Самовіддана праця Інокентія Гізеля на ниві православного просвітництва при всіх несприят­ливих зовнішніх обставинах — війнах і руйнуван­нях, що переживала Україна в середині XVII ст., принесла багатющі плоди, недостатньо оцінені дослідниками XIX і XX ст.

Значення науково-філософської і педагогіч­ної діяльності цієї непересічної постаті почали усвідомлювати лише в останню чверть XX ст., коли українські вчені дослідили написані латиною його тексти лекцій з філософії.

І. Гізель народився у Східній Пруссії в сім'ї кальвіністів близько 1600 р., а юність провів у Вільно (Вільнюсі). Тут і були закладені основи його енциклопедичної ос­віченості. Вже в молоді роки в душі Гізеля відбувся глибокий релігійний злам. Приблизно на початку 1620-х рр. він пориває з кальвінізмом, тікаї на Волинь і, прийнявши православ'я, очолює там одну з братських шкіл.  Розчарувавшись у холодному, жорсткому і фаталістичному вченні Ж.Кальвіна, молодий уродженець Пруссії приймає не католицизм, що був державною релігією Польсько-Литовської держави, особливо в роки прав­ління ревного католика Сигізмунда III, не пануюче на Волині уніатство, а гнане, напівлегальне після Брестського собору 1596 р. православ'я. Відмова від мирського життя при схильності до чернечої сумирності і занять філософсько-богословськими науками, приводить І.Гізеля у Києво-Печерський монастир. Він приймає чернецтво і цілком присвя­чує себе заняттям у лаврській бібліотеці, яку відкрив і зібрав архімандрит, а потім митрополит Київський П.Могила. Можливо, саме цей видатний церковно-культурний діяч безпосередньо і запросив І.Гізеля в школу ви­щого типу, що готувалася до відкриття.

У 1632 р. відбулося об'єднання Київської братської і Лаврської шкіл у Києво-Могилянську колегію. Курс філософії та риторики в ньому чи­гав Йосип Кононович-Горбатський (у 1642 — 1646 рр. він був ректором цієї колегії). Він написав латиною "Підручник логіки" і "Оратор Могилянський". Саме йому І.Гізель і був зобов'язаний знайомством з основа­ми філософії. П.Могила зразу відзначив науково-філософські здібності І.Гізеля і направив його на Захід удосконалювати освіту. Протягом кількох років І.Гізель поповнював свої знання у німецьких університетах. Повернув­шись з-за кордону, він приблизно у 1642 р. був обраний професором філософії і почав читати теоретичні курси.

Викладання філософії здійснювалося в Києво-Могилянській колегії іа зразком тодішніх католицьких університетів. І хоча воно відставало від бурхливого західноєвропейського розвитку, викладання логіки і риторики було на досить високому рівні. Курси ділилися на дві частини: "тракта­ти", тобто лекції, і "диспути", які мали піднесений характер і часто нагадували словесний театр.

І. Гізель, як і його наступники на кафедрі філософії, спирався на ідей­ну спадщину античних філософів (Платона, Арістотеля, Плутарха, Цицерона, Луція Сенеки), батьків церкви (Т.Ф.Климента Александрійського, Василя Великого, Григорія Ниського, Григорія Назіанзина, Августина Блаженного), а також на тексти загадкового ранньовізантійського богослова, який писав від імені одного з учнів апостола Павла — Діонисія Ареопагіта, мислителів Середньовіччя (Фоми Аквінського, Бонавентури, П'єра Абеляра, Дунса Скотта, Раймунда Луллія). Йому були відомі і шори великих мусульманських (Авіценна, Аверроес) й іудейських (Мойсей Маймонід) мислителів Середньовіччя, західних авторів епохи Відродження і Микола Кузанський, Еразм Ротгердамський, Нікколо Макіавеллі).

Серед київських учених середини — другої половини XVII ст. спосте­рігається тяжіння до мислителів, які у своїх творіннях поряд з натурфілосовськими питаннями велику увагу приділяли метафізичним проблемам, розмірковували над загальними основами буття. В особі І.Гізеля та його учня Л.Барановича в Києві починають формуватися власні філософські традиції.

