Майже все життя працюючи далеко від рідної України, він досягнув однієї з найбільших висот у творчій та службовій кар'єрі, яка тільки могла судитися українцеві у можновладній ієрархії Російської імперії. Саме при ньому набула світової слави Придворна співацька капела у Петербурзі, якою він керував майже 30 років. Провідні музичні критики Росії XIX ст. нарекли його "дідусем російської музики" (і це при тому, що її "батьком" визнано М.І.Глінку). Тривалий час Д.Бортнянський був відомий передусім як автор духовних хорових творів, зокрема в жанрі хорового концерту а сарреііа, кілька зразків якого визнані світовими шедеврами. Останнім часом Бортнянський повертається до нас і як визначний автор світської музики доби класицизму — опер, камерно-інструментальних та камерно-вокальних творів.
Вже друге століття поспіль не вщухають дискусії й довкола того, "якої національності" музика Д.Бортнянського — української, російської чи "загальноєвропейської".
Дмитро Степанович Бортнянський народився в 1751 р. у стародавньому українському місті Глухові у родині заможних міщан. Батько майбутнього композитора — Степан Васильович Бортнянський — походженням з Галичини, оселився у Глухові за декілька років до народження Дмитра, а в 1755 р. здобув чин козацького сотника. Мати — Марина Дмитрівна Толстая — була простого походження (прізвище Толстая — від першого чоловіка). Через брак достеменних відомостей про дитинство Д.Бортнянського неможливо стверджувати, яким чином атмосфера тодішнього Глухова — столиці Гетьманщини та головної резиденції графа К.Г.Розумовського, яка вирувала світським мистецьким життям і дала вітчизняній культурі чимало визначних діячів (у т.ч. земляків Бортнянського композитора Максима Березовського і скульптора Івана Мартоса) — вплинула на становлення майбутнього маестро. Але існують припущення , що він деякий час навчався у Глухівській співацькій школі — найважливішому музичному навчальному закладі тодішньої Російської імперії. Адже саме з числа учнів цієї школи здійснювали набір співаків до Придворної співацької капели у Петербурзі! В один із таких наборів невдовзі потрапив і малий Дмитро. Сталося це у 1758 р., коли хлопчикові було лише 7 років. Першим музичним наставником Д.Бортнянського у Петербурзі був Марко Полторацький — тодішній уставник (керівник) Придворної капели і теж українець. При капелі діяла музична школа, де всі малолітні капеляни мали пройти обов'язковий курс навчання. Відомо також, що юний Бортнянський паралельно навчався у Кадетському корпусі й разом з іншими його вихованцями брав участь в оперних виставах. Джерела зафіксували декілька таких виступів — у 1762 і 1764 роках, Дмитро виконав складну жіночу партію (адже їх здебільшого доручали саме юним співакам) в опері Г.Раупаха "Альцеста", а згодом, у 1765 р., він у тій самій опері вже співав чоловічу партію (Адмета). Дзвінкий, сріблястий голос і прекрасна зовнішність юного Бортнянського припали до душі самій імператриці Єлизаветі Петрівні, яка, за словами одного з перших біографів митця Д.Долгова, ставилася до нього із материнською турботою. У 1766 р. майбутній композитор, як і решта півчих Придворної капели, починає вивчати іноземні мови — французьку, італійську та німецьку, знання яких знадобилося в його подальшому житті. Поворотним етапом "капелянського" періоду життя Бортнянського став початок занять із відомим італійським композитором Бальдассаре Галуппі, який працював при Російському імператорському дворі. Він невдовзі й порекомендував відрядити юного митця до Італії для продовження музичної освіти.
Подальші 10 років, проведені Д.С.Бортнянським на "батьківщині музичного мистецтва", в Італії — це період не лише інтенсивного творчого самовдосконалення, не лише становлення Бортнянського як композитора, але іі стрімкого сходження щаблями міжнародного визнання. Основним місцем перебування Бортнянського в Італії була Венеція, де він продовжував заняття у Б.Галуппі — директора консерваторії "Оspedaletto a Santi Jovanni e Paolo" ("Малий притулок святих Іоанна і Павла"). Інші місця перебування Бортнянського — Флоренція, Рим, Мілан, Неаполь, Модена і Болонья з її відомою на всю Європу Болонською філармонічною академією — своєрідним "нерестом музичного класицизму". В Болоньї він навчався у найавторитетнішого на той час музичного теоретика Джамбаттіста Мартіні.
