Ісака Бабеля цілком справедливо можна вва­жати не тільки російським, а й українським пись­менником: адже на українській землі він народив­ся, тут здобув освіту, саме тут сформувався як громадянин і митець, тут збагатився найпершими й найгострішими життєвими враженнями від по­баченого і почутого.В автобіографії І.Е.Бабель писав, що він є си­ном єврейського торговця й народився на одесь­кій Молдаванці. Він казав Костянтину Паустовському, зустрічаючись із ним в Одесі: "Я не вибирав собі національність... Інколи мені здається, що я можу зрозуміти все. Але одного я ніколи не збаг­ну — причини тієї чорної підступності, яку так нудно йменують антисе­мітизмом".

І Бабель мав рацію. У ті дожовтневі роки нерідкими в царській Росії бу­ли масові знущання чорносотенців з єврейського населення, відомі в істо­рії як єврейські погроми. Такі ганебні явища не могли лишити байдужою вразливу юнацьку душу майбутнього віртуозного майстра короткого опові­дання. Про своє дитинство серед знедолених і зганьблених євреїв Бабель згодом розповість у творах "Історія моєї голуб'ятні" та "Перше кохання".

У 1915 р. Бабель переїхав до Петрограда. Йому довелося змінити кіль­ка професій: він працював у Народному комісаріаті освіти, у друкарні, був репортером, брав участь у продовольчих експедиціях, служив у Кінар­мії С.М.Будьонного, діставши, зрештою, багатющий матеріал для твор­чості. Адже відомо, що творча людина має багато побачити й почути, ввібрати найхарактерніше й найцікавіше або ж найпотворніше й жахли­ве, ретельно аналізуючи події та факти життя. Лише переживши різні си­туації, детально познайомившись із життям людей різних професій, ми­тець може створити твір, гідний уваги та схвалення громадськості. Отже, крім Божої іскри, що зветься талантом, потрібні глибокі й обширні знан­ня, а також уміння на підставі життєвих вражень створювати своїх героїв, які волею автора опиняються у драматичних, комічних, трагічних ситуа­ціях. І Бабель своєю творчістю довів, що вміє спостерігати, брати з жит­тя найсуттєвіше, робити суспільно значущі висновки.

Про серйозне ставлення до творчості, про надзвичайну вимогливість Бабеля до себе свідчать спогади К.Паустовського. От як описує він зус­тріч із Бабелем: "Він дістав зі столу товстий рукопис, надрукований на машинці. У ньому було не менше двохсот сторінок.Знаєте, що це? Я був здивований. Невже Бабель написав нарешті велику повість і зберіг цю таємницю від усіх? Я не міг у це повірити. Всі ми знали майже телеграфну стислість його оповідань. Ми знали, що оповідання, яке перевищує десять сторінок, він вважає роздутим і водянистим. Невже ця повість містить близько двохсот сторінок густої бабелівської прози? Це неможливо! Я глянув на першу сторінку, побачив назву "Любка Козак" і здиву­вався ще більше. Даруйте, — сказав я. — Я чув, що "Любка Козак" — це маленьке оповідання. Ще не опубліковане. Невже ви зробили з цього оповідання повість? Бабель поклав руку на рукопис і подивився на мене усміхненими очи­ма. У куточках його очей зібрались тоненькі зморшки. Так, — відповів він і почервонів від збентеження. — Це "Любка Ко­зак". Оповідання. У ньому не більше п'ятнадцяти сторінок. Але тут усі двадцять два варіанти цього оповідання... Невже ви вважаєте це надмір­ним? А от я поки не впевнений, що й двадцять третій варіант можна дру­кувати". Така принциповість, вимогливість до себе і дивовижна працездатність завжди були властиві творчості Бабеля.

Ця розмова з Паустовським відбулася в той час, коли Бабель уже пуб­лікувався в одеських виданнях, зокрема в журналах "Лава", "Силует", "Шквал", у газетах "Моряк", "Вечерние известия". Непоказні на вигляд мініатюрні збірочки письменника, що почали виходити друком від дру­гої половини 1920-х років, найменше нагадували розкішні видання вели­копанської прози. Нервова, наче пошматована фраза Бабеля нагадувала рвану рану. Характеризуючи суть оповідання, І.Е.Бабель зазначав, що во­но "тримається сплетінням окремих частинок. І сила цього зв'язку така, що її не розірве навіть блискавка. Це оповідання читатимуть. І пам'ята­тимуть. Над ним сміятимуться зовсім не тому, що воно веселе, а тому, що завжди хочеться радіти, коли людині таланить". Себе він вважав дуже щасливою людиною.