В 1645 р. І.Гізель став ігуменом Братського монастиря, з 1646 р. — ректором Києво-Могилянської колегії. Разом із С.Косовим найближчим і подвижником П.Могили в справі систематизації і концептуального оформлення православного віроучення, І.Гізель латиною пише докладний

"Повний курс філософії" (1645 — 1647). Проте настав час трагічних вип­робувань. У лютому 1647 р. помер П.Могила, а через рік обраний гетьма­ном Війська Запорізького Б.Хмельницький запалив полум'я Визвольної війни, яка за кілька місяців охопила всю Україну. На першому етапі війна мало торкнулася Києва. Здобувши чимало блискучих перемог над польськими військами і уклавши перемир'я, Б.Хмельницький у грудні 1648 р. тріумфально вступив у це давнє місто. Його жителі на чолі з новим митрополитом С.Косовим і з патріархом Єрусалимським Паісієм, що саме перебував у Києві, вийшли зустрічати переможця до руїн Золотих воріт. Тут під керівництвом свого ректора сту­денти Києво-Могилянської колегії привітали гетьмана "оваціями і декла­маціями, як Мойсея, рятівника й визволителя народу від польської нево­лі, добрим знаком названого Богданом — "від Бога даного". Відтепер два з половиною роки в Києві ніщо не заважало розвитку філософської дум­ки і церковного життя.

Проте, вже немолодого І.Гізеля активна учбово-організаційна і лек­торська робота починала втомлювати і він прагнув у чернечому умирот­воренні зосередитися на літературно-науковій діяльності. У 1650 р., пере­даючи ректорство колегії і, відповідно, ігуменство Братського монастиря своєму однодумцеві і молодшому другові, тридцятип'ятирічному профе­сору поетики і риторики Лазарю Барановичу, І.Гізель стає ігуменом київ­ських Кирилівського, а з 1652 р. — Миколаївського монастирів. Невдовзі полум'я кривавої війни охопило і Київ. У червні 1651 р. Б.Хмельницького зрадив його колишній союзник — кримський хан. Війська гетьмана зазнали поразки під Берестечком, а через місяць ар­мія литовського гетьмана Я.Радзивілла, зламавши опір козаків київського полку, вступила в місто, грабуючи все на своєму шляху. Перебування армії Я.Радзивілла в Києві було нетривалим і незабаром козаки знову зайняли місто. Турботи по відновленню колегіуму взяв на себе Л.Баранович. І.Гізель стає ігуменом Пустино-Микільського монасти­ря, але опиняється у вирі політичного життя країни. За умовами Переяславського миру, Київ з усією звільненою на той час від польської влади Україною переходив під протекторат Московсь­кого царства. Таким чином, зберігаючи міське самоврядування і привілеї відповідно до магдебурзького права, Київ перебував під подвійною юрис­дикцією гетьмана і царського воєводи. Для захисту міста від польсько-литовських військ вводився московський гарнізон. У результаті таких змін між місцевими жителями і царським воєводою почали виникати непоро­зуміння. Необхідно було відрегулювати стосунки з царською владою і до­могтися підтвердження прав, привілеїв для міста і його монастирів. У липні 1654 р. І.Гізель був у царській ставці під Смоленськом. Як ігу­мен Пустино-Микільського монастиря він очолює посольство від духів­ництва, монастирів Києва та його околиць. Місія І.Гізеля виявилася ус­пішною. Олексій Михайлович підтвердив усі права та привілеї православних монастирів і храмів. Спеціальною грамотою він заборонив царському воєводі в Києві втручатися у справи духівництва, про що спо­віщав і Б.Хмельницького.

У 1656 р. І.Гізель, вельмишанована в місті особа, був обраний архі­мандритом Києво-Печерської лаври. На чолі цього монастиря він залишався майже три десятиліття, до самої смерті. Тут, у багатющій бібліотеці, яку поповнював упродовж життя і сам Гі­зель, він знаходив матеріали для творчої і коментаторської діяльності. Під його редакцією двічі, у 1661 і 1678 рр., пере­видавався "Києво-Печерський пате­рик", що сягав часів Київської Русі.