Які ж твори написав Д.Бортнянський в Італії? Передусім, це три опери, прем'єри яких пройшли з чималим успіхом: "Креонт" (1776 р.), "Алкіл" (1778 р.; обидві опери вперше були поставлені в театрах Венеції, згодом йшли в інших містах Італії), "Квінт Фабій" (1779 р., м.Модена). Витримав Бортнянський "оперний іспит" і в Римі та Болоньї, публіка яких вважалася найбільш досвідченою та бескомпромісною в оцінках. Вже у цих ранніх творах композитор виявив себе як типовий представник музичного класицизму. Зокрема, він педантично (і високопрофесійно) дотримувався традицій італійської опери-sегіа — міфологічного сюжету, співу Ьеі сапіо, низки сюжетно-композиційних норм. Разом з тим у згаданих операх, передусім в "Алкіді", простежуються й окремі мелодії, надто близькі до українських народних пісень. "Українськість" проступає і в фактурних прийомах, зокрема у веденні двох верхніх голосів паралельними терціями ("терцевою второю"), співі усього складу хору в октаву чи в унісон тощо. У творах пізнішого, "зрілого" Бортнянського це стане звичним. Україна жила в його душі, проймаючи її своїми піснями.
Поряд з операми Бортнянський створював і перші інструментальні композиції, хорові твори для католицького богослужіння — "Аve Магіа", "Salvе Regina", "Dехtега Dоmіпі" на канонічні тексти латиною, хорову месу німецькою мовою. Привертає увагу також написаний на текст німецькою мовою хор "Російська вечірня" ("Russischer Versperchor"), де виразно простежується вплив київського розспіву, втілена загальна інтонаційна "аура", притаманна православній літургії. В Італії Бортнянський виявляє себе і як колекціонер живопису. На цьому грунті він потоваришував зі своїм земляком-глухівчанином, який тоді також працював в Італії, скульптором Іваном Мартосом. Пізніше ця дружба увінчається встановленням мармурового погруддя композиторові (роботи Мартоса) у Придворній співацькій капелі в Петербурзі.
Лишається загадкою те, чи спілкувався Бортнянський з іншим визначним композитором-українцем Максимом Березовським, який перебував в Італії у той самий час. Відомо лише, що Бортнянський, як людина виважена й поміркована, на відміну від гарячкуватого, романтичного Березовського, не надто поспішав на батьківщину (тобто в Російську імперію). Ймовірно, вплинула на нього й трагічна доля Березовського, який опісля повернення до Петербурга (в 1774 р.) не знайшов сподіваного визнання і, доведений до відчаю, вкоротив собі віку. Крім того, політична і культурна ситуація в Росії, де при владі утверджувалася імператриця Катерина II, складалася аж ніяк не на користь вітчизняних митців, адже кращі посади й вигідні творчі замовлення розподілялися виключно між іноземцями.
Лише після того, як у 1779 р. директор імператорських театрів і придворної музики І.Єлагін запропонував Бортнянському такі умови роботи на батьківщині, що гарантували йому гідну реалізацію творчих намірів та пристойний рівень життя, композитор дав згоду повернутися до Росії. Попрацювавши декілька років у Придворній співацькій капелі, для якої він створив низку хорових творів культувого призначення, Д.Бортнянський здобув собі нового могутнього покровителя. Ним став майбутній російський імператор, а тоді ще престолонаступник Павло Петрович (Павло І). У 1784—96 рр. Бортнянський працює "композитором і клавесинісюм", а згодом і капельмейстером у маєтках Павла Петровича в Гатчині та Павловську, де митцеві було виділено земельну ділянку під побудову власної домівки.
Відданий мистецтву і вкрай виважений у своїх політичних поглядах (адже останні за умов катерининської доби могли відіграти фатальну роль для будь-якого служителя Двору, навіть для музиканта), Бортнянський у згадане дванадцятиріччя присвячує себе написанню музики. Це — найплідніший період його творчості. В цей час написано три опери французькою мовою — "Свято сеньйора", "Сокіл" (обидві — 1786 р.) і "Син-суперник, або нова Стратоніка" (1787 р.), численні інструментальні твори, в т.ч. "Концертна симфонія" (1790 р.), два концерти для клавічембало з оркестром, 2 квінтети для фортепіано, арфи, скрипки, альта (віоли да гамба) та віолончелі, сонати для клавіра, з яких три — соль мажор, фа мажор та сі бемоль мажор — по сьогодні є в репертуарі виконавців-піаністів, 2 сонати для скрипки й фортепіано... Але справжньою святою святих Бортнянського стає хорова музика — як духовна, так і світська. Як зазначає український дослідник творчості Бортнянського В.Іванов, більшість його хорових творів написано саме у "павлівський"період. Але що собою являє хорова спадщина Бортнянського? Адже лише для хору без супроводу ним написано понад 100 творів! До того ж, більшість з-поміж них — це великі багаточастинні композиції: 2 літургії і аж 67(!) хорових концертів. Крім цього, з-під пера композитора вийшло 7 кантат, 40 одночастинних хорових і ворів — і не лише.
