Український педагог, громадський і культурний діяч

Народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня (нині Ріпкінський район Чернігівської області). У 15-літньому віці після закінчення гімназії в Києві разом із сестрою органі-­зувала дитячий садок. У 1868 р. закінчила Київський університет. У 1872 р. увійшла до складу української Старої громади, ство­реної діячами науки і мистецтва.

1874 р. разом із чоловіком О. Русовим переїхала до Петербурга, потім до Праги, де проводила значну роботу з популяризації української культури. У 1876 р. переїхала до Чернігова, пізніше — до Ніжина, Києва, Одеси, Єлізаветграда, Полтави, Харкова, Херсона, де організовувала дитячі садки, недільні школи, на­родні читальні, працювала головою товариства «Спілка грамот­ності» (Харків). З 1878 р. у Києві поринула у політичні справи, за що була заарештована і вислана з України до Петербурга. Там вийшли друком підручники «Початкова географія» та «Україн­ський буквар» (обидва 1906), праця «Дошкільне виховання» (1914).

Повернувшись в Україну, стала співредактором журналу «Світло», головну увагу зосереджувала на проблемі створення національної системи виховання і навчання. Викладала дошкіль­не виховання у Фребелівському педагогічному інституті в Києві.

Була членом Центральної ради. У 1917—1923 рр. — дирек­тор Департаменту позашкільної і шкільної освіти Міністерства народної освіти УНР.

Активно боролася за дерусифікацію школи, була організа­тором часопису «Вільна українська школа» (виходив з 1917 р.). Автор праць «Перша читанка для дорослих для вечірніх та не­дільних шкіл», «Початкова географія та методика початкової географії» (обидві 1918), «Позашкільна освіта», «Нова школа соціального виховання» (обидві 1921).

«Рідна мова в рідній школі!» — таким було її гасло. С. Русова — одна із засновниць Головної української шкільної ради, «Просвіт», першої українізованої вищої школи. З 1919 р. органі­зовує притулки для дітей-сиріт та дитсадки, працює в першому українському університеті у Кам'янці-Подільському.

Визначила найважливіші передумови виховання справжньої людини: виховання має бути індивідуальне; національне; відпо­відати соціально-культурним вимогам часу; бути вільним, не залежати від тих чи інших урядових вимог; ґрунтуватися на громадській організації.

У 1922 р. емігрувала до Львова, потім до Відня і Чехії, де також розгорнула велику просвітницьку діяльність, сутність якої полягала у вихованні в української молоді почуття національної свідомості. Працювала професором Українського вищого педа­гогічного інституту ім. М. Драгоманова. У Празі видала збірки «Дидактика», «Націоналізація дошкільного виховання». Автор праці «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924).

Очолювала Українську жіночу раду, брала участь у всесвітніх жіночих конгресах у Гаазі, Копенгагені, Женеві, Відні. З 1937 по 1940 р. — почесний голова Всесвітнього союзу українок.

Померла 5 лютого 1940 р. у Празі.