Майже все життя працюючи далеко від рідної України, він досягнув од­нієї з найбільших висот у творчій та службовій кар'єрі, яка тільки могла су­дитися українцеві у можновладній ієрархії Російської імперії. Саме при ньому набула світової слави Придворна співацька капела у Петербурзі, якою він керував майже 30 років. Провідні музичні критики Росії XIX ст. нарекли його "дідусем російської музики" (і це при тому, що її "батьком" визнано М.І.Глінку). Тривалий час Д.Бортнянський був відомий передусім як автор духовних хорових творів, зокрема в жанрі хорового концерту а сарреііа, кілька зразків якого визнані світовими шедеврами. Останнім ча­сом Бортнянський повертається до нас і як визначний автор світської му­зики доби класицизму — опер, камерно-інструментальних та камерно-во­кальних творів.

Вже друге століття поспіль не вщухають дискусії й довкола того, "якої національності" музика Д.Бортнянського — української, російської чи "за­гальноєвропейської".

Дмитро Степанович Бортнянський народив­ся в 1751 р. у стародавньому українському місті Глухові у родині заможних міщан. Батько май­бутнього композитора — Степан Васильович Бортнянський — походженням з Галичини, осе­лився у Глухові за декілька років до народження Дмитра, а в 1755 р. здобув чин козацького сотни­ка. Мати — Марина Дмитрівна Толстая — була простого походження (прізвище Толстая — від першого чоловіка). Через брак достеменних відо­мостей про дитинство Д.Бортнянського немож­ливо стверджувати, яким чином атмосфера то­дішнього Глухова — столиці Гетьманщини та головної резиденції графа К.Г.Розумовського, яка вирувала світським мис­тецьким життям і дала вітчизняній культурі чимало визначних діячів (у т.ч. земляків Бортнянського композитора Максима Березовського і скульптора Івана Мартоса) — вплинула на становлення майбутнього маестро. Але існу­ють припущення , що він деякий час навчався у Глухівській співацькій шко­лі — найважливішому музичному навчальному закладі тодішньої Російської імперії. Адже саме з числа учнів цієї школи здійснювали набір співаків до Придворної співацької капели у Петербурзі! В один із таких наборів невдов­зі потрапив і малий Дмитро. Сталося це у 1758 р., коли хлопчикові було ли­ше 7 років. Першим музичним наставником Д.Бортнянського у Петербурзі був Марко Полторацький — тодішній уставник (керівник) Придворної капели і теж українець. При капелі діяла музична школа, де всі малолітні капеляни мали пройти обов'язковий курс навчання. Відомо також, що юний Борт­нянський паралельно навчався у Кадетському корпусі й разом з іншими його вихованцями брав участь в оперних виставах. Джерела зафіксували де­кілька таких виступів — у 1762 і 1764 роках, Дмитро виконав складну жіно­чу партію (адже їх здебільшого доручали саме юним співакам) в опері Г.Раупаха "Альцеста", а згодом, у 1765 р., він у тій самій опері вже співав чоловічу партію (Адмета). Дзвінкий, сріблястий голос і прекрасна зовнішність юного Бортнянсь­кого припали до душі самій імператриці Єлизаветі Петрівні, яка, за слова­ми одного з перших біографів митця Д.Долгова, ставилася до нього із мате­ринською турботою. У 1766 р. майбутній композитор, як і решта півчих Придворної капели, починає вивчати іноземні мови — французьку, італійську та німецьку, знан­ня яких знадобилося в його подальшому житті. Поворотним етапом "капелянського" періоду життя Бортнянського став початок занять із відомим італійським композитором Бальдассаре Галуппі, який працював при Російському імператорському дворі. Він невдовзі й по­рекомендував відрядити юного митця до Італії для продовження музичної освіти.

Подальші 10 років, проведені Д.С.Бортнянським на "батьківщині му­зичного мистецтва", в Італії — це період не лише інтенсивного творчого са­мовдосконалення, не лише становлення Бортнянського як композитора, але іі стрімкого сходження щаблями міжнародного визнання. Основним місцем перебування Бортнянського в Італії була Венеція, де він продовжував заняття у Б.Галуппі — директора консерваторії "Оspedaletto a Santi Jovanni e Paolo" ("Малий притулок святих Іоанна і Павла"). Інші місця перебування Бортнянського — Флоренція, Рим, Мілан, Неаполь, Модена і Болонья з її відомою на всю Європу Болонською філармонічною ака­демією — своєрідним "нерестом музичного класицизму". В Болоньї він нав­чався у найавторитетнішого на той час музичного теоретика Джамбаттіста Мартіні.

