Устиянович Микола Леонтійович

Український письменник і громадський діяч

Народився 7 грудня 1811 р. у м. Миколаєві Львівської області в родині урядовця. Закінчив Львівську духов­ну семінарію (1838), навчався на філософському факультеті Львівського університету. Познайомившись із М. Шашкевичем, став пропагандистом ідей «Руської трійці». Після опублікування 1836 р. українською мовою елегії «Сльоза на гробі Михаїла барона Грасевича» потрапив під нагляд австрійської поліції.

Активна літературна діяльність М. Устияновича припадає на другу половину 40-х — 50-ті роки XIX ст. У 1847 р. кілька його поезій було вміщено до альманаху «Вінок русинам на обжин­ки», в наступні роки друкувався в «Зорі Галицькій» та «Галичо-руському віснику». Перша прижиттєва збірка творів вийшла у Львові 1860 р. Творчості поета раннього періоду притаман­ний романтизм. Його перу належить близько 80 поезій, кілька повістей, байок та низка статей. Поезії «Жебрак», «Рекрутка», «Народний дім» та інші проникнуті почуттям патріотизму, вбо­ліванням за долю українського народу. Поет звертається до героїчних сторінок історії Київської та Галицької Русі, високо підносить славу руських князів, зокрема Святослава, Володи­мира, Данила Галицького, Ярослава Мудрого. Поезії «Верхови­нець» та «Піснь опришків» стали народними піснями. У по­вістях «Месть верховинца», «Старий Єфрем» та «Страсний четвер» значну увагу приділено народним звичаям, змалюван­ню життя селян та опришків. У байках засуджує нероб, ле­дарів. Громаданська лірика М. Устияновича в численних спис­ках поширювалася серед студентів та інтелігенції Львова, Пе­ремишля й інших міст цісарської Австрії.

Навчаючись у Львівській духовній семінарії, виголосив у церк­ві промову українською мовою, чим налаштував проти себе львів­ських клерикалів. Був ініціатором скликання у Львові 1848 р. представників галицької інтелігенції для заснування літератур­но-просвітницького товариства «Матиця руська». У промові на цьому «соборі учених руських» підносив історичну роль українського народу в боротьбі проти «орд азіятських», гово­рив про його тяжку недолю під гнітом польських та австро- угорських тиранів, обстоював українську культуру, закликав плекати народнопісенну творчість, розвивати традиції Т. Шев­ченка та М. Шашкевича.

Після поразки революції 1848—1849 рр. поступово відійшов від прогресивних демократичних поглядів. 1861 р. його було обрано до Галицького сейму; став прихильником москвофіль­ства. В деяких творах прославляв австрійську монархію та засу­джував угорську революцію (вірші «Третій май», «Соединенными силами»).

З 1870 р. жив на Буковині в Сучаві (нині територія Румунії), де й помер 3 листопада 1885 р. В некролозі І. Франко назвав його «одним з перших будителів нашого народного духу».

1989 р. в часописі «Жовтень» (тепер «Дзвін») Р. Горак опублі­кував роман-есе «Микола Устиянович».