У конкурсі, проведеному нещодавно українськими засобами масової інформації, Володимира Івановича Вернадського названо "Людиною століття". Вернадський — один із небагатьох учених-універсалів минулого сторіччя. Він був мислителем і природознавцем найширшого профілю, одним із іасновників геохімії і радіогеології, творцем біогеохімії, вчень про біосферу і ноосферу. Його внесок у науку відзначений численними преміями й обранням дійсним членом ряду світових академій наук і наукових товариств. Саме йому випала честь стати одним із творців і першим президентом Української академії наук.
Про себе Володимир Іванович писав: "Мене варто визначати як росіянина за культурою і всім способом життя — щоправда, росіянина, все життя якого постійно було пов'язане з Україною". Так він вважав. Україна — його земля, її грунт і силу "живої речовини" Вернадський досліджував і знав досконально. Його життя, його думки простиралися і планетарно, і степами України, і пагорбами Полтавщини, і заплавами річок. Саме в полтавських Шишаках зародилося його вчення про живу речовину і біосферу.
Рід Вернадських має глибокі історичні корені і, за переказами, похопіть від литовського шляхтича Верна, який під час Визвольної війни 1648—1654 років перейшов на бік козацьких військ Б.Хмельницького. Достовірні дані про предків Володимира Івановича починаються з його прадіда, Івана, випускника Києво-Могилянської академії, що був священиком у селі Церковщина. Його син, Василь Іванович, служив лікарем, брав участь у кампаніях російської армії проти Наполеона, а потім багато років завідував шпиталями в різних гарнізонах України. Колоритною особистістю була і його дружина, Катерина Яківна, уроджена Короленко. її батько доводився прадідом відомому письменникові В.Короленку, троюрідному брату Володимира Івановича.
Народився Володимир Іванович Вернадський 28 лютого 1863 року и Петербурзі, у родині професора політичної економії Івана Васильовича Вернадського, який закінчив Київський університет і багато років у ньому викладав. Дитинство майбутнього вченого пройшло в Харкові, де його батько із середини 1860-х років працював керуючим місцевим відділенням Державного банку. У 1876 році родина повернулася до Петербурга, але глибоке відчуття українських коренів назавжди залишилося в душі юнака. Його єдиний гімназичний вірш присвячений багатостраждальній Україні, з історією якої переплелися долі всіх його предків:
кова думка як планетарне явище" і в 1940 році приступив до написання чергового дослідження "Хімічна будова біосфери Землі і її оточення".
Однак ситуація, що склалася цими роками в країні, негативно впливала на літнього вченого. Багато хто з його друзів, колег та учнів перенесли весь жах репресій тоталітарного режиму. В.Вернадський не залишав їх у біді, роблячи все, що від нього залежало, для полегшення їхньої долі, хоч це нечасто приносило позитивні результати. Самого В.Вернадського, зважаючи на його світову популярність і похилий вік, влада не чіпала.
У березні 1943 року наукова громадськість відзначила 80-літній ювілей видатного вченого, тоді ж він став лауреатом Державної премії. У 1944 році Академія наук СРСР заснувала премію імені В.Вернадського. 1 листопада 1944 року була опублікована остання, яка побачила світ при житті автора, стаття Володимира Івановича "Кілька слів про біосферу" і зачитана його остання доповідь. 6 січня 1945 року Володимир Іванович Вернадський помер у своїй московській квартирі.
У 1954—1960 роках були видані його "Вибрані твори" у п'яти томах, а також ряд окремих робіт: "Хімічна будова Землі і її оточення" (1965), "Думки натураліста" у 2-х томах (1975—1977), "Жива речовина" (1978), "Вибрані праці з історії науки" (1981), "Праці із загальної історії науки" (1986), "Філософські думки натураліста" (1988), "Наукова думка як планетарне явище" (1991). Особливе значення має публікація щоденників Вернадського, у яких яскраво відтворено життя тих складних і суперечливих років.
Вищою цінністю в системі еволюції Всесвіту для В.Вернадського завжди була людина. Осмислюючи становлення і розвиток біосфери Землі як єдиний еволюційний процес, учений висунув концепцію ноосфери, планетарної "сфери розуму", якій призначено вибирати перебіг буття. Все своє свідоме життя Володимир Іванович займав принципово гуманістичну позицію. Нетривалий український період життя Вернадського був відзначений його найбільшим науково-організаційним досягненням — створенням Української академії наук. У ті роки Володимир Іванович записав у своєму щоденнику: "Ви знаєте, як мені дорога Україна і як глибоко українське відродження проникає в мій національний і власний світогляд... Я вірю в майбутнє...".