Становлення системи науки в Україні в сере­дині XIX ст. відбувалося багатопланово, але з яв­ним випередженням гуманітарних дисциплін, дотичних до народознавства і загальних філософсько-світоглядних проблем. Поряд з історією, етнографією і фольклористикою, пов'язаними з діяльністю таких особистостей, як М.Максимо­вич і М.Костомаров, В.Антонович і МДрагома­нов, на передові рубежі світової науки вийшла українська філологія. Найавторитетнішим її представником був Олександр Панасович По­тебня, якого однаковою мірою можна вважати і мовознавцем, і філософом — філософом мови. У цій сфері знання він був справжнім першовідкривачем і новатором.

О.Потебня походив з українського дворянського роду. Народився він 10 вересня (за іншими даними — жовтня) 1835 р. у родині штабс-капіта­на на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту Полтав­ської губернії. Хлопчикові не виповнилося і двох років, як батьки переї­хали до Ромен. Відмінно закінчивши гімназію в містечку Радом (викладання велося польською мовою), 1851 р. Сашко вступив на юри­дичний факультет Харківського університету, але наступного року перей­шов на історико-філологічний. По закінченні університету в 1856 р. (із за­хистом дисертації "Перші роки війни Хмельницького") О.Потебня пра­цював у Першій харківській гімназії, але незабаром повернувся до універ­ситету для наукової праці і підготовки до доцентської посади. Основні дослідницькі інтереси молодого вченого були зосереджені в галузі слов'янознавства, бо викликали великий громадський інтерес у зв'язку з поширенням ідей слов'янофільства і через свою політичну ак­туальність — необхідність вирішення проблем слов'янських народів Центрально-Східної Європи, особливо ж Балкан, які ще перебували під вла­дою Туреччини.

На той час гострі дискусії викликало питання про місце українців у системі слов'янської спільноти. Офіційна російська наука, слідом за М.Погодіним, не визнавала українців окремим народом, тоді як україн­ські вчені, в тому числі найпровідніші й найавторитетніші (серед них М.Максимович і М.Костомаров), відстоювали з філологічної, етнографіч­ної, фольклористичної та історичної точок зору тезу про те, що україн­ський є не менш особливим слов'янським народом, аніж російський, польський, чеський чи болгарський. У 1860 р. О.Потебня з успіхом захистив працю "Про деякі символи в слов'янській народній поезії" і одержав звання магістра. Йому вдавало­ся одночасно плідно і глибоко працювати в найрізноманітніших сферах, переважно на перетині мовознавства, філософії й історичної етнології.

У 1862 р. в авторитетному науковому "Журналі Міністерства народної освіти" було опубліковано концептуально програмну працю "Думка й мова". Публікація відразу поставила молодого вченого поруч із провід­ними філологами свого часу і забезпечила йому заслужений авторитет у російській науці.

У названій роботі харківський магістр підтримував і розвивав досі ма­ловідомі в російській науці ідеї В.Гумбольдта і його школи щодо філосо­фії мови в її (мови) ставленні до логіки і психології. Услід за німецьким мислителем О.Потебня розглядав мову як механізм, що породжує думку, і відокремлював його від мови. Мову він розуміє як сукупність засобів, за допомогою яких конструюються і розуміються тексти. Мовою ж є сам процес говоріння, писання, іншими словами — створення тексту, власне усні чи письмові тексти, створені в результаті мовної діяльності.

На думку О.Потебні, у мові ніби споконвічно закладено величезний творчий потенціал, що містить досвід народу, який послуговується цією мовою і є її творцем. Усвідомлення того, що ми сприймаємо думку крізь призму мови, а особливості тієї чи іншої мови відіграють найважливішу роль у формуванні й формулюванні думки, дозволило йому побачити най­істотнішу системоутворюючу структуру, що лежить в основі усної і літе­ратурної творчості, зокрема виникнення і розвитку міфів.

У напруженій суспільній атмосфері першого десятиліття правління Олександра II, пройнятого великими надіями і незмінними розчаруван­нями, О.Потебня не міг бути осторонь від назрілих соціально-політичних проблем свого народу. У революційно-демократичній діяльності, що роз­горнулася серед універси-тетської молоді Харкова і Києва (як і інших ве­ликих міст імперії, починаючи з Петербурга), він безпосередньої участі не брав, проте, подібно до В.Антоновича в Києві, був активним членом Хар­ківської громади, представленої переважно випускниками і студентами університету. Разом із громадівцями він на початку 1860-х років брав участь у фольклорних експедиціях у Полтавській і Харківській губерніях.

Досконало володіючи багатьма сучасними європейськими і давніми мовами, О.Потебня почав віршований переклад українською мовою "Одіссеї". Розгорнув велику роботу з редагування і публікації творів українських класиків першої третини XIX ст. — Г.Квітки-Основ'яненка і П.Гулака-Артемовського.

