(1709-1771, 1728-1803) державні і політичні діячі, графи
Серед постатей, піднесених у Російській імперії XVIII століття примхою долі з низів до вершин влади й багатства, одне з перших місць, поряд із Олександром Меншиковим або другою дружиною Петра І, Катериною, посідають брати Олексій та Кирило Розумовські. Зоря їхнього життя ніяк не віщувала майбутньої блискучої кар'єри.
Старший із братів, Олексій, народився у рік Полтавської битви — 17 (28) березня 1709 року, на хуторі Лемеші Чернігівської губернії, неподалік містечка Козельця. Там само 18 (29) березня 1728 року народився і Кирило. Дні народження братів майже збігалися, зате різниця у віці становила 19 років, тобто молодший старшому цілком годився у сини. Так, по-батьківськи, Олексій усе життя і ставився до Кирила.
Батьком братів, які зажили згодом такої слави, був простий козак Григорій Розум, що, всупереч своєму прізвищу, в житті не міг похвалишся значними досягненнями, зате відрізнявся крутим норовом. Після чергової сутички з батьком, коли той п'яний ганявся за сином із сокирою, вже навчений грамоті в сільській парафіальній школі, Олексій утік із дому в сусіднє село, де залишився жити в дячка й вивчився з юних років співу на церковному криласі. Так він прожив до 22 років, вочевидь, не сподіваючись побачити у своєму житті жодного міста далі, ніж розташовані майже на однаковій відстані від його рідного поселення Київ та Чернігів. Утім, доля готувала йому приємний сюрприз.
Проїжджаючи в 1731 році через Козелець, полковник на російській службі Вишневецький звернув увагу на юнака із прекрасним голосом. До юго ж, новий знайомий офіцера відрізнявся надзвичайно приємною зовнішністю (це згодом засвідчив багато хто, а Катерина II, котра добре розумілася на чоловіках, писала, що Олексій був одним із найгарніших, кого їй доводилося бачити). Отож-бо разом із Вишневецьким козацький син потрапив до Петербурга, де став співати у придворній українській капелі (гуди ж через 12 років потрапив і Григорій Сковорода). Це було на початку суворих часів правління дріб'язкової та обмеженої Анни Іоанівни, що спиралася на свого фаворита німця Бірона. Більшості в Росії цей режим незабаром став ненависним, тож сподівання людей дедалі частіше пов'язувалися з молодою, веселою та відкритою цесарівною, дочкою Петра І — і Єлизаветою. Її мало захоплювала політика, але вона всім своїм єством віддавалася балам і романам, і легко сходячись із гвардійськими офіцерами, які були від неї в захваті.
Однак владолюбна й підозріла Анна пильно стежила за розвагами двоюрідної сестри, побоюючись, як би довкола неї не утворилася змова. Кілька близьких до Петрової дочки офіцерів із іменитих сімей поплатилися за її прихильність засланням на Камчатку. Однак, коли Єлизавета, що полюбляла не тільки танці, а й музикування, зійшлася з півчим без роду та звання, розтривожена душа самодержиці певною мірою заспокоїлася. Єлизавета, змушена проводити більшість своїх днів удалині від двору, в Олександрівській слободі, знайшла кохання й розраду з Олексієм, которий жодної небезпеки для Анни становити не міг.
З 1733 році закохані, які були однолітками, жили разом в оточенні невеликої кількості довірених осіб, зокрема французів гувернера цесарівни Рамбура та її лікаря Лестока, а також духівника її (а згодом — і молодої Катерини II, коли та була ще великою княгинею) отця Федора Дуб'янського. Цей священик, як і Олексій, був українського походження і користувався повною довірою закоханих. Анна, звичайно, знала про роман своєї двоюрідної сестри, але її таке пониження статусу потенційної претендентки на всеросійський престол цілком влаштовувало. Однак в оцінці Олексія самодержиця істотно прорахувалася. При всій своїй простоті й безрідності він незмінно справляв на всіх приємне враження, умів поводитися дипломатично і з належним тактом, і при цьому швидко почав орієнтуватися в закулісному політичному і житті. Його періодичні зустрічі із гвардійськими офіцерами не привертали великої уваги, а тим часом він поступово ставав своєю людиною у військових колах, де багато хто хотів бачити на престолі саме Єлизавету. У 1740 році Анна померла, однак фактична влада в країні перебувала в руках Бірона, який спирався на "німецьку партію" при дворі. Він мав намір панувати над Росією і далі, оголосивши імператором крихітного Іоана Антоновича, дитину племінниці покійної цариці, Анни Леопольдівни, від герцога Брауншвейзького. Суспільство було обурене мало не цілковитим переходом влади в державі до рук німців, і Єлизавета, що вже перебралася до столиці під нагляд Бірона, здавалася символом відновлення величі Росії.
