Серж (Сергій Михайлович) Лифар народився у Києві. Ім'я його — ирки першої величини у світовому балетному мистецтві — протягом де­сятиліть було повністю забуте і в Росії, і в Україні. Про цю людину над- івичайної долі не було видано на батьківщині жодної книги, а його влас­ні, написані російською та французькою мовами, які широко видавались в різних країнах, знаходилися в так званих спецсховищах.

Широко відомий і оголошений за кордоном як "французький хореог­раф", Серж Лифар лише останнім часом на батьківщині починає сприй­матися як видатний син України.

Лифар за походженням був українцем. У його сім'ї зберігалися не лише перекази про минуле України, про бритоголових запорожців і їхні бойові ірави, а й "пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, видані Лифарям українськими гетьманами і кошовими отаманами великого Війська Запорозького".

На схилі віку ностальгічно згадував Сер­гій Михайлович сільське життя в Україні в маєтку свого діда по матері, неподалік Канева: "Слухаючи народні пісні і спостерігаю­чи народні барвисті обряди-святкування, по­довгу живучи в садибі поруч із селянами, я торкався чистого джерела прадавньої вікової культури і, сам того ще не знаючи, вбирав у себе найдавнішу правду, тремтливо торкав­ся живого минулого і звикав любити і шану­вати народ". Зберігалися в сім'ї Лифарів і ле­генди про дуже далеких предків — вершни­ків — із народу, який прийшов мало не з казкової Індії. "Від цих невідомих вершни­ків, говорить наша сімейна легенда, — згаду­вав Серж, — і ведуть свій рід Лифарі, які осі­ли в Запорізькій Січі".

Сергій народився в заможній київській сім'ї чиновника департаменту водного і лісового господарства Михайла Лифаря і його дружини Софії — дочки власника маєтку в Канівському повіті Київської губернії. У архіві Лифаря збереглася фотографія його батьків 1900 року, на якій батько — у мундирі чиновника, а мати — в українсько­му народному вбранні. Могила батьків, на якій у 1961 році побував Сергій Михайлович з дружиною, знаходиться на Байковому кладовищі в Києві. Лифар теплими словами згадує свого батька, який любив красиві ре­чі, надавав великого значення зовнішньому вигляду, формі і страждав від усякої фальшивої ноти і від усякого несмаку і неохайності. "Я не пам'я­таю випадку, — пише Лифар, — щоб він коли-небудь кричав на нас, своїх дітей, із якими він розмовляв скоріше як із молодшими друзями, ніж із маленькими дітьми. У нього була ота дорогоцінна, така рідкісна власти­вість: він умів шанувати юність, але вихованням нашим мало займався". Найбільше Сергій любив матір, "любу матусю". Як і всі діти, з дитинства хлопчина виніс безліч різноманітних вра­жень. "Мені випала доля бути представником того покоління величезно­го слов'янського краю, що виростало в голоді й у потоках крові, — кро­ві, що з нею спливли сотні тисяч моїх ровесників, переможених жорстокою необхідністю". Навчався Сергій у восьмій київській гімназії, водночас успішно займаючись у київській балетній студії (1915—1921 рр.) Броніслави Ніжинської, що поглинало весь вільний час і вимагало чима­ло сил. Сестра танцівника Вацлава Ніжинського (замінити якого у трупі С.Дягілєва згодом судилося Сергієві Лифарю) виїхала у 1921 р. за запро­шенням Дягілєва в його "Російський балет". По закінченні гімназії Сер­гій теж поїхав до Європи і вступив у трупу Дягілєва, де продовжував удосконалювати майстерність під керівництвом Б. Ніжинської і певний час у педагога трупи, відомого танцівника і балетмейстера Енріке Чекетті.

В антрепризі "Російський балет С.Дягілєва" Лифар проходить шлях від артиста кордебалету до першого соліста і балетмейстера. Він виконує головні партії в балетах: "Жар-птиця", "Аполлон Мусагет", "Петрушка" (роль Арапа), "Блудний син". Танцівник класичної школи, що володіє розвиненою технікою, драматичною експресією і ліричним даром, Лифар, проте, згодом обмежить свій репертуар головними партіями у власних постановках. У своїх спогадах "Дягілєв і з Дягілєвим" (1939, Париж) Сер­гій докладно розповідає про шість років свого перебування в трупі.

Після смерті Дягілєва в 1929 р. Серж Лифар переходить до паризької "Гранд-Опери", де майже без перерви з 1930 по 1977 рр. був солістом (до 1956 р.), балетмейстером і педагогом. Нині визнано, що діяльність Лифаря в період між двома світовими війнами мала величезне значення для відродження французького балету. Під його керівництвом балетна трупа французької "Гранд-Опери" стає однією з кращих у Європі. Як балетмейстер він дебютував 1929 р. ("Байка про Лисицю", музика І.Стравинського, "Російський балет Дягілєва"). Він поставив понад 200 балетів, дивертисментів (у оперних спектаклях) і окремих концертних но­мерів.

