(близько 1056—1113) 

Біля джерел вітчизняної історіографії стоїть велична, відома багатьом по знаменитій скуль­птурі М.Антокольського, постать преподобно­го Нестора-літописця. Він був ченцем Києво- Печерського монастиря, жив у другій половині XI — на початку XII ст. За переказами, в той час, коли Антоній, засновник Печерського мо­настиря, присвятив себе німотності в печері, а продовжувач його справи Феодосій займався облаштуванням обителі, збираючи кошти на спорудження храму Успіння Пресвятої Богоро­диці, на початку 1070-х років до них прийшов благочестивий юнак, який хотів прийняти чер­нечий постриг. Залишившись при монастирі, цей послушник невдовзі прославився добро­чинністю, упокореністю і працею. Після смер­ті Антонія і Феодосія, одразу після 1074 р., він прийняв постриг від преподобного Стефана, ігумена Печерського, а пізніше був висвячений у сан диякона.

З юних літ Нестор відзначався любов'ю до книжкової премудрості. В монастирі до кінця XI ст. уже існувала велика бібліотека. З часів Яросла­ва Мудрого книги збирали, переписували і перекладали, здебільшого з грецької, в Софії Київській і у великокнязівському палаці. Молодий Нес­тор, наслідуючи приклад просвітителів Русі старшого покоління, і насампе­ред митрополита Іларіона та свого наставника Феодосія, з ентузіазмом опа­новував знання, накопичені віками. Особливо його цікавили житія святих та історичні твори, складені переважно у вигляді хронік (літописів).

Особливу любов і визнання Нестор відчував до свого першого наставника преподобного Фе­одосія. Коли в 1091 р. братія на нараді виріши­ла викопати його чесні мощі, за дорученням ігу­мена Іоанна Нестор з кількома молодшими ченцями взяв на себе обов'язок відшукати і пе­ренести їх у закладений Феодосієм Успенський собор, де вони потім і вшановувалися. Свої вра­ження від цього Нестор красномовно виклав у "Слові про перенесення мощів святого і препо­добного отця нашого Феодосія", пізніше внесе­ного ним у літописний звід.

Перу Нестора належать житія перших вітчиз­няних святих: убитих Святополком синів князя Володимира Святославича Бориса і Гліба. Спира­ючись на власні враження молодих літ, він напи­сав житіє преподобного Феодосія Печерського. Ці записи стали основою для складання у наступ­ні роки житій інших подвижників Києво-Печер­ського монастиря XI ст. (Антонія, Никона та ін.), які дійшли до нас. У цих творах Нестор постає не тільки як спостережливий психолог і побутопи­сець; у них розкривається талант глибокого релігійного мислителя. Вірую­чи в силу Божественного промислу, що розкривається в історичному про­цесі, він розвиває принципи християнського провіденціалізму. Його творіння просякнені ідеями чернечого аскетизму, близькими зароджувано­му в ті роки у Візантії ісихазму і згодом підхопленими на Русі Нілом Сорським і "заволзькими старцями".

Більш складним є питання про те, якою мірою належить перу Нестора відома "Повість временних літ" — найдавніший літописний звід, що дій­шов до нас у повному обсязі і який був завершений у другому десятилітті XII ст. і потім включався в усі основні літописні компендіуми на Русі.

Давня традиція приписує авторство цього твору преподобному Нестору. Проте наукові дослідження показали, що стиль і мова житій, які без­перечно належать йому, і "Повісті временних літ" дуже відрізняються. Цей висновок дав підстави вважати, що ми маємо справу з двома автора­ми. Не виключено, що обидва вони були печерськими монахами, жили в один і той самий час і звали їх Несторами, а згодом у пам'яті нащадків злилися в єдиний образ. У такому випадку слід було б говорити про Нестора-агіографа (автора житій) і Нестора-літописця.

Не менш імовірно й те, що це був один автор, а текстуальні відмін­ності його автобіографічних творів і літописних текстів слід пояснювати різницею у часі написання цих творів і їх специфічними жанровими за­конами, а також тим, що, працюючи над "Повістю временних літ", Нес­тор використав твори своїх попередників-літописців, передовсім Іларіона Київського, укладача Початкового літописного зведення 1037 р. В свою чергу, практично завершений до 1113 р. текст "Повісті", в 1116-му і 1118-му рр. за дорученням великого князя Володимира Мономаха (при можливій участі в цій роботі його самого і його сина Мстислава) був пе­рероблений і доповнений ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром. Тому яскраві стилістичні особливості агіографічних творів Нестора в його літописних текстах виявилися схованими внаслідок включення ве­ликих, лише відредагованих ним, текстів попередників, і наступних неод­норазових редакцій його творів.

"Повість временних літ" вражає масштабністю і узагальнюючим іс­торіософським баченням минулого і сучасного, від перших кроків людс­тва після вигнання Адама і Єви з раю до бурхливих політичних подій по­чатку XII ст., ознаменованого наполегливою боротьбою проти половець­кої навали і соціальними потрясіннями в Києві, що привели до влади Во­лодимира Мономаха, який користувався високим авторитетом в усіх верствах давньоруського суспільства.

Автор подає огляд відомого в його час на Русі світу, від Британії до Індії, осмислюючи спільне коріння і подальші долі різних слов'янських народів, піднесення Русі, її стосунки з Візантією і кочовиками євразійсь­ких степів. Особливо він виділяє прийняття християнства і прилучення Русі до високих досягнень греко-православної культури.

Нині вже не підлягає сумніву те, що літописці й редактори літописів були аж ніяк не безсторонніми спостерігачами того, що відбувалося. Во­ни стежили за подіями і розповідали про них з живим, часом власним ін­тересом, переважно орієнтуючись на смаки і політичні запити київських князів, у тому числі Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. Відмін­ною рисою "Повісті", що відображувала авторський підхід самого Несто­ра, є органічне поєднання високого епічного стилю з іншими літератур­ними жанрами і стилями — повістями, житіями тощо.

Преподобний Нестор помер у 1114 р., невдовзі після вступу на київ­ський престол Володимира Мономаха, і був покладений, за заведеним уже в монастирі звичаєм, у комплекс Ближніх (Антонієвих) печер. Ім'я Нестора міцно пов'язане з образом навченого досвідом, праведного і сми­ренного ченця-літописця. Його колоритна постать стоїть поряд з такими відомими подвижниками Києво-Печерського монастиря, які уславилися не лише праведним життям, а й величезним внеском у становлення віт­чизняної культурної традиції, як Антоній Феодосій, преподобний Алімпій-іконописець, відомий художник Агапіт-лікар і багато інших.