Михайло Петрович Драгоманов є однією з ключових постатей в українській суспільно-політичній і соціально-філософській думці XIX ст. У його особі поєдналися політичний діяч і вчений-політолог, дослідник всесвітньої і вітчизняної історії, соціолог, етнограф, економіст, фольклорист, публіцист і літературний критик. Драгоманов належав до плеяди тих українських діячів свого часу, хто чудово орієнтувався у морі новітніх соціально-політичних теорій Західної Європи та Росії, і брав активну участь у всеросійському, а почасти й у європейському визвольному русі.
Становленню Драгоманова як громадсько-політичного діяча передувала діяльність київського Кирило- Мефодіївського братства 1840-х рр., членами якого були М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. Ідеали кирило-мефодіївців поєднували соціальний,.« національний і політичний аспекти і фунтувалися на принципах християнської етики (з якою, щоправда, певною мірою конфастував бунтарський радикалізм Т.Шевченка). Члени братства нечітко уявляли суспільство соціальної справедливості, втім, були одностайні в тому, що першим кроком на шляху до його розбудови має стати скасування кріпосного права, рівність усіх слов'янських народів у межах спільнослов'янської федерації на засадах; демократичного самоврядування. Права і свободи людини вони розуміли і у гармонії з вищими суспільними інтересами. Такі погляди за духом цілком відповідали демократичним і соціалістичним пошукам на Заході другої чверті XIX ст.
Важливим етапом становлення української соціал-демократичної традиції можна вважати діяльність братств ("громад"), які виникли на початку 60-х рр. XIX ст. у великих містах України — Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та ін. Провідна роль у суспільно-політичному житті українського суспільства належала Київській громаді, очолюваній Володимиром Антоновичем. Погляди громадівців цілком відповідали загальному духу народництва, що зароджувалося в Російській імперії, представники якого виступали за соціальну справедливість і демократизацію всіх аспектів життя суспільства. Саме тоді на суспільно-політичній і літературній арені засяяла зірка Михайла Драгоманова. Три наступні десятиліття його життя були сповнені завзятою працею і невтомною боротьбою за краще життя свого народу. "Життя воєнним табором тяглося" — цими словами великого І.Франка стосовно себе сміливо можна схарактеризувати й життя М.Драгоманова. Працюючи для сучасності, прагнучи у досвіді минулого, у здобутках інших народів, інших культур вловити важливі імпульси для піднесення соціальної і культурної ініціативи власної нації для якомога швидшого її повернення в сім'ю культурних націй, Драгоманов найменше дбав про догоду якимось авторитетам або пануючій "моді". Починаючи з років учнівства у полтавській гімназії, він, як справедливо зазначила С.Русова у рецензії на перший том "Собрания политических сочинений" М.П.Драгоманова, "завжди вирізнявся незвичайною незалежністю думки й непохитною переконаністю", і ця незалежність вченого йшла зовсім не від фальшивих амбіцій, а від історичної ерудиції та широти політичного й наукового синтезу, притаманних йому.
Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. у Гадячі на Полтавщині, в сім'ї дрібномаєтних дворян, нащадків козацької старшини. Його батько, поділяючи ліберальні погляди того часу, словом і ділом допомагав своїм селянам; він був людиною дуже освіченою, збирав народні пісні, складав вірші українською мовою. "Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...", — напише згодом Михайло Петрович. Дядько Михайла, Яків Драгоманов, котрий служив прапорщиком полтавського, піхотного полку за часів наполеонівських війн, у молоді роки був членом київського масонського Товариства об'єднаних слов'ян, за що пісня придушення повстання декабристів потрапив до Петропавлівської фортеці. І хоча за відсутністю складу злочину його незабаром звільнили, він до кінця життя перебував під суворим наглядом поліції.
