Михайло Драгоманов

Михайло Драгоманов
Born
1841-09-18
Died
1895-06-20

Михайло Петрович Драгоманов є однією з ключо­вих постатей в українській суспільно-політичній і соціально-філософській думці XIX ст. У його особі поєдналися політичний діяч і вчений-політолог, дос­лідник всесвітньої і вітчизняної історії, соціолог, етнограф, економіст, фольклорист, публіцист і літера­турний критик. Драгоманов належав до плеяди тих українських діячів свого часу, хто чудово орієнтувався у морі новітніх соціально-політичних теорій Західної Європи та Росії, і брав активну участь у всеросійсько­му, а почасти й у європейському визвольному русі.

Становленню Драгоманова як громадсько-політич­ного діяча передувала діяльність київського Кирило- Мефодіївського братства 1840-х рр., членами якого були М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. Ідеали кирило-мефодіївців поєднували соціальний,.« національний і політичний аспекти і фунтувалися на принципах християнської етики (з якою, щоправда, певною мірою конфастував бунтарський ра­дикалізм Т.Шевченка). Члени братства нечітко уявляли суспільство соціаль­ної справедливості, втім, були одностайні в тому, що першим кроком на шляху до його розбудови має стати скасування кріпосного права, рівність усіх слов'янських народів у межах спільнослов'янської федерації на засадах; демократичного самоврядування. Права і свободи людини вони розуміли і у гармонії з вищими суспільними інтересами. Такі погляди за духом цілком відповідали демократичним і соціалістичним пошукам на Заході другої чверті XIX ст.

Важливим етапом становлення української соціал-демократичної традиції можна вважати діяльність братств ("громад"), які виникли на початку 60-х рр. XIX ст. у великих містах України — Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та ін. Провідна роль у суспільно-політичному житті українського суспільства належала Київській громаді, очолюваній Володимиром Анто­новичем. Погляди громадівців цілком відповідали загальному духу народ­ництва, що зароджувалося в Російській імперії, представники якого виступали за соціальну справедливість і демократизацію всіх аспектів життя суспільства. Саме тоді на суспільно-політичній і літературній арені засяяла зірка Михайла Драгоманова. Три наступні десятиліття його життя були сповне­ні завзятою працею і невтомною боротьбою за краще життя свого народу. "Життя воєнним табором тяглося" — цими словами великого І.Франка стосовно себе сміливо можна схарактеризувати й життя М.Драгоманова. Працюючи для сучасності, прагнучи у досвіді минулого, у здобутках інших народів, інших культур вловити важливі імпульси для піднесення соціальної і культурної ініціативи власної нації для якомога швидшого її повернення в сім'ю культурних націй, Драгоманов найменше дбав про догоду якимось авторитетам або пануючій "моді". Починаючи з років уч­нівства у полтавській гімназії, він, як справедливо зазначила С.Русова у рецензії на перший том "Собрания политических сочинений" М.П.Драгоманова, "завжди вирізнявся незвичайною незалежністю думки й непо­хитною переконаністю", і ця незалежність вченого йшла зовсім не від фальшивих амбіцій, а від історичної ерудиції та широти політичного й на­укового синтезу, притаманних йому.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. у Гадячі на Полтавщині, в сім'ї дрібномаєтних дворян, нащадків козацької старши­ни. Його батько, поділяючи ліберальні погляди того часу, словом і ділом допомагав своїм селянам; він був людиною дуже освіченою, збирав народ­ні пісні, складав вірші українською мовою. "Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...", — напише згодом Михайло Петрович. Дядько Михайла, Яків Драгоманов, котрий служив прапорщиком полтавського, піхотного полку за часів наполеонівських війн, у молоді роки був членом київського масонського Товариства об'єднаних слов'ян, за що піс­ня придушення повстання декабристів потрапив до Петропавлівської фортеці. І хоча за відсутністю складу злочину його незабаром звільнили, він до кінця життя перебував під суворим наглядом поліції.

