Український письменник і публіцист

Народився 28 липня 1912 р. в Харкові у родині служ­бовця. 1930 р. закінчив хімічну професійно-технічну школу, працював на заводі «Електросталь», на Харківському тракторному заводі. У 1939 р. закінчив філологічний факультет Харківського університету, після чого був редактором газети «За повернення на Батьківщину». Того ж року пішов до війська — брав участь у поході Червоної армії до Західної України, Західної Білорусії, у війні з білофінами. Був учасником Великої Вітчиз­няної війни, потрапив до концтабору.

У художній спадщині І. Муратова провідне місце посідає поезія. З неї він почав свою творчість, звернувшись до тем праці (збірка «Комсо-графік», 1933), моралі (поема «Зелені зо­зулі»), громадянської війни (поема «Остап Горобань», 1938).

У поемах «Сповідь солдата» і «Розчахнута брама» описав жахи концтабору і мужність полонених. У поемах «Несміяна», «Прометеєве віче», «Спокуса» обстоює гуманізм ідей світової культури. У поемі «Серце Тичини» (1973) йдеться про змужніння великого поета як громадянина і митця.

І. Муратов — автор повістей і романів. На його прозових творах позначився вплив поезії — їм притаманні чіткість задуму, логічність, поетичність викладу. У романі «Буковинська повість» (1951) змальовано нелегке життя селянина упродовж півсторіч­чя, простежується доля цілого покоління.

Прозові твори — «Жила на світі вдова» (1960), «Свіже повітря для матері» (1962), «У сорочці народжений!» (1964), а також незавер­шений роман «Саксаганські портрети» (виданий після смерті автора, 1974) — об'єднує спільна ідейно-художня домінанта: полеміч­ність, протиставлення різних життєвих позицій, справжніх і фаль­шивих цінностей, доведення їх до логічної сюжетної розв'язки.

І. Муратов відомий і як драматург («Остання хмарина», 1959; «Земля моїх правнуків», 1969; «Нейтральна зона», 1970).

Його творчість органічно увійшла в літературний процес України, ставши його складовою частиною.

Помер 29 березня 1973 р. в Харкові.