М.Драгоманов з дитячих років вільно володів українською і російською мовами, до знання яких згодом додалося ще п'ять європейських мов. Роки учнівства у Гадяцькому повітовому училищі й Полтавській гімназії були часом накопичення знань, розширення кругозору, формування стійкого інтересу до новітніх політичних течій. Михайло вже тоді вражав вик- нздачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працездатністю й освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що "книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо". Восени 1859 р. Михайло вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. З дитинства вбираючи в сім'ї ліберально-гуманістичні погляди, юнак близько сприймає народницькі ідеали. Але, на відміну від більшості українофілів тих часів, його цікавить не так національно-етнографічний, як соціально-економічний бік визвольного руху. Конче важливим у становленні М.Драгоманова як політичного і громадського діяча був його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої (тепер Тарасової) гори. Палкі слова юного промовця про те, що кожен, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець, виявилися пророчими. Дружина Драгоманова, Подібно до багатьох студентів і випускників Людмила Міхайлівна. Київського університету 50—60-х рр., М.Драгоманов бере участь в організації недільних шкіл, проте розходиться у поглядах із найбільш радикальними "хлопоманами"-народниками, не схвалюючи їхнього надмірного захоплення націоналізмом. Тоді ж він близько сходиться з Володимиром Антоновичем і в 1863 р. вступає в Київську громаду члени якої у цей період зазнавали жорстоких утисків з боку влади. Незабаром М.Драгоманов стає одним із лідерів цієї організації. У поглядах Драгоманова найпослідовніше відбився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: "По обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем".
Після того, як М.Драгоманов закінчив навчання, його залишили в університеті на викладацькій роботі. Від 1864 р. він починає читати лекції з всесвітньої історії, обіймаючи посаду приват-доцента. У тому ж 1864 р. Михайло Петрович одружився з акторкою Людмилою Михайлівною Кучинською (1842—1918), котра все життя була його вірною помічницею та берегинею родинного вогнища. Створення власної сім'ї, необхідність фінансово підтримувати молодших брата і сестру поставили його в доволі скрутне матеріальне становище. Із середини 1860-х рр., значною мірою заради надто скромних гонорарів, М.Драгоманов співробітничає з ліберальними загальноросійськими періодичними виданнями, друкуючись у "Санкт-Петербургских ведомостях" і "Вестнике Европьі". Це сприяє тому, що його ім'я стає відомим освіченій публіці в усій імперії. Писав він переважно про становище селянства і і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддавав критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії і федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідною мовою, зокрема й українською.
У цей час його соціально-політичні переконання мали вельми загальний ліберально-демократичний характер. В ідейному відношенні він пов'язував себе з близькими його сім'ї традиціями українського декабризму та ідеями кирило-мефодівців. Проте він дедалі глибше зазнавав впливу модних тоді на Заході соціалістичних концепцій, передусім прудонізму. Ідеалом Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини і терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним кредо для наступних генерацій українських діячів: "Чиста справа потребує чистих рук". Український соціалізм у драгоманов- ській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху в другій половині XIX—на початку XX ст.
Залишившись на викладацькій роботі в Київському університеті, М.Драгоманов активно береться за наукові дослідження і в 1869 р. публікує працю "Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит", яку в тому ж році захищає як магістерську дисертацію. Римську імперію, без жодної ідеалізації її, він оцінює як прогресивне явище, адже на початку III ст. там були урівнені в правах усі вільні жителі провінцій із громадянами столиці-завойовника. Подібного факту в історії раніше не спостерігалося.
У 1870—1873 рр. М.Драгоманов перебував у науковому відрядженні в Європі. Ця поїздка, крім власне наукових результатів, дала йому можливість глибше ознайомитися з ідеями західного соціалізму, зокрема марксизму, котрий він сприйняв досить критично. Сам Драгоманов вважав себе соціалістом, але розумів соціалізм не як учення про класову боротьбу, а як ідею соціальної справедливості переважно в етичній площині. Поступово його соціально-філософські погляди стають більш чіткими і виразними. Реальним ідеалом він вважає демократичний федералізм, основу якого мають становити самоврядні общини й автономні національно-політичні утворення.
