра
Born
1879-05-10
Died
1926-05-25

Семен Васильович Петлюра, більше відомий як Симон Петлюра, є однією з найбільш супереч­ливих постатей української історії. Прибічники залишили захоплені спогади про його дії в най­складніших ситуаціях часів революції та грома­дянської війни в Україні. Хоча й негативних оцінок його діяльності аж ніяк не бракує, причо­му йдуть вони не тільки від більшовиків, а й від соратників-опонентів із національно-демокра­тичного табору, насамперед від Володимира Винниченка. Отож, прагнучи об'єктивного ви­світлення особи Симона Петлюри, належить ут­римуватися від однобічних, зумовлених політич­ними пристрастями підходів. Керуватися треба.винятково фактами.

Симон Петлюра народився 10 травня 1879 року в сім'ї візника у пе­редмісті Полтави. Здобувши початкову освіту, 1895 року він вступив до Полтавської духовної семінарії, але в 1901-му був виключений з останньо­го курсу за українські патріотичні почуття. Приводом послугував намір юнака виконати заборонену кантату Миколи Лисенка "Б'ють пороги" у присутності самого композитора на присвяченому йому вечорі в Пол­таві. Такими діями царська адміністрація відверто налаштовувала проти себе молодих українських патріотів, штовхаючи їх на шлях боротьби про­ти режиму. У Симона Петлюри до моменту виключення із семінарії у загальних рисах уже окреслилися національно-демократичні переконання, а також симпатії до соціалізму, про який він тоді мав досить аморфне уявлення. Гому природним був його вступ до полтавської організації Революційної української партії (РУП), організованої Д.Антоновичем, В.Винниченком та М.Поршем.

З усім запалом молодості Петлюра поринув у агітаційну роботу, й через це вже в 1902 році опинився на грані арешту. Дізнавшися, що поліція має у своєму розпорядженні матеріали, які свідчать проти нього, Симон переїхав до Катеринодара і спершу жив там за рахунок приватних уроків. Незабаром він улаштувався в експедицію Ф.Щербини, яка здійснювала розбір і систе­матизацію архівів Кубанського козацького війська, що складалося переваж­но з нащадків переселених на Північний Кавказ запорозьких козаків.

Робота з архівними матеріалами сприяла поглибленню знань ко­лишнього семінариста в галузі української історії, що постала перед ним у романтичному світлі. Симон дедалі дужче утверджувався в переконанні, що приєднання до Росії принесло українському народові незчисленні ли­ха (ліквідація козацтва, поширення на Лівобережну Україну кріпосного права, русифікація тощо). Зростаюча впевненість у правоті національно-визвольного руху сприяла включенню Петлюри в політичну агітацію серед кубанців. Йому вдало­ся створити місцеву організацію РУП — Чорноморську вільну громаду, за що у грудні 1903-го він був заарештований. Вийшовши із в'язниці в березні 1904 року, Петлюра приїхав до Києва, щоб продовжити бороть­бу. Тут він зближується з найавторитетнішим на той час серед українсь­ких революціонерів соціалістичної орієнтації М.Поршем. У суперечці, що розгорілася між Поршем і відомим українським культурним і полі­тичним діячем Дмитром Антоновичем, який вважав національний мо­мент другорядним у революційному русі, Симон Петлюра підтримав Порша. Разом із Володимиром Винниченком він стає ініціатором ство­рення українського соціал-демократичного руху, в ідейному плані зорієнтованого на австрійську соціал-демократію, програма якої перед­бачала врахування не тільки соціально-економічних, а й культурно-мов­них, національних моментів. 1905 року, в період активізації революційних виступів, для поширен­ня видавничої діяльності й нелегальної доставки української пропаганди­стської літератури С.Петлюра на якийсь час переїхав до Львова, де по­знайомився з лідерами українського національно-культурного руху М.Грушевським та І.Франком.

Водночас Петлюра редагує журнал "Селянин", друкується в "Літера­турно-науковому віснику", "Записках НТШ" та інших виданнях національно-демократичної спрямованості, тому трактувати його погляди тих років як націоналістичні немає жодних підстав. Симон Петлюра орієнтувався на демократичні ідеали, з обов'язковим урахуванням прав українського народу на розвиток національної культури й мови, а також на власні автономні структури суспільно-політичної організації.