М.Драгоманов з дитячих років вільно володів українською і російською мовами, до знання яких згодом додалося ще п'ять європейських мов. Роки учнівства у Гадяцькому повітовому училищі й Полтавській гімназії були часом накопичення знань, розширення кругозору, формування стій­кого інтересу до новітніх політичних течій. Михайло вже тоді вражав вик- нздачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працездатністю й осві­ченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що "книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо". Восени 1859 р. Михайло вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. З дитинства вбираючи в сім'ї ліберально-гуманістичні погляди, юнак близько сприймає на­родницькі ідеали. Але, на відміну від більшості українофілів тих часів, його цікавить не так наці­онально-етнографічний, як соціально-економіч­ний бік визвольного руху. Конче важливим у становленні М.Драгоманова як політичного і громадського діяча був його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої (тепер Тарасової) гори. Палкі слова юного промовця про те, що кожен, хто йде служити народу, тим самим надіває на се­бе терновий вінець, виявилися пророчими. Дружина Драгоманова, Подібно до багатьох студентів і випускників Людмила Міхайлівна. Київського університету 50—60-х рр., М.Драгома­нов бере участь в організації недільних шкіл, про­те розходиться у поглядах із найбільш радикальними "хлопоманами"-народниками, не схвалюючи їхнього надмірного захоплення націоналізмом. Тоді ж він близько сходиться з Володимиром Антоновичем і в 1863 р. вступає в Київську громаду члени якої у цей період зазнавали жорстоких утисків з боку влади. Незабаром М.Драгоманов стає одним із лідерів цієї організації. У поглядах Драгоманова найпослідовніше відбився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: "По обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем".

Після того, як М.Драгоманов закінчив навчання, його залишили в університеті на викладацькій роботі. Від 1864 р. він починає читати лек­ції з всесвітньої історії, обіймаючи посаду приват-доцента. У тому ж 1864 р. Михайло Петрович одружився з акторкою Людмилою Михайлів­ною Кучинською (1842—1918), котра все життя була його вірною поміч­ницею та берегинею родинного вогнища. Створення власної сім'ї, необ­хідність фінансово підтримувати молодших брата і сестру поставили його в доволі скрутне матеріальне становище. Із середини 1860-х рр., значною мірою заради надто скромних гонора­рів, М.Драгоманов співробітничає з ліберальними загальноросійськими пе­ріодичними виданнями, друкуючись у "Санкт-Петербургских ведомостях" і "Вестнике Европьі". Це сприяє тому, що його ім'я стає відомим освіче­ній публіці в усій імперії. Писав він переважно про становище селянства і і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Ук­раїні; піддавав критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії і федералізму, а також право народів Росії на здо­буття освіти і літературну діяльність рідною мовою, зокрема й українською.

У цей час його соціально-політичні переконання мали вельми загальний ліберально-демократичний характер. В ідейному відношенні він пов'я­зував себе з близькими його сім'ї традиціями українського декабризму та ідеями кирило-мефодівців. Проте він дедалі глибше зазнавав впливу мод­них тоді на Заході соціалістичних концепцій, передусім прудонізму. Ідеа­лом Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини і терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу форму­лу, яка стала моральним кредо для наступних генерацій українських діячів: "Чиста справа потребує чистих рук". Український соціалізм у драгоманов- ській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідео­логією українського руху в другій половині XIX—на початку XX ст.

Залишившись на викладацькій роботі в Київському університеті, М.Драгоманов активно береться за наукові дослідження і в 1869 р. публі­кує працю "Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит", яку в тому ж році захищає як магістерську дисертацію. Римську імперію, без жодної ідеалізації її, він оцінює як прогресивне явище, адже на по­чатку III ст. там були урівнені в правах усі вільні жителі провінцій із гро­мадянами столиці-завойовника. Подібного факту в історії раніше не спос­терігалося.

У 1870—1873 рр. М.Драгоманов перебував у науковому відрядженні в Європі. Ця поїздка, крім власне наукових результатів, дала йому можли­вість глибше ознайомитися з ідеями західного соціалізму, зокрема марксиз­му, котрий він сприйняв досить критично. Сам Драгоманов вважав себе соціалістом, але розумів соціалізм не як учення про класову боротьбу, а як ідею соціальної справедливості пере­важно в етичній площині. Поступово його соціально-філософські погля­ди стають більш чіткими і виразними. Реальним ідеалом він вважає де­мократичний федералізм, основу якого мають становити самоврядні общини й автономні національно-політичні утворення.