У згаданий відтинок часу твори Бортнянського починають привертати й увагу вітчизняних видавців (і це за тих обставин, що музично-видавнича галузь у Росії тільки-но спиналася на ноги). Серед перших виданих творів — "Херувимська" для хору а сарреііа (1782 р.) і романс французькою мовою (1783 р.).
Безумовно, бурхлива творча діяльність Бортнянського і вельми резонансна постановка його опер у маєтках Павла Петровича чималою мірою сприяла піднесенню авторитету царедворця. Проте, поки при владі перебувала Катерина II, яка не мала жодного наміру зраджувати своїй прихильності до всього іноземного, шлях до Петербурга та його оперної сцени Бортнянському був закритий. Більше того, хистким було навіть те становище, яке йому випало здобути: адже в разі найменшого незадоволення з боку будь-кого і впливових можновладців він ризикував втратити свою посаду й бути заміненим на італійця, німця чи француза.
Наступний крок у кар'єрі Д.Бортнянського — його призначення директором Придворної співацької капели. Відбулося це 11 листопада 1796 р. — і знову з благовоління Павла І, який вирішив долю композитора буквально іа декілька днів опісля своєї коронації. Одночасно спеціальним указом царя Бортнянський був підвищений у рангу від колезького асесора до колезького радника. Коли ж взяти до уваги, що Придворна капела завжди вважалася окрасою, гордістю та "обличчям" царського двору, неважко здогадатися, наскільки високопрестижною була посада її директора. Принагідно слід зауважити, що капела була чи не єдиною мистецькою установою при царському дворі, на чолі якої ніколи не стояли іноземці. Більше того, навіть за Катерини II вона залишалася оазою українства. Але навіть за таких умов імператриця радше воліла бачити на її чолі якусь малотапановиту людину — нехай навіть із малоросів — але, борони боже, не сильну особистість. Чого варте хоча б призначення її директором, опісля смерті авторитетного М.Ф.Полторацького, який очолював колектив понад 30 років, маловідомого і пересічного Якова Тимченка.
На зламі століть авторитет Бортнянського при дворі був настільки високим, що опісля чергового двірцевого перевороту, коли на царювання зійшов Олександр І, 50-річний маестро не лише не втратив свою посаду (яку він продовжував обіймати до скону літ), але й продовжував невпинно зміцнювати власне становище у суспільстві. З 1804 р. він — почесний член Академії мистецтв у Петербурзі, з 1815 р. — член Петербурзького філармонічного товариства. А в 1816 р. Д.С.Бортнянського призначають головним церковно-музичним цензором Російської імперії. Його твори неодмінно озвучують найважливіші придворні церемонії. Під час похорон Катерини II виконується його "Панахида", коронацію Павла І супроводжує хоровий концерт Бортнянського "Господи, силою твоєю возвеселится царь". Він співпрацює з «найвідомішими "офіційними" поетами Росії — Г.Державіним, М.Херасковим, В.Жуковським. На честь перемоги Росії над Наполеоном він створює широко виконувану за його життя пісню "Певец во стане русских воинов" (вірші В.Жуковського), пише масонський гімн "Коль славен" (вірші М.Хераскова).
Вельми промовистим щодо визнання творчості Бортнянського вищими імперськими посадовцями є текст царського указу про призначення митця на посаду головного музичного цензора: "Государь император, известясь, что во многих церквах поют по нотам не соответственно тому роду пения, которое может бьыть принято в церквах, высочайше повелел, дабы впредь не вводить в употребление тетрадей рукописних, кой отныне строжайше запрещаются, но все, что ни поется в церквах по нотам, должно быть печатанное и состоять или из собственньїх сочинений Директора Придворного хора, действительного статского советника Бортнянского, или других известных сочинителей, но сих последних сочинения непременно должны быть печатаемы с одобрения г.Бортнянского".
