Юрій Володимирович, шостий син великого київського князя Володимира Мономаха і його дружини англійки Гіти, увійшов в історію як, постать неоднозначна і суперечлива. Переважну частину свого життя він провів у боротьбі за батьківський спадок, претенду­ючи на землі Південної Русі й стіл у Києві.

Народився Юрій близько 1090 р., коли Володи­мир Мономах князював у Чернігові, а дід, Всеволод Ярославич, доживав свої роки на великокнязівсько­му престолі в Києві. В Чернігові, а потім у Переясла­ві, куди Володимир Мономах перейшов на початку князювання на Русі Святополка Ізяславича, Юрій, як і інші княжичі, з юних літ прилучався до ратної справи й адміністративних обов'язків, брав участь у битвах з половцями, виконував доручення батька. Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. Володимиро-Суздальська земля, згідно його заповіту, була закріплена за Переяславом. Саме звідти у Волго-Окське межиріччя йшов основний потік слов'янських колоністів. Коли Юрій підріс, Володимир направив його туди на князювання.

Маючи старших братів, молодий Юрій не міг розраховувати на київсь­кий престол, принаймні найближчим часом. Тому він зосередився на об­лаштуванні і розширенні свого наділу, вступаючи у боротьбу з сусідами. Ще за життя батька, у 1120 р., він вів успішну війну з Волзькою Булгарією. У рік смерті Мономаха і за княження у Києві його старшого сина Мстис­лава Юрій переніс столицю свого князівства з Ростова до Суздаля. І якщо княження у Києві старшого брата суттєво не вплинуло на його становище, то зі смертю Мстислава і княження у 1132 р. в Києві Ярополка ситуація різ­ко змінилася. Оскільки старші брати Юрія — Ізяслав, Святослав і Роман на той час уже померли, за старшинством у домі Мономаховичів Юрій те­пер був третім після Ярополка і Вячеслава. Порівняно з ним його брати бу­ли людьми менш енергійними і вольовими. При черговому перерозподілі князівських столів Юрій у 1133 р. оволодів Переяславом, утримуючи його в 1134—1136 рр., але невдовзі змушений був залишити це місто.

У період князювання Ярополка претензії на київський престол поча­ли пред'являти чернігівські Ольговичі, гілка Рюриковичів, яка вважалася за прийнятою тоді системою споріднення старшою стосовно Мономахо­вичів. Заплутаність питання про престолонаслідування, при зміцненні ок­ремих земель-князівств на периферії Русі, чиї правителі і передовсім сам Юрій, рвалися до Києва, призвело до ослаблення центральної влади і по­чатку усобиць, які з усією силою спалахнули після смерті Ярополка Во­лодимировича. Почалася тривала, що розтяглася на кілька десятиліть, бо­ротьба за владу між Ольговичами і Мономаховичами. В таборі останніх не було єдності: тут за владу в Києві змагалися Юрій Долгорукий та його племінник Ізяслав, котрий часто діяв разом з миролюбним і лагідним Вя­чеславом Володимировичем. Ізяслав претендував на пріоритет у домі Мо­номаховичів на тій підставі, що був старшим сином старшого сина Воло­димира Мономаха — Мстислава.

Врешті-решт після смерті Ярополка в 1139 р. Київ, усупереч бажанню більшості жителів міста, котрі віддавали перевагу нащадкам Мономаха, дістався чернігівському князеві Всеволоду Ольговичу, який правив до 1146 р. Для зміцнення своєї влади він проводив політику, спрямовану на поглиблення розколу в стані конкуруючої династичної лінії і, вважаючи старшого, досвідченого і самовладного Юрія більш небезпечним суперни­ком, шукав зближення з Ізяславом. Після смерті Всеволода у 1146 р. ве­ликокнязівський престол посів його брат Ігор Ольгович, проте кияни невдовзі скинули його і покликали князювати Ізяслава Мстиславича.