Цілковито в дусі часу київський мислитель схвалював основні принци­пи позитивістсько-еволюціоністського світогляду і покладав неабиякі надії на суспільний прогрес. Підґрунтям останнього, на його думку, мали бути науково-технічні досягнення й удосконалення суспільно-політичного устрою шляхом проведення планомірних і послідовних реформ. Прогре­сивним Драгоманов вважає все те, що знаменує рух до свободи і заснова­ного на ній права як вищих загальнолюдських цінностей, з урахуванням національних форм і особливостей їх тлумачення та реалізації.

Живучи в Європі, М.Драгоманов через свого київського друга С.Подолинського, котрий виїхав на Захід на кілька років раніше, налагоджує зв'язки з російською політичною еміграцією і незабаром зближується з П.Лавровим. Під час поїздок до Львова М.Драгоманов познайомився і молодими галицькими демократами І.Франком і М.Павликом, суттєво вплинувши на становлення їхнього світогляду.Повернув-шись до Києва, М.Драгоманов обіймає посаду штатного до­цента кафедри античної історії й активно занурюється в діяльність Старої громади. Під впливом В.Антоновича він захоплюється україно-знавством, головним чином фольклористикою. Разом з іншими громадівцями він ідійснює велику роботу збирання й систематизації українських народних пісень, активно працює у київському Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, членами якого були майже всі діячі Старої громади. У 1874—1875 рр. у співавторстві з В.Антоновичем М.Драгоманов ви­дає двотомник "Історичних пісень малоруського народу". А втім, суспіль­но-політичні погляди лідерів київських громадівців дедалі відчутніше розходились. В.Антонович головну увагу приділяв національно-культур­ницькій роботі, тоді як М.Драгоманов проголошував пріоритетність соціально-політичних завдань, обстоюючи перехід від суто національної куль­тосвітньої діяльності до власне політичної боротьби спільно з представ­никами ліберального й демократичного рухів Росії.

Характерною рисою світогляду зрілого М.Драгоманова було визнання пріоритетності свободи особистості над класовими і національними інте­ресами, універсальних загальнолюдських цінностей над культивуванням національної винятковості. З цих позицій він починає критикувати україн­ський культосвітній рух, що намагався бути принципово аполітичним. Тут серед київських громадівців найближче до нього були економіст М.Зібер та антрополог і етнограф Ф.Вовк (відомий у Росії як Ф.Волков). Розбіжності у поглядах ще не були причиною розколу Старої грома­ди, тим паче, що М.Драгоманов не заперечував важливості національно- культурницької роботи. Однак соціал-демократичні переконання, яких він не приховував, призвели до того, що він перетворився на мішень для нападів ретроградів. Врешті-решт за доносом М.Юзефовича в 1875 р. Драгоманова було звільнено з Київського університету за "неблагонадійність". На знак протесту у відставку з професорської посади пішов і його найближчий друг М.Зібер. Підписання царем у травні 1876 р. горезвісного Емського указу, яким заборонялося українське друковане слово, примусило київських старогро- мадівців перенести свою видавничу діяльність за кордон. У 1876 р. Стара громада на власний кошт делегує М.Драгоманова в Європу. Після нетрива­лих зупинок у Львові та Відні він оселяється в Женеві, де й розгортає бурх­ливу видавничу діяльність: засновує журнал "Громада", видає книжки українською, російською та кількома західноєвропейськими мовами. Упродовж 1878—1883 рр. вийшло друком п'ять томів альманаху "Громада", який став першим українським громадсько-політичним періодичним виданням. Побачили світ чимало творів видатних українських і російських мислителів, зокрема Т.Шевченка (без цензурних виправлень) та О.Герцена, погляди якого були особливо близькими М.Драгоманову. Сам Михайло" Петрович також активно друкується в різних європейських виданнях.