При цьому найближчі до О.Потебні люди (очевидно, і він сам) кри­тично сприймали самодержавно-бюрократичний лад Росії — як до, так і після селянської реформи 1861 р. З цього приводу є характерною трагічна доля його молодшого брата, підпоручика Андрія Потебні. Відданий рево­люційно-демократичним і національно-визвольним ідеалам, постійно лис­туючись з О.Герценом, він у переддень Польського повстання (1863—1864) організував і очолив Комітет російських офіцерів у Польщі, члени якого підтримали ідеї повстанців і з початком бойових дій перейшли на їхній бік. Перебуваючи у перших лавах польських повстанців, Андрій загинув у бою. Вчинок брата глибоко вразив ученого волелюбними ідеями герценівського "Дзвона", але кинув тінь на подальшу кар'єру О.Потебні. Всі нас­тупні роки життя він перебував під наглядом поліції. Однак прямих дока­зів проти нього не було: до початку Польського повстання, з 1862 р., він був відряджений за кордон з метою ознайомлення зі станом мовознавс­тва (зокрема слов'янознавства) у країнах Європи.

У Берлінському університеті Потебня вивчав санскрит, порівнюючи його з іншими відомими йому мертвими індоєвропейськими мовами (ста­рослов'янською, давньогрецькою, латинською). Це сприяло значному розширенню його світогляду і проникненню до самої суті порівняльно-іс­торичного аналізу мов і міфів індоєвропейських народів — індоаріїв і древніх іранців, греків і римлян, кельтів і германців, балтів і слов'ян, принципи якого вдосконалювалися й активно розвивалися у Західній Єв­ропі (особливо в Німеччині).

Тільки в такому широкому контексті, у масштабах декількох тисячо­літь, можна було уявити словесно-образну систему різних слов'янських народів загалом. У Європі О.Потебня удосконалював знання з Польської мови, а також вивчив чеську, словацьку і сербсько-хорватську мови. Ще до відрядження О.Потебня був добре обізнаний з античною дум­кою, сучасною західноєвропейською філологічною і філософською шко­лами, зокрема з німецькою класичною філософією і культурним надбан­ням німецького романтизму. Як і вся освічена і критично мисляча молодь Росії, він віддавав належне В.Бєлінському і М.Чернишевському, та понад усе йому імпонував ліберальний демократизм О.Герцена. При цьому в фі­лософсько-світоглядному плані йому, як і більшості духовно розвинутих українських мислителів, був найближчий Г.Сковорода, про якого в містах і селах Лівобережної України зберігався живий переказ і праці якого О.Потебня (одним із перших) почав систематично збирати і вивчати.

Особливе значення у формуванні поглядів О.Потебні мало знайомс­тво з філософськими ідеями І. Канта, використаними мовознавцем для осмислення ролі мови і мовних форм в освоєнні людиною навколишнього світу. Мова для вченого, подібно до категорій мислення філософа з Кенігсберга, була насамперед засобом упорядкування величезного потоку відчуттів і вражень, що накочуються на людину ззовні. Слово для нього є носієм не тільки визначеного значення, з допомогою якого зовнішні сприйняття адаптуються внутрішнім досвідом, але й усього попереднього досвіду людини, її народу й історичних предків. Розробляючи ці та інші положення в своїх працях, серед яких насам­перед варто назвати "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864), "Із за­писок з російської граматики" (1874) і опубліковану посмертно "Мова і народність" (1895), О.Потебня вивів концепцію про три аспекти слова: форму, значення і внутрішню форму. Відповідно до вчення про внутрішню форму слова, чи не центральну у філософії мови О. Потебні, слово (крім його звукової оболонки й абс­трактного, найчастіше умовного значення) містить у собі якесь уявлення- образ, що має загальнонародне, універсальне значення і є чимось інтуїтив­но зрозумілішим і простішим, аніж його пояснення. Частина слів сучасних мов вихолощується, втрачаючи свій внутрішній образ, але ті, які зберіга­ють свою внутрішню форму, визначають поетичність мови і тексту. Зникнення внутрішньої форми, втрата образної сутності слів призво­дить до утворення абстрактних понять, у свою чергу визначаючи особли­вий — науковий — тип мислення. Наукова мова, яка прагне до точності й однозначності, логічного вираження фактів, споглядуваних у зовніш­ньому світі, в їхньому взаємозв'язку, тим самим протиставляється поетич­ному, органічно зв'язаному з художньо-асоціативним мисленням, що ви­користовує багатозначність образа. У такий спосіб у своїй філософії мови О.Потебня підходить до проблеми історичної еволюції форм і засобів вираження думки. На рів­ні міфологічної свідомості, у світі якої існує народна культура, ми ба­чимо нерозчленовану єдність образних і поняттєвих сторін мови. Нада­лі, з переходом до сучасного типу професійно диференційованої куль­тури, відбувається поділ науково-філософського (абстрактно-поняттєвого) і художньо-поетичного (асоціативно-образного) мислення, за­гальні проформи яких ми бачимо в міфах й інших надбаннях усної на­родної творчості.

