Український історик, археолог, етнограф, археограф

Народився ЗО січня 1834 р. у с. Махнівка Бердичівсько­го повіту Київської губернії. В 1850—1860 рр. навчав­ся на медичному, а потім на історико-філологічному факультетах Київського університету. Отримав ґрунтовні знання з історії, філософії, літератури, фольклору й етнографії, постійно займав­ся самоосвітою.

Ще в студентські роки посідав гідне місце в київській Громаді, що відіграла велику роль у духовному і культурному житті ук­раїнського суспільства. З ім'ям В. Антоновича пов'язане зарод­ження та розвиток українофільського руху.

Незважаючи на погрози поліції, у травні 1861 р. В. Антоно­вич від імені однодумців прочитав промову над труною Тараса Шевченка, яка засвідчила його лідерство серед прогресивно налаштованої інтелігенції.

В. Антонович — знаний український учений і педагог. Він блискуче читав лекції в Київському університеті (з 1878 р. — професор), працював в Археографічній комісії, готував доку­менти для «Архива Юго-Западной России». У 1863—1880 рр. був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1881 р. — головою Історичного товариства

Нестора Літописця. Разом із М. Драгомановим видав «Исторические песни малорусского народа», заснував при універси­теті нумізматичний музей. Його перу належить тритомне дослі­дження «Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета Св. Владимира».

В. Антонович усвідомлював велику роль козацтва в історії України, проте на відміну від істориків народницького напря­му зовсім не ідеалізував його. Він цілком об'єктивно оцінював причини і наслідки всіх пов'язаних із козацтвом подій. Його твори вирізняються лаконічністю, проблемною інтерпретацією фактів, монографічною глибиною висвітлення теми. Розробляю­чи вузлові моменти історії народу, вчений дав їх філософське обґрунтування. В його працях «Дослідження про козацтво» (1863), «Монографія з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885) вперше знайшла наукове висвітлення історія польсько- українських відносин, що становить зміст українського життя на Правобережній Україні від другої половини XVI ст. й до­нині. На думку вченого, українська історія була історією на­родних мас, покинутих своїми провідними верствами і змуше­них жити за законами, чужими їхнім поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціальні відносини. Це призводило до постійних козацьких повстань, гайдамацьких рухів, вікової кривавої боротьби, що скінчилася після занепаду Речі Поспо­литої остаточним поневоленням українського населення вже в межах Росії. Така головна концепція його лекцій «Курсу історії українського козацтва».

Звичайно, як і в кожного видатного історика, у В. Антоновича є положення відверто дискусійного характеру (свого часу де­які з них були спрямовані проти шовіністичних погодінських теорій), є концепції, щодо яких, очевидно, будуть сперечатися сучасні історики. Скажімо, теза про провідну роль нації. В історії трьох народів — російського, польського й українського — вчений виокремив визначальні для способу життя кожного з них ідеї: в росіян — принцип авторитету державної влади, звід­си — міцне самодержавство; у поляків — принцип аристокра­тизму, що тягне за собою боротьбу між різними верствами су­спільства; в українців — принцип вічовий, «принцип широкого демократизму й узнання рівного права політичного задля кожної одиноти суспільства». Проте для історії від цього тільки користь, адже свої погляди вчений обстоював у чесній науковій дискусії.

Помер 21 березня 1908 р.