М.Драгоманов усі роки перебування на Заході найтіснішим чином був пов'язаний із російською демократичною еміграцією. У 1881— 1883 рр. він редагував журнал "Вільне слово", при цьому рішуче засуд­жуючи революційний тероризм. Незважаючи на постійні нестатки, М.Драгоманов частину своїх гонорарів неодмінно вкладав у видавничу і діяльність. Драгоманова незмінно оточували друзі та однодумці, пов'язані з ним ще з київського періоду життя, — С.Подолинський, Ф.Вовк, М.Зібер, Я.Шульгін і галицький учений М.Павлик. Члени Женевського гуртка підтримують дружні стосунки з російськими опозиціонерами, кот­рі опинилися в еміграції, зокрема з анархістом М.Бакуніним і соціаліс­том П. Лавровим. Серед політичних праць М.Драгоманова тих років, написаних пере­важно українською мовою, слід зазначити "Вступне слово до "Громади"! (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Пропащий час - українці під Московським царатом (1654—1876)" (1880), "Історична Польща і великоросійська демократія" (1883).

Багато в чому пророчими виявилися його публікації стосовно розташування політичних сил у Європі, зокрема співвідношення й тенденцій даль­шого розвитку "німецтва" і "російства", польського та українського рухів. Останній М.Драгоманов оцінював цілком тверезо, без романтичного захва­ту, наголошуючи на його слабкості й нездатності до дієвої боротьби за створення незалежної держави. При цьому він рішуче заперечував "етног­рафічний націоналізм" і розробляв ідею розбудови української політичної нації, підкреслюючи особливе значення для України російської культури як з'єднувальної ланки у сприйнятті передових європейських ідей. В еміграції МДрагоманов не припиняє наукових досліджень у цари­ні фольклористики. Публікуються його "Нові українські пісні про гро­мадські справи. 1764—1880" (1881) і двотомник "Політичні пісні україн­ського народу XVIII—XIX ст." (1883—1885). На превеликий жаль, завантаженість видавничими справами й публіцистичною діяльністю практично не залишали часу на науково-дослідницькі заняття, тому та­лант Драгоманова як ученого-гуманітарія найширшого профілю і глибо­кого соціального мислителя розкрився далеко не повною мірою. Однак багато в чому завдяки зусиллям М.Драгоманова Європа знову (після XVII—XVIII ст.) заговорила про Україну.

Про видатне місце М.Драгоманова у суспільно-інтелектуальному жит­ті останньої чверті XIX ст. свідчить той факт, що по смерті О.Герцена ді­ти письменника-демократа саме Михайлові Петровичу передали архів свого батька. Київський мислитель фактично став ідейним і організацій­ним спадкоємцем справи О.Герцена. Тож не дивно, що на початку XX ст. лідери російської партії кадетів ("Партії народної свободи"), яка мала впливові філії у Києві та інших великих містах України, вважали Драго­манова своїм безпосереднім попередником.

Наприкінці 1870-х рр. М.Драгоманов дедалі відчутніше відходить від культосвітніх настанов Старої громади, полемізує з її представниками і піддає рішучій критиці національно-романтичну ідеалізацію української старовини. На цьому грунті від 1886 р. загострилися протиріччя між МДрагомановим і більшістю громадівців, що призвело до остаточного розриву зі Старою громадою, яка одразу припинила фінансування видав­ничої діяльності Драгоманова. Побоюючись переслідувань із боку влади в роки посилення реакції за правління Олександра III, Стара громада поступово згортала свою діяльність.

У 1889 р. М.Драгоманов погодився очолити кафедру загальної історії у щойно створеній Вищій школі в Софії і переїхав до Болгарії. Тут прой­шли останні роки його життя.В останній період творчості М.Драгоманова, після його розриву зі "Старою громадою", були написані "Лібералізм і земство в Росії" (1889), "Дивацькі думки стосовно української національної справи" (1891) і "Лис­ти на Наддніпрянську Україну" (1893). У цих працях виразно представле­на його громадсько-політична позиція. Драгоманов послідовно виступає за перетворення Росії на принципах федералізму й автономії, за визнання культурної і мовної рівності всіх народів, які входять до її складу, за вве­дення парламентаризму західного зразка у поєднанні із земськими органа­ми самоврядування. Земському рухові Драгоманов надавав велике значен­ня, вбачаючи в ньому не тільки зародки демократичного суспільства, а й основу суспільного спротиву самодержавно-бюрократичному диктату. До мемуарного жанру належать написані М.Драгомановим "Австро- російські спогади" (1889—1892), присвячені зародженню відносин Ми­хайла Петровича з галицькими культурно-політичними діячами. Зберег­лось чимало листів Драгоманова до І.Франка. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова, які можна схарактеризу­вати як соціал-демокра-тичні й конституційно-федералістські, в цілому поєднувалися з його позитивістськи-еволюціоністським філософським світоглядом, доповнюваним високою громадянською самосвідомістю. Йому повною мірою було властиве прагнення гармонійно поєднувати сво­боду особистості із суспільним благом у межах того суспільного ладу, який соціал-демократія наступних десятиліть назве "соціальною державою". Визнаючи цінність і значущість кожного народу, неповторність наці­ональних мов і культур, обов'язковість дотримання прав українського на­роду, Драгоманов, утім, не абсолютизував етнонаціональний момент в історії та громадському житті України. Обстоюючи права українського народу на збереження і розвиток власної національної культури і мови, він наблизився до розуміння політичної нації як громадянської спільно­ти людей, котрі мешкають на одній території і перебувають у взаємовід­носинах відповідно до ухвалених ними конституційних принципів.

