Самовіддана праця Інокентія Гізеля на ниві православного просвітництва при всіх несприятливих зовнішніх обставинах — війнах і руйнуваннях, що переживала Україна в середині XVII ст., принесла багатющі плоди, недостатньо оцінені дослідниками XIX і XX ст.
Значення науково-філософської і педагогічної діяльності цієї непересічної постаті почали усвідомлювати лише в останню чверть XX ст., коли українські вчені дослідили написані латиною його тексти лекцій з філософії.
І. Гізель народився у Східній Пруссії в сім'ї кальвіністів близько 1600 р., а юність провів у Вільно (Вільнюсі). Тут і були закладені основи його енциклопедичної освіченості. Вже в молоді роки в душі Гізеля відбувся глибокий релігійний злам. Приблизно на початку 1620-х рр. він пориває з кальвінізмом, тікаї на Волинь і, прийнявши православ'я, очолює там одну з братських шкіл. Розчарувавшись у холодному, жорсткому і фаталістичному вченні Ж.Кальвіна, молодий уродженець Пруссії приймає не католицизм, що був державною релігією Польсько-Литовської держави, особливо в роки правління ревного католика Сигізмунда III, не пануюче на Волині уніатство, а гнане, напівлегальне після Брестського собору 1596 р. православ'я. Відмова від мирського життя при схильності до чернечої сумирності і занять філософсько-богословськими науками, приводить І.Гізеля у Києво-Печерський монастир. Він приймає чернецтво і цілком присвячує себе заняттям у лаврській бібліотеці, яку відкрив і зібрав архімандрит, а потім митрополит Київський П.Могила. Можливо, саме цей видатний церковно-культурний діяч безпосередньо і запросив І.Гізеля в школу вищого типу, що готувалася до відкриття.
У 1632 р. відбулося об'єднання Київської братської і Лаврської шкіл у Києво-Могилянську колегію. Курс філософії та риторики в ньому чигав Йосип Кононович-Горбатський (у 1642 — 1646 рр. він був ректором цієї колегії). Він написав латиною "Підручник логіки" і "Оратор Могилянський". Саме йому І.Гізель і був зобов'язаний знайомством з основами філософії. П.Могила зразу відзначив науково-філософські здібності І.Гізеля і направив його на Захід удосконалювати освіту. Протягом кількох років І.Гізель поповнював свої знання у німецьких університетах. Повернувшись з-за кордону, він приблизно у 1642 р. був обраний професором філософії і почав читати теоретичні курси.
Викладання філософії здійснювалося в Києво-Могилянській колегії іа зразком тодішніх католицьких університетів. І хоча воно відставало від бурхливого західноєвропейського розвитку, викладання логіки і риторики було на досить високому рівні. Курси ділилися на дві частини: "трактати", тобто лекції, і "диспути", які мали піднесений характер і часто нагадували словесний театр.
І. Гізель, як і його наступники на кафедрі філософії, спирався на ідейну спадщину античних філософів (Платона, Арістотеля, Плутарха, Цицерона, Луція Сенеки), батьків церкви (Т.Ф.Климента Александрійського, Василя Великого, Григорія Ниського, Григорія Назіанзина, Августина Блаженного), а також на тексти загадкового ранньовізантійського богослова, який писав від імені одного з учнів апостола Павла — Діонисія Ареопагіта, мислителів Середньовіччя (Фоми Аквінського, Бонавентури, П'єра Абеляра, Дунса Скотта, Раймунда Луллія). Йому були відомі і шори великих мусульманських (Авіценна, Аверроес) й іудейських (Мойсей Маймонід) мислителів Середньовіччя, західних авторів епохи Відродження і Микола Кузанський, Еразм Ротгердамський, Нікколо Макіавеллі).