Після виходу в жовтні 1905 року царського маніфесту, який обіцяв запровадження конституційного правління і проголошував політичну амністію, Петлюра повертається до Києва й два місяці по тому бере участь у 11 з'їзді РУП, на якому цю партію (точніше, її ядро, що залиши­лося після розколу) було перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Тоді ж прийняли програму партії, в ос­нову якої було покладено Ерфуртську програму німецьких соціал-демократів, підкориговану з урахуванням програмних документів соціал-демократичних організацій Австро-Угорщини. На цьому з'їзді Симона Петлюру обрали до складу ЦК УСДРП. У 1906 році Петлюра, котрий завжди відрізнявся надзвичайно діяль­ним характером і вже здобув популярність у політичних колах українсь­ких демократів, на якийсь час переїхав до Петербурга, де брав участь у ви­пуску українських видань. Та оскільки в ході революції 1905— 1907 років ширші перспективи для розповсюдження національної преси відкривали­ся в Україні, він незабаром повернувся до Києва. Тут Симон Петлюра став секретарем редакції газети "Рада", провідну роль у якій відігравав ви­датний літературознавець та історик української літератури С. Єфремов.

У ці роки Петлюра звертається до марксизму. Із С. Єфремовим, яко­му завжди був неприйнятний марксистський дух, Симон не спрацювався і, покинувши редакцію "Ради", почав редагувати газету "Слово", засно­вану українськими соціал-демократами навесні 1907 року, після III з'їзду УСДРП. На шпальтах кожного її числа з'являлися численні статті, перей­няті ідеями класової боротьби та соціально-економічної зумовленості явищ культури. Проте цей запал дещо зменшився після поразки першої російської революції. Не почуваючись у безпеці, зазнаючи утиску у видавничих справах, Си­мон переїхав спочатку до Петербурга, де з осені 1908 року працював бухгал­тером у транспортному товаристві, а потім до Москви, де співпрацював у часописі "Украинская жизнь", що виходив із 1912-го по 1917 рік. Не­забаром Петлюра очолив його редакцію. У цей період він відходить від марксизму, дедалі більше схиляючись до національної ідеї, але при цьому не зрікається соціал-демократичних переконань. Глибокого розуміння марксизму в Петлюри ніколи не було. Тому у своєму подальшому ідейно­му розвитку він не подолав його, як мислителі масштабу С.Булгакова та М.Бердяєва, проте й не залишився на марксистських позиціях, як В.Ленін або А.Луначарський. Він просто відійшов від нього, відповідно до того, як змінилися настрої більшості учасників революційних подій тих років в Україні. На початку Першої світової війни в "Украинской жизни" за підписом її редактора Симона Петлюри було вміщено декларацію, в якій вислов­лювалася цілковита підтримка російському урядові й лунали запевнення, що українці чесно виконають свій обов'язок перед державою. Цю заяву осудила більшість членів київського Товариства українських прогресистів, що об'єднало основну частину української національно-ліберальної інтелігенції. Члени товариства вважали, що у війні, яка почалася, українці мають обрати нейтральну позицію, оскільки жоден із блоків, між якими виникло протистояння, не бореться за їхні національні інтереси, а саму націю розділено між воюючими одна з одною Російською та Австро- Угорською імперіями.

Внаслідок поразок російської армії у травні—липні 1915 року, на схід, рятуючись від наступу німецько-австрійських військ, потягнулися десят­ки тисяч біженців із західних губерній. У ці дні Петлюра проявив себе як діяльний і талановитий організатор, допомагаючи постраждалим по лінії земського руху. У 1916 році він перебував на Західному фронті як заступ­ник уповноваженого Всеросійського союзу земств.