Керування Придворною капелою стало для Д.Бортнянського не лише "випробувальним полігоном" для власних творів, але й головною справою життя. Митець ладен був навіть дещо знизити свою активність як композитора, аби вивести виконавську майстерність колективу на найвищий щабель. Одразу по своєму призначенні директором він розпочинає радикальну реформу капели: збільшує її склад з 24 до 90 чол., домагається звільнення капели від участі в оперних виставах та скорочення до мінімуму її залучення до виснажливих придворних процедур (які лише забирали сили й аж ніяк не сприяли підвищенню її мистецького рівня), зосереджується виключно на співі а сарреііа (тобто без інструментального супроводу) і, зрозуміло, істотно підвищує вимоги до якості співу. Бортнянський домагається суттєвого підвищення жалування для малолітніх півчих до 120 карбованців на рік. При Бортнянському капеляни вже не потребували, як деякий час доти, предметів найпершої потреби. Більше того, новий директор домігся того, аби вони мали не тільки щоденний, але й святковий одяг — "кольоровий" для концертів і "траурний" — для панахід. Певне, всі ці численні новації Бортнянського не справили б сподіваного ефекту, якби не його дивовижний магнетизм як особистості, виняткова здатність поєднувати творчу вимогливість до капелян із чуйним і турботливим ставленням до них. Один з учнів митця, майбутній класик російського романсу О.Варламов згадував: "Бувало, Бортнянський підійде до хлопчика, який співає, зупинить його і скаже: "Ось краще так заспівай, душечко", і 70-річний дідусь візьме фальцетом так ніжно, з такою душею, що зупинишся від подиву. Недивно, що півчі шанували Бортнянського як батька й любили його гаряче".
Водночас Бортнянський лишився відданий споконвічній традиції капели набирати півчих з числа малолітніх малоросіян. Його посланці мало не щороку подорожували до України в пошуках юних талантів. Але те, чи відвідував свою Батьківщину сам Бортнянський, досі є загадкою. Так само загадкою є і особисте знайомство митця з іншим видатним українським композитором того часу Артемієм Веделем, який наприкінці XVIII ст. працював у Харкові та був заледве не головним "постачальником голосів" для капели.
Незаперечним є й те, що у своїй хоровій творчості Бортнянський розвивав традиції українського партесного співу. Але тут варто обмовитися, що він був далеко не єдиним композитором тодішньої Росії, який розвивав ці традиції. Річ у тім, що під час ніконіанської церковної реформи вся культура партесного співу (тобто багатоголосого співу по нотних партіях), сам жанр партесного духовного концерту були свідомо "позичені" в України та цілеспрямовано "прищеплені" великоруській культурі як такі, що найорга- нічніше відповідали завданням церковної реформи. В підсумку культура співу, створена у ХУІ-ХУІІ століттях українськими "братчиками" (тобто учасниками руху українських релігійних "братств" на захист православної віри), з другої половини XVII ст. стає "общеруською". Творчість Бортнянського справедливо вважається вершиною розвитку жанру вітчизняного хорового концерту, своєрідним "лавровим тріумфом" культури "старого" партесного співу. Більше того, зі згаданої "общеруськості" його хорові твори помітно вирізняє (так само, як і твори згаданих М.Березовського і А. Веделя) неодмінна "пересипаність" музичної тканини суто українськими інтонаціями, відгомонами українських кантів й традиційних "братчиківських" партесних творів.
На підтвердження мистецького рівня хорової спадщини Бортнянського і того, яке враження вона справляла на сучасників композитора, варто навести хоча б слова великого французького композитора XIX ст. Гектора Берліоза: "...твори його свідчать про рідкісний досвід у групуванні вокальних мас, чудове розуміння нюансування, повнозвучність гармонії. А найбільше дивує свобода розташування хорових партій.". В іншому місці дописувач поетично рефлексує: "У цій гармонічній тканині були поєднання, які здаються неможливими: то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з'являлися акценти, за силою схожі на крик,який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім все розчинялося в безмірному легкому сієсгєбсєпсіо; здавалося, хор ангелів залишав землю й поступово зникав у небесній височині".