Олексій, який уже одержав чин камер-юнкера і зробився повним господарем двору цесарівни, як і опозиційні до режиму Бірона військові та сановники, розумів, що кращого випадку для перевороту не буде. Через лікаря Лестока були встановлені контакти з французьким і шведським посланцями в Петербурзі, а коли за наказом Бірона його мало не заарештували, змовникам стало ясно, що діяти треба сміливо й рішуче, не гаючи ні хвилини.
О другій годині ночі з 24 на 25 листопада 1741 року цесарівна в супроводі близьких їй осіб з'явилася у гренадерську роту Преображенського полку й, нагадавши офіцерам та солдатам, чия вона дочка, звеліла слідувати за нею. їхній бойовий дух перевершив усі сподівання, вояцтво навіть мало намір перебити всіх німців у місті, та Єлизавета заборонила застосовувати зброю. Переворот підбувся миттєво й без крові. Наступного дня радісний Петербург уже читав розклеєні маніфести нової імператриці, що сповіщали про її вступ на престол.
Для Олексія це була зоряна година. Колишній півчий виявився піднесений долею до вершин влади. Після перевороту йому були пожалувані звання генерал-поручика і дійсного камергера. У день Кирило коронації своєї коханої він одержав вищий орден Розумовський. імперії — Андрія Первозванного та безліч інших почесних, але необтяжливих звань і посад разом із маєтками й тисячами селян. Наступного року, як прийнято вважати, отець Федір Дуб'янський таємно обвінчав його з Єлизаветою в підмосковному селі Перово. Незабаром Олексій одержав під ім'ям Розумовського і графський титул, а в 1756 році — вище військове звання генерал-фельдмаршала. Утім, проявній військову доблесть йому в житті так і не довелося...
Володіючи майже безмежною владою і ставши одним із найбагатших людей Російської імперії, О.Розумовський не втратив голови. За свідченнями сучасників, він продовжував залишатися скромною, побожною людиною, що з гумором відгукувалася про свій стрімкий злет. Він усіляко уникав участі в придворних інтригах і тримався осторонь великої політики, усвідомлюючи за собою брак освіченості, але в потрібні моменти проявляючи достатню кмітливість.
Існує багато домислів щодо нібито народжених від шлюбу з О.Розумовським дітей Єлизавети. Найвідомішою є історія "княжни Тараканоної". Звичайно, діти в них бути могли, однак документально цього ніде не підтверджено. Зате існує багато відомостей про меценатство О.Розумовського. Особистим коштом він підтримував становлення музики й живопису, запрошуючи з України до Петербурга багатьох мистецьки обдарованих співаків, музикантів і художників, які встигли одержати дома необхідну початкову підготовку. Так, у 1745 році він привіз співака й диригента Марка Полторацького, що згодом став директором Півчої капели. Крім того, він був учителем видатних композиторів другої половини XVIII століття Д.Бортнянського та М.Березовського, що також прибули з України.
Перебуваючи в зеніті могутності, О.Розумовський не тільки не відхрещувався від свого походження і кревності, а й залишався турботливим сином і братом, узагалі людиною делікатною і ввічливою, зрідка зриваючись на буйство хіба що під великим хмелем. З особливою любов'ю він ставився до України, Києва, Козельця і рідних сіл. Незабаром після вінчання він із Єлизаветою здійснив подорож в Україну, яка надзвичайно тій сподобалася. У особливому захваті дочка Петра І була від Києва й Печерської лаври, щедро нею обдарованої. У цьому давньому місті, на високій горі над Дніпром, із котрої, згідно з переказами, апостол Андрій виголосив пророцтво про його велике майбутнє, імператриця в 1744 році заклала споруджену в наступні роки В.Растреллі й сьогодні вражаючу своєю красою Андріївську церкву. За проектом цього зодчого для імператриці й О.Розумовського в Києві був невдовзі побудований і Маріїнський палац.