Відтоді й почалася кривава боротьба між Ізяславом, якого підтримува­ли кияни, і Юрієм, який домовився з домом чернігівських Ольговичів, шо зазнав поразки. Після загибелі Ігоря старшим став Святослав. З ним і пирував Юрій Долгорукий у 1147 р. у побудованій ним Москві з приводу ук­ладення угоди про спільну боротьбу з Ізяславом Мстиславичем, чиї права на великокнязівський престол обидва вони відмовлялися визнавати. При цьому кожен з них у разі перемоги сподівався утвердитися на великокня­зівському столі, котрий раніше займали рідні старші брати і Святослава, і Юрія. Ізяславові у майбутній війні залишалося розраховувати на прихиль­ність до нього киян, а також на допомогу брата Ростислава, котрий князю­вав у Смоленську, й на новгородців, які наполегливо боролися проти геге- моністських намірів Юрія Долгорукого. Звичайно, у розбрат були втягнуті й інші князі: одні підтримували Ізяслава, інші — Святослава і Юрія.

Ізяслав показав себе вмілим дипломатом. Коли почалася війна, Юрій виявився скутим бойовими діями проти союзних київському князеві Нов­города, Смоленська і Рязані, і не зміг надати Святославові суттєвої допо­моги. Тому Ізяславові вдалося добитися перемоги над Святославом. Ок­рилений успіхом, він уже зібрався вести дружину на Суздаль, але тут кияни, котрі раніше підтримували його, категорично виступили проти війни між представниками дому Мономаховичів.

Незважаючи на те, що київське віче відмовилося підтримувати Ізясла­ва в боротьбі з Юрієм, він все ж таки зібрав дружину і, залишивши у сто­лиці брата Володимира, вирушив на північний схід. Між тим на допомогу Святославу Ольговичу і його найближчим родичам, котрі володіли наділа­ми в Чернігово-Суздальській землі, підійшов Гліб, син Юрія Долгорукого, і кілька загонів половців. Небезпека нависла над Києвом, тоді жителі сто­лиці виставили ополчення для допомоги Ізяславові, до якого приєднався Ростислав Смоленський та інші союзники. Святослав просив допомоги у Юрія, але той дуже втягнувся у боротьбу з новгородцями.

Переможені Ольговичі у 1148 р. уклали з Ізяславом мир, проте Юрій не збирався миритися з тим, щоб на Русі верховодив його племінник. Яв­но під тиском киян, котрі бажали встановлення в країні міцного миру, Ізяслав зробив перший крок назустріч дядькові й прийняв у себе сина Юрія Ростислава. Та, коли той почав таємно вербувати собі прихильників, великий князь вигнав його з міста. Повернувшись у Суздаль, ображений Ростислав переконав батька в тому, шо кияни бажають бачити своїм кня­зем Юрія, що надало тому впевненості в успіхові прийдешньої боротьби.,

Обидві сторони, Юрій та Ізяслав, ретельно готувалися до війни, на­магаючись заручитися якомога більшою кількістю союзників. Ізяслав планував вторгнення у Ростово-Суздальську землю двома дружинам з Новгорода, яку очолив особисто, і з боку Подесення, силами переможе­ного ним Святослава. Він уже почав наступати на Юрія з північного заходу, проте Святослав, таємно домовившись з Долгоруким, його не підт­римав. Більше того, зупинивши наступ Ізяслава на Верхній Волзі, Юрій за підтримки чернігівсько-сіверських Ольговичів і половців, наприкінці липня 1149 р. сам вирушив на Київ.

Кияни були рішучо налаштовані проти Ольговичів і половців, але так са­мо не бажали війни з Юрієм Долгоруким. Вони вимагали від Ізяслава, який повернувся у столицю, припинити кро­вопролиття і помиритися з дядьком. Проте Ізяслав вирішив продовжувати боротьбу і з частиною вірних йому киян та прибулими з півночі смоленськими і новгородськими загонами зайняв пози­ції під Переяславом, куди піддійшов і Юрій з чернігівсько-сіверськими союз­никами. Сили були приблизно рівні і Юрій запропонував племіннику мир за умови збереження за ним Києва і поши­рення своєї влади на Переяслав. Ізяслав відмовився. 23 серпня сталася кровопро­литна битва, яку виграв Юрій головним чином тому, що серед переяславців, які опинилися у стані Ізяслава, переважали симпатії до Долгорукого, який раніше князював у їхньому місті.