Лютнева революція 1917 року застала Петлюру в Мінську. У обстановці іагального розгардіяшу та сум'яття, розгубленості командування, що при- іводила до свавілля нижчих чинів, Петлюра швидко збагнув важливість за­лучення армії на бік українського національно-політичного руху. Він негай­но організував проведення військового українського з'їзду Західного фронту, ставши головою обраної на ньому фронтової ради. Петлюра бере діяльну участь у проведенні 1 Всеукраїнського військового з'їзду в Києві и травні 1917 року, його обирають головою Українського генерального військового комітету, і в такий спосіб він потрапляє до складу Центральної І'ади, створеної в Києві одразу після перемоги Лютневої революції. Початок стрімкої кар'єри Симона Петлюри припадає на травневі дні 1917-го. За лічені тижні він стає одним із лідерів українського національно-революційного руху. Його позиції зміцнюються на організованому і проведеному під його ж керівництвом у червні 1917 року II Всеукраїнсь­кому військовому з'їзді, делегати якого рішуче висловилися за надання V країн і статусу автономії (що заперечував Тимчасовий уряд). Таке однос­тайне рішення військовослужбовців українського походження зміцнило позиції Центральної Ради на переговорах із прибулою до Києва делегацією Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським. Делегація була змушена виз­нати автономію України і владу над українськими губерніями виконавчих органів Центральної Ради. Це рішення було закріплено II Універсалом.

На хвилі національно-революційного піднесення в липні 1917 року Симона Петлюру, котрий справляв величезний вплив на солдатські маси і земських діячів середнього та низового рівнів, обрали до складу Гене­рального Секретаріату, своєрідного уряду Української Центральної Ради. Перебуваючи на такій відповідальній посаді, за умов, коли російська армія стрімко розпадалася, розкладаючись морально, а німецько- австрійські дивізії будь-якої миті були готові почати наступ на Київ, го­ловні зусилля він спрямував на українізацію військових частин. Щоб зу­пинити катастрофічне падіння дисципліни, С.Петлюра наполягав на відстороненні від командування тих генералів і офіцерів, яким він (як, утім, і більшість керівників Центральної Ради) не довіряв. Дії такого ро­ду тільки посилювали мітингову анархію в армії, що особливо поширила­ся у вересні 1917 року, після придушення корніловського заколоту.

Цілковитий розвал військових частин (у тому числі й багатьох ук­раїнізованих) відбувся після падіння Тимчасового уряду та захоплення більшовиками влади в Петрограді й Москві. Після проголошення Цент­ральною Радою в листопаді 1917 року Української Народної Республіки (УНР) Петлюра вдається до відчайдушних, але запізнілих спроб прибор­кати цей процес. Водночас він робить усе можливе для усунення конку­ренції з боку авторитетних кадрових воєначальників, і насамперед гене­рал-лейтенанта Павла Скоропадського. Поширюючи чутки про наполеонівські заміри популярного серед сол­датів генерала й не виділяючи необхідного постачання зразковому дис­циплінованому 60-тисячному І Українському корпусові, що перебував під його командуванням, Петлюра об'єктивно сприяв деморалізації та розпа­ду кістяка української національної армії у грудні 1917 року, коли біль­шовики зі сходу вже просувалися до Дніпра. Зусиллями Петлюри з керівних посад було усунено призначеного після проголошення УНР начальником Київського військового округу полковника В.Павленка, який забезпечив майже безкровну перемогу сил Центральної Ради в бо­ротьбі за Київ після приходу до влади більшовиків у Петрограді. У січні 1918 р. Симон Петлюра пішов у відставку з посади генераль­ного секретаря військових справ і очолив створений ним Гайдамацький Кіш Слобідської України (він складався із двох полків — офіцерського та юнкерського). Популярність Петлюри серед бійців зростала з кожним днем. У січні 1918 р. війська під його командуванням намагалися зупини­ти просування більшовиків на Київ з боку Полтави, однак основного уда­ру червоні завдали на Бахмацькому напрямку. Отримавши звістку про підняте більшовиками проти Центральної Ради повстання на заводі "Ар­сенал", Петлюра негайно повернувся до Києва й енергійними діями зумів придушити виступ. Утім, зосередивши всі сили проти арсенальців, він не подбав про охорону мостів через Дніпро. Щойно у місті припинилися бої, як сили червоних під командуванням Муравйова підійшли до київських мостів-і, не зустрівши серйозного опору, 4 січня зайняли Печерськ і звіль­нили заарештованих арсенальців, які, отримавши зброю, поповнили лави Червоної армії. Почався новий період боротьби за Київ, тепер уже у стінах міста. Штаб Гайдамацького Коша перетворився на оперативний центр, накази якого виконували всі бойові частини українського війська.