Впливові О.Розумовського на Єлизавету Україна була зобов'язана й поверненням їй деяких традиційних прав, свобод і політичних інститутів. Найважливішим у цьому було відновлення гетьманського правління з наступним обранням гетьманом молодшого брата Олексія — ще молодого Кирила, який також прийняв прізвище Розумовський.
Незабаром після влаштування особистих і державних справ після зведення Єлизавети на престол, О.Розумовський у 1743 році виписав у Петербург свого п'ятнадцятирічного брата, який уже одержав за його матеріального сприяння непогану домашню освіту в Україні. У Петербурзі Розумовський-молодший залишався недовго, й у тому ж році для штудіювання азів західної науки був відправлений у Європу в супроводі ад'юнкта Академії наук, ботаніка графа Г.Теплова. Вони відвідали багато міст Німеччини та Франції, затримуючись в університетах Кенігсберга (де майбутній гетьман України опановував німецьку й удосконалювався у володінні латиною), Берліна (де слухав лекції знаменитого математика Л.Ейлера, що викладав йому основи географії та природничих наук), Геттінгена і Страсбурга (де вивчав французьку мову, ботаніку й інші дисципліни).
Особливо сподобався йому Страсбурзький університет із його прекрасним ботанічним садом. Знаючи високий рівень викладання в ньому, К.Розумовський уже в середині 1760-х років відправив туди вчитися свого сина Олексія, який після повернення до свого підмосковного маєтку Горенки заклав власний ботанічний сад, який набув на початку XIX століття всесвітньої популярності. Звичайно, про одержання майбутнім гетьманом фундаментальної наукової підготовки говорити не доводиться, але за мірками тогочасних вищих кіл російського суспільства він був блискуче освічений.
Після повернення через три роки до Петербурга К.Розумовський одружився з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, і на улюбленця долі посипався потік титулів і посад. Високе придворне звання дійсного камергера особливих здібностей не вимагало. Але посади президента Академії наук для вісімнадцятирічного юнака, що нехай навіть і прослухав у Німеччині низку університетських курсів, опанувавши німецьку, французьку й латину, було явно забагато, а надто — коли членом цієї академії був М.Ломоносов.
Утім, обіймаючи цю посаду із 21 травня 1746-го по 19 квітня 1798 року (тобто понад 50 років), К.Розумовський усе ж почав у міру необхідності орієнтуватися в роботі її тоді нечисленних корифеїв і підрозділів. До того ж, Кирило був першим неіноземцем, слов'янином православного віросповідання на цій посаді, яка раніше перебувала виключно в руках німців.
Юний вік при вступі на посаду президента Академії наук і тривалість перебування на ній демонструють абсолютний рекорд не тільки в російській, а, можливо, й у світовій практиці. Втім, із приходом до влади Катерини II, у 1764 році він був фактично відсторонений від керування академією, зберігши суто формальне звання її президента. Для справжнього керування академією нова імператриця запровадила посаду її директора, на яку був призначений двадцятитрирічний граф Володимир Орлов, молодший брат її тодішнього фаворита Григорія Орлова. На відміну від К.Розумовського, він не мав навіть досвіду прослуховування лекційних курсів у німецьких університетах...
Під час поїздки Єлизавети Україною в 1747 році представники козацької старшини, при клопотанні О.Розумовського, неодноразово зверталися до неї з проханням відновити гетьманське правління. Імператриця видала відповідний маніфест, і в лютому 1750 року К.Розумовський на козацькій раді у Глухові був обраний гетьманом Лівобережної України, або, як її тоді було прийнято називати в Петербурзі, Малоросії. Затвердження його на цьому посту імператрицею довго чекати не довелося. До того ж, йому був пожалуваний і вищий військовий чин — генерал-фельдмаршала, а також величезні маєтки в довіреній його турботам країні.
