Український і російський філософ, мислитель, один із засновників європейського екзистенціалізму

Еародився 18 березня 1874 р. в Києві у родині, в якій панувала україноментальна атмосфера. У 1894—1895 рр. навчався в Київському університеті, проте через арешт за участь у соціалістичному русі не закінчив його. Упродовж 1898—1901 рр. перебував на засланні у Вологді. Після повернення до Києва зблизився з С. Булгаковим. У 1904 р. пере­їхав до Петербурга, де вступив у гурток 3. Гіппіус і Д. Мережковського. Друкувався в журналах «Новий путь», «Вопросы жизни». У 1908 р. переїхав до Москви. Активно співпрацював з філософами, що об'єдналися навколо видавництва «Путь» і Релігійно-філософського товариства пам'яті В. Соловйова. М. Бердяєв — один з ініціаторів створення Вільної академії духовної культури (1918). У 1920 р. став професором Московського уні­верситету. Цього самого року його було заарештовано, але невдовзі звільнено. У 1922 р. — новий арешт у зв'язку зі спра­вою «Тактичного центру».

1922 р. М. Бердяєв був змушений виїхати за кордон. Жив спочатку в Берліні, створив там Російський науковий інститут і став деканом його відділення. Брав участь у створенні Релігійно-філософської академії. 1924 р. переїхав у Францію. У лис­топаді 1924 р. під керівництвом М. Бердяєва у Парижі було відкрито Релігійно-філософську академію. З 1925 р. брав участь у зборах братства Св. Софії, читав лекції на зборах Російсько­го національного комітету. Брав участь у роботі літературного об'єднання «Кочевье». Був одним із засновників Ліги право­славної культури (1930—1935). У 1925—1940 рр. видавав релі­гійно-філософський журнал «Путь».

Погляди М. Бердяєва еволюціонували від легального марк­сизму (він автор оригінального творчого варіанта сучасного марксизму європейського рівня) та неокантіанства до христи­янського світогляду та філософського персоналізму. Залишив величезну філософську та публіцистичну спадщину. Більшість його праць перекладено багатьма іноземними мовами. Найваж­ливіші з них: «Новое религиозное сознание и общественность» (1907), «Духовный кризис интеллигенции» (1910), «Философия свободы» (1911), «Смысл творчества» (1916), «Философия неравенства» (1923), «Смисл истории» (1923), «О назначений человека» (1931), «Я и мир обьектов» (1934), «Дух и реальность» (1937), «О рабстве и свободе человека (опыт философии персонализма)» (1939), «Опыт эсхатологической метафизики» (1947), «Самопознание» (1947) та ін.

Філософська позиція М. Бердяєва ґрунтується на переко­нанні в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої він вбачав у поширенні науково-раціоналісгичного розумін­ня світу, яке «розриває» цей світ на суб'єкт і об'єкт. Подолання кризи, за М. Бердяєвим, полягає у «поверненні до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих пере­пон між суб'єктом і об'єктом. Має бути створено нову філосо­фію тотожності, за духом близьку до Шеллінгової, але збагаче­ну всіма новітніми завоюваннями».

Центральною проблемою філософських роздумів М. Бердяєва була проблема особистості, яку він розумів як духовну лю­дину, що не є частиною суспільства, а навпаки, суспільство — тільки частина (аспект) особистості. Людина як особистість має більшу цінність, ніж суспільство, держава, нація. Сенс історії, за М. Бердяєвим, існує як «розпад часу», перехід у «новий сон», «світ вільного духа».

Філософія та культурологічні погляди М. Бердяєва стали знач­ним внеском у світову гуманітарну культуру. Його ідеї справи­ли вплив на розвиток французького екзистенціалізму та світо­вого персоналізму.

Помер 24 березня 1948 р. у м. Кламар поблизу Парижа.