Український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, історик, економіст

Народився 22 березня 1870 р. в с. Бронниці поблизу Могилева-Подільського в родині священика. Навчав­ся в духовних семінаріях Кам'янця-Подільського, Тифліса та Києва. З 1892 по 1896 р. навчався у Київській духовній академії, Де прилучився до збирання та запису українського фольклору, матеріалів з історії церкви. Разом з В. Антоновичем та М. Грушевським працював над підготовкою біографічного словника діячів українського руху. Перша наукова праця молодого дослід­ника, опублікована 1896 р. і присвячена моральному та соціаль­ному стану духівництва XVIII ст., викликала невдоволення церковного начальства, закріпивши за її автором репутацію неблагонадійного. Того самого року О. Лотоцький здобув сту­пінь кандидата богослов'я, проте знайти роботу за фахом не зміг. Влаштувавшись до Київської палати державного контролю, самотужки опанував основи економіки та фінансів.

Водночас активно співробітничав з українським видавни­цтвом «Вік», обминаючи утиски цензури, домігся видання чис­ленних збірок творів українських письменників, що було уні­кальним для того часу. Активно працював у літературно-публі­цистичному жанрі, написав низку статей про становище духів­ництва XVIII ст., розвиток духовних шкіл, підготував матеріали з історії Поділля, церковних братств, біографічні нариси про Т. Шевченка, І. Некрашевича та ін. Він автор численних проек­тів, розробок у галузі економіки та фінансів.

Переїхавши 1900 р. до Петербурга, активно сприяв видан­ню творів українських письменників; разом з іншими прогре­сивними діячами боровся за скасування указу 1896 р. про забо­рону української мови (1905 р. указ було частково відмінено); допомагав у підготовці документів української фракції Держав­ної Думи; виступав з доповідями в українському клубі «Грома­да», з 1908 р. — активний член Товариства українських посту­повців (1912 р. очолив його), організував при ньому нелегальний Український вільний університет, що діяв до 1917 р.

Після Лютневої революції О. Лотоцький розпочав активну політичну діяльність, був делегатом Українського національно­го конгресу (1917). За призначенням Тимчасового уряду з травня 1917 р. був губернатором Буковини та Покуття, з вересня — член Української партії соціалістів-федералістів. У січні 1918 р. був генеральним писарем, а згодом державним контролером в уряді Центральної ради; в уряді П. Скоропадського обіймав посаду міністра віросповідань, обстоював автокефальність ук­раїнської православної церкви. За часів Директорії був послом у Туреччині, виявивши на цій посаді неабиякі дипломатичні здібності. Після окупації Туреччини військами Антанти в бе­резні 1920 р. виїхав до Відня, потім до Праги і Варшави. Упро­довж семи років в Українському вільному та Варшавському університетах викладав церковне право та історію православної церкви. У Празі написав багато статей з історії української церкви та церковного права, нариси про українських політич­них діячів тощо.

З 1929 р. О. Лотоцький — професор Варшавського універ­ситету, а з 1930 р. — організатор та директор Українського наукового інституту. Видав 13-томне зібрання творів Т. Шевчен­ка, фундаментальні роботи «Автокефалія» (1935), «Мазепа», «Діяртуш П. Орлика», роботи з економіки та демографії Украї­ни, низку публіцистичних статей, збірки документів з україн­ської історії. Праці вченого неодноразово перевидавалися в Європі та Америці.

У 1927—1930 рр. був членом уряду екзильного УНР, заступни­ком прем'єра. Вшановуючи авторитет ученого, 1937 р. польський уряд запропонував йому польське громадянство і місце в сена­ті, проте він відмовився.

Автор майже 2 тис. літературних, публіцистичних, науко­вих, мемуарних творів.

Помер 22 жовтня 1939 р. у Варшаві (згодом прах було пере­везено до США).