Бабель пишався своїми маленькими книжками. І не тому, що все в них вважав однаково цінним і вдалим, а тому, що бачив у них повагу до "методів роботи". Він належав до тих митців, котрі розуміли літера­турну діяльність як конче необхідну країні та людям роботу.

Про незвичайну і вразливу душу письменника дізнаємося, наприклад, із незавершеного оповідання "У бабусі" (1915): "Уроки я закінчив і взяв­ся читати книжку — я тоді читав "Перше кохання" Тургенєва. Мені все в ній подобалось: зрозумілі слова, описання, розмови. Але незвичайне тремтіння мене охоплювало, коли я читав сцену, де батько Володимира лупцює Зінаїду хлистом по щоці. Я чув свист хлиста, його гнучке шкіря­не тіло гостро, боляче, миттю впивалось у мене". Тому "Перше кохання" Бабеля, мабуть, і розраховане на читачів, які добре пам'ятають повість Тургенєва з однойменною назвою. У цьому па­радоксальному перенесенні тонких переживань тургенєвського підлітка в душу єврейського хлопчика — жертви пофому — весь Бабель, уся його естетика, тобто все те, чого він очікує від свого читача.

Здебільшого письменника цікавлять прості люди — з різними характе­рами, уподобаннями, відхиленнями, здібностями тощо. Та найбільше його приваблюють "дикі" люди (серед інтелігентів, зізнається він у листі до Горького, йому нудно) — це й діти, й козаки-кінармійці, й грабіжники з Молдаванки, тобто люди, які з різних причин (тимчасово або постійно) перебувають поза своєю національною культурою, стають "людьми взага­лі". Результат широкого і вдумливого інтересу письменника до різнохарак­терних, не схожих за темпераментом і ставленням до обов'язків людей, — уміння викликати у читача співчуття до кожного персонажу.

Провідною темою у творчості Бабеля є те, що всі люди схожі, сума відмінностей (національних, релігійних, психологічних, матеріальних то­що) занадто мала порівняно із сумою схожості. Про це Бабель майстер­но заявив в одному з перших своїх опублікованих оповідань — "Ілля Ісакович і Маргарита Прокопівна". Описана тут звичайна історія настільки зворушила Горького, що він оприлюднив оповідання в своєму часописі "Летопись" у 1916 р. Із благословення Горького, власне, й почався літературний шлях Бабеля. Одначе попри неабияку чарівність свого вчителя, Бабель зумів подо­лати спокусу бути лише слухняним учнем. Того ж 1916 р. у "Журнале журналов" вийшли друком кілька "дивних" нарисів — дивних навіть з погляду читачів і критиків того надміру зануреного в літературні химе­ри часу. Серед них був нарис "Одеса", в якому "малоросійські образи" Гоголя Бабель протиставив похмурій і туманній "петербурзькій" літерату­рі, якій, на його думку, бракує сонця. У тодішній літературі, вважав Ба­бель, лише Горький є "людиною, кофа заговорила в російській книзі про сонце, заговорила захоплено і палко..." Втім, навіть він — "не співець сонця, а глашатай істини", позаяк Горький тільки й "знає — чому він лю­бить сонце, чому його треба любити..." Отже, за Бабелем, російському читачеві свої сподівання слід покладати не на Петербург, а на Одесу — місто "миру та сонця", "легкості та ясності". Заява на той час більш ніж смілива, до того ж висловив її той самий юнак, котрого, як згодом писав І.Е.Бабель в автобіографії, виганяли з усіх редакцій і радили пошукати собі заняття в якій-небудь крамниці.

Юний Гоголь, уперше потрапивши до Петербурга, з радістю відзначив: "Тут так захоплює усіх малоросійське..." Його попередники-земля-ки славно попрацювали тут з "українською темою", салонні петербурзь­кі літератори здійснили чимало "подорожей до Малоросії". Те саме ста­лося й з юним Цеховим: запропонувавши читачам столичних часописів свій специфічний ("південний") гумор, він потрапив на добре підготов­лений земляками-таганрожцями грунт.