Пік діяльності Д.Бортнянського, безумовно, припадає на останні десятиліття його життя — першу чверть XIX ст. Тобто На ту доби, коли у світовому мистецтві вже сказав своє могутнє слово Л. ван Бетховен, сколихнули нечуваною новизною та проникливою емоційністю твори Ф.Шуберта і К.Вебера — першопрохідців музичного романтизму. Але Бортнянський всім своїм єством залишався відданим "талантному" вісімнадцятому століттю, жодної миті, як нині здається, не розлучаючись із білою перукою та панталонами, піднесеним, дещо "церемонійним" пафосом спілкування. Тобто можна без перебільшення казати про те, що не лише твори Бортнянського, але й сам він як особистість становили своєрідний "культурний підсумок" XVIII ст. як для Росії, так і для України. Власне, митець і не приховував своєї "старомодності", навіть пишався нею. Хоча й був винятково самокритичним, усвідомлюючи те, що плину часу не зупинити. Щодо цього показовий один із листів композитора до впливового царедворця, статс-секретаря імператриці Марії Федорівни Г.І.Вілламова від 3 квітня 1813 р. Тут, на нашу думку, Бортнянський постає "увесь без лишку" — і як митець, і як людина:
"Милостивий государь мой Григорий Иванович!
Препровожденные при почтенном письме Вашем три русские песни я получил и пересмотрел. Что же касается до суждения об оных, то сей род сочинения, так как и протчия такового разбору, не подстоят строгому исследованию. К тому же сии три песни были петы удачно певицею, для которой были сделаны и с общим одобрением публики, то сие и довольно и для певицы, и для сочинения. Но признаюсь, что не могу не удивляться, видя в нонешнее время таковые вещи посвяшать и виставлять на заглавии имена столь высочайших особ. И может быть не испрося предварительно на то их соизволения. Но сие буде сказано между Вами и мною, как мнение Стародума, то єсть меня, который, судя по старому обычаю своего века, часто удивляется, видя с одной сторони столь великого снисхождения, а с другой — столь смелые предприятия.
В протчем свидетельствую моє истинное почтение и преданность, имею честь бить
Милостивий государь мой
Вашего превосходительства покорнейший слуга
Дмитрий Бортнянский".
Обмаль відомостей лишилося й про особисте життя Бортнянського. Власних дітей у нього не було. Тому опісля смерті митця, яка настала 10 жовтня (за старим стилем — 27 вересня) 1825 р. у Петербурзі, все його майно перейшло у спадок удови, родовід якої теж дослідникам не відомий. Спеціальним царським указом вдові призначено пенсію, розмір якої дорівнював посадовому окладу покійного Бортнянського (а він був чималий). Відомо також, що на похорон митця з'явилося стільки людей, що до церкви, де його відспівували, людей довелося впускати 'за квитками. Загубилася й могила Бортнянського, що зникла разом із кладовищем на Васильєвському острові в Петербурзі. А невдовзі з аукціону було продано чималу колекцію картин, зібрану Бортнянським протягом життя.
Нова доба, що її ознаменувало XIX ст., на довгі десятиліття позбавила твори "старомодного" Д.Бортнянського актуальності для молодої генерації митців, перейнятих ідеями романтизму та реалізму. Деякий час, особливо у середині століття, його музику вважали не лише застарілою, а навіть ставили під сумнів її художню цінність, вважаючи доробок композитора "блідою тінню італійців XVIII століття". Лише через півстоліття опісля смерті Бортнянського "освічена Росія" знов повернулася до його творчості обличчям. А в 1881 р. побачило світ Повне зібрання духовно-музичних творів Д.С.Бортнянського в 10-ти томах. Знаменно й те, що редактором цього масштабного (як на той час) видавничого проекту став інший уславлений українець — П.І.Чайковський. Якій би національній культурі не належала музика Д.Бортнянського — російській, українській, італійській чи "загальноєвропейській", — Україні його ім'я дороге вже тим, що вона — його батьківщина.
Сьогодні ім'я і спадщину Д.С. Бортнянського рівною мірою шанують і в Росії, і в Україні. Дослідниками переконливо доведено, що творчість великих українських композиторів М.Березовського, А.Веделя і Д.Бортнянського мала вирішальний вплив на становлення російської хорової школи і творчого стилю багатьох російських композиторів. Те ж можна сказати про більшість західно-українських композиторів XIX—початку XX сторіччя, що зверталися до хорового жанру, — М.Вербицького, С.Воробкевича, І.Лаврівського, Я.Лопатинського, В.Матюка, Д.Січинського.
У рік 250-річчя з дня народження декілька масштабних хорових фестивалів, присвячених пам'яті Д.С.Бортнянського, стали свідченням все зростаючого інтересу до творчості митця на його батьківщині — Україні.