Український політичний діяч

Шародився 27 жовтня 1889 р. в Катеринославській гу­бернії неподалік від села Гуляйполе в сім'ї колиш­нього селянина-кріпака. Закінчив початкову школу, був під­паском, потім працював у сільській кузні, на чавуноливарному заводі. В 1906 р. вступив у гурток молоді української групи хліборобів-анархістів. Не маючи чіткої програми, група вважала своєю метою «експропріацію», а фактично займалася розбоєм. Н. Махно був тричі заарештований. У березні 1910 р. його разом із 16 членами групи Одеський військово-окружний суд у м. Кате­ринославі засудив до страти, проте через неповноліття кару було замінено безстроковою каторгою.

У Бутирській тюрмі Махно займався самоосвітою, ознайо­мився з азами анархізму. Звільнений під час Лютневої рево­люції 1917 р., він повернувся до Гуляйполя. Висунув ідею про розподіл землі, знайшовши чимало прихильників серед селян- земляків. Незабаром його обрали головою селянської спілки і керівником місцевої Ради селянських депутатів. На цих посадах він за кілька місяців виконав свої передвиборні обіцянки: влітку 1917 р. влада в Гуляйполі перейшла до Ради, яку він очолював, панське й церковне землеволодіння перестало існувати за два місяці до прийняття Декрету про землю.

У період окупації України німецькими військами Махно на певний час виїхав до Москви, де відвідував лекції анархістів, есерів і більшовиків. У червні 1918 р. він знову виїхав в Україну. Повернувшись до Гуляйполя, Махно створив повстанське військо, яке пізніше отримало назву революційно-повстанської армії. В командуванні військом блискуче виявився його воєн­ний талант, він досконало володів тактикою партизанської війни. У листопаді 1918 р. махновці здійснили свій перший рейд, прой­шовши з боями Олександрівський, Маріупольський, Бердянсь­кий і Павлоградський повіти. ЗО грудня в результаті згоди між «Революційним штабом» махновців і Катеринославським губревкомом про спільну боротьбу проти білих, німців і гетьманців, Нестор Махно був призначений головнокомандувачем більшо­вицької революційної робітничо-селянської армії Катерино­славської губернії.

Махно став союзником Червоної армії, однак зберіг за собою певну воєнну, політичну та економічну самостійність. Він кон­тролював десятки волостей навколо Гуляйполя, проводив у них незалежну економічну політику, яка забезпечувала йому вели­чезну популярність та підтримку серед селянства. Усіляко сприяв утворенню комун, забороняв населенню керованих ним райо­нів брати участь у проведенні продрозверстки.

У цей час армія Махна активно протистояла білогвардій­ським військам. Його частини успішно штурмували Катерино­слав, а з початку 1919 р. у складі Задніпровської дивізії брали участь у боях з Петлюрою і Денікіним. За участь у розгромі Денікіна Махно був представлений до нагородження орденом бойового Червоного Прапора. Однак відверті розбіжності у селянському питанні поступово загострили відносини Махна з радами. В травні 1919 р. під час наступу денікінців його бригада самовільно залишила фронт і почала відкриту боротьбу з радян­ською владою. Проти партизанщини виступив А. Троцький. За його наказом у червні 1919 р. К. Ворошилов заарештував і розстріляв 8 чол. зі штабу повстанської армії. Тоді Н. Махно повернув свої війська проти червоних.

Із наступом Денікіна Н. Махно продовжував партизанську боротьбу в районі Гуляйполя в тилу білих. Після повернення червоних напруження у відносинах залишилося, іноді перехо­дячи в збройні сутички. Проте пропозицію Врангеля про спільні дії Махно відхилив.

У січні 1920 р. командування Червоної армії запропонувало Н. Махну направити його частини на Західний фронт, той відмо­вився і відновив боротьбу проти радянської влади. Всеукррев- ком оголосив махновців поза законом, однак спроби розгро­мити їх не мали успіху. Махновці здійснювали рейди по Украї­ні, вбивали радянських працівників і продзагонівців. Восени 1920 р. було укладено останню угоду Махна з ра­дянською владою. Його дивізії брали участь у штурмі Переко­пу і звільненні Криму. Після перемоги частину махновських військ, яка знову виступила проти рад, було роззброєно, а ко­мандирів розстріляно. З цього моменту почалася історія кри­вавої махновщини. Махно, який через поранення не брав участі у кримському поході, у 1921 р. зібрав ядро своєї армії. ЇЇ шлях — рейди по Україні, масові знищення радянських активістів, чекістів, червоноармійців, а також робітників і селян, які не бажали ставати під прапори Махна.

Після запровадження непу в Україні та оголошення повстан­цям амністії Махно переконався в безперспективності подаль­шої боротьби і в серпні 1921 р. перетнув кордон Румунії. Ру­мунська тюрма змінилася польською, потім німецькою і тільки у 1924 р. йому пощастило перебратись у Францію. В Парижі він виступав у пресі анархістів.

Помер у 1934 р.