(псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яровенко та ін.)

Український письменник, просвітитель, педагог, етнограф, організатор видавничої справи

Народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині Сумська область) в родині відстав­ного офіцера.

Багатогранна спадщина Б. Грінченка, на жаль, мало вивчена, повністю не видана, значна частина його праць надрукована у російських і галицьких періодичних виданнях кінця XIX ст. Сучасні дослідники намагаються уникнути як ідеалізації спад­щини цього діяча, так і вульгарно-соціологізаторського спотво­реного її аналізу.

Одинадцяти років вступив до реальної школи Харкова. На формування його світогляду значно вплинули зв'язки з револю­ційним народницьким рухом, який на Харківщині був досить розвиненим у 70-х роках XIX ст. Знайомство з діячами гуртка революційних народників призвело до виключення з Харків­ської реальної школи (1879), арешту, подальшої заборони здо­бути не тільки вищу, а й середню освіту. Після довгих пошуків Б. Грінченко усвідомив безперспективність терористичної діяль­ності, прийшов до обстоювання ідеї легально-просвітницької роботи в ім'я усвідомлення українським народом необхідності власного національного визволення. Склавши екстерном екза­мен на звання народного вчителя, Б. Грінченко з 1881 по 1894 р. учителював у школах Харківщини та Сумщини.

Як педагог, він бачив недосконалість системи освіти в само­державній Росії. Його педагогічні праці: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та десятки статей на педагогічні теми пору­шували найважливіші проблеми: злиденне матеріальне стано­вище школи і вчителя, пристрасне обстоювання засад народної педагогіки, вимога навчання рідною мовою, роздуми про осо­бистість народного вчителя, його освітній ценз.

Укладені Б. Грінченком «Українська граматика до науки читання й писання» та читанка «Рідне слово» — перші книги для читання в школі українською мовою — були популярними упродовж кількох десятиліть.

Б. Грінченко — один із засновників Братства Тарасівців (1892), член Української радикальної партії (1904), пізніше очо­лив її ліву течію. У 1905 р. УРП об'єдналася з УДП, утворивши Українську демократично-радикальну партію.

У 1884—1900 рр. працював на різних посадах у чернігівсь­кому земстві. Був одним із керівників нелегального гуртка інте­лігенції — чернігівської Громади; зумів в умовах жорстких цен­зурних заборон організувати видання бібліотеки українських книжок (усього 45 видань накладом близько 200 тис. примір­ників).

Б. Грінченко зробив вагомий внесок у культурно-громад­ську справу, упорядкувавши у книзі «Каталог музея украинских древностей» матеріали про знамениту колекцію відомого збирача старовини і мецената української культури В. Тарновського.

1902 р. переїхав до Києва. Упродовж 1902—1904 рр. разом із дружиною М. Загірньою на прохання членів київської Старої громади та за дорученням редакції журналу «Киевская стари­на» працював над упорядкуванням «Словаря української мо­ви», за що йому Російською АН було присуджено другу премію ім. М. Костомарова і який дістав високу оцінку вітчизняних і зарубіжних фахівців.

З 1905 р. — редактор української щоденної газети «Гро­мадська думка», з 1906 р. — журналу «Нова громада».

Вагомим внеском в українську фольклористику й етногра­фію другої половини XIX ст. були праці Б. Грінченка «Литература украинского фольклора...», «Яка тепер народна школа в Україні» (обидві 1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906), збірка «Думи кобзарські» (1895) та три книги «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (т. 1—3, 1895—1899).

З широких світоглядних позицій осмислював Б. Грінченко зв'язки української культури з культурою інших народів. Він багато перекладав, вільно володів німецькою і французькою мовами, вивчав італійську. З російської перекладав О. Пушкі­на, І. Тур гене ва, О. Плещеєва, А. Майкова, М. Салтикова-Щедріна, В. Короленка, І. Буніна. Особливий інтерес у нього викли­кали твори класиків німецької літератури Ф. Шиллера. Й. В. Гете, Г. Гейне. Переклад балади «Лісовий цар» Гете став одним з найкращих у дожовтневий період перекладів українською мо­вою. Особливу увагу Б. Грінченко приділяв збагаченню репер­туару українського театру досягненнями світової драматургії. Серед здійснених ним в останні роки життя перекладів — дра­ми Г. Гауптмана, Г. Ібсена.

У драматичних творах Б. Грінченка змальовано життя й діяльність трудової інтелігенції, селян, розкрито моральну по­рожнечу міщанства. Він автор низки драматичних творів, кількох повістей, близько 50 оповідань, шести поетичних збірок. Свого часу А. Кримський відзначив, що Б. Грінченко найбільш талановито виявив себе у прозі.

Однією з найважливіших проблем, досліджуваних у повістях, була проблема взаємин інтелігенції і народу («Сонячний промінь», 1890; «На розпутті», 1891), а також зображення класово­го розшарування в українському селі в період наступу капіта­лізму («Серед темної ночі», 1900; «Під тихими вербами», 1901). У малій прозі Б. Грінченка визначною була тенденція до психо­логізації образів-персонажів. Йому вдалося відійти від старої етнографічно-побутової манери письма в оповіданнях «Дзво­ник» (1897), «Каторжна» , «Украла» (1891), «Як я вмер», «Сама, зовсім сама» (обидві 1885), «Олеся» (1890), «Чудова дівчина» (1884) та ін. Політичні погляди Б. Грінченка відображені у напи­саній ним програмі УДРП та в «Листах з Над дніпрянської Украї­ни» (газ. «Буковина», 1892—1893).

Великого значення набула діяльність Б. Грінченка на посаді керівника Київського товариства «Просвіта» (1906—1909), на­самперед у справі організації літературно-мистецьких вечорів, бібліотек, видавничої справи.

Помер б травня 1910 р. в Оспедалетті (Італія). Похований у Києві.