"Шукати нових, ще не виявлених можливостей українського слова, шукати й знаходити їх після Шевченкових шедеврів, коли, здавалось, досягнуто було вже всіх поетичних вершин, — для цього мав з'явитись митець особливий, поет здібностей унікаль­них. І хіба ж не таким прийшов у наше письменство Павло Тичина, чиїми устами в новітній поезії, може, найчутливіше виповів себе цей сповнений величі й драматизму XX вік?" (Олесь Гончар).

Вірші ліричні і публіцистичні, поеми (поеми- цикли, поеми-симфонії), оповідання, драматичні твори, повість-щоденник, переклади, статті й дос­лідження з питань літературознавчих, музичних, фольклористичних, мовознавчих, записи мовознавчі, фольклористичні, малюнки — це далеко не повний спектр творчого доробку митця. До то­го ж, збереглась величезна епістолярна спадщина П.Тичини — митця, на­уковця, громадського діяча і просто непересічної людини. Все це загалом віддзеркалює хоча б частково оригінальний мистецько-філософський світ одного з талановитих українців XX ст.

Народився Павло Тичина у сім'ї сільського дяка і регента Григорія Тимофійовича Тичини. Мати — Марія Василівна, також із родини свя­щеннослужителів, народила тринадцятеро дітей, з яких живими залиши­лися дев'ятеро — чотири брати і п'ятеро сестер. Павло Григорович був сьомою дитиною. Хлопчик ріс дуже допитливим, змалку тягнувся до книг, до малювання. Від матері, яка прекрасно співала, наслідував абсо­лютний слух і гарний тембр голосу, змалечку співав у шкільному хорі. На його обдарування звернула увагу вчителька Пісківської земської школи Серафима Миколаївна Морачевська, вдячність до якої поет зберігав до останніх днів життя, бо саме вона порадила батькам вчити Павлуся далі. Першим навчальним закладом була бурса в Чернігові, де Тичина спі­вав в архієрейському хорі Єлецького монастиря, а потім у Троїцькому хо­рі. Після закінчення бурси в 1907 р. він вступає у духовну семінарію, яку закінчує в 1913 р. У стінах семінарії, завдяки високому рівню викладан­ня, Тичина починає формуватися як поет, художник, музикант. Перший відомий нині вірш Павла Тичини — "Блакить мою душу об­віяла" — з'являється десь року 1907. Останнім рядком його "Добридень тобі, Україно моя!" 16-річний поет ніби оголошує свою появу на теренах національної культури. Серце його, залюблене у красу рідної природи, вслухається в музику всесвіту, пломеніє любов'ю до людей.

Навіть у найперших його творах не бачимо прямого, етнографічного слідування народній пісні, хоча вся його новаторська творчість виросла саме з поєднання народнопісенної стихії з найкращими здобутками сві­тової поезії.

Великий влив на формування світогляду і творчих принципів юнака мало знайомство з Михайлом Коцюбинським та його родиною. Почувши вірші Тичини, зокрема, вірш "Розкажи, розкажи мені, по­ле", М.М.Коцюбинський сказав: "Серед нас — поет!". Саме завдяки М.Коцюбинському ліричні вірші Тичини починають з 1912 р. з'являтися в періодичних виданнях ("Літературно-науковий віс­ник", "Рідний край", "Українська хата").

У семінарії був клас малюнка, і вчитель малювання Михайло Івано­вич Жук покладав на Тичину велику надію як на майбутнього художника (збереглося кілька малюнків поета, які свідчать про його обдарованість). Сам М.І. Жук був не лише талановитим художником, але й поетом. Він закінчив Краківську академію красних мистецтв по класу польського художника-символіста і письменника Станіслава Виспянського, котрий мав значний вплив на свого українського учня. Це особливо видно з серії портретів українських митців, створених Михайлом Жуком на початку XX ст. Є серед них і портрет Павла Тичини і велике полотно "Біле і чор­не" (1912—1914 р.), у якому молодий Павло Тичина позував для зобра­ження чорного ангела. Доля художника була досить складною. Павло Григорович до самої його смерті у 1964 році підтримував із ним зв'язок, листувався, допомагав матеріально.