У нову добу юний Бабель виявився першим своєрідним пророком і предтечею знаменитої "одеської школи" у тодішній радянській літературі. За ним з'явилися Ю.Олеша, Е.Бафицький, В.Катаєв, І.Ільф, Є.Пефов. По-справжньому Бабель увійшов у літературу, посівши місце в її пер­ших рядах, коли в 1923 р. у часописах, а в 1926 р. — вже окремим і пов­ним виданням виходить "Кінармія" — книжка, по вінця сповнена сонця і простору. Втім, авторові дорікали за обмеженість побутових описань, характерних, скажімо, для одесита С.Юркевича, представника "іншої" школи). До речі, знання побуту Першої Кінної армії Будьонного браку­вало в цій книжці багатьом читачам, зокрема й самому С.М.Будьонному. Щойно у "Красной нови" з'явилися перші оповідання із "Кінармії", як в "Октябре" (1924, № 3) виходить друком стаття Будьонного зі зневажли­вою назвою "Бабізм Бабеля із "Красной нови", в якій циклу Бабеля присвячені слова: "Бабські плітки, вигадки, наклепи на Кінармію".

Пізніше Вс.Вишневський написав п'єсу "Перша Кінна" і в 1930 р. на­діслав її Горькому з таким поясненням: "Моя книга — книга рядового будьонівця, певною мірою відповідь Бабелю... Біда Бабеля в тім, що він — не боєць. Він був вражений, наляканий, коли потрапив до нас, і це химерно-хворобливе враження інтелігента відбилось у "Кінармії"... Не те, не те дав Бабель! Багато чого не побачив. Дав лише шматочок: Кінар­мію, виснажену в боях на Польському фронті. Та й то не всю її, а ула­мок. Повірте бійцю — не такою була наша Кінна, як показав Бабель". Для Горького, як, власне, і для Вс.Вишневського, питання про "Кін­армію" Бабеля було одним із принципових у подальшому розвитку багатоманіття шляхів радянської літератури. У 1928 році, в нарисі "Про те, як я вчився писати" Горький різко відповів на закид С.М.Будьонного ав­торові "Кінармії".

Суперечку було перенесено на шпальти "Правды', яка оприлюднила відкритий лист Будьонного Горькому, а потім і чергову відповідь Горько­го, в якій він наполягав на думці, що Бабель не тільки не "окарикату­рив" бійців Кінармії (як вважав Будьонний), а й "прикрасив" своїх героїв, змалювавши їх "краще, правдивіше, ніж Гоголь запорожців". Ще раніше, у листі до Ромена Роллана, Горький зазначав, що "Кін­армія" — це низка "чудово зроблених етюдів у стилі Гоголя, романтика "Тараса Бульби", "Ревізора" і "Мертвих душ". Прочитавши "Першу Кін­ну" Вс.Вишневського, Горький пише автору: "...жодної "відповіді Бабелю у п'єсі вашій немає і добра вона саме тим, що написана в піднесеному, "героїчному" тоні, так само, як "Кінармія" Бабеля, як "Тарас Бульба" Гоголя, "Чайковський" Гребінки... Такі речі як ваша "Перша Кінна" і "Кінармія" не можна критикувати з висоти коня".

Мабуть, не випадково Горький, який, без сумніву, запам'ятав юнаць­кі декларації Бабеля, зокрема його обіцянку повернути українське сон­це в російську літературу, навдивовижу наполегливо повторює ці порів­няння "Кінармії" з російською прозою письменників-українців. І річ, звісно, не лише в тім, що події "Кінармії" розгортаються в Україні, що серед кінармійських "рицарів без страху й дорікання" є, наприклад, ко­мандир полку Тарас Григорович Витягайченко, а мова будьонівців, на­сичена квітчастими українізмами, ще більше вподібнює їх до героїв "Та­раса Бульби". Річ саме в тому своєрідному романтизмі, освяченому іменами Гоголя і Гребінки, а в українській радянській літературі — іменами Юрія Янов- ського (його "Вершників" неодноразово порівнювали з "Кінармією") або Олександра Довженка, котрий у листі до Яновського писав: "Я весь реаліст, але писати в стилі Нечуя-Левицького я не можу. Мені ближче "Бульба" Гоголя, стиль піднесений, високопоетичний масштабний, згуще­ний. От і виходить, що я романтик-реаліст".

