Володимирові Боніфатійовичу Антоновичу, історику, фольклористу, етнографу й археологу, судилося були організатором і натхненником першого всеукраїнського, з центром у Києві, суспільно-культурного руху. ІІри цьому він став основоположником і патріархом української історичної школи, з якої вийшов ряд чудових учених, зокрема М.Грушевський.
В.Антонович народився 30 січня 1834 року (за іншими даними — 1830 р. у містечку Чорнобиль, зустрічаються ще й інші дати народження: 6 січня, 18 мотого 1834 р.) в дворянській, але безземельній родині її містечку Махнівка (тепер село Комсомольське Козятинського району Вінницької області). Середню освіту здобув у Другій одеській гімназії в 1850 році, поступив до Київського університету імені святого Володимира, де навчався на медичному факультеті. Закінчивши повний курс навчання, майже рік практикує у Чорнобилі и Бердичеві. Підзаробивши грошей, продовжує навчання на історико-філологічному факультеті (1856 р.). Від 1860 року працює в Першій київській имназії, а в 1863—1880 рр. — в канцелярії генерал-губернатора, розбираючи видаючи давні міські акти.
В ті роки в Київському університеті ще були свіжі спогади про кирило-мефодіївців — Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша — та їхніх однодумців. Серед інтелігенції міста було достатньо людей, у минулому близько знайомих з ними. Тому духовне формування майбутнього історика і відбувалося під впливом ідей представників зазначеного братства, і не без романтичного ставлення до української старовини. І замолоду, і в зрілому віці В.Антонович стояв на ліберально-демократичних, культосвітніх позиціях. Однак за умов другої половини 50-х років в XIX ст., по смерті Миколи І, в атмосфері очікування великих реформ успільний настрій, особливо серед студентства, швидко радикалізувався. І не тільки в Петербурзі й Москві, а й у Харкові та Києві на межі 50—60-х років XIX століття стали виникати гуртки молодих революціонерів. Формувалася ідеологія народництва, досить аморфної та різновекторної суспільно-політичної течії соціалістичного штибу. Дворянські діти починали відчувати "колективну провину" свого стану, а то і своїх власних сімей, за гноблення народу, під яким розумілося головно селянство. У деяких вихідців із середовища правобережної шляхти (до якої за походженням належав і наш герой) це накладалось і на проблему національної ідентичності, пов'язану з усвідомленням свого "українства" всупереч ополяченим предкам, що "зрадили" свій народ. У такій ідейній атмосфері серед київського університетського студентства виникає рух, що дістав від опонентів зневажливу назву "хлопоманство". Особливо негативно до нього ставилися польські кола Києва, які включилися в загально-польський національно-визвольний рух і прагнули залучити на свій бік полонізовану українську шляхту.
Початок самостійного, до того ж радше ліберального, аніж революційного, українського руху з орієнтацією на романтично-народницькі ідеали сприймався польськими радикалами як розкол на загальному антиімпер- ському фронті шляхетських родів полеглої Речі Посполитої, про відновлення якої, якщо і не "від можа до можа", то принаймні на схід до Дніпра, вони палко мріяли.