Семінарські вчителі музики і співів бачили в молодому Тичині музи­канта — виконавця або диригента. На той час він володів кількома му­зичними інструментами, але улюбленим був кларнет, на якому він грав у духовому оркестрі. У семінарії П.Г.Тичина потоваришував з Григорієм Верьовкою (майбутнім фольклористом і композитором, фундатором і ке­рівником Українського народного хору, який носить тепер його ім'я). Дружба ця триватиме довгі роки. З часом Г.Верьовка напише декілька ро­мансів і пісень на тексти свого друга. Тичина не став ані художником, ані музикантом, хоча певний час у Чернігові керував семінарським хором, а пізніше, живучи в Києві, — кількома хорами. В колі близьких грав на бандурі, на роялі. Пізніше ре­дагував багатотомне зібрання творів українського композитора К.Стецен- ка. Прекрасно знаючи музику, писав про музикантів і композиторів, пе­рекладав лібрето опер (О.Бородіна "Князь Ігор", Р.Вагнера "Лоенгрін", А.Пароняна "Східний дантист", В.Крилова "Син мандарина" та ін.). По закінченні семінарії П.Тичина вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту, але через деякий час змушений був залишити навчання через нестатки і повернутися до Чернігова, де почав працювати роз'їзним інструктором і обліковцем — статистом Чернігівсь­кого губернського земства. Він багато їздив по селах Чернігівщини, якийсь час жив в українського поета В.І.Самійленка, котрий підштовхнув його до вивчення мов і перекладацтва.

У 1913 році друкуються перші оповідання П.Тичини ("Спокуса", "Бо­гослов'я", "На ріках вавілонських") із монастирського життя, але проза не була його покликанням. Вже у 1914—1917 р. він пише і публікує вір­ші "Гаї шумлять — я слухаю", "Розкажи, розкажи мені, поле...", "Душе моя — послухай!", "Десь на дні мого серця..." "Молодий я, молодий..." та ін., які привертають увагу всієї мистецької еліти України.

Після смерті, матері 5 жовтня 1915 р. (батько помер у 1906 р.), П.Тичина приїжджає до Києва, де працює помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, завідує відділом хроніки газети "Нова рада", дру­кує в періодиці вірші.

У цей же час з'являється цикл "Панахидні співи", який вперше був опублікований в Одесі лише в 1993 році з автографів П.Тичини. (Всі ро­ки збірка пролежала серед паперів покійного М.І.Жука, котрий останні роки жив в Одесі). Присвячено цю збірку першому коханню Тичини до Поліни Коновал, котра не відповіла поету взаємністю. Вершиною лірики раннього Тичини є вірш 1915 року "О, Інно, пан­но Інно...", присвячений її сестрі й опублікований в другому виданні "Сонячних кларнетів" у 1920 році. Інна Коновал померла від туберкульо­зу в 1920 р., доля Поліни склалася щасливо. Павло Григорович протягом багатьох років підтримував дружбу з нею та її сім'єю. А напрочуд мело­дійний, щемливо-ніжний вірш наприкінці XX ст. відродився у прекрас­ному романсі, який співає молодь вже третього тисячоліття.

Збірка "Сонячні кларнети", опублікована у 1918 р., стала новим сло­вом в українській літературі. Після її появи про поета заговорили як про видатного митця. Схвальні відгуки з'явилися на батьківщині і за її межа­ми. Вірші напрочуд музичні, пройняті теплою інтонацією, ніжними акор­дами, у них оспівувались українська природа, любов, устремління в май­бутнє, світлі почуття перепліталися з тривогою: "Не Зевс, не Пан, не Голуб-дух...", "Арфами, арфами...", "Гаї шумлять — я слухаю...", а поруч — "Одчиняйте двері...", трагічна "Скорбна мати". Трепетний, тривожний Тичина переймався минулим України, страждав її майбутнім. Вже в цій збірці він постав визначним майстром слова. Першими, хто відгукнувся на "Сонячні кларнети", були критики, визнані знавці літератури і мис­тецтва А.Ніковський та Ю.Меженко.