Які ж твори написав Д.Бортнянський в Італії? Передусім, це три опери, прем'єри яких пройшли з чималим успіхом: "Креонт" (1776 р.), "Алкіл" (1778 р.; обидві опери вперше були поставлені в театрах Венеції, згодом йшли в інших містах Італії), "Квінт Фабій" (1779 р., м.Модена). Витримав Бортнянський "оперний іспит" і в Римі та Болоньї, публіка яких вважала­ся найбільш досвідченою та бескомпромісною в оцінках. Вже у цих ранніх творах композитор виявив себе як типовий представник музичного класи­цизму. Зокрема, він педантично (і високопрофесійно) дотримувався тради­цій італійської опери-sегіа — міфологічного сюжету, співу Ьеі сапіо, низки сюжетно-композиційних норм. Разом з тим у згаданих операх, передусім в "Алкіді", простежуються й окремі мелодії, надто близькі до українських на­родних пісень. "Українськість" проступає і в фактурних прийомах, зокрема у веденні двох верхніх голосів паралельними терціями ("терцевою второю"), співі усього складу хору в октаву чи в унісон тощо. У творах пізнішого, "зрі­лого" Бортнянського це стане звичним. Україна жила в його душі, пройма­ючи її своїми піснями.

Поряд з операми Бортнянський створював і перші інструментальні ком­позиції, хорові твори для католицького богослужіння — "Аve Магіа", "Salvе Regina", "Dехtега Dоmіпі" на канонічні тексти латиною, хорову месу ні­мецькою мовою. Привертає увагу також написаний на текст німецькою мо­вою хор "Російська вечірня" ("Russischer Versperchor"), де виразно просте­жується вплив київського розспіву, втілена загальна інтонаційна "аура", притаманна православній літургії. В Італії Бортнянський виявляє себе і як колекціонер живопису. На цьо­му грунті він потоваришував зі своїм земляком-глухівчанином, який тоді та­кож працював в Італії, скульптором Іваном Мартосом. Пізніше ця дружба увінчається встановленням мармурового погруддя композиторові (роботи Мартоса) у Придворній співацькій капелі в Петербурзі.

Лишається загадкою те, чи спілкувався Бортнянський з іншим визнач­ним композитором-українцем Максимом Березовським, який перебував в Італії у той самий час. Відомо лише, що Бортнянський, як людина виваже­на й поміркована, на відміну від гарячкуватого, романтичного Березовського, не надто поспішав на батьківщину (тобто в Російську імперію). Ймовір­но, вплинула на нього й трагічна доля Березовського, який опісля повернення до Петербурга (в 1774 р.) не знайшов сподіваного визнання і, доведений до відчаю, вкоротив собі віку. Крім того, політична і культурна ситуація в Росії, де при владі утверджувалася імператриця Катерина II, складалася аж ніяк не на користь вітчизняних митців, адже кращі посади й вигідні творчі замовлення розподілялися виключно між іноземцями.

Лише після того, як у 1779 р. директор імператорських театрів і прид­ворної музики І.Єлагін запропонував Бортнянському такі умови роботи на батьківщині, що гарантували йому гідну реалізацію творчих намірів та прис­тойний рівень життя, композитор дав згоду повернутися до Росії. Попрацювавши декілька років у Придворній співацькій капелі, для якої він створив низку хорових творів культувого призначення, Д.Борт­нянський здобув собі нового могутнього покровителя. Ним став майбутній російський імператор, а тоді ще престолонаступник Павло Петрович (Павло І). У 1784—96 рр. Бортнянський працює "композитором і клавесинісюм", а згодом і капельмейстером у маєтках Павла Петровича в Гатчині та Павловську, де митцеві було виділено земельну ділянку під побудову влас­ної домівки.

Відданий мистецтву і вкрай виважений у своїх політичних поглядах (ад­же останні за умов катерининської доби могли відіграти фатальну роль для будь-якого служителя Двору, навіть для музиканта), Бортнянський у згада­не дванадцятиріччя присвячує себе написанню музики. Це — найплідніший період його творчості. В цей час написано три опери французькою мо­вою — "Свято сеньйора", "Сокіл" (обидві — 1786 р.) і "Син-суперник, або нова Стратоніка" (1787 р.), численні інструментальні твори, в т.ч. "Кон­цертна симфонія" (1790 р.), два концерти для клавічембало з оркестром, 2 квінтети для фортепіано, арфи, скрипки, альта (віоли да гамба) та віолон­челі, сонати для клавіра, з яких три — соль мажор, фа мажор та сі бемоль мажор — по сьогодні є в репертуарі виконавців-піаністів, 2 сонати для скрипки й фортепіано... Але справжньою святою святих Бортнянського стає хорова музика — як духовна, так і світська. Як зазначає український дослідник творчості Бортнянського В.Іванов, більшість його хорових тво­рів написано саме у "павлівський"період. Але що собою являє хорова спад­щина Бортнянського? Адже лише для хору без супроводу ним написано по­над 100 творів! До того ж, більшість з-поміж них — це великі багаточастинні композиції: 2 літургії і аж 67(!) хорових концертів. Крім цього, з-під пера композитора вийшло 7 кантат, 40 одночастинних хорових і ворів — і не лише.

