(1709-1771, 1728-1803) державні і політичні діячі, графи

Серед постатей, піднесених у Російській імперії XVIII століття прим­хою долі з низів до вершин влади й багатства, одне з перших місць, по­ряд із Олександром Меншиковим або другою дружиною Петра І, Катери­ною, посідають брати Олексій та Кирило Розумовські. Зоря їхнього життя ніяк не віщувала майбутньої блискучої кар'єри.

Старший із братів, Олексій, народився у рік Полтавської битви — 17 (28) березня 1709 року, на хуторі Лемеші Чернігівської губернії, неподалік містечка Козельця. Там само 18 (29) березня 1728 року народився і Кирило. Дні народження братів майже збігалися, зате різниця у віці ста­новила 19 років, тобто молодший старшому цілком годився у сини. Так, по-батьківськи, Олексій усе життя і ставився до Кирила.

Батьком братів, які зажили згодом такої слави, був простий козак Григорій Розум, що, всупереч своєму прізвищу, в житті не міг похвали­шся значними досягненнями, зате відрізнявся крутим норовом. Після чергової сутички з батьком, коли той п'яний ганявся за сином із соки­рою, вже навчений грамоті в сільській парафіальній школі, Олексій утік із дому в сусіднє село, де залишився жити в дячка й вивчився з юних ро­ків співу на церковному криласі. Так він прожив до 22 років, вочевидь, не сподіваючись побачити у своєму житті жодного міста далі, ніж розта­шовані майже на однаковій відстані від його рідного поселення Київ та Чернігів. Утім, доля готувала йому приємний сюрприз.

Проїжджаючи в 1731 році через Козелець, полковник на російській службі Вишневецький звернув увагу на юнака із прекрасним голосом. До юго ж, новий знайомий офіцера відрізнявся надзвичайно приємною зов­нішністю (це згодом засвідчив багато хто, а Катерина II, котра добре розумілася на чоловіках, писала, що Олексій був одним із найгарніших, кого їй доводилося бачити). Отож-бо разом із Вишневецьким козацький син потрапив до Петербурга, де став співати у придворній українській капелі (гуди ж через 12 років потрапив і Григорій Сковорода). Це було на початку суворих часів правління дріб'язкової та обмеже­ної Анни Іоанівни, що спиралася на свого фаворита німця Бірона. Біль­шості в Росії цей режим незабаром став ненависним, тож сподівання лю­дей дедалі частіше пов'язувалися з молодою, весе­лою та відкритою цесарівною, дочкою Петра І — і Єлизаветою. Її мало захоплювала політика, але во­на всім своїм єством віддавалася балам і романам, і легко сходячись із гвардійськими офіцерами, які були від неї в захваті.

Однак владолюбна й підозріла Анна пильно стежила за розвагами двоюрідної сестри, побоюю­чись, як би довкола неї не утворилася змова. Кіль­ка близьких до Петрової дочки офіцерів із імени­тих сімей поплатилися за її прихильність засланням на Камчатку. Однак, коли Єлизавета, що полюбляла не тільки танці, а й музикування, зійшлася з півчим без роду та звання, розтривожена душа самодержиці певною мірою заспокоїлася. Єлизавета, змушена проводити більшість своїх днів удалині від двору, в Олександрівській слободі, знайшла кохання й розраду з Олексієм, которий жодної небезпеки для Анни становити не міг.

З 1733 році закохані, які були однолітками, жили разом в оточенні невеликої кількості довірених осіб, зокрема французів гувернера цесарів­ни Рамбура та її лікаря Лестока, а також духівника її (а згодом — і моло­дої Катерини II, коли та була ще великою княгинею) отця Федора Дуб'янського. Цей священик, як і Олексій, був українського походження і користувався повною довірою закоханих. Анна, звичайно, знала про роман своєї двоюрідної сестри, але її таке пониження статусу потенційної претендентки на всеросійський престол цілком влаштовувало. Однак в оцінці Олексія самодержиця істотно прорахувалася. При всій своїй простоті й безрідності він незмінно справляв на всіх приємне враження, умів поводитися дипломатично і з належним так­том, і при цьому швидко почав орієнтуватися в закулісному політичному і житті. Його періодичні зустрічі із гвардійськими офіцерами не привертали великої уваги, а тим часом він поступово ставав своєю людиною у військових колах, де багато хто хотів бачити на престолі саме Єлизавету. У 1740 році Анна померла, однак фактична влада в країні перебувала в руках Бірона, який спирався на "німецьку партію" при дворі. Він мав намір панувати над Росією і далі, оголосивши імператором крихітного Іоана Антоновича, дитину племінниці покійної цариці, Анни Леопольдівни, від герцога Брауншвейзького. Суспільство було обурене мало не ціл­ковитим переходом влади в державі до рук німців, і Єлизавета, що вже перебралася до столиці під нагляд Бірона, здавалася символом відновлення величі Росії.