Ближче до вечора артилерія муравйовців почала обстрілювати Київ із важких гармат. І якщо українським військовим частинам це бомбардуван­ня не завдало серйозної шкоди, то цивільне населення дуже постражда­ло. Обстріли Києва поновилися наступного дня й досягли свого апогею 6 січня. Над Києвом стояли заграви полум'я, від багатьох будинків залиши­лися самі руїни. Щоб не допустити подальшого руйнування Києва й жертв серед мирного населення, штаб Гайдамацького Коша прийняв рішення залишити місто. Разом із деякими членами Центральної Ради Петлюра відійшов на захід — назустріч німецько-австрійським дивізіям, що наступали згідно з укладеним з Україною Брестським договором.

1 березня 1918 року з німецькими військами й українськими частина­ми Симон Петлюра ввійшов у Київ, але впродовж двох наступних місяців активної участі в діяльності Центральної Ради (де взяли гору українські есери на чолі з Михайлом Грушевським, із яким у нього склалися далеко не кращі стосунки) не брав. Він зосередився на знайомій йому з передре­волюційних років земській діяльності, й у квітні був обраний головою Київського губернського земства та Всеукраїнського союзу земств, що за­безпечило йому значний вплив у губернських і повітових земських структурах по всій Україні. Із приходом до влади 29 квітня 1918 року гетьмана Павла Скоропадсь­кого Петлюра опинився у принциповій опозиції до нової влади, увійшов­ши до керівництва Українського національно-державного (пізніше — просто Національного) союзу, що об'єднував основні соціалістичні партії. Його очолював лідер українських соціал-демократів Володимир Винни­ченко. Водночас Петлюра зміцнює стосунки зі створеним із австро-українських військовополонених полком Січових стрільців та їхнім коман­дувачем полковником Євгеном Коновальцем.

Знаючи про антигетьманські акції В.Винниченка та радикальної час­тин керівництва Національного союзу, що його підтримувала, Петлюра прагнув залучити командування Січових стрільців до участі в повстанні, яке передбачалося. Цей бік його діяльності не пройшов повз увагу геть­манського міністра внутрішніх справ І.Кістяківського, за наказом якого і лава українського земського руху 27 липня 1918 року був заарештований. Але на той час Симон Петлюра був уже досить помітною політичною постаттю. Діячі Національного союзу звернулися до німецького команду­вання, яке, загалом підтримуючи П.Скоропадського, вважало за не­обхідне зберігати в країні противагу йому в особі національно налашто­ваної лівої опозиції. Під тиском німців гетьман 13 листопада був імушений звільнити з в'язниці Петлюру, котрий дав слово не брати участі у збройній антиурядовій боротьбі.

Опинившись на волі, не занадто обтяжений шляхетними уявленнями про "слово честі", Петлюра відразу ж увійшов до складу Директорії, яка під керівництвом В.Винниченка готувала антигетьманський виступ. Не марнуючи часу на обговорення програмних документів, Петлюра виїхав ю Білої Церкви, де зосередилися галицькі січові стрільці, і ще до прибуття туди Винниченка підняв антигетьманське повстання. В.Винниченко одразу був відсунутий на другий план, що різко загострило особисті сто­сунки між двома найвпливовішими на той час лідерами української соціал-демократії. Антигетьманське повстання, що спалахнуло 15 листопада 1918 року, стрімко ширилося по всій Україні. Цьому сприяла, зокрема, революція в Німеччині, яка почалася за кілька днів до виступу Директорії. Німеччи­на підписала акт капітуляції з Антантою. Німецька армія морально розкладалася. Солдати й офіцери мріяли?! мерщій повернутися додому, не бажаючи втручатися у громадянську* війну, що розгорілася в Україні. До того ж, у попередні місяці німецьке командування всіляко перешкоджало гетьману створювати власні збройні формування для підтримання порядку в країні. Тому за умов повстання Директорії та більшовицького наступу, що розгортався зі сходу, П.Скоро­падський міг покладатися лише на Сердюцьку дивізію та нечисленні дру­жини добровольців, нашвидку сформовані з офіцерів, що проживали  в Києві, та студентської молоді. Гетьман і його оточення не відразу оціни­ли масштаби навислої над ними загрози. Коли гетьманські загони були розбиті під Мотовилівкою січовими стрільцями, що наступали, прапор повстання підхопили селяни Київщини та інших губерній (недавні солда­ти Першої світової війни, що мали і зброю, і бойові навички). Вони ви­магали перерозподілу землі і з легкістю підтримали популістські гасла ліворадикальних лідерів Директорії.