У 1920 р. виходить друге видання "Сонячних кларнетів", новий збір­ник "Плуг" — талановитий, яскравий, але вже дещо іншого змісту. Сьо­годення владно входило у життя поета, котрий у ті буремні роки почува­ється "двісті разів розп'ятим", але живе з вірою в майбутнє України; у віршах того часу Тичина славив величезний плуг, мільйони мускулястих рук, а в душі його жили ідеали краси, правди і добра. Тими самими дум­ками, болем за Україну сповнена збірка "Замість сонетів і октав", яка вийшла того таки 1920 року. Написана майже ритмічною прозою, вона складається переважно зі строф і антистроф, часто афористичних. (У ра­дянський час збірник цей не перевидавався).

У вересні — листопаді 1920 р. П.Тичина бере участь у подорожі Ман­дрівної капели під керівництвом Кирила Стеценка по Правобережній Ук­раїні як літописець, внаслідок чого була написана книга "Подорож із ка­пелою К.Г.Стеценка" (опублікована посмертно в 1971 р.). "Можна лише пошкодувати, що цей твір публікується тільки зараз, через півстоліття піс­ля того, як він був написаний", — писав у передмові Олесь Гончар. Це стосується, на жаль, значної частини доробку Павла Тичини, і не лише раннього періоду творчості.І дякувати долі, вони все ж доходять до чита­ча, — хоча б і через півстоліття.

У 1921 р. після вбивства Миколи Леонтовича Павло Тичина, який був знайомий із ним і якому присвятив свої твори, стає одним із засновників Музичного товариства імені М.Д.Леонтовича, організовує хор при робіт­ничому клубі у Києві, стає його диригентом, керує хором капели-студії імені М.Леонтовича, а також хором залізничного театру станції Київ II.

Музичне товариство ім. М.Леонтовича в червні 1922 р. влаштувало ве­чір, присвячений П.Г.Тичині, в якому взяли участь актори театру "Бере­зіль" Леся Курбаса; доповідь робив М.Зеров. Хор під керівництвом Г.Г.Верьовки виконував романси і пісні на слова поета.

З вересня 1923 і до літа 1934 року П.Тичина живе в Харкові, який у ті роки був столицею України. Він перебуває у вирі літературних новочасних процесів, стає членом спілки пролетарських письменників "Гарт", згодом вступає до "ВАПЛІТЕ", очолює відділ поезії журналу "Червоний шлях". У 1929 р. він стає академіком АН України. Як представник Ук­раїни бував за кордоном: Берлін, Прага, Париж (учасник Міжнародного конгресу на захист культури, 1935), а Туреччина і радянські республіки вважали за честь приймати одного з найвизначніших поетів XX ст. По- дитячому чистий серцем, намагається він говорити зі своїм читачем його мовою, писати про його проблеми: Та після політичного процесу так зва­ного СВУ почалося ламання П.Тичини як митця: у невідомість зникали або добровільно йшли з життя його вчителі, кращі друзі — представники української інтелігенції — С.Єфремов, М.Хвильовий, М.Зеров, Є.Плужник, Л.Курбас, А.Казка й ін. Вже з того часу творчий шлях поета ніби роздвоюється: він знаходить своє місце серед бурхливих подій, що відбу­ваються в країні, та водночас, відгукуючись трепетно на події навколиш­нього життя, залишає частину своїх творів у рукописах. Людина трепетної душевної організації, неповторний лірик і водночас поет глибокого громадянського болю, Тичина раптом видає збірку "Партія веде" (1934), що, на перший погляд, декларувало його позицію як ви­разника ідей партії (хоча поет став членом партії тільки у 1944 р., коли його призначили наркомом освіти України).

