Українська письменниця

Народилася 29 серпня 1868 р. в Києві в сім'ї відомого письменника і громадського діяча М. П. Старицького та С. В. Лисенко — рідної сестри композитора М. Лисенка.

Освіту здобула в одній з кращих київських гімназій. Перші друковані твори письменниці, зокрема поезія «Панахида», присвя­чена пам'яті Т. Шевченка, з'явилися 1887 р. у московському альма­насі «Перший вінок», де опублікувала свої перші вірші й Леся Українка, з якою вони стали близькими подругами на все життя.

Л. Старицька-Черняхівська друкувала оповідання й статті російською мовою в «Русском богатстве», «Русской мысли», «Киевской старине». У цих виданнях вона знайомила читачів з творчістю Лесі Українки, А. Кримського.

Л. Старицька була ученицею театру корифеїв, очолюваного її батьком, організатором, учасницею і натхненницею театраль­ного аматорства на Наддніпрянщині. Разом із сестрами Марією, Оксаною та її чоловіком І. Стешенком організовувала аматорські гуртки, писала для них водевілі, комедійні сценки, а згодом і драми («Сафо», «Апій Клавдій» та ін.).

Л. Старицька-Черняхівська була також визначним театро­знавцем. їй належить чи не перший нарис з історії нового укра­їнського театру «Двадцять п'ять років українському театру». Разом з батьком створила трилогію «Богдан Хмельницький», великі історичні полотна «Червоний диявол», «Розбійник Кармалюк», «Останні орли», «Молодість Мазепи», «Руїна».

Перша чверть XX ст. була часом найвищого творчого злету письменниці. У ці роки вона пише проблемно-сімейну драму «Милость Божа», драму на п'ять дій «Іван Мазепа», п'єси «Де­кабристи», «Червоний півень», «Гетьман Дорошенко», «Тихий вечір» (про Т. Шевченка та його товаришів П. Куліша, М. Косто­марова, В. Білозерського).

У повісті «Діамантовий перстень», написаній у кращих тра­диціях історико-пригодницького жанру, йдеться про польське повстання 1830—1831 рр. П'єси Л. Старицької-Черняхівської були невід'ємною складовою репертуару українських і росій­ських труп. Переклала українською мовою лібрето опер «Зо­лотий півник» М. Римського-Корсакова, «Аїда» та «Ріголето» Дж. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Чіо-чіо-сан» Дж. Пуччіні та ін.

Численні праці письменниці присвячені творчості М. Ко­цюбинського, Лесі Українки, Г. Барвінок, М. Садовського. Од­нією з перших вона привітала талант М. Рильського, прорецен­зувавши його збірку «На білих островах».

Л. Старицька-Черняхівська проводила активну громадсько- політичну діяльність: була незмінним організатором і учасни­ком «Літературно-артистичного товариства», Українського клу­бу, наукового товариства в Києві, «Просвіти», київської Гро­мади. Під час першої світової війни працювала сестрою мило­сердя у військовому шпиталі, організовувала дитячі притулки для сиріт. У період громадянської війни, намагаючись налаго­дити театральну справу, засновувала нові театри. Згодом пра­цювала в «Дніпросоюзі» — кооперативній спілці споживчих товариств, яка опікувалася культурним життям народу. Проте нове радянське життя було для письменниці чужим. Вона пере­співує переважно старі мотиви.

У 1929—1930 рр. розпочався політичний процес «Спілки визволення України», сфабрикований з метою знекровлення української інтелігенції. До слідства було притягнуто й Л. Старицьку та її чоловіка. Майже півроку вони просиділи в Хар­ківській в'язниці, очікуючи суду й вироку. У червні 1930 р. їх звільнили, засудивши «умовно».

На початку 1938 р. було заарештовано доньку письменниці — поетесу й перекладачку В. Черняхівську, яка від катувань та знущань збожеволіла. З туги помер чоловік.

20 липня 1941 р., коли вже під Києвом стояли німецькі дивізії, 73-річну письменницю знову було заарештовано. Разом із сес­трою О. Стешенко, академіком А. Кримським та ще кількома київськими інтелігентами її вивезли до Харкова, далі етапом у Валуйки, а звідти, вкинувши в товарняк, повезли за Волгу.

Десь по дорозі до Казахстану й обірвався життєвий шлях А. Старицької-Черняхівської.