Цілком зрозумілою є думка І.Еренбурга, який, готуючи до друку пер­шу книгу Бабеля після його реабілітації у 1956 р., називав свого друга ре­алістом у найточнішому сенсі цього слова. Але куди влучніше про метод Бабеля висловився у листі до нього Горький: "Ви, власне, видаєтеся ро­мантиком, але здається, що ви чомусь не наважуєтеся бути таким".

Але хіба автор "Кінармії" та "Одеських оповідань" не навмисно ство­рює в читача враження, що він "не наважується" бути романтиком до кін­ця? Таким чином питання ставили вже перші критики Бабеля. По-своєму відповів на нього на початку 1920-х рр. В.Шкловський: "Розумний Бабель уміє своєчасною іронією виправдати красивість своїх слів. Без цього бу­ло б соромно читати". З історичної дистанції добре бачимо: те, що сучас­никам здавалося "розумною іронією" і "очкастим гумором Бабеля", правильніше було б співвідносити з так званою романтичною іронією, тобто об'єктивною іронією життя, як її розуміє письменник-романтик.

Чудово усвідомлюючи самодостатність своїх оповідань і прагнучи до неї всіма доступними йому засобами, Бабель упродовж усього свого пись­менницького шляху створює цикли. Так, у 1931 р. він пише оповідан­ня "У підвалі" і "Пробудження", публікуючи їх у часописах із підназвою: "З книги "Історія моєї голуб'ятні". Вже по смерті Бабеля побачив світ написаний у 1934 р. "Фроїм Грач", що належить до циклу "Одеські оповідання". Того ж 1934 р. Бабель видає збірку "Оповідання", до якої ввійшли всі його головні твори, включно з п'єсою "Занепад".

Написана в 1926 р., ця п'єса завершувала цикл, хоча присвячена пе­редісторії Бені Кріка й тому, як зайшла зірка Менделя Кріка, — того са­мого, що між біндюжниками мав славу грубіяна. Про те, як "робилася" п'єса, дізнаємося з листів Бабеля до Т.Іванової. "Живу в радгоспі за 40 верст від Києва, неподалік від станції Ворзель, — пише він 19 серпня 1926 р. — Хоча сподівання мої стосовно коней і тиші виявились марни­ми, але думаю, що зможу тут попрацювати". Вже 26 серпня він повідом­ляє: "У Ворзелі за 9 днів я написав п'єсу. Це означає, що за дев'ять днів життя в умовах, які я обрав, я встиг більше, ніж за півтора року. Цей дос­від остаточно переконав мене в тому, що я себе знаю більше, ніж будь- хто. На мене покладено велику відповідальність. Я повинен зробити все, щоб мати можливість нести цю відповідальність". Давши п'єсі час "відлежатися" (для Бабеля це означало болісно від­кидати дедалі нові варіанти), 25 березня 1927 р. він презентує її у своєрід­ному моноспектаклі в Київському будкомпросі. У київських газетах з'я­вилися перші рецензії на п'єсу Бабеля. "П'єса звучить палко", — йдеться в одній із них, що, мабуть, однаковою мірою стосується як манери пись­ма, так і манери авторського виконання. Але поряд із компліментами Бабелю — майстру художнього письма й художнього читання — перші (київські) критики висловили характерні для тодішньої доби зауваження, які наступного року, після постановок п'єси в Москві та Одесі, повто­рюватимуть московські критики. Проте тут вони пролунають як вирок п'єсі: "...зараз потрібні речі, пов'язані з нашою добою, або ті, що при­наймні стоять у ній однією ногою. У відсутності цієї незаперечної необ­хідності — головний гріх п'єси Бабеля... В цьому розумінні треба вирів­няти шлях Бабеля, й тоді його відмінний і першокласний талант буде по-справжньому незаперечним".