Юрій вступив у Переяслав як переможець, а Ізяслав утік у Київ. Нашвидкоруч зібравши сім'ю, він вирушив на Волинь. Кияни прийняли Юрія, до котрого як до представника дому Мономаховичів були налаштовані цілком лояльно. По всій Русі відбувся звичайний у випадку зміни влади у Києві перерозподіл князівських столів на користь Юрія з .синами і чернігівсько-сіверських Ольговичів. Проте сили Мстиславичів ще не були зламані. Ізяслав, перебуваючи у тісних родинних стосунках з багатьма правлячими домами Центральної Європи, одержав підтримку володарів Польщі, Угорщини і Чехії.

Дізнавшись про те, що Ізяслав готується до походу на Київ, Юрій на початку 1150 р. вирушив на Волинь і взяв в облогу Луцьк. Туди ж для ви­рішальної битви підійшов Ізяслав. Але тут у їхню боротьбу втрутився га­лицький князь Володимир Володаревич. Схиляючись більше на бік Долго­рукого, він поставив свої війська між дружинами Юрія та Ізяслава, взявши на себе роль посередника у переговорах. Суперники зійшлися на тому, що Київ залишався Юрію як старшому в домі Мономаховичів, при цьому він повертав племінникові все його майно і надавав маєтки на Київщині.

Повернувшись у столицю, Юрій не поспішав з виконанням даних ним обіцянок, що й стало приводом для нової війни. Ізяслав перейшов у нас­туп і вигнав синів Долгорукого з волостей Київської землі, а потім залу­чив на свій бік чорних клобуків — осілих у Пороссі кочовиків, які визна­вали над собою владу київських князів. Не готовий до війни Юрій залишив Київ, а Ізяслав, після деяких суперечок з іншим своїм дядьком — Вячеславом 20 серпня 1150 р. вдруге посів престол у Києві.

Юрій, який сховався на Десні у містечку Остер, звернувся за допомо­гою до чернігівсько-сіверських Ольговичів і Давидовичів, а також до Воло­димира Галицького, тоді як Ізяс­лав помирився з Вячеславом і но­мінально визнав його старшинст­во, реально зберігаючи владу над Києвом. Вороги Ізяслава розпо­чали наступ на Київ.

З Прикар­паття до столиці підступали війсь­ка Володимира Володаревича. Юрій з силами лівобережних кня­зів підійшов до міста зі сходу і по­чав переправлятися через Дніпро. Ізяслав, опинившись у лабетах, знову залишив місто і відступив на Волинь, а Юрій, покірливо прийнятий наляканими можли­вою помстою з його боку кияна­ми, знову опинився на велико­князівському престолі.

Ізяслав не змирився з пораз­кою. Йому вдалося зберегти ос­новні військові сили, а завдяки допомозі угорського короля він пішов у черговий наступ на Київ. Володимир Галицький вирушив за ним, але Ізяславу, готовому до такого повороту подій, вдалося скувати його сили, й на початку 1151 р. несподівано для Юрія підступити до столиці. Розгу­бившись і не покладаючись на киян, більшість з яких симпатизували Ізяславові, Юрій утік на Лівобережжя до Ольговичів, а жителі столиці в черговий раз вітали старшого Мстиславича. Цього разу утвердження у Києві Ізяслава пройшло без кровопролиття.

Проте Юрій не збирався визнавати над собою владу племінника. Уже наприкінці квітня 1151 р., дочекавшись підходу чернігівсько-сіверських пол­ків і союзних половців, він форсував Дніпро, внаслідок чого йому вдалося підійти до Києва. Але біля стін столиці його загони були розбиті. Плануючи з'єднатися з Володимиром Галицьким, що рухався йому на допомогу, Юрій відступив на захід, та Ізяслав наздогнав і розбив його. Половці втекли у степ, а Юрій і Ольговичі повернулися на Лівобережжя. Удачливий племінник ото­чив Переяслав, заставивши Юрія відмовитися від зазіхань на Київ. Прини­жений Долгорукий повернувся у свої Ростово-Суздальські володіння.

Цього разу перемога Ізяслава була повною. Проте у вересні 1154 р. він несподівано захворів і в ніч на 14 листопада помер. Боротьба за великок­нязівський престол, що була стихла, спалахнула з новою силою. Влада пе­рейшла до літнього Вячеслава Володимировича, який формально вважав­ся співправителем Ізяслава. Незабаром біля стін Києва з'явилися полки чернігівського князя Ізяслава Давидовича, але кияни не відкрили воріт, очікуючи на прибуття зі Смоленська рідного брата померлого князя — Ростислава Мстиславича, якого і коронували на престол 8 грудня 1154 р.