Після місячної облоги Києва повстанськими силами С.Петлюри та Є. Коновальця 14 грудня 1918 року гетьман, зрозумівши безнадійність ситу­ації, зрікся влади. Армія відновленої Української Народної Республіки під командуванням Симона Петлюри (що прийняв звання головного отама­на "військ і флоту") ввійшла в місто. Однак радість перемоги затьмарю­валася посиленням антагонізму між головою Директорії В.Винниченком і фактичним керівником руху С.Петлюрою. До того ж, ані Директорія, ані головний отаман не мали чіткої політичної програми, широко використо­вуючи популістські гасла у дні облоги Києва. Дисципліна у військах була на низькому рівні, а розграбування державного й поміщицького майна, як і єврейські пофоми, стало звичайним явищем. Зауважимо, втім, що всупереч поширеній думці, сам Петлюра, як і інші українські соціалісти, ніколи не був антисемітом. Він підфимував приятельські стосунки з ба­гатьма діячами єврейського руху, симпатизуючи їхній боротьбі. Євреї вхо­дили до складу Центральної Ради, були членами уряду Директорії (нап­риклад, А.Марголін, у квітні 1918 року затверджений генеральним суддею УНР, а при Директорії — заступником міністра закордонних справ).

Петлюра намагався боротися з погромами, але без належного поряд­ку в очолюваній ним армії приборкати злочинну стихію не зумів, що, яс­на річ, не знімає з нього відповідальності за вчинене його підлеглими. Зайнявши Київ, С.Петлюра і його оточення напередодні другого насту­пу на Україну більшовицьких військ не зробив, по суті, нічого конструктивного, щоб запобігти небезпеці. В Україні склався самовладний режим ота­манщини, коли місцеві авторитетні воєначальники (або, як тепер прийнято говорити, польові командири), наприклад, П.Болбочан на Харківщині та М.Григор'єв на Херсонщині, формально визнаючи Петлюру головним ота­маном, діяли переважно на власний розсуд, нерідко як самодури й деспоти. Супроводжуваний масовими погромами, вбивствами і пограбування­ми розгул отаманщини, самоправство "батьків" на кшталт Ангела або Зеленого відштовхували від Директорії та від самого Симона Петлюри основні верстви українського суспільства, створювали йому вкрай негатив­ний імідж в очах представників країн Антанти, сили якої до початку 1919 року окупували Одесу та інші портові міста на півдні України.

Січневого наступу 1919 р. Червоної армії на Київ лідери УНР зупинити не змогли. Але якщо в 1918-му можна було звернутися по допомогу до німців, то тепер переговори з представниками Антанти про дієву підтримку проти більшовиків виявилися безрезультатними. Головний ота­ман найбільше сподівався на сприяння Антанти й був готовий виконати будь-які її вимоги. Але французькі представники не бачили особливої різниці між більшовиками та українськими соціалістами, тим паче, що проти співробітництва з ними французів і англійців активно виступали представники російського білого руху.

28 січня 1919 року сили Директорії без опору залишили Київ, відсту­пивши на Поділля, в містечках якого в лютому—березні почалися масові і а криваві єврейські погроми. І хоча С.Петлюра намагався запобігти цим їлочинам, однак дисципліна в його деморалізованих, залишених без мінімального постачання військах упала остаточно, й істотно впливати на перебіг подій він уже не міг.

