Український педагог

Народився 23 квітня 1878 р. в с. Богданівка на Пол­тавщині.

Навчався у Волинській і Полтавській духовних семінаріях, у 1903 р. закінчив Московську богословську академію. Під впли­вом атеїстичних ідей відмовився бути священиком і присвятив своє життя практичному і науковому розв'язанню проблем навчання і виховання.

Педагогічна діяльність Г. Ващенка почалася в 1903 р. у Пол­тавській парафіяльній жіночій школі. З 1904 р. працював у ду­ховній школі м. Кутаїсі. 1905 р. повернувся до Полтави. Викла­дав у середніх школах Ромнів і Тульчина.

У ці роки Г. Ващенко написав низку літературних творів: «Ні­мий», «Сіднорта», «Пісні в кайданах» (усі 1907), «Сліпий» (1910), «До ґрунту» (1912), які здобули визнання у читачів і критиків.

У 1924 р. Г. Ващенко працював викладачем Полтавського учительського інституту, директором учительської семінарії. Після 1917 р. брав участь у створенні спеціальних учительських курсів; за часів УНР — доцент Українського народного універ­ситету, з 1927 — професор і керівник кафедри педології Інсти­туту народної освіти. Для Г. Ващенка це був дуже складний час. У січні 1934 р. його звільнено з роботи.

У 1936—1940 рр. працював у Сталінграді. З 1940 р. — про­фесор, завідувач кафедри педагогіки Полтавського педінсти­туту. У 1943 р. емігрував, оселився в Людвігсфелі, околиці Мюн­хена. Після закінчення другої світової війни Г. Ващенко обій­няв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті у м. Мюнхені, а з 1950 р. він ректор Богословської академії.

На велику пошану заслуговує його наукова діяльність з пи­тань психології, розбіжностей між православними і католика­ми України, історії педагогіки, педагогіки і школи.

Г. Ващенко намагався будувати українську національну систе­му освіти, ґрунтуючись на ідеях Я. А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й.Г.Песталоці, Г. Сковороди, К. Ушинського. Його педагогічні погляди знайшли відображення в підручнику «Загальні методи навчання», у творах «Засади естетичного виховання», «Вихов­на роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру», «Виховний ідеал», у розділах до курсу дидактики «Система освіти в самостійній Україні», «Система навчання», «Організаційні форми навчання».

Головними елементами української національної системи освіти Г. Ващенко визнавав ідеалістичне світосприймання, хрис­тиянську мораль, високий рівень розвитку педагогічних наук і організації педагогічних досліджень, видання педагогічних тво­рів, шкільних підручників і літератури для молоді.

Структурними складовими системи освіти, за Г. Ващенком, мають бути: переддошкільне і дошкільне виховання (материнська школа, або ясла для дітей віком до 3 років, дитячий садок від З до 6 років); початкова школа для дітей віком від 6 до 14 років; середня школа (технічна, агрономічна, медична), класична гімна­зія, учительська семінарія, реальна школа для підлітків з 14 до 18 років; висока школа: університет, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, висока технічна школа, військова академія (віком з 18 до 23 р.); позашкільна освіта; науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогіч­них наук.

Формування стійких моральних принципів і законів у свідо­мості молоді Г. Ващенко пов'язував із релігією і церквою.

Виховний ідеал він будував, ґрунтуючись на двох головних принципах: християнської моралі й української духовності. Євангельський і загально-європейський виховні ідеали, за Г. Ва­щенком, є підвалинами українського виховного ідеалу, що ви­тримав випробування історії, відповідає психічній організації, звичаям і віруванням українського народу, відображується в його фольклорі, культурі, літературі, музиці й мистецтві.

Помер 2 травня 1967 р.