Звідси та особлива увага, яку О.Потебня приділяв фольклору й ет­нографії. Для харківського мислителя мова не була чимось ізольованим, описувалася як нерозривно зв'язана з культурою народу. Оскільки творцем мови є народ, то вона уявляється вченому (як до нього — Гердеру й німецьким романтикам) витвором "народного духу", але одно­часно і тим, що обумовлює специфіку світосприймання та світогляду кожного народу. Після повернення з наукового відрядження життя О.Потебні не ви­різнялося великою розмаїтістю. У 1875 р. він захистив докторську дисер­тацію, став професором історії російської мови і літератури Харківсько­го університету. У його стінах і проходила наукова та педагогічна діяль­ність видатного вченого протягом усього наступного життя. Внесок у мо­вознавство і філософію мови був належно оцінений: 1877 р. О.Потебню обрано членом-кореспондентом петербурзької Академії наук.

О.Потебня — автор численних праць із загального мовознавства, фольклористики, літературознавства й етнографії, низки досліджень про походження мови, в галузі діалектології, фонетики, граматики й етимоло­гії української та російської мов. Серед них особливе місце займають фундаментальні праці: двотомна "Пояснення малоросійських і спорідне­них народних пісень" (1883—1888) і чотиритомна "Із записок з російської граматики" (перші два томи видані в 1874 і 1888 рр., останні — посмер­тно, 1899 і 1941 рр.). Уже після його смерті були опубліковані книги "Із лекцій з теорії сло­весності. Байка. Прислів'я. Приказка" (1894) і "Із записок з теорії словес­ності" (1905). У 1914 р. було видано працю про творчість двох найбіль­ших російських письменників другої половини XIX ст. — Л.Толстого і Ф.Достоєвського. Блискуче поєднання етимологічного, фольклористич­ного й історичного підходів демонструє його коментар до "Слова о пол­ку Ігоревім" (1878).

О.Потебня сформував у Харківському університеті потужну філологіч­ну школу, подібно тому, як В.Антонович — історичну в Києві. Серед йо­го учнів відомі такі вчені, як Д.Овсянико-Куликовський, А.Горнфельд, В.Харцієв, О.Вєтухов, О.Попов, Т.Райнов та ін. Його погляди на мову і літературу стали ідейною основою так званої харківської школи (Б.Лезін, А.Горнфельд, В.Харцієв та ін.), що згуртувалася навколо видання "Питан­ня теорії і психології творчості" (8 томів, 1907—1923 рр.). Харківська філо­логічна школа була визнана в авторитетних колах лінгвістів усього світу. Його ідеї, які помітно вплинули на філософію російського символізму, насамперед на концептуальні побудови А. Білого, розвивали також Д.Кудрявський, І. Ягич, О.Шахматов і багато інших видатних філологів і літе­ратурознавців XX ст.

Зовсім в іншій сфері, аніж у батька, проявився талант у сина О.По­тебні — Олександра (1868—1935), провідного ученого-електротехніка. У 1907 р. він став професором Томського, а в 1923 р. — Харківського тех­нологічних інститутів, згодом очолив Харківський електротехнічний інс­титут. У 20-х роках він керував розробкою й уточненням планів ГОЕЛРО (Державного комітету з електрифікації Росії) в Україні і був відомий як автор праць з теорії електричних машин, переважно електродвигунів.

Помер О.Потебня 29 листопада 1891 р. у Харкові, де і був похований. У науково-філософському плані він далеко випередив свій час. Загострив­ши питання про співвідношення мови і мислення, харківський учений підготував грунт для вирішення багатьох проблем, що постали перед сві­товою наукою з кінця XIX ст., причому часто у більш сучасному розумін­ні, аніж у визнаного основоположника структурної лінгвістики XX ст. Ф. де Соссюра, на соціальну філософію свого часу, на розвиток різних напрямів гуманітарного вчення не тільки в Україні, але й у всій імперії.

У першій половині XX ст. ідеї О.Потебні щодо зв'язку особливостей різних мов з етнопсихологічними і соціокультурними особливостями ок­ремих народів одержали розвиток у працях багатьох видатних учених, які працювали на стику філософії і мовознавства, зокрема М.Трубецького і Г.Шпета. А погляд на міфологію, фольклор і літературу як на похідні (стосовно мови) моделюючі системи через сто років одержав нове життя в тартуській школі Ю.Лотмана. Останнім часом його теоретичні розробки, ще не до кінця проаналізовані сучасниками, викликають дедалі більший інтерес філософів, етнологів та лінгвістів.