У згаданий відтинок часу твори Бортнянського починають привертати й увагу вітчизняних видавців (і це за тих обставин, що музично-видавнича галузь у Росії тільки-но спиналася на ноги). Серед перших виданих тво­рів — "Херувимська" для хору а сарреііа (1782 р.) і романс французькою мовою (1783 р.).

Безумовно, бурхлива творча діяльність Бортнянського і вельми резонан­сна постановка його опер у маєтках Павла Петровича чималою мірою спри­яла піднесенню авторитету царедворця. Проте, поки при владі перебувала Катерина II, яка не мала жодного наміру зраджувати своїй прихильності до всього іноземного, шлях до Петербурга та його оперної сцени Бортнянсько­му був закритий. Більше того, хистким було навіть те становище, яке йому випало здобути: адже в разі найменшого незадоволення з боку будь-кого і впливових можновладців він ризикував втратити свою посаду й бути замі­неним на італійця, німця чи француза.

Наступний крок у кар'єрі Д.Бортнянського — його призначення дирек­тором Придворної співацької капели. Відбулося це 11 листопада 1796 р. — і знову з благовоління Павла І, який вирішив долю композитора буквально іа декілька днів опісля своєї коронації. Одночасно спеціальним указом ца­ря Бортнянський був підвищений у рангу від колезького асесора до колезь­кого радника. Коли ж взяти до уваги, що Придворна капела завжди вважа­лася окрасою, гордістю та "обличчям" царського двору, неважко здогадатися, наскільки високопрестижною була посада її директора. Прина­гідно слід зауважити, що капела була чи не єдиною мистецькою установою при царському дворі, на чолі якої ніколи не стояли іноземці. Більше того, навіть за Катерини II вона залишалася оазою українства. Але навіть за та­ких умов імператриця радше воліла бачити на її чолі якусь малотапановиту людину — нехай навіть із малоросів — але, борони боже, не сильну особис­тість. Чого варте хоча б призначення її директором, опісля смерті автори­тетного М.Ф.Полторацького, який очолював колектив понад 30 років, ма­ловідомого і пересічного Якова Тимченка.

На зламі століть авторитет Бортнянського при дворі був настільки висо­ким, що опісля чергового двірцевого перевороту, коли на царювання зійшов Олександр І, 50-річний маестро не лише не втратив свою посаду (яку він продовжував обіймати до скону літ), але й продовжував невпинно зміцню­вати власне становище у суспільстві. З 1804 р. він — почесний член Акаде­мії мистецтв у Петербурзі, з 1815 р. — член Петербурзького філармонічно­го товариства. А в 1816 р. Д.С.Бортнянського призначають головним церковно-музичним цензором Російської імперії. Його твори неодмінно оз­вучують найважливіші придворні церемонії. Під час похорон Катерини II виконується його "Панахида", коронацію Павла І супроводжує хоровий концерт Бортнянського "Господи, силою твоєю возвеселится царь". Він співпрацює з «найвідомішими "офіційними" поетами Росії — Г.Державіним, М.Херасковим, В.Жуковським. На честь перемоги Росії над Наполеоном він створює широко виконувану за його життя пісню "Певец во стане русских воинов" (вірші В.Жуковського), пише масонський гімн "Коль славен" (вір­ші М.Хераскова).

Вельми промовистим щодо визнання творчості Бортнянського вищими імперськими посадовцями є текст царського указу про призначення митця на посаду головного музичного цензора: "Государь император, известясь, что во многих церквах поют по нотам не соответственно тому роду пения, которое может бьыть принято в церквах, высочайше повелел, дабы впредь не вводить в употребление тетрадей руко­писних, кой отныне строжайше запрещаются, но все, что ни поется в цер­квах по нотам, должно быть печатанное и состоять или из собственньїх сочинений Директора Придворного хора, действительного статского советника Бортнянского, или других известных сочинителей, но сих последних сочинения непременно должны быть печатаемы с одобрения г.Бор­тнянского".