У такій складній обстановці, напередодні планомірно підготовлюваного Польського повстання, що спалахнуло в січні 1863 року, В.Антонович став лідером київських "хлопоманів", здебільшого українських за походженням студентів, але вже в кількох поколіннях польськомовних. Вони, часто йдучи на відкритий конфлікт зі своїми друзями-поляками, проголосили себе українцями й визначили за мету працю на благо простого народу. Друзями й однодумцями В.Антоновича були насамперед К.Михальчук, П.Житецький і Т.Рильський (у майбутньому — батько видатного українського поета Максима Рильського). 1861 року ця молодь, згуртована навколо історика-початківця, заснувала українське культурно-просвітницьке товариство — Київську громаду. Її членами незабаром стали не тільки представники правобережної ополяченої шляхти і вихідці з міського, насамперед київського середовища, а й студенти і випускники університету святого Володимира, що походили з дворянських родин Лівобережжя (здебільшого нащадки козацької старшини). Серед перших активістів Київської громади, крім названих, були й та кі яскраві особистості як П.Чубинський (автор сучасного гімну України), О.Стоянов, В.Торський, В. і Е.Синьогуби, Б.Познанський. Вплив грома- дівців у місті швидко зростав, і в 1862 році цей рух налічував уже понад 200 членів. Наприкінці 1861 з ініціативи і за редакцією В.Антоновича було випущено два числа рукописної газети "Громада", що призвело до неприємностей: поліція почала переслідувати її переписувачів, не без підстав звинувачуючи їх в антиурядових настроях. Від наступних випусків газети довелося відмовитись. У своїй діяльності київські громадівці на чолі з В.Антоновичем орієнтувалися на авторитетну українську "Громаду" Петербурга, створену трохи раніше в північній столиці колишніми кирило-мефодіївцями, що зібралися там після заслання, — М.Костомаровим, П.Кулішем, В.Білозерським і Т.Шевченком, який згодом помер (1861 р.). За фінансової підтримки багатих українських поміщиків В.Тарновського і Г.Галагана петербурзька "Громада" розгорнула широку просвітницьку діяльність. Зокрема, впродовж 1861—1862 років (до початку Польського повстання 1863 року) видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", який поширювався і в Україні, насамперед серед громадівців Києва. Під їхнім впливом "громади", сповідуючи аналогічні цілі і в ідейному плані перебуваючи на ліберально-демократичних позиціях, почали виникати в багатьох українських містах: у Чернігові, Полтаві, Харкові та ін. Тут також закипіла культурно-просвітницька діяльність українською мовою: відкривалися народні школи, налагоджувалося видання українських книг, особливо підручників для народних шкіл (починаючи зі складеного Т.Шевченком "Букваря" і "Граматики" П.Куліша).
Але в ідейно-світоглядних принципах молоді київські громадівці спиралися вже на інші, аніж колишні кирило-мефодіївці, ідеї та переконання. На відміну від них, чий світогляд у 1830—1840 роки був просякнутий ідеалістичним і романтичним преклонінням перед духом народу, містично підфарбованим християнством і слов'янофільством, В.Антонович і його однодумці, як і багато росіян-народників того часу, стояли на позиціях хоч не відвертого матеріалізму, але, принаймні, еволюціонізму і позитивізму.
На відміну від тодішньої радикальної молоді російських міст, громадівцям не був властивий категоричний матеріалізм і революційний запал М.Чернишевського або войовничий атеїзм і нігілізм Д.Писарєва. Однак ю порядків царської Росії (як напередодні, так і після селянської реформи 1861 року) вони ставилися дуже критично, засуджували самодержавно-бюрократичний лад і поділяли ідеали конституціоналізму, парламентаризму і федералізму. Вони вірили в соціальний прогрес і неминучу чемократизацію суспільного життя, всіма силами прагнучи наблизити довгоочікувану волю і народне щастя. Але методами здійснення своїх мрій обирали не політичні вбивства і заклики до селянських бунтів, і просвітництво і пропаганду наукового світогляду. Перші дві чоловічі безплатні недільні школи в Києві (на Подолі і в районі річки Либідь), де здебільшого проживала біднота, з'явилися вже 1859 року. Успіхові багато в чому сприяла і підтримка великого хірурга М.Пирогова, котрий тоді був попечителем Київського навчального повіту. Вчителями в недільних школах були переважно студенти Київського універитету, а учнями — молоді люди від 8 до 30 років.
Недільні школи мали вищий і нижчий класи. Там навчали читання, письма й арифметики. Заняття проводилися щонеділі й у святкові дні з 10-ї ю 14-ї години. У січні 1860 року була відкрита перша жіноча недільна школа, серпні — ще дві чоловічі недільні школи, а в листопаді — друга жіноча.
Нові недільні школи в різних районах міста В.Антоновичем і його друзями були відкриті й у наступні два роки: на 1862 рік їх налічувалося дев'ять.Їхня корисність для поширення початкової освіти була безумовно. Але разом з тим школи були й центрами впливу антиурядового налаштованого студентства на народні маси, насамперед на своїх ровесників із малозабезпечених суспільних верств. Це добре розуміли представники влади, зокрема київський губернатор І.Васильчиков, що володів інформацією про поширення громадівцями нелегальної літератури і і рамольні розмови, зокрема й з учнями.
