Український громадсько-політичний діяч, публіцист, педагог, історик
Народився 10 червня 1881 р. у сім'ї священика Чигиринського повіту Київської губернії. Походив з давнього козацького роду. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, працював учителем історії "у державній київській гімназії, звідки був звільнений за «українофільство». Учителював у приватній гімназії, працював бібліотекарем у Київському міському музеї. Після революції 1905— 1907 рр. брав активну участь у створенні й діяльності Товариства українських поступовців, був редактором українського педагогічного журналу «Світло», автором статей в українській пресі, зокрема в «Раді», де виступав під псевдонімом «С. Волох».
У 1917 р. В. Прокопович — член ЦК Української партії соціалістів-федералістів, від якої був обраний до складу Центральної ради. У січні — квітні 1918 р. був міністром освіти в уряді В. Голубовича, з травня 1920 р. очолював Раду міністрів Української Народної Республіки, а з жовтня того самого року — Міністерство освіти в кабінеті А. Левицького.
З 1921 р. і до кінця життя В. Прокопович був однією з найпомітніших постатей української політичної еміграції. З 1924 р. у Парижі тісно співпрацював із С. Петлюрою, після трагічної загибелі якого став головою екзильного уряду УНР (1926—1939). у ці самі роки був редактором тижневика «Тризуб» (Париж), де опублікував кілька публіцистичних статей, зокрема «Заповіт Орлика». Його перу належить також низка науково-історичних праць, зокрема «Київська міліція» («Наше минуле», ч. 1, 1918), «Під золотою корогвою» (Париж, 1943).
В. Прокопович написав змістовну передмову до виданої в Парижі 1934 р. книги О. Шульгина: «Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині». Високу оцінку фахівців з допоміжних історичних дисциплін дістали його праці зі сфрагістики: «Сфрагістичні анекдоти» (Париж, 1938); «Печать Малороссийская» і «Сфрагістичні етюди» (обидві вміщені у «Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка», 1954).
Помер 7 червня 1942 р. в Бесанкурі (поблизу Парижа), де й похований.