Серед київських учених середини — другої половини XVII ст. спостерігається тяжіння до мислителів, які у своїх творіннях поряд з натурфілосовськими питаннями велику увагу приділяли метафізичним проблемам, розмірковували над загальними основами буття. В особі І.Гізеля та його учня Л.Барановича в Києві починають формуватися власні філософські традиції.
В 1645 р. І.Гізель став ігуменом Братського монастиря, з 1646 р. — ректором Києво-Могилянської колегії. Разом із С.Косовим найближчим і подвижником П.Могили в справі систематизації і концептуального оформлення православного віроучення, І.Гізель латиною пише докладний
"Повний курс філософії" (1645 — 1647). Проте настав час трагічних випробувань. У лютому 1647 р. помер П.Могила, а через рік обраний гетьманом Війська Запорізького Б.Хмельницький запалив полум'я Визвольної війни, яка за кілька місяців охопила всю Україну. На першому етапі війна мало торкнулася Києва. Здобувши чимало блискучих перемог над польськими військами і уклавши перемир'я, Б.Хмельницький у грудні 1648 р. тріумфально вступив у це давнє місто. Його жителі на чолі з новим митрополитом С.Косовим і з патріархом Єрусалимським Паісієм, що саме перебував у Києві, вийшли зустрічати переможця до руїн Золотих воріт. Тут під керівництвом свого ректора студенти Києво-Могилянської колегії привітали гетьмана "оваціями і декламаціями, як Мойсея, рятівника й визволителя народу від польської неволі, добрим знаком названого Богданом — "від Бога даного". Відтепер два з половиною роки в Києві ніщо не заважало розвитку філософської думки і церковного життя.
Проте, вже немолодого І.Гізеля активна учбово-організаційна і лекторська робота починала втомлювати і він прагнув у чернечому умиротворенні зосередитися на літературно-науковій діяльності. У 1650 р., передаючи ректорство колегії і, відповідно, ігуменство Братського монастиря своєму однодумцеві і молодшому другові, тридцятип'ятирічному професору поетики і риторики Лазарю Барановичу, І.Гізель стає ігуменом київських Кирилівського, а з 1652 р. — Миколаївського монастирів. Невдовзі полум'я кривавої війни охопило і Київ. У червні 1651 р. Б.Хмельницького зрадив його колишній союзник — кримський хан. Війська гетьмана зазнали поразки під Берестечком, а через місяць армія литовського гетьмана Я.Радзивілла, зламавши опір козаків київського полку, вступила в місто, грабуючи все на своєму шляху. Перебування армії Я.Радзивілла в Києві було нетривалим і незабаром козаки знову зайняли місто. Турботи по відновленню колегіуму взяв на себе Л.Баранович. І.Гізель стає ігуменом Пустино-Микільського монастиря, але опиняється у вирі політичного життя країни. За умовами Переяславського миру, Київ з усією звільненою на той час від польської влади Україною переходив під протекторат Московського царства. Таким чином, зберігаючи міське самоврядування і привілеї відповідно до магдебурзького права, Київ перебував під подвійною юрисдикцією гетьмана і царського воєводи. Для захисту міста від польсько-литовських військ вводився московський гарнізон. У результаті таких змін між місцевими жителями і царським воєводою почали виникати непорозуміння. Необхідно було відрегулювати стосунки з царською владою і домогтися підтвердження прав, привілеїв для міста і його монастирів. У липні 1654 р. І.Гізель був у царській ставці під Смоленськом. Як ігумен Пустино-Микільського монастиря він очолює посольство від духівництва, монастирів Києва та його околиць. Місія І.Гізеля виявилася успішною. Олексій Михайлович підтвердив усі права та привілеї православних монастирів і храмів. Спеціальною грамотою він заборонив царському воєводі в Києві втручатися у справи духівництва, про що сповіщав і Б.Хмельницького.
