Український лікар, один з основоположників вітчизняної епідеміології

Народився 22 грудня 1742 р. в с. Янівка (нині Іванівка) на Чернігівщині. Навчався у Чернігівському коле­гіумі. У 1761 р. закінчив Київську академію, у 1765 р. — медичну школу при Петербурзькому адміралтейському шпиталі. Працював на Волхові та Волзі, надавав медичну допомогу солдатам військових підрозділів. Тут отримав лікарський чин, згодом був викликаний для роботи в Петербурзькому адмірал­тейському шпиталі.

У червні 1768 р. був направлений у Дунайську армію, що воювала на Балканах. Перебуваючи на посаді військового лікаря в Оренбурзькому батальйоні та в Капорському полку, вперше зіткнувся з наслідками захворювання на чуму. Лікуючи поранених та хворих, Д. Самойлович захворів сам. Упродовж 18 місяців його виснажувала пропасниця. У 1771 р. був демобілізований з Дунайської армії і направлений до Москви. Його зарахували до Московського генерального шпиталю, проте він виявив бажан­ня працювати в Симоновому, Даниловому та Новодівичому мо­настирях, які було перетворено на ізольовані лікарні для хво­рих на чуму. Тут він уперше в історії вітчизняної медицини запро­вадив клінічні спостереження за розвитком чуми і розробив своє вчення про методи боротьби з нею. Для зупинення епідемії запро­понував протичумні щеплення і розробив нову систему епіде­міологічних заходів, які виявилися надзвичайно ефективними і значно прискорювали ліквідацію епідемії.

Д. Самойловича включили до складу спеціальної комісії, яка координувала діяльність щодо боротьби з чумою в усій Російській імперії. Він отримав чин колезького асесора, звання штаб-лікаря і був прийнятий на службу до Московського департаменту.

У 1776 р. виїхав за кордон. Перебував у Франції, Німеччині, Нідерландах, Англії та інших країнах. У 1780 р. закінчив Страс­бурзький університет, захистив у Лейденському університеті дисертацію (з питань хірургічного акушерства) і здобув ступінь доктора медицини.

Дослідження Д. Самойловича про чуму друкувалися росій­ською, латинською, французькою та німецькою мовами. 12 іно­земних академій визнали його своїм членом.

Проте, коли у 1783 р. повернувся з-за кордону, його позбави­ли всіх привілеїв, установили таємний нагляд, не брали на дер­жавну службу.

У 1784 р. він виявив активність у ліквідації спалахів чуми в Херсоні та Кременчуці. Створив сухопутний шпиталь.

Підчас російсько-турецької війни (1787—1791) Д. Самойло­вич перебував у районі театру бойових дій. Брав участь у Кінбурнзькій операції.

У 1788 р. у Вітовці (пізніше — Богоявленську, а нині Кора­бельному районі м. Миколаєва) з ініціативи Д. Самойловича було засновано польовий лазарет на 400 хворих. При шпиталі було відкрито трирічну фельдшерську школу.

У 1790 р. Д. Самойловича усунули з посади головного лікаря шпиталю. Він повернувся до рідного села і продовжив наукові дослідження. У 1791 р. поїхав до Петербурга, щоб надрукувати свої праці. У 1792 р. працював лікарем у Московському шпи­талі, у 1793 р. був призначений головним карантинним лікарем Катеринославського намісництва (резиденція в Очакові).

У 1797 р. отримав титул статського, в 1799 р. — дійсного статського радника. 1800 р. дістав призначення інспектором (керівником) Чорноморської медичної управи. Згодом переїхав до Миколаєва.

У 1793—1804 рр. під його керівництвом були ліквідовані спа­лахи чуми в Очакові, Одесі, Ольвіополі, Балті, Єлизаветграді, Дубоссарах, Феодосії, Євпаторії, Керчі, Кам'янці-Подільському, Тамані.

Д. Самойлович — автор фундаментальних праць з хірургії, питань лікування чуми та запобігання їй.

Помер 4 березня 1804 р. Похований у м. Миколаєві.