У шерензі відважних полководців, які боролися з чужоземними загарб­никами, особливе місце займає Дмитро, воєвода при князі Мстиславі Уда­лому під час його перебування в Галицькій землі, який потім служив Дани­лові Романовичу, правителю Галицько-Волинської держави. Саме йому в 1240-му році Данило Романович довірив оборону Києва від полчищ Батия.

Про походження, місце і час народження воєводи Дмитра майже нічо­го не відомо. Уперше він згаданий літописцем при описанні подій 1219 ро­ку, коли Мстислав Удалий зі своїм молодим зятем Данилом вів у Галиць­кій землі запеклу боротьбу з переважаючими силами угорців і поляків.

Дмитро був одним з воєначальників галицько-волинських полків у битві на берегах Калки, де воював разом із Мстиславом і Данилом. До­віра, яку відчував до нього Данило Романович уже будучи правителем об'єднаної Галицько-Волинської держави, свідчить про те, що Дмитро був його соратником протягом багатьох років і виявив себе як досвідче­ний і відважний воєначальник.

Данило Романович затвердився в Києві наприкінці 1239 року, коли половину Русі вже зруйнували і розорили монгольські орди. У грудні 1237 року вони спалили Рязань, а на початку 1238-го зруйнували й понівечіли усю Володимиро-Суздальську землю. Стомлені зимово-весняною кампа­нією, монголи відійшли в прикаспійські степи, щоб відновити сили й наступного року продовжити завоювання Русі. З березня 1239 року во­ни знищили Переяслав і, розграбувавши околишні землі, рушили на Чер­нігівщину. Князь Мстислав Глібович, що вийшов їм назустріч, був роз­громлений і ледь врятувався втечею, а загарбники 8 жовтня 1239 року захопили і вщент спалили Чернігів.

Наприкінці осені 1239 року монгольські війська, якими командував Менгухан, підійшли до Києва з лівого берега Дніпра. Літописець повідом­ляє, що вони були вражені красою і величчю міста. Менгухан зажадав, щоб кияни здали місто, однак обурені мешканці Києва відкинули ульти­матум і вбили послів. Це був відвертий виклик, після якого ніхто не сум­нівався, що проти столиці буде почато велику каральну експедицію. Князь Михайло Всеволодович, переляканий небезпекою, втік в Угорщи­ну, і в місто, за схваленням його мешканців, наприкінці 1239 року вступив Данило Романович. Однак, побоюючись, що не вистачить сил перемогти страшного ворога, він змушений був відправився в Угорщину і Польщу, щоб переконати західних правителів у необхідності спільної оборони. За­мість себе в Києві він залишив тисяцького Дмитра, який займався підго­товкою міста до оборони.

Восени 1240 року величезне військо Батия з найкращими на той час китайськими облоговими машинами підійшло до Києва. Кияни знали про лихо, що насувається, і мали час підготуватися до облоги, а жителі прилеглих сіл укрилися за міськими стінами та у лісових хащах. За сло­вами літописця, навколо міських стін стояв страшенний гамір від скри­піння возів, ревіння верблюдів та іржання коней. З Батиєм були кілька його братів, а також досвідчені монгольські воєводи Бурундай і Менгухан, що брали Рязань, Володимир, Суздаль, Переяслав і Чернігів.

Літописи по-різному описують оборону і падіння Києва в 1240-му ро­ці. За Лаврентіївським списком, місто було взяте на Миколин день, а Псковський літопис повідомляє, що Київ оборонявся 10 тижнів і 4 дні, тобто більше двох з половиною місяців. Папський легат Плано Карпіні, який бачив руїни міста через п'ять років після його розорення, писав, що Київ тримався багато днів.

Батий, не сподіваючись узяти місто змором, здійснив кілька штурмів, що закінчилися невдачею. Тоді, дочекавшись приморозків, що скували струмки і болотисту місцевість у районі сучасного Хрещатика, він підвів стінопробивні машини до Лядських воріт, менш могутніх, ніж знамениті Золоті. Облогові машини працювали безупинно. Нарешті, в ніч на 5 груд­ня, ворота були зруйновані, і монголи, яких було значно більше, перебо­рюючи завзятий опір тих, що оборонялися, захопили майже усе Верхнє місто, крім його найдавнішої частини. Літній тисяцький Дмитро боровся в перших рядах і був тяжко поранений. Воїни на руках винесли його з бою. Разом із захисниками міста, що залишилися в живих, Дмитро ук­рився у Дитинці на Старокиївській горі, який не був ще взятий ворогом.

По цій лінії стін Дитинця, споруджених ще за часів Ольги і її онука Володимира, кияни утримували оборону в ніч з 5 на 6 грудня. Але вранці військам Батия вдалося прорвати і її. Останнім оплотом захисників міста стала Десятинна церква з комплексом розташованих навколо неї старих князівських палат кінця X століття. У цьому храмі зібралося безліч людей. Монголи підвели до нього свої стінопробивні машини, і древні стіни роз­валилися під могутніми ударами.

Очевидець цих страшних подій, архімандрит Печерського монастиря Серапіон через три десятиріччя після падіння Києва писав, що земля бу­ла, як водою, напоєна людською кров'ю, безліч людей монголи погнали в рабство, а спустошені села навколо міста незабаром поросли молодим лі­сом. Археологічні розкопки красномовно підтверджують ці повідомлення. У ряді місць міста було виявлено згорілі будівлі і кістки загиблих людей. За словами Плано Карпіні, у 1246 році в Києві було близько 200 будинків. Кількість його мешканців скоротилося до однієї-двох тисяч, тоді як до по­чатку монгольської навали в Києві жило близько 50 тисяч чоловік.

Про доблесть, виявлену Дмитром під час оборони міста, свідчить той факт, що коли пораненого тисяцького привели до Батия, той з поваги до мужності воєводи зберіг йому життя і залишив при собі.

Захопивши Київ, Батий рушив на захід, спустошуючи Волинь і Га­лицьку землю. Данилові Романовичу не вдалося підняти угорців і поляків для спільної боротьби. Князі, що залишалися в Південно-Західній Русі, бігли на захід. Монголи стрімко наступали і вже до середини квітня 1241 року розбили польсько-німецькі війська в бою при Лігниці й угорсько- хорватські — при Шайо, після чого почали спустошувати Центральну Європу, правителі якої, подібно до російських князів, не зуміли об'єдна­тися для загальної оборони.

Увесь цей час тисяцький Дмитро знаходився при Батиї як почесний бранець. Прославлений завоюваннями і жорстокістю хан весь час радив­ся з ним. І хоча подробиці їхніх бесід невідомі, проте літописи донесли переказ про те, що Дмитро, дивлячись, як татари знищують Русь, радив Батию скоріше йти в Угорщину, поки її король не зібрався із силами. Цим воєвода сприяв тому, що монголи, зруйнувавши головні міста Галицько-Волинської землі, пронеслися через неї на захід, майже не чіпаю­чи розташованих осторонь від основних доріг сіл.

Якщо вірити цій розповіді, то багато в чому завдяки Дмитрові Південно-Західна Русь не зазнала такого тотального руйнування, як Середнє Подніпров'я і території Рязанського і Володимиро-Суздальського кня­зівств. Це дозволило Данилу Галицькому, який повернувся в рідні краї, за кілька років відновити сили Галицько-Волинської Русі. У наступні деся­тиріччя Галицько-Волинське князівство перетворилося на сильну держа­ву, що дорівнювала за масштабами тодішнім Угорщині, Чехії, Польщі й Литві, але всередині XIV століття вона загинула через династичні сму­ти і втручання у внутрішні справи сусідніх держав.