Почалися ретельні перевірки благонадійності викладачів недільних шкіл: відсторонювали від навчання тих, хто не викликав довіри в начальства. 1860 року містом прокотилася перша велика хвиля обшуків і арештів активістів демократичного руху. При обшуках вилучалися заборонені книги О.Герцена, М.Огарьова, Т.Шевченка, навіть вірші К.Рилєєва. Репресії тривали і в наступні роки. Але на початку 1860-х царську владу хвилювало не так "хлопоманство", як зростання польського революційно- визвольного руху, східним центром якого став Київ. Арешти польських радикалів, що стали повальними з початком Польського повстання в січні 1863 року, приголомшили помірковано налаштовану українофільську громадськість міста. Подібний резонанс мали й удари, яких царський уряд завдав загальноросійському (також представленому в Києві групою активістів організації "Земля і воля") радикально- демократичному підпіллю. Найдраматичнішими були арешт М.Чернишевського і закриття журналу "Современник" — рупора всеросійської демократичної опозиції. Щоб в умовах репресій 1862 року спростувати звинувачення в політичному радикалізмі (найгучнішою була справа революціонера, підполковника А.Красовського), лідери київської громади на чолі з В.Антонови-чем у листопаді оприлюднили в міській пресі заяву, в якій рішуче відмежовувалися від бунтарських намірів і засвідчували свою відданість духові реформ, початих урядом актом скасування кріпосництва.
Ця заява відповідала спавжнім переконанням більшості київських громадівців, жодним чином не схильних, на відміну від польських чи російських радикалів, до революційних дій. Це остаточно провело межу між останніми і ліберально-демократичними українофілами київської громади. Але з початком Польського повстання 1863—1864 років місце ліберальності соціального клімату перших років правління Олександра II заступила реакцій й відверто вороже ставлення царської влади до будь-яких проявів національно й культурного життя неросійських народів імперії. Побоювання, що на польському прикладі український культурно-освітній рух може набути антиурядових політичних форм, призвело до трагічного факту в історії української культури й україно-російських взаємин: 18 липня 1863 року видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження російського уряду про заборону друкування літератури українською мовою. Цей безглуздий акт, що врешті-решт обернувся проти імперії, відштовхнув від Росії і налаштував проти неї всю патріотичну українську інтелігенцію, яка досі (за інерцією, що тривала від кінця XVI століття — з часів Берестейської унії) відчувала загрозу розвиткові національної культури більше з польського, аніж із російського боку.
Реакція, що посилилася під час Польського повстання, внеможливлювала ефективну культосвітню роботу "громад" в українських містах. Це зумовило певну кризу цього руху, його реструктуризацію і зміну пріори тетів у роботі. Труднощі з публікацією українською мовою штовхали київських інтелігентів до пошуку можливості друкувати твори рідною мовою за кордоном — насамперед у Львові, де австрійська влада не чинила жодного опору розвиткові культур національними мовами. Наслідком цього з 70-х років стало зближення між демократичними колами Галичи ни і Придніпровсько-Слобідської України.
Але, попри неможливість проведення широкої культосвітньої робо ти, позаяк до кінця 1862 року за розпорядженням уряду були закрит навіть недільні школи, громадівці, очолювані В.Антоновичем, зберегли свою єдність і, вже в обмеженій кількості, приймали в цю напівформальну організацію нових членів. На межі 60—70-х років XIX століття у цій структурі, яка дістала назву "Стара громада", налічувалося близько півсотні членів. Але всі вони були доволі відомими вченими, письменниками, композиторами, чия порядність, талант і відданість справі не підлягали сумніву. По закінченні університету В.Антонович певний час учителював у середніх навчальних закладах Києва. Водночас, під впливом М.Максимовича, котрий став його науковим керівником, дедалі більше зосереджується на дослідженнях у сфері української історії. Ставши співробітником Київської археографічної комісії, молодий історик, як ми вже згадували, докладно вивчає архівні матеріали і давні акти. їх щонайдетальнішим вивченням Володимир Боніфатійович займався впродовж усього свого життя.
Результатом цієї копіткої роботи стало восьмитомне видання "Архива Юго-Западной России" (1863—1902) — зібрання історико-архівних документів Правобережної України XVI—XVIII століть. У кожному з публікованих томів В.Антонович поміщав докладні наукові статті і коментар. За десятиліття роботи з новими історичними джерелами, особисто знайденими і вивченими, він написав безліч науково-дослідних робіт з історії козацтва, гайдамаччини, селянства, шляхетства, міст і міщанства, церкви ; духовенства України. Після захисту в 1870 році магістерської дисертації "Останні часи козацтва на правому березі Дніпра" В.Антонович стає доцентом Київського університету. Докторська дисертація "Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті в. кн. Ольгерда" дала йому змогу в 1878 році очолити кафедру історії, а згодом стати професором і обійняти посаду декана історико-філологічного факультету в тому ж університеті. При цьому майже два десятки років (1863—1882) він працює як головний редактор надань, що готувалися Київською археографічною комісією, у діяльності якої він відігравав провідну роль.