У доробку Павла Тичини починають з'являтися вірші з примітивною ритмікою, позбавлені поетичності, образності, ліризму. Тичина, поза тим, був і залишався Поетом. У важкі для країни роки він відгукується на всі животрепетні проблеми часу. На початку війни 1941 року П.Тичина разом із дружиною Лідією Петрівною та її матір'ю виїжджає в евакуацію в м. Уфу, де активно виступає в пресі з віршами, статтями, викриває фашизм, бере участь в антифашистських мітингах, очолює Інститут української лі­тератури імені Т.Шевченка АН УРСР. В роки війни пише поему "Похо­рон друга", вірші "Я стверджуюсь, я утверждаюсь...", "Сирітка", "Слово про рідну матір" та багато інших. Твори цього періоду сповнені героїчни­ми і трагічними мотивами, вірою в перемогу над ворогом. Виходять його збірники "Ми йдемо на бій", "Перемагать і жить!" та ін. У 1944 р., одразу після повернення з евакуації, його призначають нар­комом освіти. На цій посаді Тичина працював до 1948 року і багато зробив для відновлення шкіл і вузів, зруйнованих у роки війни, а також взагалі для збереження україномовних шкіл в Україні. Як заступник Голови правління Спілки письменників України, Тичина багато допомагає людям, їздить по Україні, зустрічається із селянами, робітниками, інтелігенцією, буває у Бол­гарії, Польщі, Чехословаччині, Англії, Фінляндії. Він організовує в Ірпені під Києвом семінари молодих поетів і керує ними. Редагує численні україн­ські видання і переклади творів зарубіжної літератури, бере активну участь у торжествах із нагоди ювілейних дат багатьох письменників, діячів культу­ри. Як академік виступає з доповідями на наукових сесіях, пише статті, пе­рекладає з багатьох мов. У повоєнні роки друкує вірші в періодичних видан­нях, великими тиражами виходять його твори — однотомні поетичні збірники і видання в декількох томах українською мовою та у перекладах.

Він і сам багато перекладає: значну частину його доробку становлять переклади з різних мов (а знав він їх 18, у тому числі й східні). Під його редакцією виходять книги українських поетів нових поколінь.У 1961 — 1963 рр. вийшло шеститомне видання творів П.Тичини, а в 1964 р. — останній прижиттєвий збірник "Срібної ночі". У 1962 р. йому разом з О.Гончарем і П.Майбородою було присудже­но першу Державну премію УРСР імені Т.Г.Шевченка.

Помер Павло Григорович Тичина 16 вересня 1967 р., похований у Києві на центральній алеї Байкового кладовища. На могилі спорудже­но пам'ятник роботи скульптора В.Бородая.

Але тривалий час, коли твори раннього Тичини зникли з обігу, а че­рез шкільну програму насаджувались оті примітивні куплети, або прямо­лінійні прорадянські агітки, поет був мішенню антиукраїнізму, мовляв, яка там українська культура, якщо ваш найкращий поет так пише.

Сьогодні майже всі "популярні" вірші того часу стали тільки фактом історико-літературного процесу. Вперше за роки радянської влади при­людно про трагедію великого поета сказав наш сучасник, поет-дисидент Василь Стус у своєму дослідженні "Феномен доби (сходження на Голго­фу слави)" у 1970—1971 рр.: "Йому була судилася доля генія [...] Його трагедія відбила трагедію його рідного народу".

У 1983—1990 рр. у видавництві "Наукова думка" вийшло 12-томне (у 15 книгах) найповніше на сьогодні Зібрання творів П.Г.Тичини (голова редак­ційної колегії О.Т.Гончар). Завдяки Л.Тичині і С.Тельнюку було опубліко­вано декілька збірників не друкованих за життя поета і призабутих віршів

Збережений дружиною Павла Григоровича — Лідією Петрівною ве­ликий і цінний архів поета зберігається в Центральному архіві-музеї літе­ратури і мистецтва України. В 1980 р. у Києві відкрито Літературно-ме­моріальний музей-квартиру П.Тичини, де численних відвідувачів співробітники музею знайомлять з його життям і творчістю. Тут прохо­дять зустрічі з письменниками і діячами культури і мистецтва, експону­ються картини художників.

Декілька видань "Панахидних співів", збірників окремих віршів і ма­люнків митця були здійснені Літературно-меморіальним музеєм П.Г.Ти­чини. Кінець XX ст. відкрив для нас не публіковані твори, в яких поет втілив трагедію голодомору, інші події сталінської доби.

Через 30 років по смерті перед незалежною Україною і світом постав Поет, з ім'ям якого, за висловом Олеся Гончара, "пов'язані в нашій літе­ратурі відкриття епохальні, він приніс нам образність нового часу, поети­ку, здатну відтворити музику космічних оркестрів, найніжнішу красу люд­ського почуття й грозову, вкрай наелектризовану атмосферу творення нового світу".

Джерело. 100 найвідоміших українців.