При цьому М.Драгоманова однаковою мірою відштовхували як сучас­ний йому капіталізм із жорстокою експлуатацією людини людиною і соціально-економічною нерівністю, так і бюрократизм абсолютистської уні­тарної держави з безправ'ям людини перед свавіллям чиновників. Разом із тим, він ніколи не вважав, що радикальні революційні методи здатні поліпшити суспільне становище, категорично заперечуючи політичний тероризм у всіх його проявах. Тож не варто дивуватися, що Драгоманов, котрий мав величезний авторитет серед української інтелігенції, консти­туційно налаштованих кіл російського суспільства, а також у соціалістич­ної і демократичної громадськості Європи, наражався на абсолютне не­розуміння з боку українських, російських та польських націоналістичних і шовіністичних сил. Українські націоналісти дорікали йому в космополі­тизмі та москвофільстві; російські шовіністи, радикали і революціонери, ображені критикою їхнього централізму ("Історична Польща і великоро­сійська демократія"), бачили в ньому українського націоналіста; а деякі польські часописи відверто називали його "московським агентом".

Виснажлива робота, постійні матеріальні нестатки, розбіжності у погля­дах зі старими друзями остаточно підірвали і без того слабке здоров'я Ми­хайла Петровича. 20 червня 1895 р. зупинилося серце цієї видатної людини. Поховали його у Софії. По смерті чоловіка Людмила Михайлівна Драгома­нова повернулася до Києва, де й дожила до початку громадянської війни. Вплив М.Драгоманова в останні роки життя і після його смерті особ­ливо сильно відчувався в Галичині (там жили його друзі-учні І.Франко і М.Павлик), де свобода слова більшою була, ніж на українських теренах, які входили до складу Росії. Проте й у Галичині, й у рідному Києві на зла­мі століть діяли так звані драгомановські гуртки помірної соціал-демократичної орієнтації.

У відозві групи українців-студентів у Кракові, написаній і виголоше­ній у зв'язку зі смертю Драгоманова В.Стефаником у 1895 р., йшлося про спадщину М.Драгоманова як невід'ємну складову української культури,що "має велику вагу не лише в теперішності, вона буде мати рішуче актуальне значення і на майбутнє". Тоді ж Франків журнал "Житє слово" обгрунтував необхідність повного видання і вивчення наукових праць та величезного епістолярію вченого: "Зберегти пам'ять великого покійника, використати для народного проступу всі ті сімена широких і здорових ду­мок, які розсипані в його писаннях, — от велике завдання товаришів і по- читателів М.П.Драгоманова... Чим швидше наша суспільність, а особли­во наша інтелігенція дійде до спокійного розбору, до позитивного використання його багатої духовної спадщини, тим ліпше для неї". Після революцій 1905 і 1917 рр. ідейна спадщина М.Драгоманова при­вертає пильну увагу помірних соціалістів і лібералів-демократів, котрі входили до Центральної Ради. Передовсім це стосується лідерів партій українських соціалістів-федералістів Д.Дорошенка і С.Єфремова, а також українських федералістів-демократів на чолі з В.Науменком.Отже, підсумовуючи, можна впевнено стверджувати, що М.Драгома­нов був першим українським теоретиком соціал-демократії, котрий стояв урівень із передовою демократичною і соціалістичною думкою Європи свого часу, а багато в чому навіть випереджав її.