Усе ще сподіваючись на допомогу Антанти, головний отаман військ УНР вийшов зі складу УСДРП (одним із творців якої був колись він сам) і цілком переорієнтувався на українську національну доктрину, тоді ще надто аморфну й невизначену, але вже однозначно пов'язану з ідеєю пов­ної державної незалежності УНР.

Антибільшовицькі дії отамана Григор'єва й "батька" Махна, котрі якийсь час підтримували червоних, і потужний наступ Добровольчої армії Денікіна у травні—червні 1919 року врятували війська Петлюри від оста­точного розгрому, давши невеликий перепочинок для реорганізації та продовження боротьби. 9 травня, вже безпартійний, головний отаман був обраний головою Директорії замість В.Винниченка, який залишив країну ще в лютому 1919 року. Літо було присвячене відновленню сил, тоді ж діюча армія УНР об'єдналася з розгромленою поляками Армією Західно-Української Народної Республіки.

У другій половині серпня 1919 року війська Петлюри почали одночас­ний наступ на Одесу та Київ. Утім, обрана ним усупереч думці військо­вих фахівців стратегія виявилася помилковою. Розпорошивши й без того незначні сили, Петлюра не зміг закріпитися в жодному з цих міст. По­милкою виявилося й те, що на Київ були спрямовані переважно галицькі частини, представники котрих усе ще сприймалися тут як "австрійці", тоді як у відомій своїм космополітизмом Одесі вони не наразилися б на таку сильну негативну реакцію.30 серпня 1919 року західноукраїнські бійці ввійшли в Київ, де зіштовхнулися з денікінськими військами, що ввійшли до міста того ж дня. Після нетривалих переговорів столицю було залишено білим. Дізнавшися про це, Симон Петлюра був украй розгніваний, але розгорта­ти бойові дії проти денікінців не наважився. Представники Антанти прагнули схилити Петлюру й Денікіна до ство­рення широкої антибільшовицької коаліції. І Петлюра готовий був піти на це, розуміючи, що самотужки йому від більшовиків не відбитися. Проте російський генерал, усупереч наполяганням У.Черчілля (тодішнього війсь­кового міністра Великої Британії), категорично відмовлявся визнавати са­мостійність України, не погоджуючись на альянс із її лідером. Більше то­го, впродовж вересня—жовтня петлюрівські й денікінські частини виснажували сили одне одного в боях під Жмеринкою, тоді як більшови­ки перейшли в рішучий наступ по всьому фронту від Волги до Дніпра. Крах денікінського фронту поставив С.Петлюру сам на сам із силами Червоної армії. Становище ускладнювалося й тим, що генерал М.Тарнавський, який командував галицькими частинами, 12 листопада 1919 ро­ку перейшов на бік Добровольчої армії, сподіваючись у майбутньому спільно з нею боротися з поляками, що насувалися із заходу. За умов, що склалися, Симон Петлюра, усвідомлюючи неможливість одночасного протистояння і більшовикам, і денікінцям, і полякам, 2 грудня підписав союзницьку угоду з Польщею. За цією домовленістю він визнавав право польської сторони на раніше окуповані польськими війсь­ками західноукраїнські землі в обмін на військову допомогу проти Черво­ної армії. Остаточно всі пункти цієї угоди були узгоджені в березні 1920 року при особистій зустрічі С.Петлюри з польським лідером Ю.Пілсудським. 18 квітня цей договір був затверджений Українською Національною Радою в Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР.

Навесні 1920 року, фактично в ролі молодшого партнера відновленої після закінчення Першої світової війни Польщі, Петлюра розгорнув свою останню велику військову кампанію. 15-тисячна армія, що перебувала на той час під його командуванням, і 60-тисячне польське військо вируши­ли на зайнятий більшовиками наприкінці 1920 року Київ, і 8 травня, май­же не зустрівши опору, ввійшли в місто. Однак переконати населення країни, й особливо здавна налаштоване проти польської шляхти селянство, в тому, що тепер польські війська є со­юзниками України, було неможливо. Ставлення до поляків щодня робило­ся ще більш ворожим. Не обходилося й без кривавих ексцесів з обох боків.