Сюжети або ідеї балетів Лифаря зазвичай почерпнуті з античної та біблійної міфології, класичної літератури і поезії. Для його постановок ха­рактерне точне відображення характеру музичного матеріалу і тонке від­чуття стилю, часом абстрактність алегоричного задуму, витончена стилі­зація і статичність, патетика і мелодраматизм. Пластична мова Лифаря відзначається просторовою і скульптурно-художньою виразністю. Старанно розробляючи партії солістів, протиставляючи їх кордебале­ту, Лифар надав особливого звучання чоловічій танцювальній партії в ба­леті. Блискучий знавець академічного танцю, він достойно продовжував і розвивав його традиції, розробив принцип так званих "трьох хореографіч­них планів" (хореографічна драма як ціле; наскрізний "пластичний лейт­мотив"; детально розроблена техніка рук, шиї, торса танцівника), дома­гався від танцівника акторської виразності, гармонічного поєднання міміки і жесту з музикою. Крім того, С.Лифар — автор багатьох праць з питань історії і теорії балету, у яких висунув термін "неокласицизм" для визначення власної творчості. Першу з них — "Маніфест хореографа"(Le Manifeste du choregraphe) — він публікує в Парижі в 1935 р., останню — "Історія балету"(Histoir du ballet) — у 1966 р.

У роки Другої світової війни, коли Париж був захоплений гітлерівця­ми, С.Лифар на прохання паризької влади очолив "Гранд-Оперу", пого­дившись тому, що Франція стала його другою батьківщиною. Лифар пи­ше про ці часи: "В роки Другої світової війни моя суспільна діяльність головним чином була спрямована на порятунок від розгрому німцями, тимчасовими окупантами Франції, паризької Опери (французького наці­онального надбання), музею і бібліотеки шведського магната RоІf de Маге, російської консерваторії ім. Рахманінова, російських балетних шкіл і, нарешті, моєї особистої бібліотеки і колекції".

Фашисти хотіли залучити Лифаря до співробітництва, але він ухилив­ся від особистої зустрічі з Гітлером, коли той відвідав палац Гарньє, в якому знаходиться "Гранд-Опера", а потім рішуче відмовився передати Геббельсу з колекції паризької Опери портрет знаменитого німецького композитора Р.Вагнера роботи О.Ренуара, який мали намір подарувати фюреру. Серж Лифар заявив, що ця картина, написана французьким май­стром, належить Франції і тому видачі не підлягає. Всупереч фактам, по закінченні окупації заздрісники стали поширю­вати чутки про те, що С.Лифар нібито був колабораціоністом, співробіт­ничав із гітлерівцями і навіть приймав самого Гітлера. На підставі цих чу­ток він був засуджений французьким Рухом Опору до страти. Серж змушений був тікати з Франції. У 1944—1947 рр. він очолює трупу "Нуво бале ле Монте-Карло".

Після війни Національний французький комітет із питань "чистки" скасував обвинувачення на адресу Лифаря. Повернувшись у 1947 році до Парижа, С.Лифар засновує Інститут хо­реографії, а з 1955-го — веде в Сорбонні курс історії і теорії танцю. Опуб­лікована французьким часописом "Спектакль світу" (1969 р.) стаття "Найважливіше у Лифарі" відзначає, що Серж створив цілу плеяду фран­цузьких балерин, яких паризька Опера досі ніколи не мала. За 26 років роботи в "Опері" Лифар виховав одинадцять зірок балету. У цьому сузір'ї Ліссет Дарсонваль, Соланж Шварц та Іветт Шовіре краще за інших від­чули стиль Лифаря. Проте у 1958 р. його усунули з "Гранд-Опери" під приводом "необхідності створення сучаснішого репертуару".

Ніна Тихонова, яка добре знала Лифаря, згадувала: "Кінець його відбувся раптово. Вчорашнього кумира, що воскресив славу французько­го балету, творця хореографічних вистав, багато з яких залишаться в істо­рії, автора двох десятків книг про балет, людину, для якої в Сорбонні бу­ло створено кафедру й завдяки якій університет прийняв балет у своє лоно^ іноземного члена Французької Академії, — забули буквально відра­зу". Його запрошували ставити спектаклі в Берліні, Лондоні, Загребі, але він змушений був відмовлятися, оскільки його балети були власністю "Гранд-Опери".