Цілковито в дусі часу київський мислитель схвалював основні принципи позитивістсько-еволюціоністського світогляду і покладав неабиякі надії на суспільний прогрес. Підґрунтям останнього, на його думку, мали бути науково-технічні досягнення й удосконалення суспільно-політичного устрою шляхом проведення планомірних і послідовних реформ. Прогресивним Драгоманов вважає все те, що знаменує рух до свободи і заснованого на ній права як вищих загальнолюдських цінностей, з урахуванням національних форм і особливостей їх тлумачення та реалізації.
Живучи в Європі, М.Драгоманов через свого київського друга С.Подолинського, котрий виїхав на Захід на кілька років раніше, налагоджує зв'язки з російською політичною еміграцією і незабаром зближується з П.Лавровим. Під час поїздок до Львова М.Драгоманов познайомився і молодими галицькими демократами І.Франком і М.Павликом, суттєво вплинувши на становлення їхнього світогляду.Повернув-шись до Києва, М.Драгоманов обіймає посаду штатного доцента кафедри античної історії й активно занурюється в діяльність Старої громади. Під впливом В.Антоновича він захоплюється україно-знавством, головним чином фольклористикою. Разом з іншими громадівцями він ідійснює велику роботу збирання й систематизації українських народних пісень, активно працює у київському Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, членами якого були майже всі діячі Старої громади. У 1874—1875 рр. у співавторстві з В.Антоновичем М.Драгоманов видає двотомник "Історичних пісень малоруського народу". А втім, суспільно-політичні погляди лідерів київських громадівців дедалі відчутніше розходились. В.Антонович головну увагу приділяв національно-культурницькій роботі, тоді як М.Драгоманов проголошував пріоритетність соціально-політичних завдань, обстоюючи перехід від суто національної культосвітньої діяльності до власне політичної боротьби спільно з представниками ліберального й демократичного рухів Росії.
Характерною рисою світогляду зрілого М.Драгоманова було визнання пріоритетності свободи особистості над класовими і національними інтересами, універсальних загальнолюдських цінностей над культивуванням національної винятковості. З цих позицій він починає критикувати український культосвітній рух, що намагався бути принципово аполітичним. Тут серед київських громадівців найближче до нього були економіст М.Зібер та антрополог і етнограф Ф.Вовк (відомий у Росії як Ф.Волков). Розбіжності у поглядах ще не були причиною розколу Старої громади, тим паче, що М.Драгоманов не заперечував важливості національно- культурницької роботи. Однак соціал-демократичні переконання, яких він не приховував, призвели до того, що він перетворився на мішень для нападів ретроградів. Врешті-решт за доносом М.Юзефовича в 1875 р. Драгоманова було звільнено з Київського університету за "неблагонадійність". На знак протесту у відставку з професорської посади пішов і його найближчий друг М.Зібер. Підписання царем у травні 1876 р. горезвісного Емського указу, яким заборонялося українське друковане слово, примусило київських старогро- мадівців перенести свою видавничу діяльність за кордон. У 1876 р. Стара громада на власний кошт делегує М.Драгоманова в Європу. Після нетривалих зупинок у Львові та Відні він оселяється в Женеві, де й розгортає бурхливу видавничу діяльність: засновує журнал "Громада", видає книжки українською, російською та кількома західноєвропейськими мовами. Упродовж 1878—1883 рр. вийшло друком п'ять томів альманаху "Громада", який став першим українським громадсько-політичним періодичним виданням. Побачили світ чимало творів видатних українських і російських мислителів, зокрема Т.Шевченка (без цензурних виправлень) та О.Герцена, погляди якого були особливо близькими М.Драгоманову. Сам Михайло" Петрович також активно друкується в різних європейських виданнях.
М.Драгоманов усі роки перебування на Заході найтіснішим чином був пов'язаний із російською демократичною еміграцією. У 1881— 1883 рр. він редагував журнал "Вільне слово", при цьому рішуче засуджуючи революційний тероризм. Незважаючи на постійні нестатки, М.Драгоманов частину своїх гонорарів неодмінно вкладав у видавничу і діяльність. Драгоманова незмінно оточували друзі та однодумці, пов'язані з ним ще з київського періоду життя, — С.Подолинський, Ф.Вовк, М.Зібер, Я.Шульгін і галицький учений М.Павлик. Члени Женевського гуртка підтримують дружні стосунки з російськими опозиціонерами, котрі опинилися в еміграції, зокрема з анархістом М.Бакуніним і соціалістом П. Лавровим. Серед політичних праць М.Драгоманова тих років, написаних переважно українською мовою, слід зазначити "Вступне слово до "Громади"! (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Пропащий час - українці під Московським царатом (1654—1876)" (1880), "Історична Польща і великоросійська демократія" (1883).
