Український поет

Народився 12 січня 1878 р. в с. Жуличі на Львівщині в родині священика. Навчався в Золочівській та Львівській гімназіях, згодом у Львівському та Віденському університетах. Після навчання працював учителем української академічної гімназії.

Брав участь у заснуванні й діяльності літературної групи «Молода муза», що існувала у Львові в 1907—1913 рр. Програмні засади цієї групи ґрунтувалися на ідеях модернізму.

Початок ХХ ст. був особливо плодотворним у творчості В. Пачовського, вийшли друком його збірки: «Розсипані перлини» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій ...» (1912); драматичні твори «Сон української ночі» (1902), «Сонце руїни» (1909). У 1907 р. була опублікована праця «Укра­їнці як народ».

В. Пачовський заперечував етнографізм, побутовий реалізм, намагався поєднати людську особистість із Всесвітом. Провідним мотивом його творчості була національна ідея: через міфологічні образи українського фольклору вводить він свій образ України.

Під час першої світової війни потрапив до Відня, працював у таборі військовополонених українців, викладав на курсах української мови та історії. 1919 р. захопившись ідеями С. Петлю­ри, певний час перебував у Кам'янці-Подільському, проте, зго­дом розходиться з ним у поглядах на шляхи побудови й харак­тер української держави.

У збірках поезій 20—30-х років «Огні честі», «Розгублені звізди», «Дзвін слави князя», що так і не були видані, тема України стає провідною, викристалізовуються аспекти — від героїчного до трагічного.

З 1920 р. редагував в Ужгороді часопис «Народ», водночас працював учителем. Зазнав матеріальної скрути. Після верес­ня 1939 р. становище письменника поліпшилося, почав працю­вати викладачем Львівського університету.

Творчість В. Пачовського — помітне явище в історії україн­ської літератури. Основним здобутком письменника були на­ціонально-патріотичні твори, бо виходив з переконання: для по­неволених народів храм держави мусить замінити мистецтво.

Помер 5 квітня 1942 р.