Керування Придворною капелою стало для Д.Бортнянського не лише "випробувальним полігоном" для власних творів, але й головною справою життя. Митець ладен був навіть дещо знизити свою активність як компози­тора, аби вивести виконавську майстерність колективу на найвищий ща­бель. Одразу по своєму призначенні директором він розпочинає радикаль­ну реформу капели: збільшує її склад з 24 до 90 чол., домагається звільнення капели від участі в оперних виставах та скорочення до мінімуму її залучен­ня до виснажливих придворних процедур (які лише забирали сили й аж ні­як не сприяли підвищенню її мистецького рівня), зосереджується виключ­но на співі а сарреііа (тобто без інструментального супроводу) і, зрозуміло, істотно підвищує вимоги до якості співу. Бортнянський домагається сут­тєвого підвищення жалування для малолітніх півчих до 120 карбованців на рік. При Бортнянському капеляни вже не потребували, як деякий час доти, предметів найпершої потреби. Більше того, новий директор домігся того, аби вони мали не тільки щоденний, але й святко­вий одяг — "кольоровий" для концертів і "траур­ний" — для панахід. Певне, всі ці численні новації Бортнянського не справили б сподіваного ефекту, якби не його ди­вовижний магнетизм як особистості, виняткова здатність поєднувати творчу вимогливість до капелян із чуйним і турботливим ставленням до них. Один з учнів митця, майбутній класик російського романсу О.Варламов згадував: "Бувало, Бортнянсь­кий підійде до хлопчика, який співає, зупинить його і скаже: "Ось краще так заспівай, душечко", і 70-річний дідусь візьме фальцетом так ніжно, з та­кою душею, що зупинишся від подиву. Недивно, що півчі шанували Борт­нянського як батька й любили його гаряче".

Водночас Бортнянський лишився відданий споконвічній традиції капе­ли набирати півчих з числа малолітніх малоросіян. Його посланці мало не щороку подорожували до України в пошуках юних талантів. Але те, чи від­відував свою Батьківщину сам Бортнянський, досі є загадкою. Так само за­гадкою є і особисте знайомство митця з іншим видатним українським ком­позитором того часу Артемієм Веделем, який наприкінці XVIII ст. працював у Харкові та був заледве не головним "постачальником голосів" для капели.

Незаперечним є й те, що у своїй хоровій творчості Бортнянський роз­вивав традиції українського партесного співу. Але тут варто обмовитися, що він був далеко не єдиним композитором тодішньої Росії, який розвивав ці традиції. Річ у тім, що під час ніконіанської церковної реформи вся культу­ра партесного співу (тобто багатоголосого співу по нотних партіях), сам жанр партесного духовного концерту були свідомо "позичені" в України та цілеспрямовано "прищеплені" великоруській культурі як такі, що найорга- нічніше відповідали завданням церковної реформи. В підсумку культура співу, створена у ХУІ-ХУІІ століттях українськими "братчиками" (тобто учасниками руху українських релігійних "братств" на захист православної віри), з другої половини XVII ст. стає "общеруською". Творчість Бортнян­ського справедливо вважається вершиною розвитку жанру вітчизняного хо­рового концерту, своєрідним "лавровим тріумфом" культури "старого" пар­тесного співу. Більше того, зі згаданої "общеруськості" його хорові твори помітно вирізняє (так само, як і твори згаданих М.Березовського і А. Веделя) неодмінна "пересипаність" музичної тканини суто українськими інтона­ціями, відгомонами українських кантів й традиційних "братчиківських" партесних творів.

На підтвердження мистецького рівня хорової спадщини Бортнянського і того, яке враження вона справляла на сучасників композитора, варто на­вести хоча б слова великого французького композитора XIX ст. Гектора Берліоза: "...твори його свідчать про рідкісний досвід у групуванні вокальних мас, чудове розуміння нюансування, повнозвучність гармонії. А найбільше дивує свобода розташування хорових партій.". В іншому місці дописувач поетично рефлексує: "У цій гармонічній тка­нині були поєднання, які здаються неможливими: то чулися зітхання, то не­ясний дрімотний шепіт, часом з'являлися акценти, за силою схожі на крик,який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім все розчинялося в безмірному легкому сієсгєбсєпсіо; здавалося, хор ангелів залишав землю й поступово зникав у небесній височині".