Олексій, який уже одержав чин камер-юнкера і зробився повним госпо­дарем двору цесарівни, як і опозиційні до режиму Бірона військові та санов­ники, розумів, що кращого випадку для перевороту не буде. Через лікаря Лестока були встановлені контакти з французьким і шведським посланця­ми в Петербурзі, а коли за наказом Бірона його мало не заарештували, змов­никам стало ясно, що діяти треба сміливо й рішуче, не гаючи ні хвилини.

О другій годині ночі з 24 на 25 листопада 1741 року цесарівна в суп­роводі близьких їй осіб з'явилася у гренадерську роту Преображенського полку й, нагадавши офіцерам та солдатам, чия во­на дочка, звеліла слідувати за нею. їхній бойовий дух перевершив усі сподівання, вояцтво навіть ма­ло намір перебити всіх німців у місті, та Єлизавета заборонила застосовувати зброю. Переворот підбувся миттєво й без крові. Наступного дня ра­дісний Петербург уже читав розклеєні маніфести нової імператриці, що сповіщали про її вступ на престол.

Для Олексія це була зоряна година. Колишній півчий виявився піднесений долею до вершин вла­ди. Після перевороту йому були пожалувані зван­ня генерал-поручика і дійсного камергера. У день Кирило коронації своєї коханої він одержав вищий орден Розумовський. імперії — Андрія Первозванного та безліч інших почесних, але необтяжливих звань і посад разом із маєтками й тисячами селян. Наступного року, як прийнято вважати, отець Федір Дуб'янський таємно обвінчав його з Єлизаветою в підмосковному селі Перово. Неза­баром Олексій одержав під ім'ям Розумовського і графський титул, а в 1756 році — вище військове звання генерал-фельдмаршала. Утім, проявн­ій військову доблесть йому в житті так і не довелося...

Володіючи майже безмежною владою і ставши одним із найбагатших людей Російської імперії, О.Розумовський не втратив голови. За свідчен­нями сучасників, він продовжував залишатися скромною, побожною людиною, що з гумором відгукувалася про свій стрімкий злет. Він усіляко уникав участі в придворних інтригах і тримався осторонь великої політи­ки, усвідомлюючи за собою брак освіченості, але в потрібні моменти про­являючи достатню кмітливість.

Існує багато домислів щодо нібито народжених від шлюбу з О.Розумовським дітей Єлизавети. Найвідомішою є історія "княжни Тараканоної". Звичайно, діти в них бути могли, однак документально цього ніде не підтверджено. Зате існує багато відомостей про меценатство О.Розу­мовського. Особистим коштом він підтримував становлення музики й живопису, запрошуючи з України до Петербурга багатьох мистецьки обдарованих співаків, музикантів і художників, які встигли одержати  дома необхідну початкову підготовку. Так, у 1745 році він привіз співа­ка й диригента Марка Полторацького, що згодом став директором Пів­чої капели. Крім того, він був учителем видатних композиторів другої половини XVIII століття Д.Бортнянського та М.Березовського, що також прибули з України.

Перебуваючи в зеніті могутності, О.Розумовський не тільки не від­хрещувався від свого походження і кревності, а й залишався турботливим сином і братом, узагалі людиною делікатною і ввічливою, зрідка зрива­ючись на буйство хіба що під великим хмелем. З особливою любов'ю він ставився до України, Києва, Козельця і рідних сіл. Незабаром після він­чання він із Єлизаветою здійснив подорож в Україну, яка надзвичайно тій сподобалася. У особливому захваті дочка Петра І була від Києва й Печерської лав­ри, щедро нею обдарованої. У цьому давньому місті, на високій горі над Дніпром, із котрої, згідно з переказами, апостол Андрій виголосив про­роцтво про його велике майбутнє, імператриця в 1744 році заклала спо­руджену в наступні роки В.Растреллі й сьогодні вражаючу своєю красою Андріївську церкву. За проектом цього зодчого для імператриці й О.Розу­мовського в Києві був невдовзі побудований і Маріїнський палац.

