Український письменник

Народився 1 жовтня 1897 р. в с. Більче (нині Млинівський район Рівненської області) в родині хлібо­робів. 1917 р. закінчив гімназію в Катеринославі. Навчався в Петроградському інституті цивільних інженерів, однак, захо­пившись літературною творчістю, перейшов на історично-фі­лологічний факультет Кам'янець-Подільського університету. Працював у газетах «Селянська правда», «Вісті». Багато подо­рожував, побував у Середній Азії, на Кавказі. Був у творчих відрядженнях у Франції, Німеччині, Чехословаччині, Сканди­навії.

Друкуватися почав 1918 р. Належав до літературної органі­зації «Гарт». У 1925 р. заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», яка обстоювала програму конструктивного дина­мізму. Виступав у пресі як поет, прозаїк, критик і теоретик літератури. Окремими виданнями побачили світ понад 50 кни­жок, серед яких найпомітніші — «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1918), «Книга повстань», «Дума про Бармашиху» (обидві 1922), «Розкол Європи» (1925), «Пульс епо­хи» (1927), «Григорій Сковорода» (1929).

Наприкінці 1934 р. В. Поліщука було заарештовано разом із М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, Є. Плужником, В. Штангеєм, П. Ванченком, Г. Майфетом, О. Ковінькою. Усі вони були звинувачені в належності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації. Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засідан­ні 27—28 березня 1935 р. В. Поліщукові було винесено вирок — 10 років ізоляції в концтаборах.

Помер 17 березня 1942 р. Реабілітований посмертно.