Влітку 1751 року К.Розумовський прибув в Україну, символічно обравши своєю резиденцією колись зруйнований військами Петра І мазепинський Батурин. Тут, на пагорбі, у вигині річки Сейм, він побудував прекрасний палац, планування якого дозволяє деяким фахівцям вважати його швидше призначеним для виконання функцій вищого навчального закладу. Схоже, він і будувався з розрахунком, що згодом буде переданий для потреб університету, котрий гетьман планував відкрити із Батурині.
У своєму правлінні Лівобережною Україною (яка одержала в той час місцеву назву Гетьманщини) К.Розумовський орієнтувався на ідеал освіченого абсолютизму, що утверджувався тоді у провідних державах Європи. Із собою в Україну він узяв і згаданого вище Г.Теплова, з яким подружився під час їхнього спільного перебування на Заході. Сам гетьман, при всіх благих намірах щодо прогресивних перетворень на довіреній йому землі, більше часу проводив у Петербурзі. Але Г.Теплов, який вів гетьманські справи за його відсутності, загалом непогано справлявся з покладеними на нього обов'язками. Втім, доля реформ, що планувалися в Україні, більше залежала від ходу їхнього просування у Петербурзі, ніж у самому Батурині. Гетьманщина знову стала автономним, у межах Російської імперії, державним утворенням, що включало також Київ (до виведення його з підпорядкування гетьманові у 1755 році) і Запорожжя. К.Розумовський прагнув також одержати право на самостійне ведення міжнародних справ, яке було в українських гетьманів до Івана Самойловича, однак у цьому починанні він успіху не мав. Куди успішнішими були зусилля у справі реорганізації козацьких військ та створення при гетьмані інституційно оформленого старшинського дорадчого органу із законодавчою ініціативою — Генеральних Зборів. При К.Розумовському статус козачої старшини практично зрівнявся зі статусом російського дворянства та польської шляхти, однак ця верства не стала замкнутою. Були забезпечені досить надійні канали для можливості переходу в неї вихідців із інших станів українського суспільства — міщанства, духівництва, рядового козацтва. Цілком успішною була і проведена при молодому гетьмані судова реформа.
Становище братів Розумовських похитнулося зі смертю Єлизавети, що настала 24 грудня 1761 року. Її змінив виписаний із північнонімецького князівства Голштинія (Гольштейн) небіж, що вступив на престол під ім'ям Петра III, — людина зовсім неосвічена, обмежена й нетактовна. Громадська думка відразу сприйняла його негативно, проте його дружина, Софія-Фредеріка-Амалія, що йменувалася в Росії Катериною Олексіївною, справляла цілком протилежне враження. Вона швидко зійшлася з молодими офіцерами, особливо близько з братами Орловими, які й організували вбивство Петра III.
К.Розумовський відіграв значну роль у цій змові й розраховував у нагороду одержати спадкове гетьманство для свого роду. Але такі прагнення цілком суперечили централізаторським устремлінням молодої імператриці, яка ввійшла в історію під ім'ям Катерини II. Самодержиця, дещо освоївшись на престолі, викликала його до себе і в ході довгої розмови змусила написати прохання про відставку з усіх постів, і насамперед зректися гетьманства. Компенсацією були нові багаті землі й селянські душі, разом із його улюбленим Батуриним, щедра пенсія та дорогі подарунки. 10 листопада 1764 року вийшов указ про ліквідацію українського гетьманства. Поставлений у безвихідне становище, не бачачи для себе достойних перспектив, К.Розумовський незабаром виїхав на два роки за кордон. Повернувшись звідти, він прийняв у 1768 році пропозицію стати членом Державної Ради. Коли ж 6 липня 1771 року помер його старший брат Олексій, який усе ще зберігав свій вплив при дворі, Кирило теж відійшов від державних справ. Решту років життя він провів у Петербурзі та у своєму підмосковному маєтку Петровське-Розумовське, а останні дев'ять років — майже безвиїзно в Батурині. Там він і помер 3 січня 1803 року.