Впливові О.Розумовського на Єлизавету Україна була зобов'язана й поверненням їй деяких традиційних прав, свобод і політичних інститу­тів. Найважливішим у цьому було відновлення гетьманського правління з наступним обранням гетьманом молодшого брата Олексія — ще моло­дого Кирила, який також прийняв прізвище Розумовський.

Незабаром після влаштування особистих і державних справ після зве­дення Єлизавети на престол, О.Розумовський у 1743 році виписав у Пе­тербург свого п'ятнадцятирічного брата, який уже одержав за його мате­ріального сприяння непогану домашню освіту в Україні. У Петербурзі Розумовський-молодший залишався недовго, й у тому ж році для штудіювання азів західної науки був відправлений у Європу в супроводі ад'юнкта Академії наук, ботаніка графа Г.Теплова. Вони відвідали бага­то міст Німеччини та Франції, затримуючись в університетах Кенігсбер­га (де майбутній гетьман України опановував німецьку й удосконалював­ся у володінні латиною), Берліна (де слухав лекції знаменитого математика Л.Ейлера, що викладав йому основи географії та природни­чих наук), Геттінгена і Страсбурга (де вивчав французьку мову, ботаніку й інші дисципліни).

Особливо сподобався йому Страсбурзький університет із його прек­расним ботанічним садом. Знаючи високий рівень викладання в ньому, К.Розумовський уже в середині 1760-х років відправив туди вчитися сво­го сина Олексія, який після повернення до свого підмосковного маєтку Горенки заклав власний ботанічний сад, який набув на початку XIX сто­ліття всесвітньої популярності. Звичайно, про одержання майбутнім геть­маном фундаментальної наукової підготовки говорити не доводиться, але за мірками тогочасних вищих кіл російського суспільства він був блиску­че освічений.

Після повернення через три роки до Петербурга К.Розумовський од­ружився з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, і на улюблен­ця долі посипався потік титулів і посад. Високе придворне звання дійсно­го камергера особливих здібностей не вимагало. Але посади президента Академії наук для вісімнадцятирічного юнака, що нехай навіть і прослу­хав у Німеччині низку університетських курсів, опанувавши німецьку, французьку й латину, було явно забагато, а надто — коли членом цієї ака­демії був М.Ломоносов.

Утім, обіймаючи цю посаду із 21 травня 1746-го по 19 квітня 1798 ро­ку (тобто понад 50 років), К.Розумовський усе ж почав у міру необхід­ності орієнтуватися в роботі її тоді нечисленних корифеїв і підрозділів. До того ж, Кирило був першим неіноземцем, слов'янином православно­го віросповідання на цій посаді, яка раніше перебувала виключно в ру­ках німців.

Юний вік при вступі на посаду президента Академії наук і тривалість перебування на ній демонструють абсолютний рекорд не тільки в росій­ській, а, можливо, й у світовій практиці. Втім, із приходом до влади Ка­терини II, у 1764 році він був фактично відсторонений від керування ака­демією, зберігши суто формальне звання її президента. Для справжнього керування академією нова імператриця запровадила посаду її директора, на яку був призначений двадцятитрирічний граф Володимир Орлов, мо­лодший брат її тодішнього фаворита Григорія Орлова. На відміну від К.Розумовського, він не мав навіть досвіду прослуховування лекційних курсів у німецьких університетах...

Під час поїздки Єлизавети Україною в 1747 році представники ко­зацької старшини, при клопотанні О.Розумовського, неодноразово звер­талися до неї з проханням відновити гетьманське правління. Імператриця видала відповідний маніфест, і в лютому 1750 року К.Розумовський на козацькій раді у Глухові був обраний гетьманом Лівобережної України, або, як її тоді було прийнято називати в Петербурзі, Малоросії. Затвер­дження його на цьому посту імператрицею довго чекати не довелося. До того ж, йому був пожалуваний і вищий військовий чин — генерал-фельдмаршала, а також величезні маєтки в довіреній його турботам країні.