Пік діяльності Д.Бортнянського, безумовно, припадає на останні деся­тиліття його життя — першу чверть XIX ст. Тобто На ту доби, коли у світо­вому мистецтві вже сказав своє могутнє слово Л. ван Бетховен, сколихнули нечуваною новизною та проникливою емоційністю твори Ф.Шуберта і К.Вебера — першопрохідців музичного романтизму. Але Бортнянський всім своїм єством залишався відданим "талантному" вісімнадцятому століттю, жодної миті, як нині здається, не розлучаючись із білою перукою та панта­лонами, піднесеним, дещо "церемонійним" пафосом спілкування. Тобто можна без перебільшення казати про те, що не лише твори Бортнянського, але й сам він як особистість становили своєрідний "культурний підсумок" XVIII ст. як для Росії, так і для України. Власне, митець і не приховував своєї "старомодності", навіть пишався нею. Хоча й був винятково самокри­тичним, усвідомлюючи те, що плину часу не зупинити. Щодо цього пока­зовий один із листів композитора до впливового царедворця, статс-секрета­ря імператриці Марії Федорівни Г.І.Вілламова від 3 квітня 1813 р. Тут, на нашу думку, Бортнянський постає "увесь без лишку" — і як митець, і як людина:

"Милостивий государь мой Григорий Иванович!

Препровожденные при почтенном письме Вашем три русские песни я получил и пересмотрел. Что же касается до суждения об оных, то сей род сочинения, так как и протчия такового разбору, не подстоят строгому исследованию. К тому же сии три песни были петы удачно певицею, для которой были сделаны и с общим одобрением публики, то сие и довольно и для певицы, и для сочинения. Но признаюсь, что не могу не удивляться, видя в нонешнее время таковые вещи посвяшать и виставлять на заглавии имена столь высочайших особ. И может быть не испрося предварительно на то их соизволения. Но сие буде сказано между Вами и мною, как мнение Стародума, то єсть меня, который, судя по старому обычаю своего века, часто удивляется, видя с одной сторони столь великого снисхождения, а с другой — столь смелые предприятия.

В протчем свидетельствую моє истинное почтение и преданность, имею честь бить

Милостивий государь мой

Вашего превосходительства покорнейший слуга

Дмитрий Бортнянский".

Обмаль відомостей лишилося й про особисте життя Бортнянського. Власних дітей у нього не було. Тому опісля смерті митця, яка настала 10 жовтня (за старим стилем — 27 вересня) 1825 р. у Петербурзі, все його май­но перейшло у спадок удови, родовід якої теж дослідникам не відомий. Спе­ціальним царським указом вдові призначено пенсію, розмір якої дорівню­вав посадовому окладу покійного Бортнянського (а він був чималий). Відомо також, що на похорон митця з'явилося стільки людей, що до церк­ви, де його відспівували, людей довелося впускати 'за квитками. Загубилася й могила Бортнянського, що зникла разом із кладовищем на Васильєвському острові в Петербурзі. А невдовзі з аукціону було продано чималу колек­цію картин, зібрану Бортнянським протягом життя.

Нова доба, що її ознаменувало XIX ст., на довгі десятиліття позбавила твори "старомодного" Д.Бортнянського актуальності для молодої генерації митців, перейнятих ідеями романтизму та реалізму. Деякий час, особливо у середині століття, його музику вважали не лише застарілою, а навіть ста­вили під сумнів її художню цінність, вважаючи доробок композитора "блі­дою тінню італійців XVIII століття". Лише через півстоліття опісля смерті Бортнянського "освічена Росія" знов повернулася до його творчості облич­чям. А в 1881 р. побачило світ Повне зібрання духовно-музичних творів Д.С.Бортнянського в 10-ти томах. Знаменно й те, що редактором цього мас­штабного (як на той час) видавничого проекту став інший уславлений ук­раїнець — П.І.Чайковський. Якій би національній культурі не належала музика Д.Бортнянського — російській, українській, італійській чи "загальноєвропейській", — Україні його ім'я дороге вже тим, що вона — його батьківщина.

Сьогодні ім'я і спадщину Д.С. Бортнянського рівною мірою шанують і в Росії, і в Україні. Дослідниками переконливо доведено, що творчість ве­ликих українських композиторів М.Березовського, А.Веделя і Д.Бортнянсь­кого мала вирішальний вплив на становлення російської хорової школи і творчого стилю багатьох російських композиторів. Те ж можна сказати про більшість західно-українських композиторів XIX—початку XX сторіччя, що зверталися до хорового жанру, — М.Вербицького, С.Воробкевича, І.Лаврівського, Я.Лопатинського, В.Матюка, Д.Січинського.

У рік 250-річчя з дня народження декілька масштабних хорових фести­валів, присвячених пам'яті Д.С.Бортнянського, стали свідченням все зрос­таючого інтересу до творчості митця на його батьківщині — Україні.