Його скрупульозність і працездатність вражають. Основними історичними роботами (крім названих, дисертаційних і численних публікацій науково-популярного плану) вважаються: "Дослідження про козацтво..." (1863), "Про походження шляхетських родів Південно-Західної Росії" 1867), "Про міста в Південно-Західній Росії за актами 1432—1798 років" (1870), "Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1770—1798 років" (1870), "Про промисловість Південно-Західного краю в XVIII столітті" (1874), "Про Унію і стан Православної церкви з половини XVII століття іо кінця XVIII століття" (1871), "Про гайдамаччину" (1876). Серед досліджень В.Антоновича, присвячених історії Києва, варто згадати "Збірник матеріалів для історичної топографії Києва і його околиць" (1874), а також докладну статтю "Київ, його доля і значення з XIV по XVI століття" (1882). Цими ж роками В.Антонович плідно працює і як етнограф. Разом із М.Драгомановим видає двотомник "Історичні пісні і неросійського народу" (1874—1875), до якого він написав історичні примітки і коментар.
Наукову роботу В.Антонович як фактичний керівник Старої громади поєднував із громадсько-культурною діяльністю. Прикриттям для цього слугували різноманітні цілком легальні об'єднання і наукові товариства Києва, насамперед надзвичайно авторитетне серед освіченого люду Історичне товариство Нестора-літописця, створене за ініціативою В.Антоновича й очолюване ним у 1881—1887 роках, Південно-Західне відділення Російського географічного товариства (засноване в Києві у 1873 році), Археографічна комісія тощо. В усіх цих організаціях В.Антонович неодмінно відігравав провідну роль.
Стара громада розгорнула наукову, літературну, художню і просвітницьку роботу, підтримуючи зв'язки з рідними за духом українськими "громадами" інших міст (Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Петербурга), але трималася осторонь політичних акцій і зв'язків із російським революційно-народницьким рухом, що набирав силу впродовж 1870-х років і ініціював 1 березня 1881 року вбивство Олександра II, який уже прийняв рішення про введення в Росії конституційної монархії. За умов посилення реакції займатися громадською роботою ставало важче. Члени "Старої громади" почали системне вивчення різних аспектів і проявів життя українського народу, його минулого й сучасного, природи і продуктивних сил України. Найпродуктивніші дослідження проводилися під керівництвом В.Антоновича на кафедрах Київського університету, на відкритому 1873 року Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Активну участь у його роботі брали історики й етнологи (М.Драгоманов, О.Лазаревський, І.Лучицький), економісти (М.Зі- бер), правознавці (О.Кістяківський), філологи (П.Житецький), фахівці- статистики (О.Русов), антропологи (Ф.Вовк), а також видатний композитор, збирач народних пісень і мелодій М.Лисенко, письменник, драматург і актор М.Старицький, інші представники київської патріотично настроєної інтелігенції (С.Подолинський, Г.Чубинський, П.Косач — батько великої поетеси Лесі Українки). Свої погляди й переконання члени Старої громади оприлюднювали на шпальтах міської періодики, насамперед у газеті "Киевский телеграф".
Поступово серед членів Старої громади почали зароджуватися ідейні суперечності між прихильниками прозахідного, соціалістичного (точніше, соціал-демократичного — в сучасному розумінні цього слова) напряму на чолі з МДрагомановим та національно-культурного, що зберігав вірність ідеалам ліберального народництва, провідну роль у якому продовжував фати наш історик. Загроза розколу збільшилася зі звільненням М.Драгоманова з університету (1875) і виданням у травні наступного року Емського указу про цілковиту заборону друкування літератури українською мовою.
М.Драгоманов і низка інших старогромадівців (М.Зібер, С.Подолинський), орієнтованих на суспільно-політичну боротьбу, хоч і ненасильницькими методами, виїжджають за кордон. В.Антонович залишається визнаним лідером Старої громади, яка, втім, відтоді набуває характеру власне наукового і культосвітнього осередку київських національно орієнтованих інтелектуалів.