Багато в чому пророчими виявилися його публікації стосовно розташування політичних сил у Європі, зокрема співвідношення й тенденцій дальшого розвитку "німецтва" і "російства", польського та українського рухів. Останній М.Драгоманов оцінював цілком тверезо, без романтичного захвату, наголошуючи на його слабкості й нездатності до дієвої боротьби за створення незалежної держави. При цьому він рішуче заперечував "етнографічний націоналізм" і розробляв ідею розбудови української політичної нації, підкреслюючи особливе значення для України російської культури як з'єднувальної ланки у сприйнятті передових європейських ідей. В еміграції МДрагоманов не припиняє наукових досліджень у царині фольклористики. Публікуються його "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881) і двотомник "Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст." (1883—1885). На превеликий жаль, завантаженість видавничими справами й публіцистичною діяльністю практично не залишали часу на науково-дослідницькі заняття, тому талант Драгоманова як ученого-гуманітарія найширшого профілю і глибокого соціального мислителя розкрився далеко не повною мірою. Однак багато в чому завдяки зусиллям М.Драгоманова Європа знову (після XVII—XVIII ст.) заговорила про Україну.
Про видатне місце М.Драгоманова у суспільно-інтелектуальному житті останньої чверті XIX ст. свідчить той факт, що по смерті О.Герцена діти письменника-демократа саме Михайлові Петровичу передали архів свого батька. Київський мислитель фактично став ідейним і організаційним спадкоємцем справи О.Герцена. Тож не дивно, що на початку XX ст. лідери російської партії кадетів ("Партії народної свободи"), яка мала впливові філії у Києві та інших великих містах України, вважали Драгоманова своїм безпосереднім попередником.
Наприкінці 1870-х рр. М.Драгоманов дедалі відчутніше відходить від культосвітніх настанов Старої громади, полемізує з її представниками і піддає рішучій критиці національно-романтичну ідеалізацію української старовини. На цьому грунті від 1886 р. загострилися протиріччя між МДрагомановим і більшістю громадівців, що призвело до остаточного розриву зі Старою громадою, яка одразу припинила фінансування видавничої діяльності Драгоманова. Побоюючись переслідувань із боку влади в роки посилення реакції за правління Олександра III, Стара громада поступово згортала свою діяльність.
У 1889 р. М.Драгоманов погодився очолити кафедру загальної історії у щойно створеній Вищій школі в Софії і переїхав до Болгарії. Тут пройшли останні роки його життя.В останній період творчості М.Драгоманова, після його розриву зі "Старою громадою", були написані "Лібералізм і земство в Росії" (1889), "Дивацькі думки стосовно української національної справи" (1891) і "Листи на Наддніпрянську Україну" (1893). У цих працях виразно представлена його громадсько-політична позиція. Драгоманов послідовно виступає за перетворення Росії на принципах федералізму й автономії, за визнання культурної і мовної рівності всіх народів, які входять до її складу, за введення парламентаризму західного зразка у поєднанні із земськими органами самоврядування. Земському рухові Драгоманов надавав велике значення, вбачаючи в ньому не тільки зародки демократичного суспільства, а й основу суспільного спротиву самодержавно-бюрократичному диктату. До мемуарного жанру належать написані М.Драгомановим "Австро- російські спогади" (1889—1892), присвячені зародженню відносин Михайла Петровича з галицькими культурно-політичними діячами. Збереглось чимало листів Драгоманова до І.Франка. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова, які можна схарактеризувати як соціал-демокра-тичні й конституційно-федералістські, в цілому поєднувалися з його позитивістськи-еволюціоністським філософським світоглядом, доповнюваним високою громадянською самосвідомістю. Йому повною мірою було властиве прагнення гармонійно поєднувати свободу особистості із суспільним благом у межах того суспільного ладу, який соціал-демократія наступних десятиліть назве "соціальною державою". Визнаючи цінність і значущість кожного народу, неповторність національних мов і культур, обов'язковість дотримання прав українського народу, Драгоманов, утім, не абсолютизував етнонаціональний момент в історії та громадському житті України. Обстоюючи права українського народу на збереження і розвиток власної національної культури і мови, він наблизився до розуміння політичної нації як громадянської спільноти людей, котрі мешкають на одній території і перебувають у взаємовідносинах відповідно до ухвалених ними конституційних принципів.