Передбачуваний у випадку перемоги об'єднаних сил Ю.Пілсудського та С.Петлюри статус України як формально незалежної від Польщі дер­жави в межах Середньої Наддніпрянщини — своєрідного буферного утво­рення між Польщею та радянською Росією — мало кого приваблював. Головний отаман УНР остаточно втратив колишню популярність у прос­того народу, а більшість міських жителів, зокрема й киян, ніколи не відчувала до нього особливих симпатій. 8 червня 1920 року кіннота Будьонного прорвала польський фронт під Уманню, а 11 червня червоні війська взяли Київ. Подальша боротьба ук­раїнських національних сил на чолі з С.Петлюрою проти більшовиків, нез­важаючи на деякі короткочасні успіхи та кампанію контрнаступу влітку— восени 1920 року, ставала дедалі безперспективнішою. 12 жовтня 1920 року в Ризі між Польщею та радянською Росією був підписаний мирний договір, за яким вони домовлялися про кордон по ріці Збруч, тож належна раніше Російській імперії Західна Волинь, не кажучи вже про Галичину, яка входила колись до складу Австро-Угорщини, закріплювалася за польською сторо­ною, яка не збиралася обстоювати інтереси УНР.

Зраджений поляками Симон Петлюра не визнав ризьких угод, і 20 жовтня, самотужки перейшовши в наступ, оволодів Вінницею. Але цей іимчасовий успіх не міг переломити перебігу подій. Увпродовж листопа­да 1920 року Червона армія зайняла Поділля і ввійшла в Кам'янець- Подільський. Зазнавши тепер уже остаточної поразки, українські частини і сам Петлюра мусили перейти на контрольовану Польщею територію і там роззброїтися. У відповідь на поразку очолюваних Петлюрою українських національ­них сил 17 грудня 1920 року Ліга націй відмовилася прийняти Україну до числа своїх членів. Радянський уряд у переговорах із поляками вимагав видачі Петлюри, тому він, не плекаючи надій на краще майбутнє, нап­рикінці 1923 року переїхав до Угорщини, звідки невдовзі перебрався до Австрії, а наприкінці 1924-го облаштувався у французькій столиці. У Па­рижі він, залишаючись лідером найчисленнішої частини української політичної еміфації, продовжив політичну діяльність і з початку 1925 ро­ку видавав газету "Тризуб". 26 травня 1926 року в Парижі, на вул. Росін, біля книгарні "Жільбер" Самуїл Шварцбарт п'ятьма револьверними пострілами обірвав життя Симона Петлюри. На суді вбивця мотивував свій учинок бажанням помститися за жертви єврейських погромів. Цілком імовірною вбачається и поширена в українській історіографії версія про те, що насправді Шварцбарт або свідомо виконував вказівки більшовицьких агентів, або виявився сліпим знаряддям у їхніх руках. Утім, документальних підтверд­жень цього немає.

Роль Симона Петлюри в історії України досить складна й суперечли­ва. Не викликають сумнівів його щирий патріотизм і прагнення віддати всі сили заради здобуття незалежності свого народу. Очевидні і його неа­биякі організаторські здібності, вміння надихнути й повести за собою лю­дей у важких, а часом просто безвихідних ситуаціях. Водночас бачимо невміння Петлюри. критично оцінити свої здібності й можливості. Він брався за справи, у яких не був компетентний (що, зреш­тою, характерно для більшості революційних лідерів тих років). Найбільше це проявилося в його військовій діяльності. Адже він наважився стати на чолі збройних сил УНР, хоча не мав ані військової освіти, ані елементарно­го досвіду служби в армії. Негативною була і його роль у відстороненні П.Скоропадського від командування  Українським корпусом у грудні 1917 року, а також в організації та проведенні антигетьманського повстання в листопаді—грудні-1918 року. Проте Симон Петлюра залишається однією з провідних постатей української історії XX століття, які зробили відчутний внесок у становлення національної державності.