Старогромадівці згуртувались навколо щомісячного журналу " Киевская старина", заснованого 1882 року (виходив до 1906-го, коли на його основі був створений україномовний журнал "Україна") за фінансової підтримки меценатів Г.Галагана і В.Симиренка.
Засновником і першим редактором "Киевской стариньї", що фактичнді став друкованим органом "Старої громади", був київський ліберальний історик Ф.Лебединцев. Журнал публікував ґрунтовні статті з української історії, етнографії, археології, літературознавства, висвітлював життя i творчий шлях провідних українських письменників і мислителів (Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка та ін.). У "Киевской старине", крім В.Антоновича, регулярно друкували свої науково-популярні розвідки Д.Багалій, М.Драгоманов, О. Єфименко, В. Іконников, А.Кримський, О.Лазаревський, Ф.Лебединцев, І.Лучицький, І.Франко та багато інших — практично всі передові гуманітарії України останньої чверті XIX століття. Друкувалися тут і російські автори, зокрема відомий письменник М.Лєсков, який тривалий час жив у Києві.
На той час остаточно визначаються ідейно-світоглядні позиції В.Антоновича, його загальний погляд на характер історичного процесу. Змістом історії, на його думку, є не розвиток державних структур, тим паче не політичні перипетії, а народне життя у всьому розмаїтті соціокультурних проявів. У цьому плані В.Антонович сповідував напрям, започаткований М.Костомаровим. Завданням історика він вважав вивчення життя народу в його розвитку, за особливої уваги до ключових моментів на шляху еволюції. Історик наголошував самобутність історії, суспільних і культурних форм українського народу, і визначав початок його формування як етнічної окремішності кінцем XIII — початком XIV століть.
Для пояснення історичних явищ В.Антонович замість "народного духу" як субстанції історичного розвитку, що презентував концепцію романтиків (наприклад, кирило-мефодіївців), висуває на перший план особливості природного середовища й історичного контексту. При цьому вчений уважно ставиться до антропологічних, психофізичних, господарських, культурно-побутових особливостей окремого (зокрема українського) народу. Тоді подібна зміна в науково-світоглядних підходах до розуміння минулого спостерігалася і в Німеччині, і в Австро-Угорщині, і в Росії. Еволюціоністський позитивізм із виразними рисами матеріалізму й географічного детермінізму стає пануючим у Європі.
В останній період життя В.Антонович дедалі більшу увагу приділяв ірхеологічним дослідженням Правобережної України. Діяльність на цьому терені підсумована у працях "Розкопки в землях древлян" (1893), "Археологічна карта Київської губернії" (1895) і "Археологічна карта Волинської губернії" (1902). З його ініціативи в Київському університеті були створені зразкові археологічний і нумізматичний кабінети. На відміну від багатьох тодішніх археологів, учений дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарева, способу життя і побуту людей давніх епох. Саме він започаткував на атьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на интез, взаємодоповнення писемних, археологічних і антропологічних іатеріалів (одночасно у Німеччині таким самим методологічним шляхом йшов Г.Коссина).
До кінця життя наукові заслуги В.Антоновича були повною мірою изнані, що, зокрема, виразилося в обранні його членом-кореспондентом Російської академії наук. Останні роки життя учений працював у Ватиканському архіві, де знайшов чимало матеріалів з історії України. Величезною є заслуга В.Антоновича у справі виховання когорти видатних українських істориків. Серед його численних учнів бачимо М.Грушевського, Д.Багалія, П.Голубовського, М.Довнар-Запольського, а також сина Володимира Боніфатійовича Дмитра, котрий став відомим мистецтвознавцем і культурологом і також політичним діячем передреволюційної і революційної доби. Його талант науковця вповні розкрився вже в еміграції, у Празі.
В.Антонович і його учні (яких ще називають "київською школою" істориків кінця XIX—початку XX століть) заклали потужне наукове підгрунтя всьому кращому, що було створено українською історичною наукою аж до 30-х років XX століття. Сам В.Антонович брав участь майже в усіх значних суспільно-культурних починаннях і проектах тодішнього Києва, багато друкувався в міських часописах, особливо в "Киевской старине".
Помер В.Антонович 8 (21) березня 1908 року, він похований у Києві на Байковому кладовищі.
Джерело. 100 найвідоміших українців.