Влітку 1751 року К.Розумовський прибув в Україну, символічно об­равши своєю резиденцією колись зруйнований військами Петра І мазепинський Батурин. Тут, на пагорбі, у вигині річки Сейм, він побудував прекрасний палац, планування якого дозволяє деяким фахівцям вважа­ти його швидше призначеним для виконання функцій вищого навчаль­ного закладу. Схоже, він і будувався з розрахунком, що згодом буде пе­реданий для потреб університету, котрий гетьман планував відкрити із Батурині.

У своєму правлінні Лівобережною Україною (яка одержала в той час місцеву назву Гетьманщини) К.Розумовський орієнтувався на ідеал осві­ченого абсолютизму, що утверджувався тоді у провідних державах Євро­пи. Із собою в Україну він узяв і згаданого вище Г.Теплова, з яким под­ружився під час їхнього спільного перебування на Заході. Сам гетьман, при всіх благих намірах щодо прогресивних перетворень на довіреній йо­му землі, більше часу проводив у Петербурзі. Але Г.Теплов, який вів геть­манські справи за його відсутності, загалом непогано справлявся з покла­деними на нього обов'язками. Втім, доля реформ, що планувалися в Україні, більше залежала від ходу їхнього просування у Петербурзі, ніж у самому Батурині. Гетьманщина знову стала автономним, у межах Російської імперії, державним утворенням, що включало також Київ (до виведення його з підпорядкування гетьманові у 1755 році) і Запорожжя. К.Розумовський прагнув також одержати право на самостійне ведення міжнародних справ, яке було в українських гетьманів до Івана Самойловича, однак у цьому починанні він успіху не мав. Куди успішнішими були зусилля у справі реорганізації козацьких військ та створення при гетьмані інституційно оформленого старшин­ського дорадчого органу із законодавчою ініціативою — Генеральних Збо­рів. При К.Розумовському статус козачої старшини практично зрівнявся зі статусом російського дворянства та польської шляхти, однак ця верства не стала замкнутою. Були забезпечені досить надійні канали для можли­вості переходу в неї вихідців із інших станів українського суспільства — міщанства, духівництва, рядового козацтва. Цілком успішною була і про­ведена при молодому гетьмані судова реформа.

Становище братів Розумовських похитнулося зі смертю Єлизавети, що настала 24 грудня 1761 року. Її змінив виписаний із північнонімецького князівства Голштинія (Гольштейн) небіж, що вступив на престол під ім'ям Петра III, — людина зовсім неосвічена, обмежена й нетактовна. Громадська думка відразу сприйняла його негативно, проте його дружи­на, Софія-Фредеріка-Амалія, що йменувалася в Росії Катериною Олексі­ївною, справляла цілком протилежне враження. Вона швидко зійшлася з молодими офіцерами, особливо близько з братами Орловими, які й ор­ганізували вбивство Петра III.

К.Розумовський відіграв значну роль у цій змові й розраховував у на­городу одержати спадкове гетьманство для свого роду. Але такі прагнен­ня цілком суперечили централізаторським устремлінням молодої імпе­ратриці, яка ввійшла в історію під ім'ям Катерини II. Самодержиця, де­що освоївшись на престолі, викликала його до себе і в ході довгої роз­мови змусила написати прохання про відставку з усіх постів, і насампе­ред зректися гетьманства. Компенсацією були нові багаті землі й селян­ські душі, разом із його улюбленим Батуриним, щедра пенсія та дорогі подарунки. 10 листопада 1764 року вийшов указ про ліквідацію україн­ського гетьманства. Поставлений у безвихідне становище, не бачачи для себе достойних перспектив, К.Розумовський незабаром виїхав на два роки за кордон. По­вернувшись звідти, він прийняв у 1768 році пропозицію стати членом Державної Ради. Коли ж 6 липня 1771 року помер його старший брат Олексій, який усе ще зберігав свій вплив при дворі, Кирило теж відійшов від державних справ. Решту років життя він провів у Петербурзі та у сво­єму підмосковному маєтку Петровське-Розумовське, а останні дев'ять ро­ків — майже безвиїзно в Батурині. Там він і помер 3 січня 1803 року.