Між тим Ізяслав Давидович і Святослав Ольгович закликали до бо­ротьби з Ростиславом Юрія Долгорукого. Той, в свою чергу, послав за по­ловцями свого сина Гліба. І хоч Ростиславу вдалося одкинути кочовиків від Переяслава, боротися з об'єднаними силами чернігівсько-сіверських і ростово-суздальських князів він не міг, тому й залишив Київ і повернув­ся у Смоленськ.

20 березня 1155 р. Юрій Долгорукий втретє посів великокнязівський престол, посадивши своїх синів у містах неподалік від столиці: Гліба — у Переяславі, Андрія — у Вишгороді, Бориса — у Турові, Василя — у Юр'єві на Росі. Не маючи підтримки з боку киян, змушених терпіти його князювання, Юрій помирився з Ростиславом Смоленським і визнав за сином Ізяслава Мстиславом право на Волинь. Ці кроки сприяли кон­солідації сил Мономаховичів довкола Юрія перед загрозою з боку черні­гівсько-сіверських князів.

Зовсім несподіваним для Юрія став конфлікт зі старшим сином Анд­рієм, який самовільно залишив Вишгород і перейшов у Суздаль, прихо­пивши при цьому мощі святих Бориса і Гліба і досить шановану візантій­ську ікону Богородиці (ця ікона пізніше опинилася у Володимирі, де вшановувалася як Володимирська Богоматір).

Розбрат між Юрієм і Андрієм був відображенням суперечностей двох політичних концепцій Київської Русі того часу — старої, єдинодержавної і нової — удільної. Юрій, син Володимира Мономаха і правнук Ярослава Мудрого, все життя мріяв про Київ і після багатьох років боротьби нареш­ті утвердившись у ньому, не уявляв собі повноцінного великого князюван­ня на Русі без цього давнього міста. На Ростово-Суздальську землю він ди­вився як на джерело ресурсів, але сама по собі вона його мало приваблювала і він був готовий проміняти її на більш престижне Переяс­лавське князівство. В цьому розумінні Юрій за своїми психологічними ус­тановками залишався середньодніпровським князем, волею долі більшу частину життя проживши на лісовому північному сході.

А от для сина Андрія, який виріс у Ростово-Суздальській землі, Київ уже не був харизматичним центром влади. Побачивши поступове полі­тичне ослаблення Києва, Андрій чудово розумів, як важко буде утримати його. Тому своє майбутнє він пов'язував з міцно закріпленим за домом Юрія Долгорукого Волго-Окським межиріччям і уявляв себе самостійним стосовно давньої столиці правителем. Очевидно, таким чином на Київ у середині XII ст. дивилися всі молоді князі більшості давньоруських зе­мель — Галицької, Полоцької, Рязанської, а також новгородці, які запроваджували у своєму місті республіканське упорядкування.

Між тим життя Юрія добігало кінця. Він все частіше хворів, при цьо­му не відмовляючись від давньої пристрасті до багатого застілля. У 1157 р., на свято Вознесіння, яке випало на 9 травня, він пирував у сво­го осменика (збирача торгового мита) Петрили. Вночі князеві стало пога­но, і через тиждень, так і не вставши з ліжка, він помер. Його смерть не викликала глибокої скорботи у киян. Поховали Юрія у заміській церкві Спаса на Берестові, де його тіло покоїться і нині.

Юрій Долгорукий не був наділений якимись видатними якостями. На відміну від свого батька, Володимира Мономаха, він не був високоосвіченою людиною, не виявив себе і як видатний полководець або державний діяч. Вище середнього в нього були розвинені хіба що владолюбство і наполегли­вість у досягненні поставлених цілей. Разом з тим об'єктивно він посідає по­мітне місце у вітчизняній історії. Саме він, присвятивши більшу частину життя боротьбі за великокнязівський стіл у Києві, підготував відокремлення і подальший, уже за його сина Андрія, самостійний розвиток Північно-Східної Русі як одного з найсильніших державних утворень Східної Європи до- монгольського періоду. Відтоді там почалося формування ядра російського народу в сучасному його розумінні. Примітно і те, шо в період правління Юрія Долгорукого в літописах під 1147 роком уперше згадується Москва.