Продовжувалася і його філософська діяльність, яка мала не стільки системно-дидактичний скільки творчо-світог­лядний зміст. Його підсумковим філо­софсько-теологічним твором став вида­ний у Лаврській друкарні в 1669 р. "Мир з Богом людині". При цьому 1.Гізель по­діляв погляди М.Коперника щодо цент­рального розташування у Всесвіті Сонця, навколо якого разом з іншими планета­ми обертається і Земля. Він також роз­різняв теологічне розуміння Бога через Святе Письмо, віру, з одного боку, і на­уково-філософське пізнання природи, з другого. Значну увагу приділяв він і пи­танням моралі, особливо у своїх пізніх, лаврського періоду, працях. У ті ж роки ігумен київського Ми­хайлівського монастиря Феодосій Сафонович, спираючись на чималі літописні матеріали і польські хроніки, написав ґрунтовну працю з вітчизняної історії, що була доповнена, відре­дагована і видана І.Гізелем у Лаврській друкарні в 1674 р. під назвою "Си­нопсис" ("Київський синопсис"). Існує припущення, що печерському ар­хімандриту належить не тільки редагування, але значною мірою і авторство цієї праці. У силу причетності до її написання двох, якщо не більше авторів, цей "Синопсис" має досить компілятивний характер, але т брбком праць з вітчизняної історії він до середини XIX ст. був 25 разів перевиданий, востаннє — у 1861 р.

Очолюючи протягом тривалого часу Києво-Печерську лавру і безпо­середньо керуючи діяльністю її друкарні, І.Гізель сприяв публікації бага­тьох видатних творів своїх однодумців і сподвижників. Тут були надруковані і праці Л.Барановича "Меч духовний (1666) і "Труби словес проповідних" (1674), збірник проповідей Антонія Радивиловського "Огородок Марії Богородиці" (1676) та інші духовні твори. Незважаючи на похилий вік, архімандрит не міг залишатися осто­ронь від політичних подій свого часу. В 1654 р. при зустрічі біля стін Смоленська І.Гізеля з царем Олексієм Михайловичем між ними встановилися теплі стосунки. Київський філософ користувався пошаною у московського самодержця, який неодноразово запрошував його її Москву на вищі церковні посади. І. Гізель незмінно відмовлявся від цих пропозицій, посилаючись на хворобу і похилий вік.

Проте стосунки І.Гізеля з російською владою не завжди були безхмар­ними. У Москві з 1660-х років виношувався план перепідпорядкування Київської митрополії і Києво-Печерської лаври з константинопольської духовної юрисдикції у московську (що і було здійснено в 1686 р.). Україн­ське духівництво, і зокрема І.Гізель, категорично виступали проти подіб­них змін, оскільки залежність від Константинополя була по суті фіктив­ною і зводилася, як правило, до знаків поваги і необтяжливих подарунків грецькому патріархові. А от патріарх Московський, а також царські чи­новники могли реально втручатися у справи духівництва. При черговому загостренні суперечок щодо підпорядкування київсь­ких монастирів І.Гізель разом з ігуменом Братського монастиря Мефодієм заявили, що зачинять ворота своїх монастирів і за власною волею ні­коли не підкоряться митрополиту з Москви. Так при всій своїй зовнішній безконфліктності й делікатності, архімандрит Києво-Печерського монас­тиря був категоричний  у принципових питаннях.

І.Гізель належав до славнозвісної плеяди українських церковних дія­чів XVII ст. і займав серед них почесне місце. Просвітитель і філософ, він відзначався організаційними і дипломатичними талантами, хоча перевагу віддавав роботі духовного письменника і коментатора книг. З нього мож­на починати відлік нового етапу розвитку православно-слов'янської, філософсько-богословської думки, що тривав в Україні до розквіту творчос­ті Г.Сковороди.