Навіть при постановці балетів Лифаря в "Опері" його не вважали за потрібне запрошувати на репетиції. "Факт неймовірний, — розповідає ос­танній учень Сергія Михайловича, зірка паризької сцени професор кон­серваторії Сіріл Атанасов. — "Опера" ставить спектакль хореографа, що живе майже поруч із театром. У колективу — труднощі з хореографічним текстом. Проте амбіції змушують адміністрацію утриматися від запрошен­ня автора. Ох і реалії театру!".

Під час перших гастролей у Москві паризької "Гранд-Опери" м 1958 р. було показано ряд балетів Лифаря. Проте його, на той час ще го­ловного балетмейстера театру, до СРСР не запросили... Лише в 1961 р. він уперше приїжджає на батьківщину туристом. Під час неофіційних зустрі­чей із діячами культури Сергій Михайлович неодноразово говорив, що передасть Росії свою — одну з кращих у світі — колекцію листів і автог­рафів О.Пушкіна за дозвіл здійснити постановку хоча б одного балету в Москві або Києві. Відповіді на його пропозицію не надійшло. Ситуація не змінюється й під час приїзду паризької Опери в СРСР у 1969—70 рр. Лише-у зв'язку з майбутніми гастролями 1977 р. "Гранд-Опера" запрошує Лифаря відновити його постановки і відпрацювати їх з колективом, що звик до іншої хореографічної лексики.

Українське коріння позначилося у формуванні характеру митця, у по­вазі до традицій, до природи, простих людей. Коли йому вперше, у 1961 р., вдалося побувати в СРСР (правда, лише в статусі туриста), то, відвідавши рідний Київ, він із хвилюванням і трепетом оглядав знайомі йому місця, про що і написав у книзі "Моя закордонна Пушкініана" (Па­риж, 1966 р.).

Сергій Лифар ніколи не забував свого рідного міста. Проживши по­над десять років за рубежем, він писав: "Тільки той, хто був у Києві, хто дивився з Царського майданчика на широкий, урочисто величний, спо­кійно сяючий своїм сріблом на сонці Дніпро і на безмежний, неосяжний простір зеленої зарічної далечіні, хто бував у Видубицькому монастирі, на високому, крутому зеленому березі і відтіля дивився на поля і ліси, кот­рим немає кінця, немає краю, — тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ з його Дніпром, який з дитинства вхо­дить у все твоє єство". У автобіографічній книзі "Страдні роки" С.Лифар яскраво описує життя Києва в роки революції, громадянської війни і пер­ших років після її закінчення. Описи його перегукуються з тими, що ли­шив нам інший видатний киянин, — Михайло Булгаков, хіба що Лифар більш лояльніший у своїх політичних оцінках і пристрастях.

Уже у Франції, згадуючи і цитуючи знамениті гоголівські рядки про Дніпро, Лифар відзначав: "...і ми, кияни, у нашому "прекрасному дале­кому", у прекрасному Парижі, що не може змусити мене забути про мій Київ і мій Дніпро, повторюємо ці описи Гоголя". Г.Тютюнник, який спілкувався з Сержем у Парижі в шістдесятих роках, згадував, що Лифар говорив і українською мовою, навіть якось зустрів своїх гостей в україн­ському народному костюмі.

Вищою нагородою Майстрові (крім ордена Почесного Легіону Фран­ції) стало заснування Національною Академією хореографії України з 1994 р. щорічного Міжнародного конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря і Міжнародного фестивалю "Серж Лифар де ля дане" у Києві.

На виконання заповіту Сержа Лифаря його дружина шведська графи­ня Ліллан Аллефельд-Лаурвіг передала Росії безцінну Пушкінську колек­цію та багато інших раритетів російської культури. Значна частина його архіву знаходиться й у Київській бібліотеці ім. Лесі Українки та в Музеї приватних колекцій.

XX століття, осяяне зіркою Сержа Лифаря, завершилося у 2000 р. пре­м'єрою у Києві його "Ромео і Джульєтти" — балету на музику П.Чайковського. Це стало можливим завдяки добродійній акції Ліллан, котра не лише передала авторське право на постановки балетів С.Лифаря балетній трупі Національної опери України, а й фінансувала приїзд на IV Міжна­родний фестиваль "Серж Лифар де ля дане" його улюблених учнів — те­перішнього президента Французької академії танцю Клода Бессі та зірок балету Крістіан Власі й Аттіліо Лабіса. Тоді ж Ліллан Аллефельд-Лаурвіг передала Президентові України для Музею історичних дорогоцінностей сімейну реліквію — золоту балетну туфельку, якою в 1955 р. Серж Лифар був нагороджений як кращий танцівник світу.

Недалеко від Парижа на могильній плиті у Сент-Женев'єв-де-Буа, де поховано великого сина українського народу, зазначено: "Sегg Lifar de Kiev" — "Серж Лифар із Києва".