Наївних своїх критиків, які вірили у можливість "вирівняти шлях", відділивши його від "таланту", напевне, згадував Бабель, коли писав од­не з пізніх своїх оповідань "Фроїм Грач". У цьому творі одеський чекіст Владислав Сімен, що приїхав із Москви, наказує схопити і розстріляти "істинного главу тисяч одеських злодіїв", Фроїма Грача, котрий сам прийшов до нього щиро поговорити, як колись Беня Крік із приставом в оповіданні "Новий віник". Фроїма розстрілювали два червоноармійці: один із них був у захваті: "У ньому десять зарядів сидить, а він все лізе". Інший уперто торочить: "У мене вони всі однакові, всі на одне обличчя, я їх не розрізняю..." Цей "сухар", мабуть, лірик у душі, не може вбива­ти людей, він воліє розстрілювати "однакових" ворогів. Ще цікавішою є розмова, що відбулася після розстрілу Фроїма Грача між керівником чекістів та слідчим Боровим: "Сімен підійшов до нього після зборів і взяв за руку. Ти обурюєшся на мене, я знаю, — сказав він, — але ж ми влада, Саша, ми — державна влада, це треба пам'ятати...

Я не обурююсь, — відповів Боровий і відвернувся, — ви не одесит, ви не можете цього знати, тут ціла історія з цим старим... Вони сіли поруч, голова, котрому виповнилося двадцять три роки, зі своїм підлеглим. Сімен тримав руку Борового в своїй руці, потискуючи її. Скажи мені як чекіст, — сказав він після мовчання, — скажи мені як революціонер — для чого потрібна ця людина в майбутньому суспільстві? Не знаю, — Боровий не рухався і дивився прямо перед собою, — мабуть, не потрібна..."

До 1934 р., коли було написане це оповідання, мільйони "однакових" людей уже були ліквідовані "як клас". І хоча захоплені гуманісти продов­жували твердити про любов до людини, тепер вони дедалі більше воліли любити одну людину. У тому ж 1934 р. учасники з'їзду письменників палко вітали Горько­го, проти чого Олексій Максимович довго і гнівно протестував, наголо­шуючи на шкідливості для народу культу однієї особи. Цю тему у своєму виступі на з'їзді підхопив Бабель: "Іноді раптом яка-небудь людина — по суті, глибоко похмура особистість — зарядить про свою радість, почне торочити і нудити, огидно дивитися на тих, хто радіє. Ця людина стає іще страшнішою, коли відчує потребу освідчитися в коханні (сміх). Нес­терпно голосно говорять у нас про любов... Коли так і далі триватиме, у нас скоро будуть освідчуватися в коханні через рупор, як судді на фут­больних матчах, і дійшло вже до того, що об'єкти любові починають про­тестувати, ось як Горький вчора".

"Учитель усіх народів", "великий і мудрий" Й.Сталін не став, як Горь­кий, протестувати, але критики "культу" не подарував нікому. У вироку справи "члена шпигунської троцькістської групи" не забули пригадати і про творчість "шпигуна": "Описав усі жорстокості й недоладності громадянської війни, підкресливши зображення лише кричущих і різких епізодів". Однак, коли через п'ятнадцять років судили вже тих, хто сфабрикував "справу Ба­беля", на запитання судді: "Ви прочитали бодай один його рядок?" — вони відповідали: "Для чого?" Мабуть, мали рацію критики 20—30-х: далеко не всі читачі тих років відчули "безперечну необхідність" книжок Бабеля. Лише в наші дні ми збагнули, що твори Бабеля нам конче потрібні. Вони навчають думати, обстоювати власну точку зору, допомагають роз­різняти правду і брехню про громадянську війну. 1 їх треба видавати оп­тимальними накладами.

Тепер уже точно встановлено: Бабель помер не від "паралічу серця". 17 березня 1940 р., у свої неповні 46 років, його розстріляли. Дружина письмен­ника О.М.Пирожкова добилася реабілітації чоловіка ще в грудні 1954-го. Ані боягузлива розправа, ані інсинуації навколо імені письменника, цинічно ви­гадані у лабіринтах управлінських коридорів, ані наднадійні спецсхови не змогли умертвити життєдайну творчість Бабеля. І ми впевнені, що люди, які зовсім нещодавно дізналися правду про жахливі дні 29—31 травня 1939 р., коли три доби поспіль у сталінських казематах допитували автора "Кінармії", читатимуть і перечитуватимуть пророчу бабелівську прозу.

Джерело. 100 найвідоміших українців.