При цьому М.Драгоманова однаковою мірою відштовхували як сучасний йому капіталізм із жорстокою експлуатацією людини людиною і соціально-економічною нерівністю, так і бюрократизм абсолютистської унітарної держави з безправ'ям людини перед свавіллям чиновників. Разом із тим, він ніколи не вважав, що радикальні революційні методи здатні поліпшити суспільне становище, категорично заперечуючи політичний тероризм у всіх його проявах. Тож не варто дивуватися, що Драгоманов, котрий мав величезний авторитет серед української інтелігенції, конституційно налаштованих кіл російського суспільства, а також у соціалістичної і демократичної громадськості Європи, наражався на абсолютне нерозуміння з боку українських, російських та польських націоналістичних і шовіністичних сил. Українські націоналісти дорікали йому в космополітизмі та москвофільстві; російські шовіністи, радикали і революціонери, ображені критикою їхнього централізму ("Історична Польща і великоросійська демократія"), бачили в ньому українського націоналіста; а деякі польські часописи відверто називали його "московським агентом".
Виснажлива робота, постійні матеріальні нестатки, розбіжності у поглядах зі старими друзями остаточно підірвали і без того слабке здоров'я Михайла Петровича. 20 червня 1895 р. зупинилося серце цієї видатної людини. Поховали його у Софії. По смерті чоловіка Людмила Михайлівна Драгоманова повернулася до Києва, де й дожила до початку громадянської війни. Вплив М.Драгоманова в останні роки життя і після його смерті особливо сильно відчувався в Галичині (там жили його друзі-учні І.Франко і М.Павлик), де свобода слова більшою була, ніж на українських теренах, які входили до складу Росії. Проте й у Галичині, й у рідному Києві на зламі століть діяли так звані драгомановські гуртки помірної соціал-демократичної орієнтації.
У відозві групи українців-студентів у Кракові, написаній і виголошеній у зв'язку зі смертю Драгоманова В.Стефаником у 1895 р., йшлося про спадщину М.Драгоманова як невід'ємну складову української культури,що "має велику вагу не лише в теперішності, вона буде мати рішуче актуальне значення і на майбутнє". Тоді ж Франків журнал "Житє слово" обгрунтував необхідність повного видання і вивчення наукових праць та величезного епістолярію вченого: "Зберегти пам'ять великого покійника, використати для народного проступу всі ті сімена широких і здорових думок, які розсипані в його писаннях, — от велике завдання товаришів і по- читателів М.П.Драгоманова... Чим швидше наша суспільність, а особливо наша інтелігенція дійде до спокійного розбору, до позитивного використання його багатої духовної спадщини, тим ліпше для неї". Після революцій 1905 і 1917 рр. ідейна спадщина М.Драгоманова привертає пильну увагу помірних соціалістів і лібералів-демократів, котрі входили до Центральної Ради. Передовсім це стосується лідерів партій українських соціалістів-федералістів Д.Дорошенка і С.Єфремова, а також українських федералістів-демократів на чолі з В.Науменком.Отже, підсумовуючи, можна впевнено стверджувати, що М.Драгоманов був першим українським теоретиком соціал-демократії, котрий стояв урівень із передовою демократичною і соціалістичною думкою Європи свого часу, а багато в чому навіть випереджав її.