У 1656 р. І.Гізель, вельмишанована в місті особа, був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. На чолі цього монастиря він залишався майже три десятиліття, до самої смерті. Тут, у багатющій бібліотеці, яку поповнював упродовж життя і сам Гізель, він знаходив матеріали для творчої і коментаторської діяльності. Під його редакцією двічі, у 1661 і 1678 рр., перевидавався "Києво-Печерський патерик", що сягав часів Київської Русі.
Продовжувалася і його філософська діяльність, яка мала не стільки системно-дидактичний скільки творчо-світоглядний зміст. Його підсумковим філософсько-теологічним твором став виданий у Лаврській друкарні в 1669 р. "Мир з Богом людині". При цьому 1.Гізель поділяв погляди М.Коперника щодо центрального розташування у Всесвіті Сонця, навколо якого разом з іншими планетами обертається і Земля. Він також розрізняв теологічне розуміння Бога через Святе Письмо, віру, з одного боку, і науково-філософське пізнання природи, з другого. Значну увагу приділяв він і питанням моралі, особливо у своїх пізніх, лаврського періоду, працях. У ті ж роки ігумен київського Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович, спираючись на чималі літописні матеріали і польські хроніки, написав ґрунтовну працю з вітчизняної історії, що була доповнена, відредагована і видана І.Гізелем у Лаврській друкарні в 1674 р. під назвою "Синопсис" ("Київський синопсис"). Існує припущення, що печерському архімандриту належить не тільки редагування, але значною мірою і авторство цієї праці. У силу причетності до її написання двох, якщо не більше авторів, цей "Синопсис" має досить компілятивний характер, але т брбком праць з вітчизняної історії він до середини XIX ст. був 25 разів перевиданий, востаннє — у 1861 р.
Очолюючи протягом тривалого часу Києво-Печерську лавру і безпосередньо керуючи діяльністю її друкарні, І.Гізель сприяв публікації багатьох видатних творів своїх однодумців і сподвижників. Тут були надруковані і праці Л.Барановича "Меч духовний (1666) і "Труби словес проповідних" (1674), збірник проповідей Антонія Радивиловського "Огородок Марії Богородиці" (1676) та інші духовні твори. Незважаючи на похилий вік, архімандрит не міг залишатися осторонь від політичних подій свого часу. В 1654 р. при зустрічі біля стін Смоленська І.Гізеля з царем Олексієм Михайловичем між ними встановилися теплі стосунки. Київський філософ користувався пошаною у московського самодержця, який неодноразово запрошував його її Москву на вищі церковні посади. І. Гізель незмінно відмовлявся від цих пропозицій, посилаючись на хворобу і похилий вік.
Проте стосунки І.Гізеля з російською владою не завжди були безхмарними. У Москві з 1660-х років виношувався план перепідпорядкування Київської митрополії і Києво-Печерської лаври з константинопольської духовної юрисдикції у московську (що і було здійснено в 1686 р.). Українське духівництво, і зокрема І.Гізель, категорично виступали проти подібних змін, оскільки залежність від Константинополя була по суті фіктивною і зводилася, як правило, до знаків поваги і необтяжливих подарунків грецькому патріархові. А от патріарх Московський, а також царські чиновники могли реально втручатися у справи духівництва. При черговому загостренні суперечок щодо підпорядкування київських монастирів І.Гізель разом з ігуменом Братського монастиря Мефодієм заявили, що зачинять ворота своїх монастирів і за власною волею ніколи не підкоряться митрополиту з Москви. Так при всій своїй зовнішній безконфліктності й делікатності, архімандрит Києво-Печерського монастиря був категоричний у принципових питаннях.
І.Гізель належав до славнозвісної плеяди українських церковних діячів XVII ст. і займав серед них почесне місце. Просвітитель і філософ, він відзначався організаційними і дипломатичними талантами, хоча перевагу віддавав роботі духовного письменника і коментатора книг. З нього можна починати відлік нового етапу розвитку православно-слов'янської, філософсько-богословської думки, що тривав в Україні до розквіту творчості Г.Сковороди.